— Між нами все скінчено, любий, — ці слова пролунали для Сергія, як “грім серед ясного неба”. Хоча в кімнаті було досить темно, але навіть при слабкому світлі нічного світильника я помітила, як він зблід. Запанувала гробова тиша, яку за мить першим порушив чоловік. Він зі спритністю дикої кішки кинувся до мене і впав навколішки. Обхопивши мої ноги руками, він почав благати мене нічого не казати синові. «Цікаво, яким місцем ти раніше думав? — промайнуло в мене в голові, — ні, рідний. На цей раз я тебе так провчу, мало не здасться», — твердо вирішила я». Я пішла йому назустріч, син нічого не взнав, але чоловік отримав такий урок, який запам’ятається на все життя.
— Маша, будь ласка, нічого зараз не кажи, добре? – Повернувшись з роботи, Сергій намагався не дивитися мені в очі.
– Ти це серйозно, зараз? Це як зрозуміти: нічого не говори? – Запитала я, кутаючись у теплий плед.
— На вулиці дощ поливає, уявляєш? А за прогнозом обіцяли спеку, як у Ташкенті, теж мені синоптики, – пробурчав чоловік, втомлено знімаючи промоклий піджак. Він повісив мокрі речі на сушарку і подався у ванну.
«Як так можна було промокнути до нитки, адже він сказав, що викличе таксі»? – Згадала я нашу недавню з ним телефонну розмову.
– Любий, ти ж збирався таксі викликати на фірму? – голосно запитала я, намагаючись перебити шум включеного у ванній крана.
– А що? Таксі? Так, ні… Обставини змінилися, рідна. Колегу з роботи проводжав, а парасольки не було. Розумієш, її чоловік збирався зустріти та не прийшов.
Вона поряд з нами мешкає, неподалік. Не гнівайся, гаразд, – відповів він, ласкаво прийнявши мене за талію, – гаразд, піду спати, а то пізно вже.
Я промовчала, намагаючись не забивати свою голову поганими думками. Але думки, як у пісні, подібно до скакунів скаженим ескадроном носилися в моїй голові. “З одного боку він правильно вчинив, проводивши до будинку беззахисну жінку. На вулиці пізно, чи мало що? За що мені йому докоряти? Справді, що це я?
Випивши таблетку снодійного та трохи заспокоївшись, я пішла до спальні. Мій благовірний уже спав безтурботним сном, уткнувшись обличчям у подушку. Я тихенько відкинула ковдру і лягла поруч, намагаючись його не турбувати. «Добре, Маша, спи, – подумала я. – Ранок вечора мудріший, час покаже».
Але, як виявилося, мої підозри були не марними. Справді, час показав і все стало на свої місця. З тієї самої ночі мій Сергій почав майже щодня підвозити цю колегу-сусідку як з роботи, так і на роботу. Тільки потім мені стало відомо, що саме того фатального дощового дня в них спалахнув бурхливий службовий роман.
Щоб читачеві було зрозуміло, дозволю собі розповісти невелику передісторію нашого із Сергієм подружнього життя. Познайомилися ми ще у педінституті у компанії спільних знайомих. Я навчалася на першому курсі, він на третьому. Після закінчення навчання та отримання диплому, Сергій пішов до армії. Два роки пролетіли як один день і настав довгоочікуваний дембель. У цей час і я закінчила п’ятий курс, з гордістю отримавши від нашого ректора диплом вчителя історії.
Сергій давно подобався моїм батькам, ще зі студентських часів. А що говорити про моїх подружок? Вони ще в інституті мовчки мені заздрили, а тепер поготів. А як інакше? Статний високий красень у блакитному береті та з бойовими афганськими орденами магічно діяв на все моє оточення, включаючи моїх незаміжніх подруг. Але, незважаючи на численні млосні погляди в його бік і неприкрите кокетство моїх милих подруг, приводу засумніватися в його серйозних намірах, які стосуються наших відносин із ним, у мене не було. Ще в інституті він мені запропонував вийти за нього заміж, я погодилася. Вирішили спочатку здобути освіту, так би мовити, стати міцно на ноги.
