Олена дістала з духовки пиріг і по кухні поплив рибний аромат. Все як чоловік Вітя любить. На плиті свіжий борщ, на деко рибний пиріг. Залишилося лише компот доварити. Але це хвилинна справа, його Олена доварить коли чоловік увійде до будинку.
Дівчина накрила пиріг білим рушником, щоб не остиг, і підійшла до вікна. Їхній приватний будинок знаходився в середині кварталу, а навпроти якраз розташовувалася автобусна зупинка, на яку ось-ось мав під’їхати автобус з чоловіком.
Олена не бачила Віктора три місяці. Він працював вахтами. Три місяці там, три місяці вдома. І з яким же нетерпінням Олена на нього чекала! Та й приватна оселя – це не квартира. Вона завжди потребує чоловічих рук.
Коли вони одружилися з Вітею п’ять років тому, він мав квартиру. Молодята подумали і розсудили, що в просторому приватному будинку їм буде краще. Квартиру свою Віктор продав. На ці гроші намагався зайнятися бізнесом, але щось не вдалось. Бізнес у нього прогорів, і ось уже три роки чоловік працює вахтами.
Все б нічого, гроші чоловік привозить непогані, але аж надто важко двадцятивосьмирічній Олені крутитися одною цілих три місяці. За цей час вона встигала вже й забути, що вона одружена.
Дітей вони не мали. Віктор не хотів. Точніше, не те, що не хотів, просто вважав, що поки що не час.
-Ось поїду я на три місяці, як ти будеш одна з дитиною? Давай трошки підзаробимо. Я кину вахту, знайду роботу у місті. Тоді і про потомство можна буде подумати.
Однак підзаробити ніяк не виходило. Хоч і привозив Вітя гроші, завжди були необхідні витрати. Ось навіть зараз, мабуть, дах у будинку продирявився і в дощову погоду в одній із спалень з’явилася на стелі гидка мокра пляма, що налякала Олену і змусила поставити під нею тазик. Тазик ставав у пригоді щоразу, коли йшов дощ. Води в нього набігало чимало.
Вітя вже знав про цю проблему, бо вони з дружиною зідзвонювалися регулярно і обіцяв по приїзді одразу зайнятися дахом. А ця справа не дешева, Олена розуміла.
Чоловік у неї добрий – господарський, люблячий. Дзвонить щовечора, турбується про неї. Олена чоловіка кохала. Щоразу на день його приїзду з вахти брала на роботі вихідний. Наготувала всякі смаколики і чекала біля вікна.
Літак чоловіка приземлився ще кілька годин тому, а зараз уже має підійти звичайний автобус, яким Віктор добирався до будинку. Так ось він! Серце Олени тьохнуло. Вона побачила чоловіка із величезною дорожньою сумкою.
Зазвичай, коли автобус від’їжджав, Віктор щасливо махав рукою у бік свого будинку, чудово знаючи, що його дружина чекає біля вікна. На цей раз все було не як завжди. Вітя був не один. На руках у чоловіка була дитина. Здається, хлопчик. Зовсім маленький. Вік дитини Олена визначити не могла, тому що з дітьми справу мала рідко. Віктор був похмурий і не помахав рукою.
Та й руки в нього були зайняті. В одній руці сумка, в іншій дитина.
Чоловік пішов до пішохідного переходу, а Олена завмерла здивовано. Чий це малюк? Когось із роботи? Тоді чому Віктор несе хлопчика до них додому? Та й взагалі, хто міг довірити такого маленького хлопчика Віті, який про дітей нічого не знає?
Віктор увійшов до хати, недбало кинув сумку і опустив на підлогу хлопчика. Дитина пригорнулася до його ніг, злякано дивлячись великими очима на Олену і сунувши палець у рот. Було видно, що малюк розгублений, як і Олена. Вона не кинулася до чоловіка, як завжди, а застигла в коридорі.
-Ну що, Оленко, не поцілуєш чоловіка після тривалої відсутності? – Протягнув до неї руки Вітя.
Але в його очах не було й тіні веселощів. Намагаючись не зачепити хлопчика Олена, обійняла чоловіка і навіть відповіла на його поцілунок. Але їй дуже не терпілося запитати:
-Віть, а чий це хлопчик? Що відбувається?
