— Мені тридцять років, годі втручатися! Ми з Оленкою через тебе на межі розлучення. Хто тебе просив так робити? — Чоловік був у сказі від вчинку матері.
– Навіщо ти накрутила Олену? Не треба їй нічого розповідати! Хто тебе за язик тягнув? — гнівно додав Іван. — Вона через тебе тепер не розмовляє зі мною.
— Нікого я не накручувала. — буркнула Тамара Валентинівна. – Я просто розповіла їй правду.
— Яку правду, мамо, це твоя хвора фантазія? — Іван став навпроти матері і заслонив їй перегляд телевізора.
— Ваню, переїзд тобі не піде на користь! — Жінка вивернулася, щоби продовжити перегляд улюбленого конкурсу талантів. І, не відриваючись від екрану, додала.
– В Африці спекотний клімат. З твоєю хронічною хворобою ти там швидко загнешся. Був син і нема сина. Я думала, ти розповів про хворобу Олені. Ви майже майже десять років разом…
– Мама! Олена нічого не знала. У мене вже багато років міцна ремісія. І мене нічого не турбує. Ну, яка хвороба! Навіщо ти притягуєш негатив? — Іван різко висмикнув шнур телевізора з розетки.
– Я притягую? Як тобі не соромно? — крикнула Тамара Валентинівна і різко стала навпроти сина. — Ти зараз так складно співаєш… Ремісія в тебе… Нічого не болить… А згадай, як ти в молодості по лікарнях мотався… Га? Коли напади були… Насилу відкачали тебе.
— Так уже минулося. Ти ще згадала б, як мені апендицит у дитинстві вирізали! — Іван розгнівався.
— Хто тебе смикнув за язик ляпнути, що це генетичне захворювання, яке може виявитися у моїх дітей. Ну мізки повинні бути? — Іван не приховував обурення.
– Ще раз кажу тобі, я думала, що Олена в курсі. — Тамара Валентинівна демонстративно закотила очі й тяжко зітхнула.
– Ти хоч розумієш, що ти наробила! Тепер Олена мене ненавидить і думає, що я прирік дітей на нещасливе життя. І що ця хвороба у них у вісімнадцять років теж виявиться. — Іван кинув шнур від телевізора на підлогу.
— А ось поїдеш до Африки, точно виявиться! Тобі не можна спекотний клімат і дітям також. — суворим голосом промовила Тамара Валентинівна, яка двадцять років пропрацювала на керівній посаді.
— Як ти хвацько за нас вирішила. — посміхнувся Іван. — А ти знаєш, скільки платять? Я про такий стрибок у кар’єрі і мріяти не міг! Я зможу заробити дітям на добру освіту та покращити житлові умови.
— У труні ти повернешся. — викарбувала мати Івана. — Давай, зав’язуй із цією історією. Тут пошукай краще нормальну роботу. А то вічно байдикуєш.
– Я байдикую? – крикнув Іван. – Та я з ранку до вечора на роботі. Сім’ю бачу лише у вихідні. А там буде хоч графік нормальний. Хоч на морі будемо проводити час.
– Не сміши мене. — пирхнула Тамара Валентинівна і, взявши сумку, додала. — Так, мені час збиратися. Бо ще твій батько не годований.
– Внуків я зі школи привела, уроки з ними зробила. Іди, забери вже у них телефони і займіться чимось корисним. – Скомандувала жінка і почала збиратися.
Тамара Валентинівна зі скрипом у серці залишила подаровану синові квартиру та вирушила до себе.
За годину з роботи прийшла дружина Івана, Олена. Олена привітно обняла дітей, які радісно вискочили назустріч, і кинула на чоловіка пронизливий і холодний погляд.
— А мене обійняти? — несміливо промовив Іван.
— А з тобою взагалі не хочу розмовляти! — зневажливо кинула Олена.
– Мамо, ну чому ти не хочеш розмовляти з татом? — Старша донька Ксюша запитливо глянула на маму.
— Тому що ваш тато сьогодні неприємний бармалей. – Олена поцілувала дочку. — Біжи, пограйся з братиком, я скоро до вас прийду.
Олена підійшла до чоловіка, котрий на кухні пив чай. Іван вивчав визначні пам’ятки країни, до якої його запросили працювати.
— Ну і коли ти збирався мені сказати про хворобу? Чи ніколи не збирався? — Олена закрила ноутбук чоловіка і встала над ним, наче шуліка над мишею.
