– Молоді, цікаві, – звернулася Лариса до двох хлопців у літньому кафе, сідаючи за сусідній столик, – А вам без дівчат не нудно? Компанію скласти?
А Наталя, її подруга, мало крізь землю не провалилася від сорому. Вона, звичайно, знала Лару, готову будь-якої миті викинути щось таке, але такого навіть очікувати не могла. Вона почервоніла і смикнула подругу за рукав, але та обсмикнула руку, ніби струсила настирливу муху, і з усмішкою промовила:
– Жарт, якщо ви не зрозуміли.
– А шкода, – простяг один із хлопців, а другий штовхнув його плечем, шепнувши, що вони прийшли сюди по справі поговорити, але раптом, глянувши на Наталю, замовк на півслові і зніяковів, чим дозволив другу продовжити, – Дівчата, може, все -таки приєднаєтесь до нашої скромної компанії? Ми тільки збиралися зробити замовлення.
– А ми й не відмовимося, – кивнула добродушно Лариса та потягла за собою подругу.
Присівши навпроти хлопців, Лариса представилася сама і представила Наталю.
– Дуже приємно, – підвівся балакучий молодик і, приклавши руку до грудей, артистично вклонився, – Ігор! А це мій друг, Антон. Прошу любити та шанувати. Він у нас хлопець скромний, тож не ображайтеся за його мовчазність.
– Прямо як наша Наталка, – засміялася Лариса. – А що, якщо їх доля звела?!
– Ларко, припини, – сказала ледве чутно Наталка, а Лариса тільки махнула рукою, продовживши спілкуватися з Ігором.
– Дівчата, вибирайте, що замовлятимете, – запропонував Ігор.
– Мені тільки кава з вершками, – тихо відповіла Наталка, – Я не голодна.
– А мені… – Лариса довго вирішувала, чого б їй хотілося з’їсти, у результаті вибрала салат та шніцель.
Розмовляли в основному Лариса та Ігор, а збентежена Наталя мріяла тільки про те, щоб скоріше звідси піти, так ніяково вона почувалася.
– Ларисо, Наталя, – звернувся Ігор, кивнувши по черзі кожній дівчині, – А давайте продовжимо знайомство прогулянкою Набережною?! Погода гарна, та й настрій піднявся, завдяки вашій появі.
– Ні, – встала Наталя через, – вибачте, але мені час. Завтра зарано потрібно на роботу.
– Мені теж треба йти, – сказав ніби винен Антон, – Робота чекає.
– А я б прогулялася, – озвалася Лариса і звернулася до Антона.
– Антоне, ну раз ви теж відмовилися від прогулянки, можливо, проводите мою подругу.
Той мовчки кивнув і пішов слідом за Наталею, яка твердила, що не вартує, вона й сама спокійно дістанеться до дому.
Вийшовши з кафе, Антон подивився на Наталю і вказав рукою на старенький, але доглянутий автомобіль, що стояв неподалік.
– Я машиною, довезу вас, куди скажете.
– Та мені недалеко, можу і пішки дійти, – спробувала заперечити Наталя, але хлопець не прийняв відмови.
– Я обіцяв вашій подрузі та не можу порушити своє слово. І мені дуже нескладно.
Антон підійшов до машини і, витягнувши з багажника бокс із шашечками, закріпив його на даху.
– Ой, а ви таксист? – Здивувалася Наталя, – Тоді, можна, я вам оплачу за тарифом? Все-таки це ваша робота.
– Навіть не думайте! Це не основна моя робота, так, підробіток у вільний час. А працюю я вахтовим методом.
– Ясно, – кивнула Наталя і сіла на переднє сидіння, – Дякую.
Зупинивши машину біля під’їзду Наталії, Антон голосно проковтнув і сказав, ніби зібравши всі свої сили:
– Наташо, а ви могли б дати свій номер телефону? – І тут же схвильовано додав, – якщо ви відмовите, я зрозумію.
– А чому я можу відмовити? – здивувалася Наталя.
