Я чекала застати свекруху з будь-чим у руках: з книгою, газетою чи в’язанням, але не з моїм гаманцем. На моє резонне запитання, що це таке, вона почала складати такі казки віденського лісу, що мені вмить захотілося набрати «03» і відправити її в «санаторій». Але я мовчки забрала гаманець та запропонувала «і честь знати». Аркадій, мій чоловік, почувши цю щиру історію, запропонував зробити те саме.
Ми з моїм чоловіком Аркадієм живемо душа в душу. Гармонія нашого сімейного життя настільки сильна, що нам навіть мовчати разом затишно, а це, між іншим, найголовніший показник.
Діти у нас уже дорослі, вони давно визначилися у житті, створили свої сім’ї. Щоправда, онуків поки що немає, але ми й не поспішаємо – нехай для себе поживуть хлопці, вирішать квартирні питання, кар’єру збудують.
Молодша дочка Альона пішла моїми стопами – стала юристом. Син Микита пожежник – це його дитяча мрія.
Я працюю на місцевому машинобудівному підприємстві, очолюю юридичний відділ, Аркаша – провідний інженер заводу. Але не думайте, що ми якісь великі «гулі». Ні, просто середній клас. Усього цього ми досягли самі, без сторонньої допомоги. Спочатку доводилося дуже туго, але ми впевнено і вірно йшли до своєї мети.
Я дуже часто згадую перші роки сімейного життя, коли ми зняли свою першу з Аркашею квартиру, почали налагоджувати побут. Це тепер мій чоловік обіймає солідну посаду, а колись зарплати нам категорично не вистачало.
— Світлана, — якось сказав мені чоловік. — Може, мені знайти другу роботу? Ну ти подивися – віддаємо за квартиру, купуємо продукти, собі дещо з речей і все. На цьому всі кошти закінчуються.
— Так усі живуть, Аркашо, — відповіла я. — Не зрозумію, чого ти хилиш?
А надворі стояв переддень Нового року. Аркадій мовчки витяг із сумки костюм Діда Мороза. Побачивши моє здивування, він слідом дістав із сумки костюм Снігуроньки.
— У Степа дружина працює у театрі. Ось вона і дістала весь цей реквізит із віддачею, звичайно. Але й це ще не все, — чоловік вивів якісь аркуші паперу. – Це наш сценарій. Ми з тобою ходитимемо по квартирах і вітатимемо дітей!
— Ти з глузду з’їхав, — прошепотіла я. — Ми ж не актори, Аркаша!
— А хто це забув про КВН? — засміявся чоловік. — Та в нас з тобою така школа, що будь-які актори позавидують!
Що правильно, те правильно. Під час перебування студентами ми досить вдало поєднували навчання та участь у командах КВН своїх вузів. Власне, це КВН нас і познайомив свого часу.
Я подивилася на календар – 2 тижні до свята. Нам потрібно вивчити сценарій і знайти клієнтів, не для батьків влаштовувати виставу. У ті часи інтернет був не дуже поширений, у нас з Аркашем його точно не було. Залишалося лише одне – самим себе рекламувати за допомогою звичайнісіньких оголошень на стовпах і зупинках.
Почали спільно вигадувати текст оголошення:
«Хочете весело і недорого подарувати своїй дитині справжнісіньку новорічну казку? Немає нічого простішого! Професійні актори із Києва, випускники театрального училища охоче Вам у цьому допоможуть». Далі йшов наш домашній номер.
Ви не повірите, але телефон розжарився від дзвінків. Аркаша мав дві переваги – він мав досить значний зріст і соковитий, гучний голос. Я ж не мала ніяких визначних даних, але для Снігуроньки це і не потрібно. У святі основна фігура – Дідусь Мороз.
Нам дзвонили батьки, ми обговорювали ціну, ті попередньо закуповували подарунки й уперед – до дітлахів. Ще нас вигідно виділяла одна важлива риса – ми були байдужі до міцного. Це означало, що жодних проблем не буде.
Перший млинець вийшов трохи комом. Коли Аркаша посадив собі на коліна карапуза, щоб спитати на вушко, що він хоче в подарунок, шибеник просто зірвав бороду з мого чоловіка-чарівника.
— Дідусю, а чому ти зовсім не дідусь? — здивовано спитав малюк.
— Це все тому, що він чаклун, — прийшла я на допомогу. — Він уміє перетворюватися на будь-кого, навіть молодого хлопця.
— Раз у кого завгодно, можна дідусь перетвориться на слона, на хвилиночку? — з надією спитав хлопчик. — Мені так хочеться побачити слона…
Нам довелося якнайшвидше закінчувати виставу, щоб молодик ще щось не попросив. Ось таким чином ми і поправляли своє фінансове становище, без жодних блогів та інших новомодних штучок.
Батьки нам не допомагали, у них просто фізично не було такої можливості, та й ми не просили. Ми просто рухалися з Аркашею своїм курсом і досягли в результаті того, що у нас тепер є.
