Іра відкрила онлайн-банк і не повірила очам: рахунок її майбутньої дитини спорожнів.
– Дімо, наші гроші зникли!
Чоловік спокійно відповів:
– Я віддав їх батькові, а сім’я повинна допомагати один одному…
Іра закохалася не так у Діму, як у його родину. Їй подобалося, які дружні та згуртовані, як справжній клан: чотири брати, дві сестри, у всіх, окрім Діми, діти – лише сім малюків. Всі один за одного горою готові прийти на допомогу.
– У племінника травма, збираємо йому на операцію, – сказав якось Діма. Гроші зібрали за два дні, і незабаром малюк уже бігав.
– Треба допомогти сестрі з ремонтом, – повідомив наречений в інший раз, а пізніше показав фото ідеально оброблених кімнат: сім’я впоралася з роботою за вихідні.
Іра була єдиною дитиною, завжди мріяла про брата чи сестру і раділа, що стане членом такої чудової родини.
На чолі маленького клану стояв Лев Дмитрович, патріарх, завдяки якому і вирішували всі проблеми.
Перед самим весіллям він викликав майбутню невістку на розмову.
– Іро, скажу прямо: у нас дружна сім’я, майже громада. Ми допомагаємо одне одному, зокрема грошима. Якщо ти хочеш увійти в сім’ю, ти теж повинна допомагати.
Іра кивнула:
– Я розумію, Лев Дмитрович, родина – на першому місці.
– Саме так, не забувай.
На весілля Ірі з Дімою подарували чималу суму. Іра перерахувала гроші та прибрала, вирішивши пізніше віднести їх до банку. Але коли вона знову зазирнула у шафу, стос конвертів випарувався.
– Я віддав їх братові, йому не вистачало на машину, – пояснив Діма.
– Ось так просто взяв та віддав подаровані гроші? – не повірила Іра.
– Так, а що? – Діма дивився на неї, не розуміючи, що їй не подобається.
– Ти навіть не порадився зі мною! – обурилася Іра.
– Навіщо ми все одно їх віддали б. Нам вони не потрібні, а Вові сім’ю возити треба.
– Ти міг віддати хоча б частину грошей, а не все, – спробувала донести до нього свою думку Іра.
– Ір, я не розумію, в чому проблема. Ти знала, що ми допомагаємо один одному, говорила, наскільки це класно. Що змінилося?
Іра махнула рукою:
– Нічого, але наступного разу повідомляй, що збираєшся віддати наші гроші. До речі, коли Вова їх поверне?
– Іра, ти зовсім, чи що! Я в нього гроші навіть просити не буду, йому потрібніше. Він нам теж допоміг би, якби треба було.
Іра оніміла від такого повороту, але зрозуміла, що з Дімою сперечатися марно: він упевнений у своїй правоті.
«Добре, надалі стежитиму за нашими грошима, і все обійдеться», – спробувала переконати вона себе.
За кілька тижнів, прийшовши з роботи, Іра не знайшла на кухні мікрохвильову піч. Передчуючи погане, вона налетіла на чоловіка:
– Куди мікрохвильову справив?
– Танькіна згоріла, тато сказав віддати їй нашу, – безтурботно пояснив чоловік.
– Навіщо? – тільки й змогла спитати Іра.
– Нова коштує дорого, у Таньки грошей не вистачило. Собі потім іншу купимо. Ір, ну не злись, знаєш же, що Таньці в декреті важко, а так хоч їжу зможе розігрівати без проблем.
Іра вискочила з кімнати, від душі грюкнувши дверима. Втрата старої мікрохвильової печі її чомусь зачепила так само сильно, як втрата грошей.
За комуналку наступного місяця Діма не заплатив, просто пояснивши:
– Грошей зовсім нема, заплати ти. І можеш мені на бензин підкинути?
– Куди ти витратив свої гроші? – Запитала Іра якомога спокійніше.
– Оленці віддав, щоб дітям нове взуття купила.
– У Олени є чоловік, нехай він купує, – відрізала Іра.
– Він заробляє не дуже, а дитячі речі коштують жах скільки. Треба було їх виручити. То заплатиш за комуналку?
– Тобто через те, що ти віддав гроші чужим людям, я мушу тягнути нас обох? – Вибухнула Іра.
Діма суворо сказав:
– Не чужим, а рідним. Сім’я завжди на першому місці, забула? Я що, маю дивитися, як племінники босоніж ходять? Та ти з характером дивлюся.
– А інші брати чомусь нічого не дали? – Запитала Іра.
– У них зараз свої проблеми, у Вовки машина зламалася. До речі…
Іра за тоном чоловіка зрозуміла, що він зараз скаже. І Діма не підвів:
– Дай Вовці десятку на ремонт.
