— Дайте подзвонити, будь ласка, — схлипувала Тамара Степанівна біля жовтого автомобіля.
Чоловік уважно подивився на неї і в результаті простяг телефон.
Літня жінка взяла до рук новомодний смартфон і зовсім розгубилася. У неї був кнопковий, як користуватись таким, вона не знала, по щоках побігли сльози.
– Що ще? — невдоволено пробубнив таксист і вийшов з машини.
– Куди натиснути?
Таксист показав, які кнопки натискати, але від цього легше не стало. Жінка ще більше розплакалася.
— Ну, що знову? — невдоволено промовив чоловік.
— Номер не пам’ятаю, — простягала телефон тремтячими руками назад Тамара Степанівна. – Я, здається, загубилася…
— Тільки без сліз, вам треба заспокоїтися, — швидко сказав чоловік і повів Тамару Степанівну у бік палаток.
Там купив чай і простяг їй пластмасовий стаканчик.
– Пийте.
Літня жінка з вдячністю прийняла напій і сьорбнула.
— Як же так? — розмірковувала жінка. – Як я примудрилася загубитися?
Правильно син каже, зовсім я незібрана, треба було вдома сидіти. І Колі настрій зіпсую, і відпустку всім. Адже вони напевно переживають, шукатимуть мене, зараз повернуться за мною, чого я розплакалася.
Чоловік-таксист наче прочитав її думки і сказав тихо.
— Ви були одна?
— З сином та невісткою.
— Навіщо вони залишили вас?
– Вони повернуться обов’язково.
Чоловік кивнув, купив у кіоску булочку і простяг жінці.
– Тоді чекайте, – сказав він на прощання і пішов.
Час минав, а за Тамарою Степанівною ніхто не повертався.
Тамара Степанівна виховувала сина одна, старалася для єдиної дитини. Коля виріс, привів у будинок дівчину Лізу, почали весілля планувати. Тамара Степанівна раділа, що буде у сина своя сім’я, а в неї онуки, невістку прийняла добре, тільки ось стосунки все одно не склалися.
Перша сварка сталася з вини Тамари Степанівни. Вранці Коля та Ліза пішли на роботу, Тамара Степанівна цього дня відпочивала.
— Спершу із Зойкою на масаж, потім у басейн, а вже потім на ринок схожу, — розмірковувала вона. — Приготую щось смачненьке до вечері.
Вийшла із квартири, а закрити не виходить, ще й ключ застряг. Довго возитися Тамарі Степанівні не довелося, у під’їзд потрапив сусід Грішка.
— Привіт, Тамара Степанівно, щось із замком?
— Не можу дістати ключа, — поскаржилася жінка.
— Давайте, поможу, — Грицько схопився за ключ, потягнув і зламав.
— Не хвилюйтеся, я миттю в магазин, поміняємо замок.
Чоловік швидко втік сходами, вискочив з під’їзду і вже за п’ятнадцять хвилин повернувся.
— Якщо ви поспішаєте, можете потім за ключами зайти, я залишу дружині.
— Дякую, Грицю, — подякувала Тамара Степанівна.
Вона справді поспішала і могла спізнитися, сусіда вона знала з його народження, довіряла.
Повернутись вийшло тільки ближче до вечора, заговорилася з подругою, посиділа в неї, скуштувала нового чаю, який діти привезли з-за кордону. Ні про яку вечерю не йшлося, тому перед тим, як прийти додому, Тамара Степанівна заскочила в магазин і купила пельмені.
– Тамара Степанівно! – верещала Ліза на весь під’їзд. – Де вас носить? Я з одинадцятої тут на вас чекаю!
— Лізонько, подзвонити треба було, — виправдовувалася жінка перед невісткою.
— Я вам уже сто разів подзвонила! Що із замком?
Тільки зараз Тамара Степанівна згадала, що замок вона змінила, а ключі у сусідів. Дістала телефон, а він розряджений.
– Це вона спеціально! — голосно кричала в кімнаті Ліза, вимовляючи чоловікові перед сном. – Знущається. Не подобається їй, що у вашій квартирі живу.
Тамара Степанівна все чула, соромно їй було перед невісткою, адже вона й не думала нікого ображати.
– Тепер Ліза думатиме, що я її не люблю… – думки не давали жінці спокою.
Навіть ранкова розмова не змогла заспокоїти жінку.
– Ліза, ти вибач за вчорашнє, я правда не хотіла.
— Я не злюся, — бурчала невістка собі під ніс, щоб просто уникнути розмови.
– Я все чула вчора. Ти справді так думаєш? Я все для вас, заради вас стараюся.
— Ну, а потім виженіть мене взагалі з квартири.
– Ти чого? Ніколи! Ми сім’я.
