Ось уже тиждень Галина Олександрівна жила у родині сина Андрія та його дружини Наталії. Вони вирішили забрати жінку до себе, коли стало зрозуміло, що жити однією їй стає все складніше.
Якийсь час до Галини Олександрівни ходила соцпрацівниця, робила прибирання, купувала продукти.
Літня жінка мала двох дітей. Дочка Ніна та син Андрій. Обидва вже давно створили свої сім’ї, виховували дітей. Жили, певна річ, окремо від матері. Оскільки вони багато працювали, то не могли щодня відвідувати маму, і допомога соцпрацівниці була дуже доречною.
Але настав момент, коли цього стало недостатньо, і Галині Олександрівні довелося переїхати до сина. Не можна сказати, що Наталя, невістка, зраділа цій обставині, їй здавалося, що набагато логічніше, якщо доживати свій вік її свекруха буде з дочкою. Але Ніна уперлася, давлячи на те, що в їхній квартирі для мами просто немає місця.
І, загалом, так і було. Ніна з чоловіком та сином Антоном жили у двокімнатній квартирі. В одній кімнаті вони, батьки, в іншій син-підліток.
— Куди ми маємо маму поселити? – сказала Ніна. – Вона житиме в одній кімнаті з тринадцятирічним підлітком? Він має свої інтереси: спілкування з друзями, комп’ютерні ігри до ночі, уроки, знову ж таки. Їм із мамою буде вкрай некомфортно в одній кімнаті. Чи, може, ми її до себе в кімнату заберемо і будемо втрьох спати на розкладному дивані? У вас все-таки місця більше буде.
— Ніна має рацію, – погодився з сестрою Андрій . — Кирюха все одно вдома не живе, його кімната вільна.
У Андрія та Наталії було двоє дітей та трикімнатна квартира. Дочка, дванадцятирічна Світлана, жила, ясна річ, з батьками. А ось старший син Кирило вже два роки, як залишив стіни батьківського будинку, оскільки став курсантом військового училища. І його кімната зараз пустувала.
Довелося Наталії погодитись з тим, що мама чоловіка житиме у них. Загалом у Наташі з Галиною Олександрівною були хороші стосунки, свекруха відразу ж прийняла вибір сина і ніколи не ображала невістку. Навіть коли вони, тільки одружившись, якийсь час жили з батьками Андрія, між Наталкою та свекрухою не виникало серйозних розбіжностей.
А коли подружжя стало жити окремо, то й зовсім не було причин для невдоволення ні з чийого боку.
Але все одно Наталі було не дуже на радість присутність у будинку старіючої свекрухи, за якою доведеться доглядати.
Галина Олександрівна, у минулому шкільна вчителька, слава Богу, була поки що в ясному розумі, а ось фізично сильно здала, що й ускладнювало її самостійне проживання.
У неділю Наталя та Андрій запросили Ніну із чоловіком Ігорем на обід. Їм потрібно було обговорити питання щодо квартири Галини Олександрівни. Адже всім було зрозуміло, що додому мама не повернеться.
Галина Олександрівна цього дня погано почувалася і відмовилася сісти за загальний стіл. Тож Наталя на таці віднесла їжу їй у кімнату.
Діти, Світлана і Антон, швиденько поїли і, схопивши вазочку з печивом і коробку соку, втекли до Світлани. Двоюрідні брат і сестра були дуже дружні між собою, тим більше, що були майже ровесниками.
— Мама все з’їла і заснула , – сказала Наталя, принісши тацю з тарілками з кімнати свекрухи.
— Чудово. Значить, настав час обговорити все, – сказав Андрій.
— А що тут особливо обговорювати? – знизала плечима Ніна. – Потрібно мамину квартиру виставити на продаж. Звичайно, мама сама вже не зможе цим займатися, тож запросимо нотаріуса, оформимо довіреність на мене чи на тебе, Андрію. Квартиру продамо, а гроші порівну поділимо. От і все. Мені здається, що це найкращий варіант.
— А чому гроші порівну? – Запитала Наталя.
— А як ти пропонуєш? – запитала Ніна.
— Ти, Ніно, мене, звичайно, вибач, але мені здається, що це неправильно. Все-таки Галина Олександрівна житиме з нами, доглядатиму її буду в основному я, а гроші порівну?
— А ти хочеш все забрати? – обурилася Ніна. – Знаєш, я від мами теж не відмовляюся. І якби умови дозволяли, вона жила б з нами. Але нам нікуди їй забрати. Але я можу у вихідні дні приходити і дбати про маму, щоб ти не думала, що все звалили на тебе. І потім, мама поки сяк-так себе сама обслуговує. Від тебе тільки й потрібно, що їду їй у кімнату віднести, коли мама не хоче йти на кухню. На щастя, підгузки їй надягати поки що не потрібно.
