Що тут відбувається, Єлизавета Михайлівно? – з цікавістю поцікавився жених. – Твоя наречена – моя родичка, – зізналася жінка, витираючи хусткою мокрі від сліз очі.

– Ну коли ти одружишся? – вимовляла синові мати. – Вже скоро тридцять шість стукне, а наречену ти так і не знайшов.

– Мам, ти чого так обурюєшся? Я просто ще не визначився. Почекай трохи. Буде в мене дружина, – спокійним тоном відповів їй Паша.

– Твоя дружина – це твоя робота, – невдоволено хмикнула Зоя Арсеніївна. – Одружився б з Танею, вже онуки б були. Впустив її. А вона геть яка щаслива з Генкою!

– Мам, не починай. Ми з Танею – різні люди. Ти сама подумай, як би я з нею жив? Та сама самотність!

– Якось люди пристосовуються один до одного, – продовжила мати. – У вас було б усе гаразд.

– Ні. Добре бути одному, аніж не з тією людиною! Все. Досить говорити на цю тему, – відрізав син. – У мене сьогодні важливі справи. Не псуй мені настрій. Хоча ти мені його вже зіпсувала.

Зоя Арсеніївна знизала плечима. «М-так… Треба було його раніше виховувати», – з жалем подумала вона, подивившись на сина.

Паша у них із чоловіком був один. Другу дитину Зої не вдалося виносити. Потім боялася завагітніти. Раптом повториться викидень. Чоловік Коля теж дуже хотів би вже онуків збагнути. Адже роки підійшли. Усі його ровесники давно з онуками.

Паша зустрічався із Тетяною недовго. Вона йому здалася зарозумілою. Чоловік поряд з такими панночками завжди почував себе якимось заниженим. Таня любила у розмові себе виставляти. Хвалилася своїми здобутками і дивилася на реакцію Павла. Чекала, коли той її похвалить, піднесе. На нього самого вона мало звертала уваги. Її виховання не сподобалося Паші. Якось він подзвонив їй і сказав, що між ними все скінчено. Що там було! Таня нажалілася своїм батькам. Розповіла всім в окрузі про те, який Павло негідник. Мовляв, якийсь кинув її, а вона на його пропозицію вже чекала. Думала, справа до весілля йде.

Через її плітки Паша залишився повною нікчемністю в очах людей. Містечко у них маленьке. У таких місцях більшість людей живе чутками про когось. Хоч найкраща людина, а буде тим, як про неї хтось сказав. Може, тому Павлові більше не щастило з жінками. Та йому й самому не хотілося стосунків. Боявся, що зустріне таку саму, як Таня.

Паша справді був зайнятий роботою. Весь день він провів у салоні зв’язку. То був його заклад. Від батька дісталося. Незважаючи на посаду керівника, чоловік не уподібнився до своєї колишньої Тетяни. Йому ще пощастило від неї відвернутися. Так він рахував. Павлу було страшно уявити, що було б, якби вона стала його дружиною. Адже з боку не видно, як вона живе з нинішнім чоловіком. Мабуть, сама їм командує. Паша не хотів бути таким лохом. Він дуже сподівався зустріти дівчину з адекватнішою самооцінкою. Щоб їм було добре разом. Тоді й діти росли б у здоровій атмосфері. Чоловік був трохи знайомий із психологією. Відносини з Танею його змусили звернутися до знайомого психотерапевта. Ні, він себе не дасть образити таким жінкам. Жаль, що мама його не розуміла.

Якось батько сказав йому, що салон зв’язку в нього забере, якщо він не одружується.

– Тату, ти серйозно? Ти на маминому боці чи що? – ошелешено дивився на нього син.

Микола знизав плечима.

– Подивися, як ми живемо. У нас величезний будинок, купа грошей, можливість десь відпочити, найняти хатню робітницю та інші принади життя… Невже ти хочеш залишити нас усіх без спадкоємця? – протестував батько.

– Але я не одружуся ж на першій дівчині, що трапилася?! – обурився Паша.

Микола Романович посміхнувся.

– Добре…, – замислився молодий чоловік. – Тільки потім з мамою не дивуйтесь!

– Що ти там задумав? – Батько дивно на нього подивився.