– Ну, ви бачите, що я не такий заможний, яких зазвичай обирають дівчата.
– Серйозно? Невже друзів обирають за рівнем їхнього добробуту?
– В основному, так, – зніяковів Антон, – Я не раз переконувався, що це один з основних критеріїв, тому… Мені важко було вас просити про це, але ви так сильно мені сподобалися, що я наважився.
Наталя дістала з сумочки свій телефон і теж, поборовши всі внутрішні перепони, сказала:
– Диктуйте свій номер! – А коли мобільний Антона задзвонив, вона відчинила дверцята і посміхнулася, – я до опівночі не сплю, тож дзвоніть, не соромтеся!
– Дуже радий був познайомитись, – усміхнувся Антон у відповідь.
Того ж вечора він їй зателефонував, і вони проговорили кілька годин. Не помітили, як пройшов час, як плавно перейшли на «ти» і як зрозуміли обидвоє, що вони дві половинки одного цілого. Наступного дня Антон запросив Наталю до парку. Купив морозиво і вони пішли на оглядове колесо.
– Не повіриш, сто років тут не був, – казав Антон, коли вони зайняли свою кабінку.
– А ми з Ларою часто сюди приходимо, – посміхнулася Наталя, – я в дитинстві не накаталася на каруселях, тепер надолужую.
– А мене, навпаки, у дитинстві часто батьки до парку приводили. Це був найщасливіший час, поки батько був із нами.
– А де він тепер? – Запитала Наталя.
– Загинув, коли мені було тринадцять років, і з того часу життя дуже змінилося.
– А я жила у селі з бабусею. Батьків своїх не пам’ятаю. Батька взагалі не було, він втік до мого народження, а мама сильно хворіла і під час пологів померла.
– Мені дуже шкода, – Антон погладив її по руці.
– Так… Бабуся мене возила в місто іноді, у парк водила, у ляльковий театр, у цирк. Але це було дуже рідко, та й грошей не було особливо, жили переважно своїм господарством, пенсію за втратою годувальника отримували, та бабусина пенсія. Вона відкладала все, щоб я після школи змогла поїхати до міста вчитися, і я дуже вдячна. Жаль, що не дожила бабуся до того моменту, як я отримала диплом.
– Вибач, що нагадав, – зітхнув Антон, – розумію, як тобі важко.
– Ну, не будемо про сумне! – Наталя постаралася посміхнутися.
– А може, ще коло? – Запропонував Антон і вона погодилася.
– Знаєш, Наташа, я за цю добу, що з тобою знайомий, зрозумів, що ти сильно відрізняєшся від інших і що я тебе полюбив з першого погляду. Але я маю бути чесним з тобою.
– Ти одружений? – Наталя округлила очі.
– Ні що ти! Я б не посмів тоді до тебе і підійти, – Антон міцно стиснув її руку, – Все набагато гірше. Я не маю нічого, крім цієї старої машини, але в мене купа боргів, і не видно просвіту в найближчі кілька років. Я хоч і намагаюся – заробляю непогано, хоч і не нафтовик, звичайно, підробітки шукаю, але машина постійно потребує ремонту, квартиру винаймаю, тож борги платити швидко не виходить. З цієї причини я не зможу запропонувати тобі руку і серце найближчим часом, хоча мені дуже хотілося б зробити це вже зараз. Ти маєш знати правду і ухвалити рішення, чи є у наших відносин хоч якесь майбутнє. Скажу лише одне, щоб ти розуміла. Борги не мої, але так сталося, що я брав їх і тепер повинен розраховуватися.
– Ти мені теж дуже сподобався, – вона поклала свою долоню на його руку і густо почервоніла.
– І ти вийшла б за мене, навіть знаючи, що я фінансово невільний? – із іскоркою надії спитав Антон.
– Так, – сказала ледь чутно Наталя, – я відчуваю, що ти дуже хороша людина і разом ми зможемо багато подолати.
Вже наступного дня молоді люди подали заяву до РАГСу.