— Та тип тобі на язик, Нінка, – сказав Андрій. – Сподіваюся, не дійде до цього.
— І я сподіваюся, – продовжила Ніна . – Але, якщо мамі стане гірше, вирішуватимемо, що робити. А поки Наташка не надто напружується.
— Ну тобі, звісно, легко міркувати, – заперечила з посмішкою Наталя. – Не напружуюсь я, чи бачите! А те, що у вашої мами шлунок хворий та інші проблеми, і мені доводиться їй окремо щось готувати, це як, на твою думку? Ми на сніданок зазвичай яєчню з беконом їмо, оладки чи бутерброди, а їй таке не можна. І я варю їй каші.
— Подумаєш, велика справа – старенькій кашку зварити, – пирхнула Ніна . – Максимум хвилин десять займе. А можна одразу дня на три зварити і потім розігрівати у мікрохвильовій печі. Тож ти, Наталко, не перебільшуй.
— Та якби тільки в каші була справа! – Знову заперечила Ніні Наташа. – Їй багато чого не можна з того, що ми звикли їсти. Чи ти накажеш мені наш раціон підлаштовувати під те, що можна Галині Олександрівні? Харчуватись тільки тушкованими овочами, паровими котлетками та кашами?
— Та вистачить вже жратву обговорювати, – не витримав суперечок дружини та сестри Андрій. – Що з квартирою робитимемо?
— Як що? Довіреність зробимо та займемося продажем, – відповіла чоловікові Ніна. – Навіщо нам ця квартира? Вона буде порожньою, а комуналку все одно платити доведеться.
— Можна поки що квартирантів пустити, – запропонував Ігор, який мовчав до цього моменту.
— Ой, тільки не це, – махнула рукою Ніна. – Загадять квартиру, потім прибирати після них замучимося. Однозначно потрібно продати та поділити гроші порівну. Я взагалі не розумію, про що ми сперечаємося.
— Але взагалі-то, Наталя має рацію, – сказав Андрій. — Я ось теж думаю, що раз мама доживає свій вік з нами, ми маємо право на більшу частину грошей від продажу квартири.
— І на яку частину ти розраховуєш? – невдоволено спитала Ніна.
– На дві третини, – відповів сестрі Андрій. – Думаю, що це буде справедливо.
— Губа не дypa! – Вигукнула Ніна.
— Та я б на тебе подивилася, – звернулася до Ніни Наталя. – Якби Галина Олександрівна у вас жила, ти взагалі заявила б, що все має вам дістатись.
— Та я не така жадібна як ви! – майже перейшла на крик Ніна, звернувшись до брата та невістки. – Я за справедливість, а за справедливістю, квартиру треба продати та поділити гроші порівну! А ти, Наташка, героїню з себе не роби через те, що свекруха дала притулок. Мені, може, ще батьків Ігоря доведеться доглядати, дай Бог їм здоров’я, звичайно.
— А мою думку ви не хочете дізнатися? – Запитала Галина Олександрівна, з’явившись у дверях кухні.
Літня жінка так і не змогла заснути, трохи покрутилася, а потім їй захотілося до вбиральні. Проходячи коридором, вона почула розмови з кухні, які вже велися на підвищених тонах, і зупинилася, щоб послухати, бо вловила, що йдеться про її квартиру.
— Мамо, ти не спиш? – Здивувалася Ніна, намагаючись зрозуміти, як багато з їхньої розмови встигла почути Галина Олександрівна.
— Як бачиш, – відповіла жінка. – Що ж ви, діти, робите? Я ще не померла, а ви мою квартиру вже ділите?
— Мам, та ми ж просто так… – почав виправдовуватися Андрій. – На майбутнє … ти ж додому вже все одно не повернешся. Чого квартира буде пустувати.
— відки вам знати? Ніхто не знає, скільки йому приготовлено і який буде кінець… Не чекала я від вас, що поділяти квартиру почнете, не дочекавшись мого відходу. Та й взагалі, може, я заповіт вирішу залишити. Це таки моя квартира.
Сказавши це, жінка похилого віку неспішною ходою повернулася до своєї кімнати. Її родичі та їхні другі половинки, які ще кілька хвилин тому сперечалися з піною біля рота, сором’язливо замовкли.
— Так, недобре вийшло … – Першим мовчання перервав Андрій.
— Що це ми, правда? – Підтримала брата Ніна. – Раптом, мамі краще стане, і вона захоче повернутися додому. А ми тут її квартиру ділимо, хоч це і не наша власність.
