— Я більше не маю наміру терпіти її витівки. Сьогодні вона перейшла межу. Якщо хочеш зберегти шлюб, ми негайно їдемо! — Марія схопила чомайдан і нервово почала кидати всередину перші речі.
– Маша, ми не можемо просто так залишити мою матір. У неї, крім мене, нікого більше немає. Як ти собі це уявляєш? Вона в чотирьох стінах збожеволіє, якщо ми поїдемо. – Петро схвильовано глянув на дружину.
— Люди у всьому світі спокійно живуть самі. І твоя мама теж упорається. Тим більше, вона не настільки немічна. Нахабніти і вести себе по-свинськи у неї сили є… Значить, і самій жити сили будуть. — Дружина відчинила шафу і, схопивши сукні в оберемок, кинула їх на ліжко.
— Що стоїш, тягни ще валізи! — Маша глянула на чоловіка колючим поглядом.
— Кохана, ну, будь ласка, давай не пороти гарячку. Ти ж знаєш, що після смерті батька мамі дуже тяжко. Одна вона не впорається. Я тобі це точно говорю. — Петя вирішив будь-що вмовити дружину залишитися.
– Ще раз, Петре. Для незрозумілих. Мені з високої дзвіниці начхати, що твоя мати залишиться сама. Будь проклятий той день, коли я погодилася з тобою до неї переїхати та здати свою квартиру. — Марія швидко складала сукні до валізи.
— Жодні гроші не варті того, чого я натерпілася тут за півроку. Чого моя дочка тут натерпілася. — Маша різко закрила валізу. — Я не терпітиму твою матір, бо вона не хоче бути сама!
— Ти можеш залишатися, але я з дітьми точно їду! — Жінка нахилилася і дістала з-під ліжка ще одну валізу.
— Мати твоя ненавидить мою дочку, бо вона нерідна. — Маша кинула на ліжко другу валізу. — І мене також ненавидить. — Вона нас розводить, прикриваючись тим, що не хоче бути одна!
– Кохана, з чого ти так вирішила? Вона просто жінка похилого віку з минулого століття… Старенькі люди завжди дивляться на світ по-іншому. А бурчить моя мама, бо має непросте життя. — Чоловік обережно заступився за матір.
– Ну ну. І тому вона на обід нашому синові, Льоші, поклала дві котлети, а моїй Віці лише одну? — Маша кинулася до полиці з сумками та прикрасами.
— ВІка молодша. І він хлопчик. Йому потрібні сили, щоб вирости та захищати сестричку. Вона так гадає. — Петро сперся на двері, інтуїтивно перегороджуючи дружині вихід.
– І тому вона примовляє “Їж, Олексійку, ти вся моя надія. Цю годуй, не годуй, все одно ніякого толку не буде”. – Маша стиснула одну з сумочок.
— Вона мою дочку “Цією” називає. Не Віка, не Вікуся… “Ця”! На твою думку, так нормально звертатися до дитини? — Марія жбурнула светри в чемодан і пронизливо подивилася на чоловіка.
– “Ця, підійди сюди”. Я навіть у передачі про жорстоке поводження з дітьми такого не чула. — Дружина вигрібла прикраси і теж кинула їх у чемодан.
– Лапуль, але в її епоху і тим більше в її сім’ї не було прийнято розлучатися. Усі терпіли одне одного і жили разом все життя… Вона чоловіка терпіла і не розлучалася… Хоча мали складні періоди. – Петро зітхнув.
— А тут ти… Як тільки стосунки зайшли в глухий кут, ти одразу розлучилася. І ще квартиру відсудила. Для моєї мами це дико. Вона й заздрить тобі, і боїться, що ти також зі мною вчиниш… Ось іноді її й переклинює… — Петя похитав головою.
— Ні, Петя, вона просто ненавидить мою дочку. І справи дорослих тут ні до чого. — випалила Марія.
— Чи тобі нагадати, як вона вранці в грі Льошу вбрала богатирем, а мою Віку Бабою-Ягою? Як можна дитину нарядити шкідливою старою? Це що за садистські фантазії, Петре? — Марія здригнулася від обурення.
— Ми з дітьми їдемо. Хочеш поїхали з нами. Якщо не хочеш, щоб вона залишилася сама, залишайся з нею… Твоя справа. Але нас точно тут більше не буде. Давай валізу. — Марія вибагливо подивилася на чоловіка.