– Через три дні мені їхати, – сказав Антон схвильовано, – Повернуся, і ми одразу розпишемося. А після цього я звільнюсь. Не діло одруженій людині мотатися на вахти, мені запропонували тут місце механіка в автомайстерні, платять нормально, знайду ще підробіток. Знаєш, після зустрічі з тобою в мене наче крила за спиною з’явилися. Хочеться гори з місця рухати! Скажи, що це не жарт, що ми насправді будемо разом?
– Це не жарт, – засміялася Наталя, – я скоро стану твоєю дружиною!
Час пролетів непомітно. На одруження молодята запросили лише Ларису та Ігора, які спочатку покрутили пальцем біля скроні, дізнавшись про їх поспішне рішення, але потім зрозуміли, що все у них серйозно і навіть трохи заздрили такій рішучості.
– А твоя мама не приїде? – Запитала Наталя, – адже ми з нею навіть не знайомі. Раптом я їй не сподобаюся?
– А це не має ніякого зовсім значення, – поцілував Антон кохану, – І знаєш, у нас не повинно бути секретів, тому я відразу розповім, щоб уникнути непорозумінь надалі.
…Після смерті батька, мати Антона дуже швидко втішилася. Вже за кілька місяців вона привела до будинку чужого чоловіка, представивши синові своїм новим чоловіком. Антон не міг упокоритися з такими змінами в сім’ї, йому дуже батька не вистачало, але мати вимагала, щоб він ставився до її нового чоловіка з повагою. Пощастило, що цей «новий чоловік» дуже швидко зник із їхнього життя. Тоді мати стала сама не своя, постійно злилася, за будинком стежити перестала, про сина взагалі забула. Постійно десь пропадала. Потім знову привела чоловіка. Антонові вже було байдуже, що відбувається довкола. Він тоді захопився моделюванням і більшу частину часу проводив поза стінами будинку, чому мати була тільки рада.
Час йшов. До повноліття Антона у матері після смерті батька було три «нові чоловіки» і після зникнення кожного вона довго перебувала в депресії. Коли Антонові виповнилося вісімнадцять років, мати повідомила, що їм треба переїхати, мовляв, карма в цьому місці погана, на новому буде все інакше, заживуть вони щасливо. Антон не заперечував, хоч і зберігалися тут спогади про щасливе дитинство, про батька, він був певен, що не можна прив’язуватись до речей.
Мати попросила Антона написати довіреність, щоб вона могла вільно розпоряджатися його часткою в квартирі і не турбувати його зайвий раз під час продажу. Так і зробили, ось тільки продавши квартиру, мати не поспішала купити нову. Вона пояснила, що поки вони поживуть на орендованій квартирі, щоб пошукати кращий варіант, а там і куплять. Ось тільки незабаром привела мати до будинку чергового «чоловіка», а одного разу, повернувшись додому після навчання, Антон побачив її плач. Світлана Костянтинівна не відразу наважилася у всьому зізнатися синові, але подітися було нікуди.
Черговий залицяльник обманом змусив її зняти гроші з рахунку, пообіцявши, що вони разом поїдуть у щасливе життя, та благополучно з ними випарувався. “Ми ні з чим залишилися, синку!” — голосила мати, дивлячись на Антона червоними від сліз очима, а він пообіцяв, що вони впораються. Антон навчався і працював вечорами вантажником, щоб допомогти матері. Але дуже скоро нове лихо прийшло.
Працювала Світлана Костянтинівна продавцем і після чергового обліку було виявлено недостачу, сума дуже велика. Мати знову впала в паніку. Її змусили написати розписку, що вона зобов’язується повернути всю суму протягом місяця. Директриса погрожувала, що інакше запроторить її за ґрати за розтрату. Довелося брати кредит.
І тут мати знову зустріла «того самого, єдиного».
– Антоне, я заміж виходжу. На цей раз все більше, ніж серйозно. Чоловік пристойний, один виховує дочку, кличе мене поїхати з ним, він із Одеси. Ти зрозумій, мені треба будувати своє життя. А в тебе все ще попереду.