— Залишіть нам тоді квартиру, коли ми сім’я, — нахабно заявила невістка.
– Як? А я сама куди?
— Я на вас перепишу свій дім, який дістався від батьків.
— Я подумаю, — знизала плечима Тамара Степанівна.
І все-таки вона ніяк не могла наважитися, з міста та благоустрою виїхати до глухого села здавалося не дуже приємним. Жінка вирішила, що оголосить про своє рішення за вечерею, приготує щось смачненьке.
— Не зможу я жити у селі, запропоную їм допомагати з ремонтом у тому будиночку, але не жити.
Увечері вечеря була готова, всі прийшли вчасно, сіли за стіл. Ліза палаючими очима дивилася на Колю, була впевнена, що Тамара Степанівна погодиться.
— Колю, Лізо, я розумію, наскільки вам важливо мати своє окреме житло. Я довго думала і не можу погодитись жити в селі. Але натомість готова вам допомагати з ремонтом у цьому будиночку. А що? Якщо вам захочеться, будь-якої миті переїдете.
Ліза від обурення запхала в рот великий шматок торта і відразу почала різко кашляти, почервоніла буквально моментально.
— Горіхи… — прохрипіла молода жінка.
Коля викликав «Швидку», Лізу відвезли, Тамара Степанівна розгублено кидалася по хаті, намагаючись знайти собі виправдання. Вона забула, це правда… Забула про алергію у невістки на горіхи, чи не попереджали?
Ліза повернулася додому разом із Колею за кілька годин.
— Лізонько, ти як? — Тамара Степанівна зустрічала дітей у передпокої.
– Вижити мене хотіли, – невдоволено бурчала Ліза. — Так би й сказали, що набридла я вам тут. Навіщо так? Я ж по-доброму хотіла, думала, поступіться нам житлом. А ви одразу…
— Поступлюсь, — промовила Тамара Степанівна згаряча, відчувала провину і хотіла якось її зняти про свою душу.
Вийшло. Стало легше. Ліза навіть усміхнулася, а ось Коля був не дуже задоволений.
– Ти спеціально так зробила? – сказав він трохи пізніше на кухні. — Думала, весілля зірветься?
— Ні, ну що ти, синку? — розгублено промовила Тамара Степанівна.
Вона пам’ятала, що шлюб реєструватимуть за два тижні, Коля лише похитав головою.
Тамара Степанівна, хоч і пообіцяла віддати квартиру, але про подарунок на весілля все ж таки думала. Були в неї заощадження. Спочатку хотіла подарувати щось потрібне для сім’ї, наприклад, нові меблі їм у кімнату, а тепер хотілося зробити подарунок кращим, щоб невістка не злилася більше.
Вранці жінка стояла у туристичній агенції.
— Я хочу подарунок на весілля синові зробити.
— Зараз подивимося, що можу вам запропонувати, — з усмішкою промовила дівчина і щось там тицяла в комп’ютері. — Є вигідна пропозиція, але вона є на трьох.
– Утрьох? Ні-ні, адже це весільне подорож.
— Ну… Ви ж не їдете заважати молодим і самі відпочинете. Як вам така пропозиція? Третя путівка геть копійки вийде, можна сказати, безкоштовно, гріх від такого відмовлятися.
“А чому б і ні? — розмірковувала жінка. — Я ніколи й ніде не була, море моя мрія».
І погодилась.
До весілля залишалося кілька днів.
– Мамо, ти ще не готова? — Миколка відпросилася спеціально з роботи.
– Ще ні, а куди?
— Знову забула? Йдемо документи щодо будинку та квартири оформляти.
– Навіщо? Повернемося і все оформимо, куди поспішати?
— Краще зараз, — не вгавав син. — Так Лізі буде спокійніше, адже знаєш, яка вона.
Тамара Степанівна знала, тож мовчки кивнула, зібрала документи. Оформили все швидко.
Весілля пройшло, як запланували, гостей було небагато, кафе знімали скромне. Тамара Степанівна подарувала, і молоді дуже зраділи.
Але тільки до того моменту, доки не дізналися, що мама їде з ними.
— Там пропозиція була вигідна, не могла відмовитися, — бурмотіла жінка похилого віку. — Колю, адже ти знаєш, я ніде не бувала ніколи, мені теж хочеться. Вам не заважатиму. Мій номер на першому поверсі ваш на третьому. Навіть не побачимося, лише у дорозі разом.
Ліза обурювалася.
— Ще й відпочивати разом із нею? Ну і подарунок… Гаразд, хоч документи на передачу квартири оформили. Ось побачиш, чи зіпсує вона все.
Коля мовчав, йому теж не подобалося, що мама їде з ними, але нічого вдіяти вже не можна було.
