– Дякую, що ти так добре Олену прийняла, – Гліб обійняв матір.
– А як могло бути інакше? – Запитала Ольга. – Ви ж одружитися збираєтесь.
– Мам, так свекрухи зазвичай невісток не люблять, – усміхнувся Гліб.
– Знаєш, синочку, була у мене свекруха, – промовила Ольга, – так я поклялася, що такою ніколи не буду!
– Це ти про бабусю?
– Ну, так, – Ольга відвела погляд, – лише однією бабусею тебе доля нагородила, та й та від тебе відмовилася, коли тобі три роки було.
– Мамо, мені вже двадцять шість, а ти тільки зараз про це заговорила? Чи це тобі статус свекрухи нагадав?
– Так, ось згадалося, – Ольга тяжко зітхнула і понесла посуд на кухню.
– Мамо, ти чого? – Гліб наздогнав Ольгу. – Тоді щось страшне сталося?
– А яка вже зараз різниця? Стільки років минуло…
– Розкажи, – попросив Гліб, – якщо тобі неважко.
– Кажу ж, давно було…
– А хто це у нас тут такий солоденький хлопчик? Хто бабусин медовий пряник? А це Глібчик
– Рито Володимирівно, – Оля простягла руки, – акуратніше, будь ласка, він може впасти!
– Руки прибрала! – грізно сказала жінка. – Я чоловіка твого виростила і жодного разу не впустила! А онуків тим більше по підлозі валяти не збираюся!
Іди краще вечерю приготуй, аніж над душею стояти! Максим незабаром з роботи з’явиться!
– Добре, Рито Володимирівно, – погодилася Оля і пішла на кухню.
Покірності Олі було не позичати, у дитячому будинку цьому з пелюшок навчають. А ось за синочка вона побоювалася.
Свекруха ласкава була тільки з онуком, а з усіма іншими, невістка не береться до уваги, їй за визначенням битої бути належить, сином і донькою, вона була тираном і деспотом.
А якщо слово впоперек сказати, то можна було й батьковим солдатським ременем отримати!
Премудрості укладу сім’ї чоловіка Оля вивчила у перші пару місяців спільного проживання, а зараз просто жила у натхненні.
Рита Володимирівна царювала вдома, живучи на пенсію та гонорари померлого чоловіка, Максим, чоловік Олі, працював з ранку до ночі, а сестра Максима Віка поки що перебувала в опалі і проживала на дачі.
– Безглузді твої вечірки та катання по місту – негідне заняття, – підсумувала Рита Володимирівна, – посидь у селі, розуму наберись. А коли порозумнішаєш, тоді й поговоримо!
Тільки Максим із Ольгою знали, що Віка на дачі влаштувала формений вертеп, бо нагляду взагалі не було. Так стягнула туди всіх міських друзів.
– Ви матері ні гу-гу, – попередила Віка, – бо я вам голови повідриваю!
Максим з Ольгою старанно мовчали, а здали Віку сусіди, що заїхали з нагоди Різдва.
Будинок у напрузі чекав на появу дочки, що провинилася, тому Рита Володимирівна відпочивала душею з онуком, готуючись рвати і метати.
Скандал, що гуркотів, розбурхав багатьох сусідів, які не викликали поліцію тільки тому, що знали характер Рити Володимирівни. А Віка за підсумком була посаджена під домашній арешт.
– Я так і думала, що ти мене здала! – Сказала вона, проходячи повз Олю. – Ти ще поплатишся! Сльозами вмиєшся!
– Я нічого не говорила, – спробувала виправдатись Оля, але Віка її не слухала.
Замкнулась у себе в кімнаті і включила музику на всю потужність колонок.
Передчуття грози не залишало Олю два місяці.
Вона знала, наскільки Віка мстива, а характер точнісінько від матінки. Але того, що почалося, Олі навіть у страшному сні наснитися не могло.
– Мамо, а на кого Гліб схожий? – Запитала Віка. – На діда, чи що?
– Чому на діда? – здивувалася Рита Володимирівна. – На Максима!