– Машенько, ну куди ти зібралася на ніч дивлячись? Який переїзд? Уявляєш, який це шок для дітей? Нова школа для Вікі, новий садок для Льоші… — Петро схопився за перші аргументи, що спали на думку.
– А де жити? Твоя квартира здається. Якщо ти розірвеш контракт із орендарями, втратиш гроші. — схвильовано додав чоловік.
— Я винайму квартиру в цьому районі. Все буде як раніше. Тільки твоєї матері, дякувати Богу, більше з нами не буде. А коли з’їдуть орендарі, я повернуся до своєї квартири. – Маша озвучила план, який уже місяць крутила у голові.
— Машуль, давай бодай завтра. Зараз справді пізно… Куди отак із валізами та двома дітьми у невідомість? — благав чоловік. Петро не знав, як йому треба поводитися. І вирішив виграти час.
Марія на секунду замислилась. Жінка остаточно та безповоротно вирішила з’їхати. Жодні відмовки чоловіка, що мати залишиться одна на неї більше не діяли. Але вирушати з валізами та дітьми до готелю, щоб звідти шукати квартиру… Марія знала, що це не найкраща ідея.
– Гаразд, Петре. Завтра вранці я знайду квартиру і переїду. З тобою чи без тебе, але ноги моєї більше в цьому домі не буде. — Марія з тріском зачинила валізу.
— Добре, кохана… Я допоможу тобі. Тільки нічого не кажи матері. Я її підготую. Це моє прохання. – Петро з надією подивився на дружину.
– Іди, давай уже. Подивися, чим діти займаються… — Маша зіпхнула валізи з ліжка, лягла й затулила обличчя руками. — Як же мене це дістало!
Петро відправився в дитячу, а Марія відкрила сайт з орендою квартир і, не чекаючи ранку, стала відзначати варіанти, що сподобалися.
— За годину до кімнати зайшов чоловік.
Мама вечерю приготувала. Ходімо поїмо… — Несміливо вимовив чоловік.
– Зараз прийду. — буркнула Марія. — Жінці було простіше пропустити вечерю, але вона всім серцем переживала, що свекруха знову ображатиме її доньку.
У цей момент Маша навіть не здогадувалася, що всі проблеми були ще попереду.
– А ось і наша світлість. Вшанувала нас візитом… — Усміхнулася свекруха, коли Марія увійшла на кухню.
— Дивіться, яка невдоволена, наче несмачних цукерок об’їлася… — Свекруха хазяйнувала на кухні і накладала дітям їжу. Почувши жарт про маму, діти захихотіли.
— Ви б за своїми цукерками стежили, Валентино Іванівно. Ви ж не знаєте, у що я могла їх макнути. Або вже макнула. — огризнулася Марія.
— Давайте моїй доньці більше накладайте, не скупіться. — Побачивши, з яким неохоче вираз обличчя свекруха накладає Віці макарони, Маша підбігла до жінки і нахилила сковорідку.
Макарони негарно висипалися на тарілку та перевалилися через край.
— Ну куди ти своїми кудябликами тягнешся? — верескнула свекруха.
— Олексійку, ніколи не будь таким неохайним, як твоя мати. Успіх полюбляє порядок. А твоя мама та успіх… Це дві речі несумісні. — Свекруха пирхнула і обернулася за ганчіркою.
— Не слухай бабусю, синку. Бабуся просто не вміє чесно накладати їжу. — Маша сіла на стілець.
– Віка, як твої справи? Ти зробила уроки? — Маша лагідно подивилася на дочку.
— Так, мамо, Петя мені допоміг. — Віка спритно застромила вилку в котлету і почала розламувати її на частини.
— І я впораюся з котлетою. На тобі, котлето! — Льоша повторив за сестрою й почав плескати котлету по тарілці. Один шматок не втримався і вилетів із посуду під стіл.
— Сама уроки робити не вміє, так і ще й поганий приклад подає. — Свекруха зиркнула на онучку. — Ну, хто так робить! З їжею не можна грати!
— Щось я не помітила, що ви Льоші робили зауваження за обідом, коли він улаштував з татом битву на сосисках. — Марія відламала шматок сиру і помахала їм під носом у свекрухи.
– І що означає робити уроки самому? Батьки допомагають дітям. Це нормально. — Марія похитала головою.