– А як же я? Ти що, мене залишиш одного? Чи їхати з вами?
– Ні, з нами ні. Ти залишайся тут, тобі ж вчитися треба, ну а мені влаштуватися, до нової родини звикнути. І так, доки я там знайду роботу, ти плати кредит. Добре?!
Антон лише кивнув приречено. Йому хотілося відпочити, сходити кудись, з дівчиною познайомитись, але доводилося багато працювати і мало спати, щоб ще вчитися встигати колись. Але час минав, а мати кредит платити не збиралася.
– Сину, тут важко з роботою дуже, та й Паша хоче, щоб я вдома сиділа. Ти вже виплати кредит, прошу тебе, не підведи. А я потім у Паші попрошу і все поверну тобі, буде якась подушка. Зараз, сам розумієш, я йому ніхто, поки й до РАГСу не ходили, а потім все вирішу.
Після закінчення технікуму Антон знайшов роботу, борг був майже погашений, коли знову зателефонувала мати.
– Антоше, мені допомога потрібна дуже. Прошу тебе, мені більше нема кому допомогти. Я тут машину Пашину розбила, він мені не дозволяв за кермо сідати, а я не стрималася, на ринок з’їздила, припаркувалася невдало. Ремонт у копієчку влетить. Будьласка допоможи.
Почувши суму, Антон лише свиснув.
– Мамо, я ще кредит твій не закрив, якщо ти пам’ятаєш. Де мені взяти таку суму? Та мені й не снилися гроші такі.
– Синку, але ж ти працюєш, оформи кредит на себе. Ну зрозумій ти, Паша мене вб’є, якщо дізнається.
– Я не знаю, – засумнівався Антон, а Світлана Костянтинівна розридалася у слухавку. – Я спробую, пообіцяв Антон, сподіваючись у банку отримати відмову.
Кредит йому, на диво, схвалили, і він у той же час переказав усю суму матері, яка забула навіть подякувати.
Антон був змушений зняти простіше житло і шукати більш оплачувану роботу. Влаштувався вахтовим методом, купив уживаний автомобіль, знову ж таки, у кредит, щоб підробляти, та тільки з такою машиною більше витрачав, ніж заробляв.
Потім приїхала мати. Як виявилося, їй потрібно лікування, а Паші своєму сказати вона боялася.
– Ну, ти ж маєш розуміти, дружина потрібна здорова. Боюся я, що він вижене мене, якщо дізнається про діагноз. Крім тебе мені нема до кого піти. Антоше, дай грошей. У борг, звісно. Я тут поживу з тобою недовго, підлічусь і до Паші знову поїду.
І Антон знову не зміг відмовити. Ось тільки платити борги не міг кілька місяців, бо всі зароблені кошти мамі віддавав на нібито лікування. А якось, повернувшись із роботи, почув розмову Світлани з Павлом по телефону. Вона благала його пробачити її та дозволити повернутися. Клялася, що більше не стане суперечити, і не дорікатиме його зрадами, бо крім нього їй ніхто не потрібен.
Антон зрозумів, що його жорстоко обдурили, коли почув побіжно, що гроші, отримані від Антона, Світлана відправляла Павлові. Але найбільше гидко було бачити приниження матері та її щенячу радість, коли Паша щедро дозволив їй приїхати. Світлана Костянтинівна поїхала, а Антонові почали дзвонити з банку з погрозами, тепер треба було платити не лише борг, а й штрафи за прострочені платежі. Так опинився він у глибокій борговій ямі.
– Ось так, Наталко, життя мене вчило. Але обіцяю, що тепер їй не вдасться мною маніпулювати. Впораємося якось. Тепер мені є заради когось жити!
– Звичайно, впораємось, – підтримала Наталя.
Після реєстрації шлюбу Антон переїхав до квартири Наталії, яку вона також винаймала.