– Ні, – Віка зморщила носик, – на Макса точно не схожий. Ніс не такий, та й вуха притиснуті. А може, на прабабку?
– У моєї бабці лопухи були, що вона їхньою косинкою все життя перев’язувала, – Рита Володимирівна придивлялася до вух онука, що сидить у неї на колінах. – Може в Ольгину рідню, їх ми не знаємо, вона ж дитбудинку!
– Ні, від Ольги в Гліба взагалі нічого немає! – Заявила Віка. – Видно ж!
Не чути цих розмов Ольга не могла, але уваги не звернула. Як молодій господині в будинку, їй доводилося займатися побутом усієї родини.
А звернути увагу варто було хоча б тоді, коли Віка притягла всі сімейні альбоми і почала з матір’ю порівнювати Гліба з фотографіями всієї рідні до п’ятого коліна.
– Якась подібність є, – задумливо промовила Віка, – ось, троюрідний дядько, – вона передала фото матері.
– Осліпла? – відреагувала Рита Володимирівна. – Розріз очей зовсім інший! І вуха не ті! Взагалі не схожий!
Перелопативши всі альбоми, Віка забирала їх із заклопотаним виглядом, залишивши маму з правильно вкладеними в її голову думками. Як насіння, рясно полите, через кілька днів воно дало сходи.
– Ти від кого Гліба народила? – прямо запитала Рита Володимирівна у невістки.
– Від Максима, – здивувалася Оля.
– Впевнена?
– Так, – пролепетала Оля, рясно червоніючи, – він у мене перший і єдиний чоловік.
– Серйозно? – Засумнівалася Рита Володимирівна. – Це після дитбудинку, чи що? Казки мені не розказуй!
– Я правду кажу! – Оля спробувала виявити характер. – А що це за підозри? Ми з Максимом одружені вже три роки! Внукові майже три, а ви тільки зараз щось собі надумали!
Сварка, дзвінка і хльостка не забарилася.
– Заткнулася! Те, що ти вискочила за мого хлопчика після зальоту, ще не дає тобі право голосу в моєму домі! Зізнавайся, від кого нагуляла Гліба?
– Він від Максима, – заплакала Оля, – я ніколи і ні з ким! Я лише Максима люблю!
– Любити ти можеш, кого захочеш, це добровільна справа. А про Гліба ти мені правду скажеш! Ми з усією ріднею звірили, не нашої він породи!
– Рито Володимирівно, я ж сирота, Глібушка може бути схожим на мого батька чи діда…
– Знаєш, люба моя, це може бути й так, а може й не так! А як ти можеш довести, що ти Максиму була вірна? – Рита Володимирівна грізно подивилася на невістку.
– А ви у Максима запитаєте, – плакала Оля, – Ми ж з ним до весілля два роки зустрічалися, він усіх моїх друзів та знайомих знає.
– А ти на хлопчика не кивай, він не в тому віці, щоб мізки мати! Він поки що іншою головою думає! А тоді і того більше! – відмахнулася свекруха.
– Рито Володимирівно, я вам присягаюся! Нікого в мене, окрім Максима, не було!
– Ну, припустимо, – промовила свекруха.
Відійшла на три хвилини, а потім підскочила до Ольги і як гаркнула:
– Від кого Гліба народила?
Оля підстрибнула на місці, обернулася з жахом в очах:
– От… від… М. Максима, – ледь вимовила вона.
– Гаразд, живи поки що, потім розберемося!
Потім не змусило на себе довго чекати.
– Мамо, ось тобі офіційний документ! – Віка кинула на стіл кілька аркушів паперу. – Насолоджуйся!
– Що це за Фількіна грамота? – із роздратуванням запитала Рита Володимирівна. – Нічого я тут не розумію!
– А це, матусю, – заявила Віка, – прогресивний метод визначення батьківства. ДНК-тест називається!
– І що там написано?
– А те, що Глібушку Олька нагуляла десь, а нам підсунула!
– Це, синку, початок 2000-х був, тоді тільки ці тести з’являтися почали, – закінчувала Ольга розповідь, – ні процедури відпрацьовано не було, ні правової бази. Це Віка підсунула чужий матеріал, а судді результати прийняли за чисту монету.