— “Ця” старша за Льошу на три роки. Вона вже має мозок мати. Майже доросла. А весь час ледарить, кривляється і веде себе, як малолітня дитина. — буркнула свекруха.
— Якщо я не робитиму їй зауважень, вона виросте такою самою, як ти. А я не хочу, щоб мій онук мав таку сестру. — Валентина Іванівна дзвінко поставила сковорідку на плиту.
— Такий, як я, це який? Проясніть мені, я щось не наздоганяю… — Марія насилу стримувала роздратування.
Свекруха хотіла сказати щось образливе і неприємне… Але в цей момент на кухню зайшов Петя.
— Мамо, дякую тобі за смачну вечерю. — Чоловік плюхнувся на стілець поряд із дружиною.
— Ну, як у вас справи? — весело спитав чоловік.
— Як сажа біла, синку. Нічого доброго. “Ця” не слухається, кривляється, братові поганий приклад подає. А ти ще з уроками їй допомагаєш. — Свекруха суворо подивилась на Віку.
— Я у її віці не лише уроки сама робила, а ще й до школи сама ходила. А школа, на хвилинку, була за п’ять кілометрів від будинку. — додала жінка.
— Та що ви причепилися до моєї дочки? — Маша грюкнула рукою по столу. — Вам що, зайнятися більше нема чим? І моя дочка має ім’я. Вікторія. Ще раз почую, як ви до неї звертаєтеся не на ім’я, я вам цю сковорідку з макаронами на голову одягну.
— Ось бачиш, яка у тебе нервова дружина! — Свекруха з жалем подивилась на сина. — І донька в неї така сама буде. А потім і Льоша таким же стане.
— Синку, яблуко від яблуні недалеко падає. І якщо ти не візьмеш дисципліну в сім’ї до своїх рук, готуйся до гіршого. — Свекруха голосно зітхнула.
– Мамуль … – Петро з побоюванням спробував заступитися за дружину. — Наші стосунки тебе не торкаються.
— Ще як торкаються. Я тебе народила, виховувала. Дбала про тебе… І мені не начхати, яким буде продовження роду. — викарбувала теща.
— Та все з моїм родом буде гаразд. – буркнув Петро. — Просто відстань від Вікі.
— Як відстати, коли вона мого онука вранці штовхнула. І він заплакав. — обурено вимовила свекруха, взявши тарілку. Жінка вирішила їсти стоячи, щоб зверхньо дивитися на всіх зверху.
– Віка, навіщо ти вранці вдарила Льошу? — Маша стурбовано подивилася на дочку.
— Льоша попросив телефон подивитись мультик. Я сказала, що додивлюся свій мультик і дам йому. А він образився і почав говорити мені погано. Сказав, що ти його більше любиш. — Віка ображено підібгала губи і з надією подивилася на матір.
— Льоша, а чому ти так сказав сестрі? Я ж тобі завжди говорю, що люблю вас однаково. — Марія запитливо подивилася на сина.
— А бабуся каже, що мене більше любиш. І що ти мене маєш більше любити, бо в мене є тато. І тому, що ми живемо в її будинку. — впевнено відповів Льоша, наче завчив фразу як вірш.
— Валентино Іванівно, ви це серйозно? — Усередині Марії назрівав атомний вибух.
— За правилами життя саме так і має бути. Я нічого не вигадую, просто називаю речі своїми іменами. — Свекруха незворушно відправила до рота великий шматок котлети.
— За якими такими правилами? — прошепотіла Марія, спокій якої танув швидше, ніж сніг у пустелі Сахара.
– Ти не наздоганяєш? — Свекруха відклала тарілку і пильно подивилася на Марію. — Мій син підібрав тебе з причепом. Розглянув у тобі людину… Ти просто зобов’язана Льошу любити більше. Тим більше “Ця” постійно косячить.
— Я б на місці Петі її порола б, як козу сидорову. Щодня порола б, на чому світ стоїть. — Не приховуючи зловтіхи, випалила свекруха. Очі жінки заблищали, наче вона уявила цей момент.
— І що, Петечко… Ти нічого не хочеш сказати мамі? — У моменті Марія вирішила розставити всі крапки над ним.
— Ну, з одного боку, маму можна зрозуміти… — тихо промовив Петя.
Ех, Петре… Якби він тільки знав, що це було не риторичне питання… І навіть не пряме питання… Це був ультиматум… Тому що кришталева чаша Маріїного терпіння з висоти пташиного польоту в цей момент впала на розчарування мармурової підлоги.