Віктор важко зітхнув, посунув дружину, взяв за руку малюка.
-Толіку, йдемо, я тобі щось покажу. Давай знімемо черевики і пройдемо до кімнати.
Віктор відвів хлопчика в спальню, посадив на ліжко і засунув у руки макет літака, яким зазвичай так дорожив, і навіть пилюку з нього велів витирати обережно. Вже по одному дівчина зрозуміла, що трапилося щось серйозне.
-Ти посиди поки що тут, а нам з тіткою Оленою поговорити треба.
Чоловік прикрив двері до спальні.
-Нагодуєш мене, дружино? – Невесело посміхнувся він.
-Так, звичайно, йдемо, – схаменулась Олена.
Вона налила чоловікові гарячого борщу, нарізала рибний пиріг, а сама завмерла за столом навпроти чоловіка, з тривогою чекаючи, що він їй скаже.
Віктор їв борщ, не зводячи очей. Було видно, що чоловік не знає, як розпочати розмову.
-Це мій син, – несподівано “рубанув він з плеча”. -Цей хлопчик – мій син!
Олена тихенько охнула, і серце її забилося часто-часто. Найбільше у світі дівчині хотілося, щоб чоловік усміхнувся і сказав, що розігрує її. Проте на обличчі Віктора не було й сліду посмішки.
-Так Вийшло, Оленко! – з запалом схопив він її за руку. – Розумієш, три місяці для чоловіка – це дуже багато. Закрутилось у нас там із кухаркою. Було це всього кілька разів, а вона завагітніла.
-Так значить?!! – Жорстко висмикнула свою руку Олена. – Мені ти казав, що дітей заводити рано, а сам сином обзавівся?
Голос дівчини тремтів від насилу стримуємо болю і погрожуючи перейти на вереск.
-Ти думаєш, я хотів, щоб так вийшло? – продовжував виправдовуватися Віктор. – Вона не сказала мені про свою вагітність. Народила та поставила перед фактом. А те, що це мій хлопчисько, сумніватися не доводиться. Та й він схожий на мене. Ти не помітила?
Ні, Олена подібності не помітила. Вона не встигла розгледіти хлопчика, а зараз, раптово, ця дитина стала їй огидна. Він був як живе свідчення зради чоловіка. І чогось у цій ситуації дівчина все одно не могла зрозуміти.
-Сюди ти його навіщо притягнув? Де його мати?
-Тут така справа, немає її більше. Ведмідь задер. Вона в їдальні затрималася допізна, а потім ще пішла окружним шляхом. А ведмідь тим ранком був. Озвірів у кінець. Його потім, звичайно, пристрелили. А що з того? Мати дитині не повернути. Я, виходить, його батьком офіційно був записаний. Чого вже було відпиратися. Отож і довелося мені Толіка забрати.
-І що тепер? – одними губами, ледь чутно спитала Олена.
-Не знаю … Як розсудиш … Виженеш – підемо. Тільки знай, я завжди любив лише тебе. Ця інтрижка з кухаркою випадковою була. Ну, тяжко мужику одному стільки часу, не стримався. Одного разу я тобі зрадив, але присягаюся, більше ніколи такого не повториться, якщо ти пробачиш. Вірний тобі буду до трунної дошки.
Олена дивилася на чоловіка і, незважаючи на те, як їй було погано, вона бачила, що він щиро кається. Вона давно вже звикла жити його приїздами та очікуванням, і не мислила свого життя по-іншому. Так, вона простить його, але що тільки з хлопчиком?
-А що з дитиною? – так само тихо прошепотіла вона. – Що ти плануєш робити з ним?
-Олено, куди ж я тепер свого сина-то діну? – Розвів руками чоловік. – Не пробачиш – разом підемо. Пробачиш – доведеться тобі прийняти і його.
А ось це було вже набагато складніше. Практично неможливо! Як можна прийняти сина свого коханого від іншої жінки?
