– Дмитре, ти чого такий загадковий сьогодні? – Олеся помітила, як її майбутній чоловік уже втретє перевіряє телефон за останні п’ять хвилин.
– Та почекай ти, зараз все розповім. Дочекаємось тільки батьків…
– Яких батьків?
– Моїх, звісно! Вони вже під’їжджають. І ще дехто з ними…
– Дмитре, ми ж начебто просто повечеряти збиралися?
– Ну, так. Просто повечеряти. І заразом обговорити дещо важливе…
Олеся напружилася. За пів року стосунків вона вже вивчила: коли Дмитро каже “щось важливе” таким тоном, чекай якоїсь каверзи.
Успішний власник компанії звик вирішувати все швидко й по-своєму.
За десять хвилин за їхнім столиком у ресторані вже сиділи батьки Дмитра – Микола Петрович і Валентина Сергіївна.
А з ними якась незнайома пара середніх років.
– Знайомтеся, це Олег і Марина, – представив їх Дмитро. – Вони хочуть винайняти квартиру в довгострокову оренду.
– Яку квартиру? – не зрозуміла Олеся.
– Твою, звісно ж! – Дмитро посміхнувся так, наче повідомляв радісну новину. – Вони готові платити двадцять тисяч на місяць. Уявляєш, які гроші?
Олеся відчула, як у неї похололи руки.
– А ти не хочеш пояснити, чому показуєш мою квартиру якимось людям?
– Ой, та годі тобі! – втрутилася Валентина Сергіївна. – Які ми тобі “якісь люди”? Олег – давній друг нашої родини, вони з дружиною нещодавно переїхали до міста, їм потрібне житло.
– Зачекайте, – Олеся підняла руку. – Дмитре, ти можеш пояснити, що відбувається?
– Все просто, – Дмитро дістав якісь папери. – Дивись, я все прорахував. Ми з тобою після весілля переїжджаємо до батьків. Вони мають величезний будинок, місця всім вистачить. Твою квартиру здаємо в оренду. Двадцять тисяч на місяць – це чудова сума для твого кредиту за квартиру!
– Що-що? – Олеся відчула, як починає крутитися в голові. – Який переїзд? Яка оренда?
– А, ну так, зовсім забув! – Дмитро дістав ще одну папку. – Тут попереднє схвалення з банку. Я домовився про рефінансування твого кредиту на нас двох, ставка буде меншою. Правда, чудово?
– Я за тебе заміж вийти не встигла, а ти вже моїм житлом розпоряджаєшся? – тихо сказала Олеся.
– Та що ти, як маленька! – сказала Валентина Сергіївна. – Дмитро про ваше майбутнє дбає. Ви ж все одно одружуєтеся…
– Мамо, почекай, – зупинив її Дмитро. – Олесю, а що такого? Ми ж через місяць одружуємося. Який сенс утримувати порожню квартиру? У батьків будемо жити, а квартира нехай дохід приносить.
– Тобто, ти вже все вирішив? – Олеся повільно встала з-за столу. – За мене, без мене?
– Та що ж тут вирішувати? – щиро здивувався Дмитро. – Все ж очевидно! Квартиру здаємо, живемо у батьків, збираємо на свій дім. Елементарно.
– Елементарно? – Олеся відчула, як від злості починають червоніти щоки. – Значить, те, що я три роки платила кредит, щоб мати своє житло, – це нічого не означає?
– Та хто ж тобі заважає платити? – здивувався Микола Петрович. – Платитимеш, тільки житимемо в нас. А квартира хай працює.
– Вибачте, але ви взагалі хто такий? – несподівано спитала Марина, яка до цього мовчки спостерігала за тим, що відбувається.
– У якому сенсі? – не зрозумів Дмитро.
– Ну, ось ця квартира – вона ваша?
– Поки що ні, але ж ми…
– Тобто, ви намагаєтеся здати в оренду чужу квартиру?
– Та яку ж чужу? – обурилася Валентина Сергіївна. – Вони ж майже чоловік і дружина!
– “Майже” не рахується, – сказала Марина і повернулася до Олесі: – Вибачте нас, будь ласка. Ми не знали, що квартира здається без відома власника.
Вона встала з-за столу, потягнувши за собою чоловіка:
– Ходімо, Олеже. Нам тут робити нічого.