Коли у нас народився первісток, Микита, ми вже впевнено стояли на ногах. Батьки з мого боку, звичайно, були дуже раді народженню онука. Вони мене разом із чоловіком та з пологового будинку зустріли і купу подарунків подарували. Але Поліна Олексіївна, свекруха, повелася трохи інакше. Вона мало не прямим текстом заявила, що роль бабусі їй не підходить, що вона ще молода і хоче пожити для себе, своє особисте життя влаштувати.
Після того, як Поліна розлучилася з батьком Аркадія, вона стала ідеєю фікс знайти собі нового супутника життя. Зрозуміло, не кожному сподобається зустрічатися з бабусею, хай навіть молодою. Поліна ретельно приховувала свій вік, молодилася, носила одяг, що явно не пасував їй за віком. Однак це не заважало їй приїжджати до нас у гості та давати свої цінні вказівки. Дуже вже Поліна любить радити, це прямо-таки її хобі. Хоч онук їй був не цікавий, але Поліна енергійно мені вказувала, як краще годувати маленького Микиту, які іграшки йому підходять, а які він може проковтнути. Після її візитів я почувала себе, наче розбите корито.
Народження Олени нічого не змінило. Знову ж таки, крім порад і моралі ми нічого від неї не бачили і не чули. На той час Поліна вже змінила величезну кількість шанувальників, але так і не знайшла свого жіночого щастя. Їй би замислитись, що особисто з нею не так, а не влазити до нас із порадами, дивишся, життя б налагодилося. Але ні.
— Що це за таке ім’я, Олена? — обурювалася Поліна, роздивляючись онучку. — Зараз час стрімко біжить уперед, треба називати дівчинку якось сучасніше.
– Як саме? – хором здивувалися ми з чоловіком. Нам дуже подобалося те ім’я, що ми придумали. Не хотілося якось інакше називати свою лапочку-дочку.
— Патрісія, наприклад, — брязнула свекруха. – Або Стелла. Ще гарне ім’я Ізабелла чи Дженніфер.
— Мамо, наша дочка українка, вона не зніматиметься у голлівудських фільмах, — терпляче пояснював матері Аркаша. — Наше прізвище – Мельник. Тобі не здається дивним поєднання імені та прізвища – Дженніфер Мельник?
Свекруха ображено підтискала губи, заявляла, що ми в душі – дрімучі люди похилого віку, що треба йти в ногу з часом, а не зависати в кам’яному віці, як це зробили ми з Аркашею.
Якщо я скажу, що мені не дуже подобаються візити свекрухи – нічого не скажу. Коли вона з’являється на порозі, мене починає трясти дрібним тремтінням, а на шкірі починають з’являтися плями. Це все від нервів. Просто я вдаю, які ще «слушні» поради мені почне давати Поліна Олексіївна, вона ніби їх спеціально заздалегідь прописує в товстому зошиті.
Взяти бодай весілля наших дітей. На них зрозуміло, була Поліна і повністю рознесла в пух і порох як дружину Микити, так і чоловіка Оленки. Вона зовсім не соромлячись, прямо в лоба повідомляла другим половинкам наших дітей, що вони не гідні ввійти в клан Мельників. Дружина Микити була для цього надто провінційна, вона була родом із села, а чоловік Олени – надто простий. Він працював звичайнісіньким збирачем на меблевій фабриці. Вона говорила це з таким пафосом, немов сама з почесного роду Потоцьких, блакитних кровей аристократка.
У результаті вона посварилася не лише з нами, а й з онуками та їхніми сім’ями. Якийсь час Поліна повністю зникла з обрію і всі зітхнули з полегшенням. Тріумфальне повернення свекрухи відбулося нещодавно.
Причиною цього став досить вагомий інформаційний привід – ми з Аркашею зробили ремонт. Точніше, його зробила професійна бригада, а я лише вказала свої побажання, що хочу бачити у своїй трикімнатній квартирі.
— А що це ви не запрошуєте мене на новосілля? – Почула я одного разу бадьорий голос Поліни з трубки. — Чи тортик пожаліли? Чекайте мене завтра, я дуже скучила.
Ми з чоловіком переглянулись. Ось це новина … Ми хотіли побути наодинці, нас втомила не тільки робота, а й ремонт, що нещодавно закінчився. Скільки часу нам довелося жити в багнюці, пилу, серед коробок і пакунків… Зазвичай люди в таких випадках переїжджають на дачу або в іншу квартиру. Нам це зробити не вдалося, тому що дачі немає, а перебиратися в іншу квартиру просто не було часу. На нашому підприємстві проходить оптимізація та роботи дуже багато, що в мене, що у чоловіка.