«Прилипла, як банний лист», — думав сам собі.
— Колю, а може, просто не візьмемо її із собою?
– Це як? Вона вже валізи зібрала.
— Маю ідею…
Речі було зібрано, таксі замовлено. Мати поїхала з молодими у весільну подорож.
— Наш маршрут, — казала Ліза, — таксі до вокзалу, поїзд на добу, потім таксі та готель.
У поїзді переважно мовчали, наче й не рідні, всім виглядом показували, як вона їм набридла. Коли вони вийшли на пероні з речами, Тамара Степанівна полегшено зітхнула.
«Нарешті доїхали, тепер розійдемося по номерах і проведемо спокійно кілька днів, не разом».
Ліза пішла шукати таксі.
— Тамаро Степанівно, он там ваша машина, — говорила вона швидко. — Речі ми всі склали сюди, а ви їдете не одна, з супутниками. Ну, так навіть дешевше. З нами в машину не можна, там речі, нікуди.
Тамара Степанівна кивала, допомогла завантажити свою валізу в таксі до сина та невістки, сама попрямувала у бік таксі, на яке їй вказувала невістка.
А таксі вже не було.
Літня жінка повернулася до таксі, в яке сіли син із невісткою, але автомобіль уже від’їхав, крики не допомогли. Її не чули.
Тамара Степанівна хотіла дістати телефон, щоб зателефонувати синові, але тут же схаменулась, залишила його в сумці, а сумка у сина в таксі… в руках залишилися тільки паспорт і гроші.
— І адресу готелю не знаю, адже все в Лізки було… треба було хоч подивитися… А назву, назву… — намагалася згадати Тамара Степанівна. — Та що ж за така пам’ять!
Минуло вже чотири години, а за нею ніхто не повертався, і, мабуть, ніхто й не повернеться. Тамара Степанівна пройшла на вокзал, купила квиток назад. Хоч тут пощастило, вони були в наявності, і вона поїхала пізно вночі додому.
— Не дуже гарно вчинили, — бурмотів Коля собі під ніс, озираючись у заднє скло автомобіля на матір. — Мати таки…
– А відпочинок нам зіпсувати гарно? Нічого з нею не станеться, поїде назад додому, та й годі.
— А якщо вона знайде готель?
— Не сміши мене, у твоєї мами пам’ять, як у рибки Дорі. Вона й не дивилася, мабуть. Заїдемо дорогою до транспортної, відправимо її речі назад. До нашого приїзду вона вже все забуде.
Коля погодився. Йому дуже сподобалася ідея, не брати матір із собою, сам би він на таке не наважився, не те, що Лізка, смілива.
Всю дорогу жінка гадала, чому з нею так вчинив син та невістка. У голові не лягало, що могли спеціально це зробити. Багато плакала, адже для них старалася не для себе. Все для них…
Приїхала додому, знайшла блокнот із телефонами, зателефонувала синові з домашнього, той не відповів.
За кілька днів прийшло Тамарі Степанівні повідомлення з транспортної компанії, вона з’їздила і забрала свою валізу.
— Значить, спеціально, — зітхнула жінка. – Кинули мене, відправили назад. Тепер у село викинуть!
Від злості жінка порвала всі документи на будинок та квартиру, змінила замки на дверях та поїхала до подруги на дачу, та давно в гості кликала.
– Дякую твоїй мамі, – сміялася Ліза, підходячи до під’їзду.
— Як гадаєш, вона ображається? Мама дзвонила мені багато разів.
— Перестань, як побачить тебе, все одразу забуде. Відкривай, що завмер, — бурчала дружина. — Тобі треба ще з нею до деяких служб сходити, тож посмішку натягни.
– Ключ не підходить, – невпевнено промовив Коля, натягуючи посмішку.
– Ти, напевно, старий взяв, давай я, – Ліза дістала свої ключі, але відкрити не вдалося.
– Колька, привіт! — Грішу попросила Тамара Степанівна зустріти у під’їзді сина та невістку.
— Знову ти змінював замок? Мама, мабуть, ключі втратила, — засміявся Коля, розуміючи, що Гриць має запасний ключ від їхньої квартири.
– Поміняв, так. Тамара Степанівна поїхала, просила вам передати, — він простягнув конверт, у якому щось лежало. — Ну, я піду, заходь, якщо що.
Коля розірвав конверт, звідти випали ключі та записка: «Ваші речі чекають у транспортній компанії неподалік села. Ключ від вашого будинку у конверті. Ваша мама”.
Ліза довго злилася. Довелося їхати жити у село. Коля лише посміхнувся, переграла їхня мама, втратили і квартири, і допомогу, і матір…