У цей момент Марії було не тільки глибоко начхати чи залишиться мати Петі одна. У цей момент Марії стало глибоко начхати і на Петю теж.
Жінка для себе хотіла визначити один дуже важливий момент, який надто довго не давав їй спокою. Останнім часом Петро часто захищав матір і все менше вставав на бік дружини.
Маша кілька разів намагалася серйозно поговорити про це … Але Петя або жартував, або старанно переконував дружину, що все гаразд. Але цього разу все було зовсім інакше. Свекруха чітко дала зрозуміти, що не збирається зважати ні на Марію, ні на її доньку. А Петрик її підтримав.
— Діти, йдіть у дитячу дивитися мультики. Зачиніться там і не відчиняйте двері, поки я за вами не прийду. — Марія ласкаво подивилася на Віку та Олексія.
– Ура, мультики! — Діти радісно вибігли з кухні.
Марія зачинила двері. А далі почалося те, що ніхто не очікував.
– Я скільки разів тобі говорила не називати мою дочку “Цією”. – Марія більше не збиралася звертатися до свекрухи на “Ви”.
Маша схопила сковорідку з макаронами, котлетами та томатним соусом. Спокійно підійшла до свекрухи і вивалила їй усю їжу на голову.
— Так би й огріла тебе, але я проти насильства. Але якщо ти зараз хоч слово в’якнеш, я тебе так оприбуткую цією сковорідкою… Як ти там висловилася? — Марія люто глянула на свекруху.
— Як козу сидорову? Отак і оприбуткую. Вік не оговтаєшся. — Маша помахала у Валентини Іванівни під носом чавунною сковородою.
— А ти, Петя… Кілька годин тому я хотіла, щоб ти поїхав зі мною… Пам’ятаєш? А ти мені все казав? “Я не залишу маму, я не залишу маму” – Жінка перевела сковорідку у бік переляканого чоловіка.
— Я тобі тоді відповіла, що мені начхати, що твоя мати залишиться сама. Пам’ятаєш? — Марія спідлоба подивилася на чоловіка, який утиснувся в стілець і завмер у розгубленій позі.
— Я вже тоді вирішила, що поїду. І що жодні твої відмовки мене не зупинять. Питання було тільки в тому, чи ти поїдеш зі мною… — Марія нервово посміхнулася.
— Твій кволий аргумент, що твоя мати залишиться сама, працював лише в тому випадку, коли мені до тебе і до твоєї родини була справа. Але зараз мені ще глибше начхати на вас усіх разом узятих. — Марія голосно вдарила сковорідкою по столу. Петро та Валентина Іванівна здригнулися.
— Тепер твоя божевільна матуся більше не залишиться сама. Живи з нею скільки влізе. І жодного ранку я чекати не збираюся. — Марія брудно вилаялася. — Я негайно збираю речі та їду з дітьми.
— До біса дім твоєї матері та вас усіх разом узятих! — Не випускаючи сковорідку, Марія відчинила двері і вийшла з кухні.
Свекруха набрала повітря, щоби щось заперечити, але Марія різко перебила.
— Якщо хтось із вас, поки я збираю речі, посміє вийти з кухні, я вас так відгрібаю цією сковорідкою.
Лютий крик дружини був таким переконливим, що Петя та його мама три години тихо сиділи на кухні. Поки що Маша ретельно й уважно збирала речі.
– Розлучення поштою. Будеш добре поводитися, матимеш право бачитися з Льошею. — Коли всі речі були вже на сходовій клітці, Маша зайшла на кухню попрощатися.
— Бачитимешся без свого причепа. — Марія дзвінко жбурнула сковорідку у бік свекрухи, яка дивом відстрибнула.
Марія та Петро розлучилися. Петя залишився з матір’ю, а Марія спочатку перебралася на орендовану квартиру, а потім до себе. За рік вона зустріне приємного чоловіка. Але жити разом поки що не планує.
У вихідні Петя забирає Льошу. Чоловік оточує сина теплом та турботою. Як уміє і як підказує свекруха.
Кажуть, що дорослі — це діти, що втомилися. І що діти, яких не люблять, перетворюються на дорослих, які не вміють кохати. Марія вчасно подумала про це. Адже найбагатша спадщина, яку жінка могла залишити своїй дочці… Це щасливе дитинство.