— Олено, та немає жодної хвороби, мати як завжди згущує фарби. У молодості кілька разів через нездорове харчування були проблеми. Але зараз уже десять років все гаразд. — Іван незворушно відправив собі в рот шматок бісквіту.
— А чому твоя мати сказала, що спека протипоказана тобі? І що дітям теж… — Олена вирішила влаштувати чоловікові допит із пристрастю. Жінка сильно переймалася здоров’ям дітей.
— Та не знаю, лапуль, начиталася гидоти в інтернеті. От і накрутила себе. Спершу себе, а тепер ще й тебе… — Іван усміхнувся і спробував розрядити атмосферу.
— Бачиш, усе їм і жодних проблем. — Чоловік поклав до рота ще один апетитний шматок бісквіту.
— Щось я вже не хочу їхати до цієї Африки… — Олена сіла навпроти чоловіка і закинула ногу на ногу.
— Оленко, ну що ти таке кажеш… — Це лише на два роки. Зате скільки грошей буде… — Іван подивився на дружину благаючими очима.
— Ми тут так чесно в житті не заробимо… А ти ж знаєш, я за чесну роботу. — Чоловік простягнув руки назустріч Олені, але Олена обхопила себе руками.
— Гаразд, побачимо, — холодно кинула Олена. – Завтра здаси всі аналізи. Хочу бути впевнена, що на нас не чекатимуть у поїздці сюрпризи. І не дай боже у дітей буде твоє захворювання. Я з тобою розлучусь і тебе закопаю!
Поки Олена та Іван з’ясовували стосунки на кухні, Тамара Валентинівна вигадувала підступний план, як за всяку ціну утримати сина у місті.
— Я не для того стільки років дбаю про свого Ванечку, щоб він так зараз узяв і на так довго мене тут залишив. Батькам треба допомагати. — Думала про себе свекруха, яка затіяла о десятій вечора прибирання. Жінка завжди прибиралася, коли нервувала.
— Ідея розповісти Олені про його хворобу, звичайно, хороша… Але одного такого аргументу мало. Потрібно вигадати щось ще. Сильніше. — Тамара Валентинівна спритно перебирала речі та думки.
Наступного дня свекруха знову допомагала Олені та Іванові з онуками. Увечері, коли Іван прийшов додому, він побачив стурбовану дружину та матір. Жінки щось пошепки обговорювали на кухні.
— Сину, я тут сьогодні вранці ходила до ворожки. — обережно розпочала Тамара Валентинівна. — Не варто тобі до цієї Африки їхати…
— Ось, послухай… Яке повідомлення вона написала для тебе. — Жінка увімкнула на телефоні запис.
— Бачу, що трапиться в Африці щось погане… Випала карта руйнувань, бачите цю вежу, яку руйнує блискавка, а з неї вниз падають люди… Це означає, що трапляться великі проблеми в цій Африці з вашим сином. — шепотів зловісний голос ворожки.
— Мамо, годі! Я в цю нісенітницю не вірю. — кинув Іван і почав перевдягатися в домашній одяг.
– Зате я вірю! — різко відповіла Олена. – Ти слухай, слухай, що тобі сказали.
— П’ять кубків теж запрошено до гри. — Таємничий голос продовжив озвучувати зловісний розклад… — Чекає на вашого сина глибокий смуток і горе в цій поїздці…
– Так, все! Я краще з дітьми пограю! – Іван пішов у дитячу.
– Кажу я тобі! Ця поїздка нічим добрим не закінчиться. – Імітуючи голос ворожки, прошепотіла Олені мама Івана.
— Та я й сама це відчуваю… Так неспокійно на душі… — Важко зітхнувши, відповіла Олена.
Перед сном Олена чесно зізналася чоловікові.
— Ваня, у мене без усяких ворожок погане передчуття… Не треба нам їхати. Інтуїція мені каже, що ця Африка нічим добрим не закінчиться…
– Чому ти так говориш? — роздратовано спитав Іван, який майже заснув.
— Бо в тебе хвороба. І ця ворожка ще теж стільки всього страшного наговорила. Ти чув лише уривок, а я прослухала весь запис… — Олена спробувала притиснутися до Івана, але той різко схопився з ліжка.
– Ти серйозно? Це не ти кажеш! А моя мати в тобі. І я тобі це доведу. Не смій так казати.
– Ось і переконай мене, – буркнула Олена і відвернулася.