– Тепер ми зніматимемо одну квартиру, отримуватимемо дві зарплати, і швидко погасимо борги. І так, мені здається, що якщо ти продаси автомобіль і вкладеш гроші в погашення кредиту, то користі буде більше, ніж від такої підробітку таксистом. А потім можна буде продати бабусин будинок та взяти квартиру в іпотеку. Як ти вважаєш?
– Я вважаю, що мені дісталася не лише найкрасивіша, а ще й наймудріша дружина. Я з тобою цілком згоден!
Коли Антон повідомив матері про те, що одружився, вона почала розпитувати все про Наталю, а дізнавшись, що та родом із села і нічого за душею не має, почала моралі:
– Антоне, ти головою подумав, перш ніж одружитися? Я сподівалася, що ти розумніше опинишся, знайдеш дружину з квартирою, забезпечену, а ти голку перекатну підібрав і задоволений.
– Мамо, не смій так називати Наташу. Вона найкраща на білому світі, і якщо не зміниш свою думку, я відмовлюся з тобою спілкуватися взагалі.
Світлана Костянтинівна скинула виклик. З того часу вона
Антону не дзвонила, та й він не горів особливим бажанням спілкуватися з нею після всього.
Незабаром молоде подружжя здійснило всі плани. Борги були погашені, будиночок у селі проданий, і вони змогли купити невелику квартиру в іпотеку. Щастя не було меж! Антонові не вірилося, що всі кошмари залишилися позаду, і тільки тепер він починає жити.
Якось увечері, коли Антон мав повернутися з роботи, у двері зателефонували. Наталя відкрила, вирішивши, що чоловік прийшов, та побачила на порозі Світлану Костянтинівну. Вона впізнала її фото, які показував Антон.
– Вітаю! – Усміхнулася Наталка, а свекруха лише зміряла її пихатим поглядом.
– Я буду стислою, – сказала вона, – селу не місце тут. Забирайся негайно з квартири мого сина, я її здаватиму, поки Антон на вахті. Даю тобі півгодини на збори!
– Знаєте що, – Наталя схрестила руки на грудях, щоб заспокоїти хвилювання, – Я хоч і сільська, але знаю, що така повага та совість, а вам, схоже, це не знайоме. І не вирішувати, де моє місце. Квартира це така ж моя, як і Антона, і якщо комусь доведеться звідси піти, то це вам!
Піднявши погляд, Наталя помітила чоловіка, який стояв за спиною своєї матері і почервоніла, а він лише схвально кивнув. Світлана Костянтинівна мимоволі озирнулася і здригнулася від несподіванки.
– Антоне?! Але… Ти ж маєш сьогодні полетіти на вахту?
– Ох, мамо! – Зітхнув Антон і зайшов у квартиру, взявши мати за плечі і повернувши в двері, – Як же так? Ти дізналася, що ми купили квартиру, але не знаєш, що я давно не працюю вахтами?
– Як? Ти звільнився з такої роботи заради неї? Адже там платили добре, ти всі борги закрив так швидко. Квартиру купив. Я Ігора зустріла випадково, він і проговорився, що на новосілля був нещодавно, дав адресу. Ну молодець! Пишаюся тобою. Купив квартиру, тепер матері помагай. Від Паші я поїхала, повернулася до міста. Зараз заміж збираюся, але мені гроші спочатку потрібні.
– Не продовжуй! – Перервав Антон на півслові, – Ти невиправна, мамо. І я, на жаль, нічим більше допомогти не можу. У мене тепер своя сім’я, а тобі я допоміг більше, ніж міг.
– Ти мати на цю бездарь проміняв? Тобі відгукнеться! Кому ти потрібен крім матері? Таких Наташ, ще знаєш, скільки буде? А мати одна!
– Не суди по собі, – сказав Антон досить суворо, – Якби не Наташа, не уявляю, що б зі мною було. Але тобі таке не збагнути. Прощавай, мамо! Дуже сподіваюся, що ти будеш щаслива. Колись…
Зачинивши двері, Антон міцно обійняв Наташу і уткнувся носом у її потилицю.
– Все буде добре… Я обіцяю…