— Мені здається, що ми маємо вибачитися перед нею, – сказала Наталка.
Усі четверо пішли до кімнати до Галини Олександрівни, але не застали її там. Вони виявили жінку в кімнаті у Свєти. Онуки щось показували бабусі на планшеті, а вона з цікавістю розглядала та виглядала дуже жвавою.
— Мам, ми вибачитись хочемо, – сказав Андрій.
— Ми не мали права так чинити, Галино Олександрівно , – додала Наталя.
— Мамочко, ми тебе дуже любимо. Пробач нас, будь ласка, – сказала Ніна, вона підійшла до матері та обійняла її. – Хочеш, ти будеш у нас жити? Ми тобі свою кімнату віддамо, а самі з Ігорем на кухню переберемося?
— Ні правда. Кухня у нас простора, цілком можна туди диван поставити, – підтримав дружину Ігор і відразу мрійливо додав . – І холодильник завжди буде під рукою.
—Тобі б тільки поїсти, – докірливо зауважила Ніна.
— Та що ви , – вигукнула Наталя. – Навіщо вам на кухні тулитися, якщо у нас кімната пустує? Кирило все одно лише двічі на рік приїжджає.
Жінка згадала, як добра і терпляча була до неї свекруха, коли вона, ще молоденька, оселилася в її квартирі разом з Андрієм.
Галина Олександрівна ніколи до неї не чіплялася, а коли одного разу Наталя розплакалася через те, що примудрилася спалити нову каструлю, в якій варилися макарони, свекруха тільки рукою махнула і сказала, що каструля лише річ і не варто того, щоб через неї засмучуватися.
— Подумаєш, каструля, – сказала вона, заспокоюючи невістку. – Це така дрібниця. Давай ми з тобою зараз разом вечерю приготуємо, щось смачненьке, і здивуємо наших чоловіків.
Інша молоду невістку так присоромила, скориставшись її помилкою, але тільки не Галина Олександрівна. А Наталя тепер, чи бачите, незадоволена тим, що доводиться свекрусі кашу вранці варити… Жінці стало дуже соромно…
— Так, гаразд, – відповіла дітям Галина Олександрівна. – Я не серджуся. Розумію, що недовго мені лишилося, але у своїй квартирі мені ще хотілося б побувати. Там мені кожен куточок дорогий, там молодість пройшла, там ми з вашим батьком були щасливі. І ваше дитинство теж там пройшло… Тож ви її, будь ласка, не продавайте, доки я жива. А комунальні платежі з моєї пенсії оплачуйте. Не стане мене, тоді вже й вирішуйте. Тільки не сваріться, будь ласка! Ви ж рідні люди, і жодні квартири і цінності не варті того, щоб близькі люди ставали ворогами…
— Не будемо, мамо, – в один голос пообіцяли Ніна та Андрій, а Ігор та Наталя теж кивнули на знак згоди…
Галина Олександрівна прожила ще чотири роки, до останнього зберігаючи ясний розум. Їй навіть вдалося познайомитися з нареченою старшого онука Кирила.
Іноді вона просила дітей відвезти її ненадовго додому, для літньої жінки це було своєрідне маленьке свято. А Наталя та Ніна по черзі робили прибирання у квартирі Галини Олександрівни, щоб там не накопичувалася пилюка.
Коли літньої жінки не стало, діти не одразу ж продавали її квартиру. Чомусь їм самим раптом стало сумно розлучатися з батьківською домівкою, де залишилося стільки теплих і приємних спогадів, стільки речей, що нагадують про матір та про батька…
Але потім вони все ж таки продали квартиру і купили дачу з ділянкою, їхню спільну дачу на дві родини, з досить просторим двоповерховим будинком, де всім вистачає місця, і де вони так люблять бувати в теплу пору року, займаючись садом і городом і просто проводячи час на відкритому повітрі. Туди ж вони перевезли і більшу частину речей, що залишилися від батьків.
Діти назавжди запам’ятали слова своєї мудрої мами про те, що жодні квартири та цінності не варті того, щоб близькі люди сварилися і ставали ворогами… І обіцянку, дану мамі, вони теж пам’ятають і виконують її. І сподіваються, що і їхні діти будуть вважати і чинити так само…
Героям цієї розповіді вдалося зберегти добрі стосунки та не влаштувати гонку за спадщиною. Але, на жаль, є чимало історій із набагато сумнішим кінцем, коли намагаючись урвати якомога більше, близькі люди забувають про те, що вони рідні, і справа часом доходить навіть до ненависті. Таких історій із реального життя я знаю, на жаль, чимало. Але мені захотілося написати добру історію з гарним фіналом.