Олена мовчки встала і мовчки вийшла з дому. Їй потрібно було побути на самоті. Вона безцільно бродила вулицями до пізньої ночі. Голова горіла вогнем, і в ній роїлися різні думки. З’явилося навіть бажання кинутися з мосту, коли дівчина підійшла до річки. Але все це була нісенітниця, і в глибині душі Олена вже знала, як вчинить. Вона не уявляла свого життя без чоловіка. Доведеться змиритися та звикнути до хлопчика.
Олена повернулася додому пізньої ночі. Віктор давно спав у їхній подружній спальні, а на розкладеному кріслі лежав чужий хлопчик. На тумбочці горів нічник і в його тьмяному світлі, підійшовши до крісла, Олена намагалася краще розгледіти малюка. Він був худенький, блідий і спав дуже неспокійно, сіпаючись усім тілом. Нелегко довелося цьому малюкові. Нещодавно він втратив маму. Олена постаралася штучно викликати у собі жалість до нього, але не виходило. Накочувала тільки ворожість.
Толіку було два роки. Хлопчик був боязкий і надзвичайно тихий. Олена намагалася не виявляти в його сторону негативу. Проте малюк сам, якимось своїм дитячим чуттям відчув його і намагався до Олени не наближатися. Він увесь час тулився до Віктора, але й той, здавалося, особливої ніжності до хлопчика не відчуває. Чоловік робив необхідне, не більше. Купав, годував дитину, купив іграшки, мабуть, більше для того, щоб Толік до нього не чіплявся і хлопчику було чим зайнятися.
Перший тиждень Олена не розмовляла ні з чоловіком, ні тим більше з Толіком.
Власним будинком вона бродила як тінь, весь час натикаючись поглядом на неприємного їй чоловічка.
Віктор спочатку був насторожений, підлизувався до Олени, а зрозумівши, що раз вона не вигнала, значить готова пробачити, почав поводитися, як завжди. Зайнявся дахом, ремонтом стелі і ці звичайні стосунки змусили подружжя спілкуватися. Спочатку Олена відповідала односкладно, але до кінця першого місяця майже розмерзлася і, чого вже гріха таїти, вибачила. А дитину бачити все одно не могла! Нехай Віктор займається ним сам.
Через два місяці у Олени з’явилася тривога. Незабаром чоловік їде на вахту. Цікаво, що він планує робити із хлопчиком? На запитання дружини Віктор здивовано підняв брови.
-Оленко, ну не можу ж я тягати його з собою на роботу? Де мені, на твою думку, його залишати, у вагончику? Звісно, він залишиться тут. Я вже вибив йому місце в дитячому садку. Залишилися лише формальності. Відводиш вранці і забиратимеш увечері. Побачивши, як дружина обурюваною хитає головою, Віктор поспішив продовжити.
-Я ж не змушую тебе його кохати. Бачу, що тобі це неможливо. Забереш із садка, погодуєш, і нехай собі колупається у своїх іграшках. Толік у нас цілком самостійний. Він не завдасть собі клопоту.
“Самостійний” Толік, моргаючи своїми великими світлими очима, виглянув із кімнати і Олена зрозуміла, що хлопчик усе чув. Втім, що він там зрозумів? Що може розуміти дворічний малюк?
Мабуть, дворічна дитина розуміла більше, ніж думала Олена. Після від’їзду Віктора на вахту він став зовсім відстороненим. Вранці хлопчик старанно одягався в садок, не просячи ні про що тітку Олену. Мовчки вона відводила його туди, мовчки забирала, мовчки годувала вечерею.
Поки одного разу після садка Толік не відсунув від себе тарілку і не пробурмотів, що не хоче їсти, і не пішов у виділену для нього кімнату. В кімнаті було тихо, і двері в неї були відчинені. Іноді, проходячи повз, Олена заглядала туди. Хлопчик не грав у паровозик, не будував нічого з кубиків. Він тихо лежав на дивані із заплющеними очима. Спочатку Олена думала, що Толік просто втомився, але в черговий раз, пробігаючи повз відкриті двері, звернула увагу, що обличчя хлопчика яскраво-червоного кольору.
Толік був світлошкірий, бліденький, і це почервоніння кинулась Олені у вічі.