– Та ви що! – скочив Дмитро. – Куди ж ви? Ми ж домовились!
– Ми домовилися з людиною, яка не має права розпоряджатися цією квартирою, – спокійно відповів Олег. – Усього вам хорошого.
Запала важка пауза.
– Ну ось, – засмучено сказала Валентина Сергіївна. – Таких порядних людей втратили. І чого ти, Олесю, влаштувала цю виставу?
– Я влаштувала? – Олеся розсміялася. – Я?
– А хто ж? – щиро здивувався Микола Петрович. – Дмитро ж для вас старається, а ти…
– Ні, – Олеся похитала головою. – Не для нас. Для себе.
– Що ти маєш на увазі? – примружився Дмитро.
– А те, що ти навіть не спитав, чи я хочу жити з твоїми батьками. Чи я хочу здавати квартиру, за яку ще десять років платити. Чи хочу я переоформлювати кредит на нас двох, коли ми навіть не одружені?
– Так це ж тимчасово! – вигукнув Дмитро. – Поживемо у батьків, назбираємо грошей…
– На що назбираємо? На житло, яке ти також без мене вибереш?
– Та що ти чіпляєшся! – не витримала Валентина Сергіївна. – Дмитро про ваше майбутнє думає, а ти…
– Ні, – знову похитала Олеся головою. – Він думає про своє майбутнє. Про те, як розпорядитись моєю квартирою. Моїми грошима. Моїм життям.
– Та облиш ти, – Дмитро спробував узяти її за руку. – Ну, погарячкував я, згоден. Давай спокійно все обговоримо…
– Нема чого обговорювати, – Олеся забрала свою сумку зі стільця. – Весілля не буде.
– Що-о-о?! – вигукнули хором усі троє.
– Не буде весілля. Тому що я не хочу виходити заміж за людину, яка вважає нормальним приймати рішення за мене.
– Та ти… – почала Валентина Сергіївна, але Олеся її зупинила:
– І знаєте, що? Дякую вам усім. Справді, дякую. Добре, що все це з’ясувалося зараз, а не після весілля.
Вона розвернулася і пішла до виходу. За спиною лунали обурені вигуки, але вона їх уже не слухала.
Увечері подзвонила подруга:
– Ну, як пройшла вечеря з майбутніми родичами?
– Ніяк. Весілля не буде.
– Що? З чого раптом?
– Ой, навіть не знаю, з чого почати… Коротше, уявляєш, приїжджаю я сьогодні у ресторан. Дмитро каже – батьки під’їдуть. Я така сиджу, чекаю. Думаю, може, просто обговорити щось хочуть на весілля…
– І що?
– Приїжджають його батьки, а з ними якісь чужі люди. І тут з’ясовується, що ці люди хочуть винайняти мою квартиру. Уявляєш?
– Стривай. У сенсі – винайняти твою квартиру?
– Ось і я спитала те саме! А він такий спокійно каже – мовляв, усе вже вирішив. Ми після весілля до його батьків переїжджаємо, а моя квартира приноситиме дохід.
– Та ну! І що ти?
– А що я… Спершу прямо оторопіла. Потім почала потихеньку розуміти, що це не жарт. Що він справді вирішив. За мене без мене.
– У сенсі?
– У прямому. Привів якихось людей, котрі хочуть її орендувати. Заодно сказав, що ми після весілля житимемо з його батьками.
– Та ну! І що ти?
– А що я… Сказала, що не буде весілля.
– Може, не варто так одразу?
– Варто. Знаєш, я навіть рада, що так сталося. Уявляєш, що далі було б?
– Та вже ж…
– Тож рахуй, пощастило мені. Краще зараз про все це дізнатися, аніж потім.
– Слухай, а приїжджай до мене? Посидимо, поговоримо…
– Ні, дякую. Я поїду додому. У свою квартиру. Яку, дякувати Богу, ніхто не здав в оренду.
Подруги засміялися, але сміх вийшов невеселий.
– Знаєш, що найнеприємніше? – замислено сказала Олеся. – А він же ж реально не розуміє, що зробив щось не так. Щиро вважає, що має право розпоряджатися моїм майном просто тому, що ми збиралися одружитися.
– Та-ак… – сказала Олена. – А як його батьки?
– А що батьки… Мати взагалі не розуміє, чого я “влаштувала виставу”. Уявляєш, як було б із ними жити?