Ірі дуже хотілося сказати: “Не дам, нехай сам заробляє”. Але сперечатися було марно: її попереджали, що в них прийнято ділитися, а вона з цим погодилася.
“І потім, Вова нам теж допоміг, якось речі перевіз на своїй машині … Напевно, чесно його підтримати”, – спробувала переконати себе Іра.
– Гаразд, десятку я дам, – зітхнула вона.
Незабаром після весілля Іру підвищили, зарплата стала більшою, але гроші наче витікали крізь пальці. Якось вона вирішила порахувати витрати і жахнулася.
Іра показала листок із розрахунками чоловікові.
– Дивися, наш сумарний дохід – сто тисяч. З них ми віддали твоїм рідним шістдесят, це більше половини!
– У них зараз важкі часи, тато добудовує будинок, Оленка хворіє, у Пашки…
– І тому ми також маємо жити погано? – обурилася Іра.
– Хіба ж ми погано живемо? – здивувався Діма. – Житло є, ремонт робити не треба, ситі, одягнені, не хворіємо – все чудово. Плюс дітей поки що немає, тож нам не так багато треба. Розслабся, Ір, ти якась зла стала.
Скоро Іра зрозуміла: велика сім’я – це величезні витрати. Родичам Діми завжди щось було потрібне. Іру вони вважали своєю, тому без сорому зверталися до неї за грошима.
Одного разу вона відмовила Дмитровому братові, той подивився на неї з подивом, ніби не чекав відповіді «ні», але не наполягав. Зате все доніс Дімі.
Увечері чоловік влаштував скандал:
– Ти ганьбши мене перед сім’єю, вони називають нас одноосібниками! На нас всі образилися через тебе!
– То, може, нам потрібен особистий простір? – Запитала Іра.
– Ти просто ображаєшся, що я думаю насамперед про свою родину! – вигукнув Діма.
Іра вразилася:
– Я, виходить, не твоя родина?
– Поки ти поводиться як стороння людина, хоча мої рідні були такі добрі і прийняли тебе в сім’ю. Все, не хочу про це говорити, тут нема чого обговорювати: я своїх завжди підтримаю.
Того вечора Діма пішов ночувати до брата, залишивши Іру одну мучитися сумнівами після сварки. У голові у неї вперше майнуло слово «розлучення».
— Яка ж я дурна, коли думала, що Діминої доброти вистачить і на мене, — сказала вона собі.
Прокинулася Іра зовсім розбитою, з хворою головою і температурою: її наздогнав грип, що гуляв містом. Вона дотяглася до телефону і зателефонувала чоловікові:
– Я захворіла, Дімо, привези ліки.
– У тебе грип? – сполошився чоловік. – Я не можу приїхати, я у Пашки гощу, не хочу принести заразу його дитині.
– Ти серйозно? – Запитала Іра, не вірячи вухам.
– Ще як, знаєш, як грип небезпечний для малечі. Але я зараз замовлю тобі ліки.
Іра в кинула слухавку.
Ліки кур’єр і справді привіз. До того ж, Іра отримала повідомлення з бажанням одужати від усіх членів сім’ї. Один із братів навіть сфотографував малюнок, який його дитина намалювала для Іри.
В іншому вона виявилася зовсім одна.
— Ось тобі й сімейна підтримка: пачка знеболюючого та дитсадковий малюнок, — сказала вона похмуро.
Коли Діма повернувся додому через тиждень, на нього чекав скандал.
– Мені набридло бути навіть не на другому, а на десятому місці після твоєї родини, – сказала Іра. – Я подаю на розлучення.
– Але я не хочу розлучатися, – запротестував Діма. – Я тебе кохаю, дай мені другий шанс.
– Поки твоя сім’я з тобою, все буде, як і раніше.
– Я ж не можу їх покинути, – обурився Діма.
– Я цього не прошу, але ваші стосунки – нездорові. Вони нас використовують, беруть гроші, а натомість нічого не дають. Чим вони нам допомогли? Одного разу перевезли речі та надіслали мені втішні есемески?
– Я певен, коли знадобиться, вони нам допоможуть. А поки ми зобов’язані підтримувати їх, адже нам пощастило більше. Ми більше заробляємо, ми маємо свою квартиру і не маємо дітей.
– Якщо ти віддаватимеш усе рідним, дітей у нас і не буде. На що нам утримувати дитину? Твої рідні нам не допоможуть, ти сам кажеш, що мало грошей.
– Що ти пропонуєш, Іро? – Запитав Діма. – Я хочу помиритися, тож скажи, що я можу зробити.
– Я хочу, щоб ти перестав давати їм гроші. Якщо вони проситимуть, порадься зі мною. Якщо там щось справді важливе, ми їм допоможемо. І ще: якщо ти ще хочеш дитину, починаємо збирати. Малюкові потрібно багато речей, плюс будуть витрати на вагітність і на час після пологів, коли я не зможу працювати. Тільки тоді я повірю, що я також частина твоєї родини.