Батьки наші були не проти такого рішення, чому ми, «молоді та ранні», були дуже раді і щасливі. Через рік після його служби та мого навчання ми зіграли весілля. Через рік у нас народилося наше чарівне маля. Хлопчика, який був, як дві краплі схожий на Сергія, назвали на честь мого тата – Олексія.
Нам як молодій сім’ї виділили кімнату в малосімейному гуртожитку, чому ми дуже зраділи. Ось вона справжня свобода! Звичайно, нашої радості не було межі, адже тулитися в однокімнатній батьківській квартирі, та ще з маленькою дитиною задоволення так собі.
Невдовзі Олексій пішов у садок, а ми з чоловіком весь день проводили у школі. Він викладав фізику, а я працювала вчителем історії. Час летів, син дорослішав, країна змінювалася. Він звільнився зі школи та організував з армійським другом кооператив. Справи його фірми з виробництва меблів йшли в гору, і Сергій невдовзі став власником великого бізнесу. Ми купили квартиру, син на відмінно закінчив престижний університет, одружився і переїхав жити в Київ.
Наше з Сергієм сімейне життя проходило, напевно, як і будь-якої іншої подружньої пари, чий спільний союз уже переступив за межі тридцятиліття. У сина своє особисте життя, свої проблеми та радості. Та й у нас із чоловіком усе було у житті і сварки, і радісні моменти. Втім, як у всіх. Життя б так і йшло своєю чергою, подаючи нам свої чергові сюрпризи, коли приємні, коли навпаки. Але все було зруйновано раптово того фатального дощового дня, коли чоловік погодився проводити додому її…
Після тієї ночі чоловік дуже змінився. Він став пізно повертатися з роботи, як до жінки втратив до мене будь-який інтерес, не відповідав на дзвінки, став грубим і дратівливим. Такого ніколи не було за всі роки нашого подружнього життя. «Значить у нього хтось є, на молоденьких мабуть потягнуло», – такі думки дедалі частіше спадали мені на думку.
Я підсвідомо відчувала, що він щось від мене приховує. Але як дізнатися правду, адже свої «скелети» він явно не поспішав діставати з шафи? Мені здавалося, що я божеволію від нав’язливих думок і підозр. На роботі все валилося з рук і одного разу мій колега по роботі, помітивши мій стан, обережно запитав:
– Маша, у тебе все гаразд? Ти маєш такий вигляд, ніби з поминок щодня приходиш.
Я спробувала відбутися жартами:
— Ледве душа в тілі.
Артем здивовано підняв брови:
– Ти зараз про що?
Я більше не змогла стримувати себе і, закривши обличчя руками, розплакалася.
Він притиснув мене до своїх грудей і почав заспокоювати:
— Ти що, Маша, перестань, що скоїлося насправді? Я можу тобі чимось допомогти?
— Ні… Артеме, ні, — тільки й змогла я вимовити, і знову залилася сльозами.
Хлопець спокійно налив води з кулера у пластикову склянку і мовчки простягнув мені.
– Дякую, – крізь сльози сказала я і зробила рятівний ковток.
– Заспокоїлася? А тепер давай викладай усе, як на духу, — карі очі Артема уважно вивчали мене, — хто тебе образив, подруго?
І тут мене ніби прорвало. Я йому все розповіла. що мучило мене вже не перший день. Зізналася, що сумніваюся у чесності чоловіка та його вірності.
— Артеме, мені здається, я божеволію. Відчуваю, що в нього хтось є, але довести не можу. Мені просто потрібна правда, розумієш?
— Я знаю, як тобі допомогти, — сказав Артем і пильно подивився мені в очі, сповнені сліз, — але ти впевнена, що тобі потрібна така правда?
Я відразу ж заспокоїлася і, зробивши глибокий вдих, впевнено заявила:
— Впевнена на всі сто. Це позбавить мене від… Коротше, Артеме, я тебе дуже прошу.
– Гаразд. Подумаю чим тобі допомогти. А поки що швидко витри сльози, після роботи обговоримо, лади? Зараз не час.