– Уявляю…
– Ні, я краще у своїй квартирі поживу. Одна.
– Слухай, а може, це й справді на краще? Ну, що все так розкрилося.
– Однозначно на краще. Уявляєш, я могла б і справді за нього вийти заміж. І дізнатися про все це потім, коли вже пізно було щось змінювати.
…Наступного дня Дмитро написав повідомлення:
“Може, таки поговоримо? Я розумію, що погарячкував…”
Олеся довго дивилася на екран телефону. За сьогоднішній день надійшло вже понад десяток повідомлень – і від Дмитра, і від його матері, і навіть від батька.
Усі намагалися “пояснити очевидне”. Останнє повідомлення від Дмитра вона перечитала кілька разів:
“Може, все-таки поговоримо?
Вона повільно набрала відповідь:
“Ні, Дмитре. Справа не в тому, де жити. І не в тому, вигідна пропозиція, чи ні. А в тому, що ти вважаєш нормальним вирішувати за мене. І справа навіть не в квартирі – ти просто показав, який ти є насправді. Дякую тобі за цю правду.»
У відповідь надійшло:
“Ти поводиться як дитина! Ми ж дорослі люди, давай обговоримо все спокійно …”
Олеся сумно посміхнулася. Навіть зараз він не розуміє. Вважає її примхливою дитиною, яка не хоче приймати “дорослі” рішення. Вона написала останнє повідомлення:
“Ось саме тому, що я доросла людина, я не хочу, щоб хтось вирішував за мене. Прощавай.”
Телефон відразу задзвенів. Потім ще раз. І ще.
– Та що ж таке… – пробурмотіла Олеся і вимкнула звук.
Наступного дня на роботі до неї підійшла колега Наталка:
– Слухай, тут до тебе приходив якийсь чоловік.
– Дай вгадаю, високий, у синьому костюмі?
– Ага. Сказав, що він твій наречений…
– Вже ні.
– Так? – Наталка здивовано підняла брови. – А він просив передати…
– Не треба нічого передавати, – зупинила її Олеся. – Якщо ще прийде, скажи, що мене немає. І не буде.
– Слухай, а що сталося?
Олеся зітхнула:
– Довга історія… Якщо коротко, він вирішив розпорядитись моєю квартирою. Без мене.
– У сенсі?
– У прямому. Знайшов якихось людей, пообіцяв їм здати в оренду… А мені сказав постфактум, мовляв, збирайся, переїжджаємо до моїх батьків.
– Нічого собі! – присвиснула Наталка. – І що ти?
– А що я… Сказала, що не буде весілля.
– Правильно сказала! – рішуче кивнула Наталка. – Знаєш, у мене подруга так вийшла заміж… Чоловік теж все вирішував сам. Спочатку квартиру її здали в оренду, потім машину продали… У результаті вона залишилася без нічого, зате з чудовим чоловіком, який усі рішення ухвалює сам.
– От-от, – кивнула Олеся. – Я теж про це подумала. Зараз квартира, потім що?
Увечері вона знову підійшла до вікна, подивилася на місто, що розкинулося внизу.
Десь там, у потоці машин, можливо, їде Дмитро.
Можливо, знову вигадує якийсь “геніальний план».
Можливо, досі не розуміє, що зробив не так…
Олеся посміхнулася. Зрештою, вона стільки років справлялася сама – впорається й надалі.
Головне – вчасно зрозуміти, з ким справді хочеш будувати майбутнє, а від кого краще триматися подалі.
А через тиждень зателефонувала Олена:
– Слухай, тут таке діло… Коротше кажучи, я зустріла твого цього… Колишнього.
– І що?
– Знаєш, що він мені сказав? Що ти просто не доросла до серйозних стосунків. Що дорослі люди повинні мислити раціонально, а не емоційно.
– Серйозно? – Олеся розсміялася. – Тобто, на його думку, раціонально мислити – це дозволяти комусь розпоряджатися твоїм майном?
– Так, уяви! Каже – ось ти ж розумна, поясни їй…
– І що ти?
– А я йому сказала: – Знаєте що? Саме тому, що вона розумна, вона від вас і втекла!
– Дякую, подруго!
Вони засміялися – цього разу вже весело.
Іноді ж треба втратити щось маленьке, щоб не втратити щось велике.
Наприклад, себе.