– Люба, я поїхав!
– Стривай, ти нічого не забув? Їду в дорогу взяв? – дбайливо запитала Вероніка.
– Ну звичайно. Не буду ж я стільки годин голодним перебувати.
– Подзвони, як доїдеш.
– Так, звичайно – Ігор поцілував дружину в щоку і вирушив у дорогу.
Вероніка та Ігор були одружені вже понад 10 років. Втретє він їхав у відрядження на місяць. Звичайно ж, їй не хотілося відпускати чоловіка, але подітися не було куди. Така у нього робота.
Коли Ігор поїхав і зателефонував, що на місці, Вероніка задумалася над тим, чим їй тепер зайнятися. Усі справи по дому було перероблено. Зустрітися особливо не було з ким. Згодом подруг у неї не залишилися, оскільки вона була впевнена, що заміжній жінці подруги не потрібні.
Тому навіть не знала чим себе зайняти. Можна зустрітись зі знайомими. Але який у цьому сенс? У них, мабуть, свої справи.
Потім Вероніка згадала про дачу чоловіка, де вони не були вже 3 місяці. Руки все ніяк до неї не доходили, та й сезон почався тільки буквально.
– Що робити плануєш? – Запитала Веронику її мама, яка жила в іншому місті.
– Поки не знаю, думаю на дачу завтра поїхати. Саме там давно не була.
– А що тобі там робити без Ігоря? Чи не боїшся одна залишатися?
– А чого мені боятися? Я там законна господиня і боятися мені нема кого.
– А якщо раптом якісь залітні там ходять по дачах і крадуть? – неспокійно промовила мати.
Вероніка тільки посміхнулася до її слів.
– Мам, не накручуй себе і не вигадуй. Все там тихо та спокійно.
– Ти надовго туди?
– Думала на тиждень.
– Ого, так довго? Тоді обіцяй мені дзвонити частіше, домовилися?
– Звичайно.
Вероніка зібрала всі необхідні речі та перевірила машину перед дорогою. Завтра в обід вона планувала бути на дачі.
Насправді дача була класна. Відмінний варіант для відпочинку. Подумати тільки, що деякі люди готові віддавати шалені гроші, аби лише відпочити на турбазі.
А тут додатково платити не доведеться. Все своє та рідне. Хіба ще нюанси були у вигляді того, що на дачі треба було доглядати за городом. Однак це не скасовувало всіх інших плюсів.
Тому, що сім’я мала дачу, деякі навіть заздрили.
– Добре вам таку дачу мати. Пощастило! – говорив брат чоловіка Роман.
– Чому ж пощастило? Ігор сам на неї заробив. Ось і купив. Зароби і теж купиш.
– Легко сказати. Чи знаєш, у всіх фінансовий достаток різний – тяжко зітхнув Роман.
Проте для Вероніки це були суцільні відмовки. Тому що якщо чоловік дійсно хоче заробити, то він шукає для цього всі можливості, а якщо ні – причини.
Тому вона була впевнена в тому, що Романові було просто зручно шукати собі виправдання і продовжувати заздрити успішнішому братові, який справді намагався чогось досягти в житті, а не сидів на місці рівно.
Вероніка вже під’їжджала до дачі, як побачила, що хвіртка відчинена. Там явно хтось був.
Так, мабуть, не просто так мати турбувалася. Все ж таки, Вероніці був дуже цікаво дізнатися хто там. Невже й справді злодії забралися? Може одразу поліцію викликати?
Вона тільки хотіла набрати номер екстреної служби, як побачила вдалині знайомий силует. Потім сміливо пішла у бік будинку.
– Ой, Вероніка, який сюрприз! – сказала Люба і вже хотіла її обійняти, але та стояла нерухомо, мов стовп.
– Що ти тут робиш?
– Та тут таке діло…
Не встигла Люба домовитись, як поруч одразу намалювався брат чоловіка Роман.
– А ти як тут? Загалом, поясніть мені вже, нарешті, що тут відбувається? – Запитала Вероніка, не приховуючи свого невдоволення.
– Ой, Вероніка, привіт! Та ми тут пожити приїхали.
– У сенсі пожити? Що це означає?
По Роману було видно, що він зам’явся, проте знайшов, що відповісти.
– А тобі хіба Ігор не говорив?
– Про що?
– Що він сам пустив нас пожити? Ти знаєш, так захотілося відпочити від міської суєти, от і приїхали.