Наприкінці робочого дня він відвів мене вбік і сунув у руку маленьку коробочку.
— Дивися, що тут підслуховуючий пристрій, так званий — «жучок». Коротше, засіб безвідмовний, сам перевіряв на своїй колишній.
Потім крадькома озирнувшись на всі боки, він, схилившись до самого вуха, змовно прошепотів:
— Поки чоловік не бачить, прикріпи цю штучку йому під лацкан піджака або поклади до нагрудної кишені. Потім, коли приїде з роботи, непомітно витягнеш жучок. А далі справа техніки, перевіриш запис та всі сумніви зникнуть. Ось тобі і докази, і правда твоя. Крути тепер своїм Сергієм, як хочеш, нікуди вже не дінеться.
— Артеме, дякую тобі, — сказала я і по-дружньому його обняла.
– Так, гаразд, дрібниці, – скромно промовив він і на прощання підморгнув мені, – будь обережна.
Наступного дня я прокинулася раніше, ніж звичайно. «Ну все, настав судний день, коханий, – посміхнулася я про себе, – Маша, з Богом». Обережно, щоб не розбудити «моє сонце» я, накинувши хатній халат, зняла з вішалки його піджак. Відкривши дорогоцінну коробочку, я дістала жучок і поклала його в кишеню піджака.
— Люба, ти чого так рано встала? Знову безсоння? – почувся сонний голос чоловіка.
У мене ноги підкосилися від несподіванки. Я повільно обернулася в очікуванні неприємної розмови. Але Сергій, голосно позіхнувши, повернувся на другий бік і захропів. “Слава Богу, пронесло”, – промайнуло в мене в голові. Обережно повісивши піджак на місце, я залізла під ковдру. З почуттям виконаного обов’язку я віддалася “в обійми Морфея”, сьогодні у мене вихідний – “спи не хочу”.
Не пам’ятаю, скільки я проспала, але можу сказати лише одне – так спокійно я спала, напевно, тільки в дитинстві. Мені снилося Чорне море, куди я разом із батьками літала влітку відпочивати. Уві сні я разом з татом ловила руками морських черепах і чомусь з великим задоволенням трощила на пляжі кимось збудовані будиночки з піску. Мене розбудив сонячний промінець, що ледве пробився через щільні штори. «Так час напевно вже до обіду. Настав час вставати», – з цією думкою я бадьоро відкинула ковдру, застрибнула в домашні шльопанці і, наспівуючи під ніс якийсь нехитрий мотив, попрямувала у ванну.
Сергій приїхав, як і потрібно було очікувати, далеко за північ. «Цікаво, що цього разу придумає? Напевно, поки їхав голову зламав, що дружині сказати», – байдуже подумала я, але, зобразивши на обличчі чергову посмішку, вигукнула:
— Любий, знову нарада затяглася?
На кухні почувся звук чайника, що закипає. Сергій зайшов у зал і втомлено плюхнувся у крісло.
— В точку, Маша. Здолали ці перевірки, ревізії. Загалом на роботі повний завал, як зазвичай збрехав він, нічого, недовго залишилося.
З цими словами він байдуже цмокнув мене в щоку і, побажавши приємного сну, подався до спальні.
— Звичайно, дорогий, ти маєш рацію недовго залишилося, — на півголоса промовила я, мріючи лише про те, щоб він швидше заснув. Мені не терпілося швидше перевірити прослуховування.
Цього вечора мені не вдалося залізти до Сергія до кишені – чоловік довго повертався і заснув лише під ранок. Але, як тільки з’явився ранній червневий світанок у моїх руках уже лежав заповітний «жучок». Я вирішила не ризикувати перевіряти дані пристрої поки мій благовірний вдома. Мені залишалося тільки запастись терпінням і чекати, коли він поїде до свого офісу.
За годину пролунав рингтон будильника, розбудивши мого «стаханівця». Чоловік поїхав, і я, згоряючи від нетерпіння, тремтячими руками підключила пристрій, що прослуховує. Те, що я почула, привело мій розум у стан легкого божевілля.