Наступного дня Іван відпросився з роботи та привіз Олену до кабінету лікаря.
— Геннадію Павловичу, а тепер моїй дружині зрозуміло поясніть, що я здоровий як бик. І що моя болячка не передається у спадок.
– Не передається. — посміхнувся лікар. — Шанс один на сто тисяч. З таким шансом людина може захворіти на будь-яку іншу хворобу.
– Ось, чуєш! — радісно вигукнув Іван. — І спека мені теж не зашкодить. Правда, лікарю?
— Звісно, не зашкодить! У тебе вже давно все пройшло. Просто стеж, щоб у найспекотніший час сонце не потрапляло на відкриту шкіру. А так… Можеш хоч сто років у Африці жити. — весело відповів лікар. – З аналізами повний порядок.
Коли Іван і Олена сіли в машину, Олена здивувалася, що вони їдуть не в тому напрямку, в якому вона чекала.
— Ваня, а ми хіба не додому? – Запитала Олена.
– Ні. — загадково простягнув Іван. – Треба заїхати ще в одне місце. Щоб напевно! Потерпи десять хвилин, скоро сама дізнаєшся.
— А, це ви дзвонили вранці… Проходьте, сідайте. Елегантна жінка років сорока привітним жестом запросила Івана та Олену до кабінету.
— Ну, давайте подивимося, що вам там наговорили. — Жінка в смарагдовій сукні з яскравими зеленими очима покрутила в руці колоду з картами.
— Бачу, випали “Сонце” та “Імператриця”. Це означає, що в поїздці на вас чекає небувалий успіх і розквіт достатку.
— А щось погане ви бачите? — запитала Олена, дивлячись на карти.
– Ні не бачу. Ваш чоловік взагалі фартовий. — Ворожка зробила новий розклад. — Бачу, хворів давно, серйозно хворів… Але хвороба назавжди відступила і більше не повернеться до нього.
— Вона не могла це знати… Про твоє захворювання… — задумливо промовила Олена, сівши в машину.
– Ну що, їдемо? Нас чекає світанок достатку… Ти сама чула… — Іван ніжно взяв Олену за руку.
– Їдемо коханий! Пробач мене дурну… Наслухалася брехні твоєї матері… Ти правильно зробив, що не став розповідати мені про хворобу. Навіщо говорити про те, чого нема. — Дружина ніжно поцілувала чоловіка.
— Це твоя мати мене закошмарила. І навіщо їй так треба було? Розсварити нас хотіла… — образливо сказала Лена.
— Скоріше вона не хоче, щоб ми їхали. — тихо сказав Іван, зупинившись на світлофорі.
— Адже батьки мають бажати дітям кращого. — додав чоловік із сумом у голосі.
Коли Тамара Валентинівна дізналася, що її хитрий план із ворожкою не спрацював, вона була в сказі. Вона так старанно з подругою вивчала найстрашніші карти таро, а потім її подруга так майстерно шипіла злі слова в трубку.
А виявилося, що все марно. Незважаючи на її зловісні пророцтва, її єдиний, рідний синок збирався залишити її на два роки. І ніякі думки, що за рік він приїде на кілька тижнів у відпустку, ніяк не могли її заспокоїти.
Більше ніж сина Тамара Валентинівна хотіла утримати у столиці лише онуків. Жінка прив’язалася до них і просто любила вивчати їхнє життя. Відчуваючи на собі всю відповідальність за продовження роду, Тамара Валентинівна зважилася на крайню міру.
За кілька днів Іван привіз мамі продуктів. Улюблений син двічі на тиждень заїжджав до матері. Олени поряд не було, тата Івана теж… Момент був підібраний ідеально.
— Сину, я ось що подумала. Якщо ти таки їдеш до Африки, я тоді… — Жінка з порога вирішила обрушити на Івана ультиматум… — Я тоді продам твою квартиру!
– Не зрозумів що? — Іван розгублено поставив на підлогу пакети із продуктами.
— На брудну підлогу не став, постав сюди. – Скомандувала жінка і додала. — Ми з твоїм батьком порадилися… Тебе не буде два роки… Квартира простоюватиме… Краще хай квадратні метри гроші приносять.
— То здавайте, у чому проблема? Навіщо продавати? — обурився Іван.
— А потім, Ванюшо, що ми давно з твоїм батьком мріємо про заміський будиночок. Що все в місті та в місті. — суворо промовила Тамара Валентинівна.