Вероніка не розуміла такого нахабства. Навіть якщо родичі, всі вони мали запитати в неї. А ще вона не знала, чому чоловік не зволив з нею порадитися.
– Я не знаю, що там вам мій чоловік дозволив, але особисто я нічого нікому не дозволяла.
Тут у розмову втрутилася Люба.
– Вероніка, кинь лаятись. Ми ж, таки, родичі. Чудово поживемо разом. Тим більше, я тут картоплі насмажила. Давай до столу.
– Сита! – Відповіла Вероніка і вирушила на другий поверх.
Роман відчув, що атмосфера розжарюється і спробував згладити ситуацію.
– Вероніка, ми хотіли б пожити хоча б тиждень. Не заперечуєш?
– Заперечую.
– Ну, по родинному. Тим більше що Ігор сам запросив. Ти зрозумій, я тільки заради цього відпустку взяв. Люба мене так просила, ти не повіриш.
Тут Вероніка зрозуміла, що може бути дійсно не варто пороти гарячку і погодилася. У підсумку родичі залишилися на першому поверсі, а вона була на другому.
Начебто вже забули про цей інцидент і вийшло навіть нормально поспілкуватися. Якби не одне головне але. Роман і Люба були ще тими неряхами.
Посуд за собою толком не мили, підлоги натоптали, басейн забруднили. На всі зауваження лише жартували, або обіцяли прибрати пізніше.
– Я не жартую, мені вже набрид цей свинарник! – казала Вероніка.
Однак у відповідь чула все те саме:
– Ну, не перебільшуй. Подумаєш, крихти на столі лишили, що такого? – Розводила руками Люба.
– Що такого? Мишей мені тут розводити не треба!
У результаті абияк виходило змушувати їх прибирати за собою, але часто доводилося робити самій. Тому що простіше було відразу прибрати, ніж постійно просити і чекати ще 3 дні.
І тут несподівано Вероніці прийшла чудова ідея. Наступного дня вона вирішила розбудити гостей рано-вранці.
– Підводимося!
– Вероніка, ти чого так рано? Що трапилося? – протирав очі Роман.
– Зараз у город працювати підемо, поки що сонце не спекотне треба встигнути. А, потім виспитеся. І ти, Любо, теж вставай.
Люба ліниво потяглася на ліжку.
– А я навіщо?
– Як навіщо? Теж допомагати підеш. Якщо ви приїхали, значить час втрачати, давайте допомагайте.
В результаті Вероніка досягла свого і родичі вийшли на вулицю.
– А робити що треба?
– Ой, справ у нас тут вагон і маленький візок. Наприклад, треба прополоти весь город, а потім ще полити і квіти пересадити по-доброму треба.
У результаті до обіду родичі працювали з нею на городі.
– І не ліньки тобі, Вероніка, усім цим займатися? – позіхаючи, сказала Люба.
– Ні, якщо хочеш жити на дачі, то треба працювати. Чи ти гадала, що тут люди тільки відпочивають?
Люба промовчала, а Вероніка вже зрозуміла її відповідь.
– Гаразд, увечері продовжимо.
– Як увечері? А відпочивати коли? – здивовано спитав Роман.
– Як стемніє.
У результаті після обіду Вероніка побачила, як її гості почали швидко збиратися.
– А ви куди?
– Виїжджаємо.
– Як так? Ви ж на тиждень затриматися хотіли. Я думала ще як добре, допоможете заразом.
У Романа та Люби навіть очі у цей момент забігали.
– Та ти знаєш, мені з роботи зателефонували. Тож ніколи нам. Виїжджати треба. Іншим разом якось.
– Ну, гаразд – Вероніка ледве стримувала посмішку.
У результаті коли гості поїхали, вона вирішила зателефонувати до Ігоря, щоб прояснити ситуацію.
– Які ключі? Я їм нічого не давав! – стверджував чоловік.
– Добре, звідки вони тоді в них?
– Ось із цим якраз і належить розібратися.
Потім Ігор згадав, що Роман якось приїжджав до нього і якраз був у кабінеті, коли Ігореві зателефонували. Ймовірно, він потай вирішив зробити дублікат. І як тільки він наважився на таке зважитися?
Загалом, Ігор з братом мав дуже серйозну розмову. Він пишався своєю дружиною та її кмітливістю. Треба ж і припахати їх ще встигла. Щоб, так би мовити, щоб не кортіло шастати там, де не треба.