– Нічого, тату. Ти скоро познайомишся з моєю нареченою. Так вже й бути! – з цими словами Павло вийшов із хати, голосно грюкнувши дверима. Йому не хотілося втрачати бізнес. Заради нього Паша ладен був виправдати довіру батька. Гаразд, він одружується, а потім… потім розлучиться. Аби зберегти за собою право керувати своїм салоном. Паша почував себе там, як то кажуть, «у своїй тарілці».

Того дня він сів у свій «Нісан» і поїхав до столиці. У душі кипіли образа і злість. За кого його вважають батьки? За інструмент, яким можна легко маніпулювати? Задумавшись над цим, Паша мало не проїхав на червоне світло на перехресті. Добре, що вчасно пригальмував, інакше біди було б не оминути… Отак і потрапляють люди в аварії. Павло давно знав: за кермо треба сідати у спокійному стані. Від цього залежить не лише його життя, а й життя інших людей. Пригальмувавши на одній із безкоштовних автостоянок, чоловік вирішив трохи прийти до тями. Потрібно відволіктися, забути розмову з батьком. Зрештою, він у чомусь по-своєму має рацію. Їхній бізнес, рахунки та все майно потрібно передати комусь. Раптом йому стукне 40 років, і потім він, Павло, ніколи не зможе стати татом? Таке також буває у чоловіків. Деякі нажиті протягом життя хвороби забирають можливість носити покликання батько. Хоча у Паші все з цим нормально, але все ж таки…

За годину його авто рухалося трасою. Треба було з кимось познайомитись. Але з ким? Паша ніколи не вмів зав’язувати стосунки після першої зустрічі. Соромився.

Він уважно дивився на дорогу. Раптом перед очима утворився великий стовп диму. Якась вантажівка залишила цю завісу, через яку дорогу було майже не видно. Паша хотів пригальмувати на узбіччі. Несподівано він мало не наїхав на щось.

– Чорт забирай! – Вилаявся чоловік, вийшовши з салону машини. – Звідки таке диво-юдо?

На нього дивилися сумним поглядом очі бродяжки. Вона була одягнена в якісь лахміття.

– Я вам не нашкодив? – підійшовши до неї ближче, спитав Павло.

– Ви мене дуже злякали, – зізналася йому вона. – Я ледве встигла відскочити убік!

– Виходить, я винен, – сказав чоловік. – Тоді за мною спокута моєї провини. Що накоїв, виправлю.

Звичайно, він би ніколи не заговорив з якоюсь там бродяжкою. Тим більше, вона могла скликати таких самих, як вона сама. Отоді б Паші точно не поздоровилося.

– Як ваше ім’я? – поцікавився чоловік.

– Я – Тамара.

Павло посміхнувся сам до себе. “Томка – простецьке ім’я!”, – подумав він.

— Якщо хочете допомогти мені, будь ласка, довезіть мене до міста, — попросила його вона.

Павлу не сподобалося її прохання. Не хотілося бруднити машину бомжами. Але він погодився. Зрештою, це було б дешевше, ніж тицьнути їй грошей.

Вона зайняла заднє сидіння.

– І чи давно Ви так живете? – почав він розмову.

Тамара здивувалася.

– Як так? – промовила вона.

– Я мав на увазі, що Вам доводиться жити на вулиці. Адже так?

Вона зітхнула.

– Давно, – відповіла дівчина. – Добрі люди знайшли мене на звалищі. Мабуть, рідна мати не захотіла мене вирощувати, от і покинула. Мені тоді було лише чотири роки. Я мало чого пам’ятаю з того дитячого життя.

– Добрі люди – це хто? – Паші було незрозуміло.

– Вони не мають свого будинку. Але були готові поділитися тим, що мають. Так я й виросла. Пережили усі. І холоди, і злидні, і голод. Натомість я знаю ціну життя, – продовжила розмову Тома.

– Знати ціну життя – це добре, – задумливо сказав Паша. Раптом його осяяло.

– Послухайте, Тамаро. Я хочу розплатитися з Вами за те, що так сильно налякав Вас.

– Ви ж вже майже довезли мене, – розгублено промовила дівчина.