Ось діалог, який я почула:
– Не бійся, вона навіть не підозрює про нас. Я дуже добре її знаю, повір мені, сонечко, – казав чоловік. То був голос мого «улюбленого» чоловіка. Я інстинктивно стиснула від образи кулаки, але продовжувала слухати.
Далі заговорило «сонечко»:
— Сергію, я тебе дуже люблю. Може, розповімо їй правду – це не може тривати вічно. Вже й так плітки повзуть «на все місто», що з нами далі буде?
Почулися звуки непристойного характеру, почувши, що в мене стукало у скронях. Далі все стихло, але через деякий час пролунав хрипкий Сергієвий голос:
— Даша, поки що не час розкривати наші карти. Хіба нам з тобою погано разом, Машка нічого не знає, та й синові невтямки. Почекай ще трохи, я щось придумаю. Я давно її не люблю, я ж тобі казав. Нічого, дай час, розлучуся і поїдемо кудись подалі, де не буде нічого і нікого, що заважає нам.
Знову почувся звук, який я більше не могла чути. В люті вимкнувши запис, я опустилася на підлогу. У моїй душі більше не залишилося зовсім нічого до цієї людини. Він за мить все знищив власними руками. Подумати тільки, прожити стільки років разом і так вчинити.
— Ну, нічого, любий. Чекаю на тебе не дочекаюся. Ти хотів свободи, ти її отримаєш, – крізь зуби промовила я. У моїх думках сам собою дозрів план від, якого мені самій стало смішно. Я подивилася на годинник — була, якраз година-пік. “Так, час у нас з тобою ще є”, – сказала я собі, – зараз викликаємо слюсаря і “вуаля”, чекаємо на коханого і найголовніше “вірного” чоловіка додому. З цими думками я почала дзвонити до “Бюро послуг”…
Як не дивно, Сергій у цей день приїхав раніше, ніж звичайно. За звичкою він загнав машину в гараж і, несучи в руках портфель, енергійно схопився на сходи ганку. Але треба було бачити його обличчя, коли він, після невдалої спроби відчинити двері своїм ключем, завмер у розгубленості. Я сиділа біля відчиненого вікна. Було чути, як він невдоволено пробурчав:
— Що за марення, не зрозумію.
Він дістав телефон, у мене пролунав дзвінок.
— Я тебе слухаю, коханий, — відповіла я.
– Що за жарти? Ти де?
– Я? А ти глянь на балкон.
Він відійшов від ґанку і слухняно глянув на балкон. Там, заливаючись істеричним реготом, стояла його кохана дружина.
– Ну, що, любий чоловік, нагулявся від душі, так?
– Ти що, Маша? Я не розумію, — розгублено парирував він.
Мій сміх різко обірвався.
— Все ти розумієш, Сергію. – Я продовжила.
– Я підклала тобі жучок, я все знаю – Сказала я чоловікові
— Що ти таке кажеш, який жучок?
— Звичайний, як у кіно про шпигунів, чи не дивився чи що? Знаю і про твою нову обраницю, і про ваші спільні плани. До хати не намагайся зайти, не вийде. Я замки змінила, а двері сам ставив, знаєш, що й кувалда не допоможе. А тепер тобі вишенька на торті, любий!
З цими словами вниз полетіли дві німецькі дорогі валізи, від яких їхній власник ледь ухилився.
– Ти в своєму розумі?
– Чао, любий, – сказала я і послала йому повітряний поцілунок, – сонечку мій полум’яний привіт.
— Але…
– Ніяких “” але”. А з’явишся виклик поліції…
За годину я вийшла на балкон своєї “фортеці”, але його і слід простив. Як то кажуть “поминай, як звали”. Мене ще чекала тривала процедура розірвання шлюбу і, як наслідок, далі розділ спільного майна. Що стосується долі мого колишнього чоловіка, так мені зовсім вона байдужа, скажу, поклавши руку на серце.
Але це вже не має значення. Головне, що я набула повної свободи і очистилася від багаторічної брехні та фальші. Тепер навіть, залишившись одна, я щаслива і ні про що не шкодую. Знаю точно, що тепер у мене буде все добре.