Неохоче вона увійшла до кімнати і майже гидливо піднесла руку до чола Толика. Доторкнутися не встигла, як відчула жар, що виходив від лобика. Олена злякалася, схопила хлопчика за плечі, потрясла. Толік довго не прокидався, а коли розплющив очі, вони були каламутними. Сама дитина була млявою, загальмованою.
-Толіку, ти що, захворів? – присіла навпочіпки перед диваном Олена. – Тобі погано? Давно ти погано почуваєшся?
-Давно. Два дні болить тут і тут, – хлопчик показав на голову та горло. – А вчора мене в садку рвало.
Толік відповідав невиразно і здавалося, що він ось-ось знепритомніє. Швидко метнувшись до аптечки Олена поставила Толіку градусник і не чекаючи, що він покаже, почала викликати швидку. Все й так було зрозуміло. Дитина просто горіла вогнем.
Швидка не їхала довго. За цей час Олена встигла побачити на градуснику страшну цифру 40, а Толік знову заснув. Дівчина дала йому жарознижувальне і бігала по віконцях, чекаючи на машину з червоним хрестом. За цей час вона покусала губи в кров.
“Толік, Толік, ну як же так? Ти давно захворів і мовчав, не скаржився. Терпів, а все тому, що боїшся страшну, ненавидючу тебе тітку. Ти такий тихий, такий гарний хлопчик! Ось у чому ти винен переді мною?”
-О, мамо, будемо госпіталізувати, він же у вас хрипить, – насупилась фельдшер, прослухавши Толіка.
Олена кинулася закутати хлопчика, взяла на руки і побігла в швидку допомогу.
У лікарні вона довго пояснювала, ким доводиться ця дитина.
-Це син мого чоловіка, а я перебуваю в процесі усиновлення. Незабаром я стану його мамою.
Сказавши це, Олена збиралася збрехати, але раптово зрозуміла, що вона насправді так зробить. За один вечір величезна кірка льоду, що вкривала її серце, розтанула. Растала без сліду від тепла цих гарячих ручок, що обвивали її шию, доки вона везла Толіка у швидкій допомозі.
У лікарні вони пролежали два тижні, і Олена, мабуть, була найнеспокійнішою матусею у відділенні. Трясучись над хлопчиком, вона міряла йому температуру мало не щогодини і піднімала на вуха весь медперсонал, якщо температура не спадала. Нагородою їй стали захоплені очі Толіка та його рученята, коли він тягнувся до “нової” тітки Олени.
Мамою хлопчик назвав її пізніше, коли Віктор повернувся з вахти. Це сталося так природно, але Олена потім проплакала всю ніч. На той час вона всиновила Толіка офіційно, записала себе його матір’ю. Тепер вона знала, що цей хлопчик її син не лише на папері, а й у душі.
Минуло півтора роки, і Толіка було не впізнати. Тепер це був веселий, цілком рухливий хлопчик. Він не відходив від Олени, абсолютно втративши інтерес до батька. Віктору це було тільки на руку, і чоловік видихнув із полегшенням.
А потім сталося страшне. Віктор поїхав на вахту, і незабаром Олені надійшла звістка, що автобус, який вез вахтовиків, впав у прірву. Він багато разів перекинувся, а потім його ще присипало снігом, тож частина тіл так і не була знайдена. Серед них і чоловіка Олени.
Олена мало не збожеволіла від горя. Вона любила чоловіка і від всепоглинаючого горя її врятував тільки синочок. Це ж таке щастя, що вона не одна, що в неї тепер Толик! Олена жила лише ним.
Через рік Віктора офіційно визнали безвісти зниклим, а через два мали визнати померлим. На той час Олена вже змирилася з втратою чоловіка. До визнання його померлим залишалося два тижні, коли Вітя з’явився.
Сталося це навесні, у дощову погоду. Увійшовши до будинку після прогулянки з Толиком, Олена не звернула уваги, що двері не зачинені. Набагато більше на той момент її хвилювало, чи не промочив Толік ноги. Вона роззула хлопчика в передпокої, доторкнулася до шкарпеток. Заспокоївшись, веліла синові бігти до своєї кімнати, переодягатися.