— А ми де будемо жити, коли повернемося? — Іван ледве стримався, щоб не почати кричати. Образа розривала його зсередини.
— По-перше, не факт, що ти повернешся, з твоєю хворобою, а по-друге… — Тамара Валентинівна подивилася на сина поверх окулярів. — А по-друге, ти ж у цій Африці, як ти сам кажеш, зібрався багато заробити… От і купиш собі, що захочеш.
— Ти зараз приколюєшся? — Злість стиснула Іванові горло.
— Я планував продати квартиру, яку ти подарувала мені. Збирався додати зверху грошей та купити трикімнатну квартиру. Щоб у дітей у будинку було більше простору та у кожного своя кімната. — Іван з обуренням глянув на матір.
— Я не подарувала, а дала на якийсь час покористуватися. — Тамара Валентинівна моментально обнулила свій подарунок. – Документи оформлені на мене. Ти там просто живеш, доки я тобі дозволяю.
— Ти так не вдієш! — Іван схопився руками за голову. — Що ж ти за людина така?
— Все просто, Ванюшо, вибирай, — Тамара Валентинівна впритул наблизилася до самого серця ультиматуму.
— Або ти лишаєшся, живеш у моїй квартирі, як раніше. І, якщо слухатимешся маму і добре про мене дбати… Можливо, я потім тобі дозволю поміняти мою квартиру на більш простору, як ти кажеш. Або…
Жінка зробила глибокий вдих і рішуче вимовила на одному диханні:
— Або я продаю квартиру. І, якщо ти повернешся з Африки… Я наголошую, якщо ти повернешся… Ти житимеш, де хочеш. Ти вже дорослий хлопчик, щось придумаєш.
— Мамо, ти вже дістала! Відчепись ти від нас. Це наше життя. Досить втручатися і маніпулювати. — Терпець Івана урвався. Чоловік різко вийшов із квартири.
Сівши в машину, Іван подзвонив Олені.
— Мама не хоче, щоб ми виїжджали. Справа не в Африці. Вона просто не хоче мене відпускати. — Чоловік тяжко зітхнув.
– Що вона сказала? — поцікавилася Олена.
— Каже, що коли ми поїдемо, то вона продасть нашу квартиру. І купить собі дачу, яку давно мріє… — З образою випалив Іван.
– А ти що? — Олена явно була розгублена і теж не чекала на такий поворот.
— А що я… — гукнув Іван. – Поїхав.
– Їдемо до Африки. – відрізала Олена. — Тут питання не у квартирі. А в тому, що ти танцюватимеш під дудочку мами, або житимеш своє життя. Не смій зраджувати своє кар’єрне зростання.
— А як мати продасть квартиру? — збуджено промовив Іван.
— Значить, так тому й бути. Що небудь придумаємо. Головне, що ми є одне в одного. — лагідно відповіла Олена. – Приїжджай швидше.
Іван подзвонив матері.
– Мамо, я добре подумав і знаю, що ти не хочеш мене відпускати. Але я виріс. І мені треба виїхати. Продавати чи ні квартиру… Вирішувати тобі. Я тебе люблю, але зроблю так, як краще для мене та моєї родини. Так, як я вважаю за правильне.
– А я що, не твоя родина? Ось і провалюй у свою Африку! Щоб ти звідти не повернувся! — Тамара Валентинівна кинула слухавку.
Іван із сім’єю поїхав до Африки. Мати з ним так і не попрощалася. Через два місяці після від’їзду жінка продала квартиру та купила собі дачу, про яку завжди мріяла.
– Згинув в Африці. — Змахуючи сльозу, відповідала Тамара Валентинівна, коли хтось із сусідів чи подруг питав її про сина.
А що Іван? Він залишився в Африці на вісім років. Приємний клімат, узбережжя, чудові умови та чудова квартира від компанії. Все виявилося набагато приємнішим, ніж він уявляв.
Чоловік із задоволенням продовжував контракт, поки не заробив достатньо, щоб купити свою квартиру в Києві… Таку велику, про яку якраз і мріяв із Оленою. І ще на бізнес лишилися гроші.
Після повернення Іван так і не налагодив стосунки з матір’ю… Вони рідко спілкуються. І за першої нагоди свекруха намагається посварити всю родину.
У ці моменти Олена та Іван згадують, як добре їм було в Африці. І як вони весело та радісно сиділи на морі під променями яскравого та безтурботного сонця.