– Ні, я маю до Вас чудову пропозицію. Я думаю, Ви від такого навряд чи відмовитеся.

Тамара здивовано подивилася на чоловіка.

– Я хочу, щоб Ви стали моєю дружиною! – Видихнув Паша.

Вона ще дужче здивувалася:

– Дружиною?! Я не дочула?

– Ні, – засміявся чоловік. – Я серйозно. Потрібно буде тільки заїхати в магазин і вибрати для Вас весільну сукню.

– Зачекайте. Заради чого раптом мені треба ставати вашою дружиною? – заплескала віями Тома.

– Справа в тому, – зам’явся Павло. – Справа в тому, що мій батько хоче відібрати у мене бізнес, а я не хочу розлучатися зі своєю улюбленою справою. Якщо я не одружуся протягом найближчого часу, він здійснить задумане.

– Ось як? Тоді до чого тут я?

– Тома, цей шлюб буде фіктивним. Ви побудете у ролі нареченої, я – у ролі нареченого. Потім наші шляхи розійдуться. От і все, – Павло з надією глянув Тамарі в її блакитні очі.

– Тоді мені треба подумати.

– Тома, коли Вам думати? Ми вже майже приїхали. Раптом я більше не зустріну вас?

Вона махнула рукою.

Незабаром вони прибули до міста. Насамперед Павло з Тамарою заїхали до кафе. Треба було трохи підкріпитись перед походом до магазину. Навряд чи Тома перед їхньою ненавмисною зустріччю їла щось ситне. З голодною дівчиною краще не мати жодних справ. Раптом вона передумає?

Вони замовили піцу, тістечка. Якими жадібними очима Тамара дивилася на їжу! На її вигляд Паша зрозумів: дівчина харчується не дуже. Нічого, тепер вона точно не буде голодною! Вже Павло подбає про неї.

Після ситного обіду він повіз її до весільного салону.

Коли Тома вийшла в ніжній білій сукні, очі чоловіка мало не вилізли з орбіт. Дівчина була сліпуче вродлива!

– Ти… ти… ти схожа на принцесу! – Заявив він, зачаровано спостерігаючи за її рухами.

Тамара посміхнулася.

– Знаєш, я давно мріяла про таку сукню… Хоча б просто поміряти її, – зізналася вона.

– Ти не просто його приміряєш. Ми її купимо, і ти будеш найпрекраснішою нареченою на нашому весіллі! – Відповів їй чоловік.

Купивши вбрання, вони вирушили до загсу. Тома погодилася познайомитись з батьками свого майбутнього чоловіка. Така гра їй була цікава. Нехай хоч навмисне, але їй пощастить бути героїнею урочистості. Раніше Тамарі снилися сни, де вона цілує нареченого на весіллі під оплески гостей та їхні крики: «Гірко!».

Щойно Павло з’явився з нею на порозі, як одразу їх зустріла мама.

– Це хто, Паша? – Незрозуміло запитала вона.

– Мамо, знайомся. Це моя майбутня дружина, – як ні в чому не бувало сказав син.

– Дружина?! Як це опудало може бути твоєю дружиною? – закричала Зоя Арсеніївна.

– Це не опудало, мамо. Це моя наречена. Ми з нею вже подали заяву і навіть купили весільну сукню.

– Плаття, Сукня?! Ти у своєму розумі, синку?

Тамара збентежено дивилася то на Павла, то на свою майбутню свекруху. Тепер їй дуже хотілося звідси втекти.

– Будь ласка, не йди, – попросив її чоловік, ніби прочитавши її думки. – Я все залагоджу. Ти можеш оселитися поки що в окремій кімнаті. Не думай про погане, добре?

Тома кивнула. Вона не хотіла розлучатися зі своєю мрією. Це зупинило її.

Коли Зоя Арсеньївна нарешті пішла до себе, Павло повернувся до нареченої.

– Ти не зважай на маму. Просто в неї сьогодні поганий настрій, – пояснив він.

– Мені здається, я погано виглядаю. Якби в мене була зачіска, а цей одяг не виглядав би на мені такий пошарпаний, то твоя мама не причепилася б до тебе, – засмучено промовила Тома.