– Я на все готовий, – поклятвенно пообіцяв Діма.
Родичі не змусили на себе довго чекати. Вже наступного ранку зателефонувала Дімина сестра з проханням «позичити трохи до зарплати», що означало «віддати назовсім».
Діма засунув трубку Ірі, яка чітко сказала:
– Вибач, грошей немає, попроси в інших.
За годину на порозі стояв Лев Дмитрович. На його погляд Іра відразу зрозуміла, що він приїхав приборкувати непокірну невістку з характером. Раніше вона зазнала б трепету, але образа і злість через те, що її покинули хвору, були надто сильні.
Свекор почав:
– Іро, скажу як є: сім’ї треба допомагати, і ти маєш допомогти моїй доньці. Я тебе про це попереджав, і ти погодилася зі мною.
– Тоді я не знала, що “допомогти” означає “утримувати всю родину”, – відрізала Іра.
– Завжди допомагає той, кому більше пощастило, зараз це ти. У тебе гарна робота, посада.
– Це не везіння, я всього досягла своєю працею. Чому б вашим дітям не зробити те саме?
– Ти егоїстка, Іро, це недобре, – виніс вердикт Лев Дмитрович. – Якби я це знав, не дозволив би Дімі на тобі одружитися.- Діма дорослий чоловік, він вирішить, що йому робити, без вашої підказки.
Свекор посміхнувся.
– Ти не знаєш, до якої родини потрапила. Ми один за одного горою, ми завжди разом. А ось ти – подивимося, чи приживешся.
Коли свекор пішов, Іра уїдливо сказала чоловікові, який весь цей час відмовчувався:
– Спасибі за допомогу.
Іра не раз думала про розлучення. Якщо Діма не захистив її у розмові з батьком, то чи захищатиме їхню дитину?
Поступово її сумніви вщухли. Діма виконав її умову – перестав давати рідним гроші. Він почав більше часу проводити з Ірою і навіть запропонував відкрити спільний рахунок, куди вони складатимуть гроші на дитину.
Попри Дімині побоювання, рідні з ним спілкуватися не перестали. Вони деякий час дмухали, але зрештою Діму покликали на ювілей батька – але лише одного.
– Тебе, Іро, я не запрошую, і ти знаєш чому, – сказав Лев Дмитрович.
– Хочеш, я теж не піду? – Запропонував Діма.
Іра посміхнулася:
– Іди, вони все ж таки твоя сім’я.
Те, що Діма поставив це питання, остаточно довело: вона йому не байдужа, він готовий змінюватись.
“Тепер можна всерйоз подумати про дитину”, – вирішила Іра.
Якось вона захотіла докинути грошей на «дитячий» рахунок, але відкривши банківський додаток, побачила, що він порожній.
Перша думка була: “Нас пограбували, хтось зумів вивести гроші”.
Іра кинулася до чоловіка:
– Дімо, гроші з рахунку зникли!
Чоловік спокійно відповів:
– Я віддав їх батькові, щоб він добудував будинок. У тата з’явилася можливість купити матеріали дешево, її не можна упускати.
У Іри опустилися руки, в голові зашуміло. Їй здалося, вона зараз непритомніє.
– Ти віддав батькові гроші для нашої дитини? Порушив обіцянку та не порадився зі мною?
– Я знаю, що ти відмовила б, – чесно зізнався Діма. – Не бійся, я все пояснив татові, і він обіцяв повернути.
Нарешті до Іри дійшло:
– Легше, ти говориш про моїх родичів, – образився Діма. – Тато має рацію, ти драматизуєш. Я довго терпів, але може, настав час перестати скупитися?
Іра зрозуміла, що втомилася боротися з чоловіком, його родичами та їхньою вічною вимогливістю.
– Знаєш, що Дімо, йди ти разом зі своїми родичами…
Іра розгорнулася і вийшла, залишивши позаду ураженого чоловіка.
Діма повернув гроші за тиждень – ту суму, яку вона сама внесла на рахунок, на більшому Іра не наполягала.
– Може, спробуємо спочатку? – несміливо запропонував він після цього.
– Ні, Дімо, я зрозуміла, що дружна сім’я – не для мене. Краще я буду сама, – сказала Іра.
– Дивись, пошкодуєш, іншої такої родини не знайдеш.
Через рік Іра вже була одружена з колегою, якого перевели до їхнього відділу після її розлучення. Вони чекали на дитину. Сім’я нового чоловіка жила на іншому кінці країни і у стосунки не лізла.
І якби Діма запитав, чи не шкодує вона, Іра чесно відповіла б:
– Шкода тільки, що витратила на тебе час. Треба було піти одразу.