– Далі зрозуміло, – кивнув Гліб, – розлучення, виправлення у свідоцтві про народження…
– І дуже багато нервів та бруду, – додала Ольга. – А потім було складно, але, як бачиш, і ти виріс, і я не зникла. Та й живемо ми не гаразд!
– Прикро, мам, – промовив Гліб. – Зрозуміло, що сімейка та ще, але так несправедливо вчинити! Я як уявлю, що ти одна, без рідні, без підтримки, з дитиною на руках.
– Але ж ми вижили, – відповіла Ольга.
– А могли б і пропасти! А все через цих мерзенних родичів!
– Залиш, – мляво махнула Ольга рукою, – кажу ж, багато часу минуло.
Гліб кивнув, але почуття несправедливості продовжувало свербіти, вимагаючи помсти!
– Я всіх знайшла, – сказала Олена, – але історія там дивна.
– Ну що за історія? – Запитав Гліб.
– Твій батько в тюрмі, – Олена дістала з папки копії документів, які змогла знайти, – а сидить він за те, що спалив власну дачу, де його сестра проводила час із друзями.
Загинули і сестра, твоя тітка Віка, і гості. І сидіти твоєму батькові ще довго. Так, ну з тіткою зрозуміло, ось дані про поховання.
А бабуся твоя жива, щоправда, перебуває в будинку для літніх людей. Коли її сина посадили, а доньку поховали, вона трохи розумом рушила.
– На думку спадає закон бумеранга, – промовив Гліб.
– Я думаю, може “ну!” їх? – Олена подивилася на хлопця. – Вони, начебто, своє вже отримали…
– Отримати отримали, – кивнув Гліб, – а от за що, я думаю, варто повідомити!
Давай адресу в’язниці та адресу будинку для людей похилого віку. Робитимемо все за законом!
Від побачення з батьком Гліб відмовився, але через суд поновив батьківство, а батькові Максимові відправив лише рішення суду.
Звісно, з місця ув’язнення одразу посипалися листи Глібу, але він їх викидав, навіть не відкриваючи.
А до бабусі Рити Гліб поїхав особисто.
– Максиме! Максимчику! – Вигукнула Рита Володимирівна. – Ти до мене приїхав!
– Я не Максим, – відповів Гліб, – але приємно чути, що бабуся визнала у онуку свого сина!
– Ні, ти не Максим, – розгубилася бабуся, – у нього інший голос. Не такий твердий!
– Тому що я його син, а відповідно твій онук!
– Онук?
– Глібом мене звуть, син Ольги. Ольгу пам’ятаєте?
Дівчинку з дитячого будинку, яку ваш Максим за дружину взяв, а потім після наклепу доньки вашої, Віки, з дому вигнав! І з вашою, між іншим, участю!
А потім і батьківство анулювали за фальшивими тестами! Пам’ятаєте, бабуся Рита?
– Глібко! – зі сльозами на очах промовила Рита Володимирівна. – А як же ти на татка свого схожий! А він зараз…
– Знаю, – кивнув Гліб, – сидить. Саме за вбивство сестри і сидить! Вона вже розрахувалася, а на тому світі їй ще чорти дров підкинуть! – Гліб підвищив голос. – Татку я теж повідомив, що в нього тепер син є! Хай тепер сам себе гризе, бо я йому й слова не напишу!
– Онучок! Глібчику! – плакала бабуся, сидячи на ліжку. – Та як же так? Хіба так можна?
– А що, незаслужено? – посміхнувся Гліб. – А мені здається, якраз у справах! І ти доживай тут свої дні і знай, що ваша сім’я сама покарала себе і все це ви отримали по справедливості!
Він розвернувся і вийшов із палати.
Гліб йшов коридором, а слідом йому мчали крики старої:
– Глібко! Онучок! Пробач нас, заради Христа!
Гліб йшов гордо з почуттям задоволення. Він відстояв честь матері, і тепер можна спокійно жити далі.
Гарної помсти не вийшло, але справедливість, перемогла!