– Ох так. Одяг…, – до Паші тільки зараз дійшло: йому треба було від початку привести цю замухришку в повний порядок. Тоді й батькам було б не соромно за його наречену та їхню майбутню невістю.

Чоловік узяв руку Томи і повів її назад до машини.

– Ти хочеш мене відвезти назад? – її очі сильно округлилися.

– Ні, дурненька. Зараз ми їдемо купувати тобі нормальний одяг! – засміявся Павло. Він відкрив автомобіль і буквально заштовхав її усередину.

– Обережніше! – крикнула дівчина. – Я не твоя власність і поки що не дружина!

Чоловік осікся. Звісно, ​​Тамара не його дружина. Тим більше що дівчина погодилася зіграти цю роль за гроші.

– Вибач, – випалив він. – Я трохи кваплю події.

Незабаром вони блукали торговим центром, вибираючи наряд Тамарі. Вона раділа, наче дитина будь-якому платтю чи костюмові.

– Ось це так! – Захоплювалася вона. – Я навіть не знала, що на світі буває такий гарний одяг!

Вони купили пару суконь, речей для дому та поїхали назад.

– Дякую тобі, Паша, – подякувала його дівчина. – Невже можна бути такою гарною?!

– Стривай. Ми ще до салону краси заїдемо! – посміхнувся він. – Ти потім себе в дзеркалі не впізнаєш.

У салоні вони пробули понад годину. Павло втомився чекати на свою «наречену». Коли вона вийшла, він мало не впав від несподіванки. Ця колись неохайна бродяжка більше не виглядала бродяжкою!

– Яка ти…, – прошепотів він.

– Що правда, тобі подобається? – сліпуче посміхалася Тамара.

– Чарівність! – підтвердив він. Сам того не розуміючи, Паша взяв дівчину за руку, і вони попрямували вулицею.

Зоя Арсеніївна не впізнала своєї майбутньої «невістки». Щойно до неї дійшло, що то Тома, вона скривилася. Для Зої жебрачка залишиться жебрачкою, якби вона була в самому королівському вбранні. Мати не стала цього разу суперечити синові і мовчки пішла.

Павло сам готувався до весілля. Мати і батько вирішили залишитися осторонь. Їм не дуже хотілося мати невістку без роду. Звісно, ​​Микола простіше ставився до цього, але не міг не підтримати дружину. Все ж таки батько був згоден на це весілля. Умова – є умова. Потрібно взяти участь у житті сина. Може, ця дівчина не така й погана, як здається Зої. Потай від неї Микола приготував молодятам свій весільний подарунок.

Цілими днями Тамарі доводилося сидіти у своїй кімнаті і не виходити нікуди. Так їй сказав Паша. Зрештою дівчині стало нудно. Вона вирушила на кухню, щоб щось приготувати.

Побачивши її, Зоя Арсеніївна ахнула:

– Ти що тут робиш?

– Їсти варю, – спокійно сказала Тома.

– До нас приходить куховарка. Вона сама все приготує! Тим більше, на сьогодні у холодильнику повно їжі, – Зоя приголомшено дивилася на дівчину.

– Вибачте мені, – буркнула Тома і втекла до себе в кімнату. Їй було не до кінця зрозуміло, чому вона не може поратися на кухні. Їй набридло просто їсти чуже. Повинна ж вона зробити хоч якусь лепту! Прийомні батьки вчили її не їсти хліб задарма.

Дні летіли швидко. Весілля намічалося на початку літа. Павло розіслав величезну кількість запрошень близьким та рідним. Урочистість він вирішив відзначити у ресторані.

Тетяна, дізнавшись про наречену колишнього, довго й голосно сміялася.

– Знайшов, кого за дружину взяти! – реготала вона з подругами. – Мабуть, у мого минулого хлопця такі низькі смаки!

На свято з’їхалося багато гостей. Всі дивилися на чепурно одягнену наречену і бажали молодим тільки щастя. Якась жінка пробралася до молодят через натовп і взяла Тамару за руку.

– Невже це ти, моя дівчинко?

Наречена обернулася.

– Ви хто? – Запитала вона.

– Тебе, здається, Тамарою звуть? – продовжила розмову незнайомка.