Поліна Олексіївна з’явилася на нашому порозі в суботу о пів на сьому ранку. Подивившись на моє сонне обличчя, а це саме я відчинила їй двері, вона з ходу почала свою критику:
— Ви ще спите? Яке неподобство…Любонька, ти рівняйся на мене – вже зробила зарядку, облилася крижаною водою і послухала енергетичні мантри. До речі, я навіть поснідала, але від другого сніданку не відмовлюся. Тільки зваж, я не їм ні сиру, ні ковбаси. Хліб та яйця для мене теж шкідливі. Так що я буду рада морквяному фрешу або йогурту, якщо такі є у вашому холодильнику.
Якщо чесно, я не зрозуміла і половини того, що вона сказала, запропонувала увійти і попленталася на кухню, подивитися, що у нас там щодо моркви та фрешу.
Поки я вивчала вміст холодильника, Поліна пристала до сина:
— Аркашо, як тобі не соромно. Ліг спати неголений, це ж неповага до своєї дружини. А це що за животик? Ти що, зовсім не стежиш за собою? Чоловік має бути підтягнутим, струнким, наче Аполлон.
Аркадій з’явився у дверях кухні з таким похмурим виглядом, ніби в гості приїхала не його рідна мама, а як мінімум Джек-Розбійник.
Поліна вже насолоджувалася сніданком і докоряла мені за відсутність міксера і блендера:
— І яка ти господарка після цього? Адже кухня починається саме із цих побутових приладів, а не з плити. На плиті можна приготувати лише шкідливі страви. Я потім вам подарую якось.
Снідавши, свекруха розпочала свою інспекцію. Саме так по нашому підприємству ходять пожежні інспектори і вказують на те, що вогнегасник занадто високо або пожежний рукав не правильно змотаний. Просто я якось була свідком цього.
– Які у вас легковажні шпалери, – заявила Поліна. — Ні квітів на них, ні візерунків. А де стіна? Куди ви її поділи?
Я обережно відповіла, що це все пережитки і тепер багато людей відмовляються від стінок. Поліна стала дибки:
– А куди ставити кришталь? Де зберігати книжки? У стінці можна зберігати одяг, постільну білизна. Це все ви де тримаєте?
Я повела її до маленької кімнати, де стояла величезна кутова шафа. Показала де саме ми зберігаємо всі речі. Вона теж не влаштував свекруху.
— Ну що це за забарвлення, люба? Вона зовсім не поєднується ні зі підлогою, ні зі стінами. І це величезне дзеркало… Ти знаєш, що у таких великих дзеркалах живуть сутності з астралу?
Я зрозуміла, що Поліна остаточно поїхала головою. Вона приїхала в гості та ще й критикує все, що бачить…
Потім по шапці отримали ванна, передпокій, балкон. Новий ремонт Поліні категорично не сподобався, про що вона нам і заявила прямим текстом:
– Ви просто викинули гроші на вітер. Потрібно було в мене запитати доброї поради, я вам розповіла б, що треба робити.
– Мамо, ти до нас надовго? — раптом спитав Аркаша. Він весь цей час мовчав, але тут поставив резонне запитання.
Почувши на тиждень, ми повісили носи. Що ж, потерпимо якось… Неділя пройшла у вивченні дієтичних страв, якими майстерно володіла Поліна і від яких не був у захваті мій чоловік. Він любив м’ясо, а у стравах матері ним і не пахло. Тільки овочі та гострі спеції, прямо скажемо, на великого любителя.
Все змінив понеділок, причому кардинальним чином. Чоловік пішов на роботу раніше, я трохи затрималася з макіяжем. Вибігши з дому і дійшовши до зупинки, я приречено зрозуміла, що забула вдома гаманець.
Довелося повернутись. І ось тут почалося найцікавіше. Я заходжу до зали і бачу картину маслом. Поліна уважно вивчала надра мого гаманця.
— Ви навіщо копаєтесь у моєму гаманці? — Свекруха безпорадно завмерла біля комода.
І тут вона відкрила рота і понесла абсолютну нісенітницю:
– Я хотіла зробити вам подарунок – купити міксер та блендер! Бо живете, як у кам’яному віці.
— Начебто подарунки купуються за свої гроші, хіба ні? – Яхидно запитала я. — Якось дивно отримати подарунок за свої кровні. Це не подарунок, а покупка.
Поліна почало сумно щось бубоніти, але я не стала її слухати. Просто забрала гаманець, розвернулась та пішла на роботу. В обід я зустрілася з чоловіком і ми прийняли єдине рішення.
— Мамо, — рішуче сказав Аркадій. — Нам здається, ти трохи загостилася, чи не так?
Ви оціните рівень його дипломатії. Ні слова про гаманця, щоб не образити маму. Поліна тямуще кивнула, вона сама зрозуміла, що наробила. Вранці наступного дня вона поїхала.
Все сталося без сварок, скандалів та образ. Просто ми з Аркадієм досягли такого рівня, коли не хочеться опускатися до принизливих розбірок. Ми просто живемо та насолоджуємося життям. А від Поліни ми вирішили триматися подалі, бо незрозуміло, що ще вона може здивувати.