-А я зараз поставлю чайник, і ми з тобою поп’ємо гарячого чаю, – весело говорила жінка, заходячи на кухню.
Останні слова завмерли на губах. За столом, як ні в чому не бувало, сидів її чоловік і їв пиріг, який Лена спекла вранці.
-Не лякайся, Оленка, я живий, – підморгнув їй чоловік. – Та не лякайся ти так, говорю, – підхопився Віктор з-за столу, бачачи, що Олена ось-ось впаде у непритомність. – Не було мене в тому автобусі, не було.
-Де ж ти був тоді цілих два роки? – Прошепотіла, Олена важко опускаючись на табуретку.
-У жінки однієї жив. Я збирався поїхати на вахту, правда, і вже майже сів у той нещасний автобус. Але подзвонила мені одна стара знайома і покликала змотатися з нею на південь. Вона вирішила купити собі там нерухомість. Забезпечена, знаєш, жінка. Трохи старша за мене, але це не важливо.
Потім уже там, на морі, я почув про автобус і вирішив – значить так і бути. Це доля. Для тебе я буду загиблим, а житиму з нею.
-Ти …. Ти …. мерзотник! – бурмотіла Лена не в змозі виразно вимовляти слова. – Якби ти знав, що я через тебе пережила. Навіщо ж ти зараз приїхав?
-Справа в тому, Оленка, що у нас з нею зараз спільний бізнес і таке інше. Загалом вирішили ми з цією жінкою узаконити стосунки. Я приїхав за розлученням і за Толіком.
-Що? Що ти сказав? За Толіком? Навіщо він тобі?
– Кажу ж тобі, моя нова обраниця старша за мене. Сімейне життя у неї не склалося через те, що воно не може мати дітей. А вона дуже хоче. Ми одружимося, заберемо Толіка і виховуватимемо його.
-Нізащо!!! – Закричала Олена, у якої раптово прорізався голос.
Її руки, машинально помацавши по столу, схопили вилку. Віктору стало реально страшно. У цей момент Олена була схожа на неосудну.
-Я не віддам тобі сина, ні за що на світі не віддам. Одружуйтесь, робіть що хочете, але Толік мій син. Офіційно мій, згідно із законом. Вам стало нудно, і ви вирішили завести собі нову іграшку у вигляді хлопчика? А якщо він не прийде з двору, що тоді?
-Олено, поклади вилку, – косився Віктор на руку жінки і видихнув, коли Олена розтиснула пальці і вилка з глухим стукотом впала на стільницю. – Слухай, ти зараз не в собі. Це в тобі говорить злість і ревнощі від того, що я пішов до іншої. А Толік тобі не потрібний, він тобі ніхто.
-Ніхто, кажеш? – звузила очі Олена. – Тоді ходімо і спитаємо в нього, з ким він хоче залишитися, з тобою чи зі мною. Він вже досить великий хлопчик і може сам вирішити.
Олена не встигла домовити, як у отвір кухонних дверей метнулася маленька фігурка. Толік, що стояв за дверним полотном, чув усі останні слова і кинувся до Олени, що сиділа на табуретці. Обхопив її що було сили і заплакав:
-Мамо, я хочу бути з тобою. Не віддавай мене йому.
-Та ти що, Толік? Звичайно, не віддам, – посадила хлопчика до себе на коліна Олена. – Ти ж мій синочок, і я без тебе не зможу. А ти забирайся, – зло зиркнула вона на Віктора. – Ти все чув! Син хоче жити зі мною. Ти отримаєш своє розлучення, але про сина забудь. Я тебе на частини розірву, якщо ти вирішиш забрати його в мене.
-Ну І Бог з тобою!
Віктор хотів піти гордо, але дуже вже смачний був курник Олени, і він запхав залишки з тарілки собі в рот і тільки після цього піднявся.
-Як хочеш, тобі ж гірше! Виховуй тепер чужого хлопця. Своїх у тебе не буде, бо заміж із причепом ніхто не візьме.
-Не Боляче те і не хотілося знову заміж. Ще трапиться схожий на тебе цап, – крикнула слідом Вікторові Олена. – Нам із Толіком і вдвох добре, а ти дурень.