– Так…. Не розумію, в чому річ?

– Я вгадала, що це ти по трьом великим родимкам на цьому зап’ясті, – крізь сльози промовила жінка. – Я Ліза. Сестра твоєї матері. Вона кинула тебе зовсім немовлям. Зараз її вже немає в живих. Я та мій чоловік довго тебе шукали. Я посварилася з твоєю мамою. Говорила їй, що сама виховала б тебе. У нас із чоловіком так і не народилося дітей за все життя. Дівчинка моя…

Тітка заплакала, не відпускаючи зап’ястя нареченої.

Незабаром до них підійшов Павло.

– Що тут відбувається, Єлизавета Михайлівно? – з цікавістю поцікавився жених.

– Твоя наречена – моя родичка, – зізналася жінка, витираючи хусткою мокрі від сліз очі.

– Та ви що?

Тамара нарешті згадала свою тітку. З Єлизаветою Михайлівною вона залишалася часто. Особливо коли мама йшла веселитися. Тоді був нелегкий час. Втім, не легше за наступні роки. Адже Томі довелося зростати у важких умовах. Часом вона лягала спати голодною. Думала, це так і має бути. Лише вночі їй снилася смачна їжа, теплий одяг, рідні люди.

Тітка Ліза гірко шкодувала, дізнавшись, як складно жила її племінниця. Як вона хотіла б зараз повернути час тому! Притиснути цю кинуту напризволяще дівчинку і бути з нею поруч…

Прийомні батьки відмовилися прийти на весілля Тамари. Посилалися на погане здоров’я. Воно в них справді було не дуже. Все-таки життя в занедбаній будівлі позначилося на них не найкращим чином. Добре, що Тамара не скаржилася на своє здоров’я. Пощастило, що вона народилася така загартована.

Павло співчутливо дивився на тітку своєї дружини. На Тамару – із якимось незрозумілим для себе відчуттям. Вона йому почала подобатися тоді, коли вперше одягла весільну сукню. Так, він ще того дня хотів її обійняти, а зараз зробив це! Гучні гості кричали: «Гірко!». Тома прийняла його весільний поцілунок. Яка ж вона була щаслива! І все відбувалося не в якомусь сні, а наяву.

Настав час подарунків. Найбільше здивував Микола.

– Дорогі діти! – почав він. – Сьогодні ви стали чоловіком та дружиною. Поспішаю вас привітати і від щирого серця побажати від нас з мамою вам багато-багато щастя! Нехай воно буде нескінченно довгим. Сподіваюся, ви потішите нас онуками, а ми будемо їх в міру балувати. Прийміть від нас із Зонькою цей подарунок.

Чоловік простяг молодятам документи. У них говорилося, що Павло та Тамара є тепер повноправними власниками ще одного із салонів зв’язку в їхньому місті. Звичайно, Паша відразу обмовився, що Тома займе місце начальниці.

Весілля здалося дівчині справжнім місцем, де справджуються всі мрії. Позаду залишилися голод, холод, мрії про гарне майбутнє, бажання мати хоч якийсь затишний куточок. Тепер у Томи було все. Навіть з’явилася її родичка!

Після свята наступного дня Павло і його дружина вирушили до свого салону. Було багато роботи. Потрібно було найняти працівників. Першою прийшла Тетяна. Її зустріла Тамара.

– Чула, Ви наймаєте персонал. Чи можна мені попрацювати у Вашому салоні консультантом? – Поцікавилася вона. Через кілька секунд з дверей кабінету з’явився Паша.

– Звичайно можна. Ти якраз прийшла вчасно! – розтягнувся він у глузливій усмішці.

Ображена Тетяна відразу вибігла з салону і щось бурчала собі під ніс.

За місяць Тамара допомогла своїм прийомним батькам. Вона відправила їх до санаторію. Там вони виправили своє здоров’я. Після приїзду Тома втішила їх:

– Я подумала, чому б вам не переїхати в якийсь сільський будиночок? Вам потрібне свіже повітря, а там є озеро, багато роботи в саду та городі.

… Через півроку молодята заявили своїм родичам про те, що скоро стануть батьками малюка чи малечі. Втім, це вже зовсім інша історія