– Отримала? Валеріє! ну навіщо ти так? – Борис стиснув пальці в кулак і потер забивши кісточки. – Тепер рука болітиме… І в тебе щока опухла! Ну чому не можна тримати свого язика за зубами?
Він простяг руку, щоб допомогти дружині підвестися, але Валерія, забившись у куток, похитала головою.
– Як хочеш!
Борис знизав плечима, і відвернувся, а Лера потерла щоку.
Що ж… Може, він і правий? Сама винна? Скільки разів він казав їй, щоб у будинку чужих не було. А вона? Знову впустила в будинок його маму… Свекруха так просила, що Лера не змогла відмовити. Та й Діма з Лізою були раді бачити бабусю. Їм вона нічого поганого не робила!
Лера подивилася вслід чоловікові, що відійшов на кухню, піднялася з підлоги, скривившись від наростаючого ниючого болю, і пішла у ванну.
Так що тепер? Потрібно щось холодне докласти! Інакше завтра на роботу можна не з’являтися! Навіть діти вже помітили, що з нею щось не так. Придивляються, шепочуться за спиною… А що тут думати? І так все зрозуміло.
У коридорі голосно грюкнули двері, і Лера втомлено опустилася на борт ванної.
Боря пішов … Він завжди так чинив після суперечок і скандалів. Тепер годину-півтори гулятиме вулицями, заспокоюючись. Можливо, зайде в якийсь бар, і повернеться додому трохи напідпитку. Тоді доведеться бути втричі обережніше. Не можна, щоб він помітив, що її образа не пройшла. Жодних слідів, ніякого невдоволення. Тоді є шанс, що на цьому все закінчиться.
Лера прочинила двері ванни і прислухалася.
Ні, все гаразд… Діти сплять. Отже, не чули ні сварки, ні злого, надривного, але приглушеного крику Бориса. Не потрібне це все їм. Нехай думають, що тато у них найкращий у світі. Нехай у них не буде такого дитинства, як у неї…
Темна кухня зустріла Леру тишею і ледь вловимим ароматом ванілі. Шарлотка сьогодні Тамарі Михайлівні вдалася, але Борис її так і не скуштував.
Лера відкрила морозилку і дістала пакет із замороженою вишнею.
Ось так… Холод ніби вдарив на розмах по щоці, що розболілася, і вона занила ще більше. І, нарешті, прийшли сльози.
Лера взагалі рідко плакала. Звикла зберігати свої емоції під сотнею замків і запорів, вона майже ніколи не давала їм вирватися назовні.
Не можна!
Мати вчила її, що соплі та крики треба тримати при собі.
– Нікому вони не потрібні та нецікаві, зрозуміла?! Чи не сміти! Якщо покажеш слабкість, і пиши пропало! Рознюнишся, розлютишся, і даси зрозуміти, що тебе можна знищити!
Все це говорилося з незрозумілою Лері люттю. Спочатку вона навіть думала, що мама сердиться на неї. І лише ставши старшим, розібралася, що причини цієї агресії були зовсім інші.
Батька свого Лера не знала. І років до п’ятнадцяти гадки не мала звідки вона взялася і чому мати виховує її одна. Через місяць після свого дня народження, яке, як завжди, ніхто і не думав відзначати, Лера їхала в автобусі, повертаючись з басейну, і до неї причепився якийсь дивний тип. Спочатку він примостився поруч, стиснувши поручень тонкими нервовими пальцями, і торкаючись, ніби ненароком, її руки. Лера спробувала відсунутись, але він вдав, що не помітив цього. Автобус від зупинки до зупинки набирав дедалі більше пасажирів, і незабаром Лера виявилася стиснута з усіх боків людьми. Час пік. Нічого не поробиш. Транспорт ходив із перебоями, а мама наполягала, що басейн для Лери необхідний. Проблеми з поставою треба було прибирати.
Легка літня спідниця, яку мати купила Лері нещодавно, вже встигла стати для дівчинки улюбленою річчю в досить мізерному гардеробі. Легкий шифон, довжина, яка Лері здалася надто сміливою, і ніжний малюнок із дрібних квіточок, такий романтично-прекрасний, що Лера піддалася на вмовляння мами і таки погодилася приміряти це рожеве диво. Поки вона крутилася перед дзеркалом, мати віддала сусідці, яка запропонувала їм цю спідницю майже половину своєї зарплати.
– Носи, дочко. Нехай хоч у тебе будуть гарні речі.
І Лера носила спідницю із задоволенням, ловлячи на собі захоплені погляди. Було в цій штучці щось таке… Легке, повітряне, що наповнює Леру якимось дивним очікуванням… Чого? Вона сама не знала. Просто намагалася, по можливості, знову і знову дати собі відчути це відчуття польоту та радості. І їй це вдавалося, адже літо видалося затяжним і навіть у вересні було ще зовсім тепло, попри календар.
Але того дня Лера дуже пошкодувала, що не вибрала іншого одягу.
Жадібні, дивно холодні, і ніби навіть трохи липкі, руки зашарили спочатку по її талії, а потім спустилися на стегна, і Лера відчайдушно крутнулась на місці, тоненько скрикнувши від переляку та огиди. На неї спочатку зашикали, а потім закричали.
– Стій спокійно! Бач, королева знайшлася! Усім незручно!
Чийсь тихий голос над вухом з усмішкою підхопив наростаюче обурення:
– Стій спокійно, маленька! Я боляче не зроблю.
Це було так гидко і гидко, що Лера навіть розгубилася на якусь мить. Цієї хвилини вистачило, щоб липкі пальці пройшлися ще раз її тілом, а потім незнайомець вислизнув з автобуса разом з іншими пасажирами, які виходили на своїй зупинці. І Лера ковтала злі сльози, дивлячись, як він знущально сміється, махаючи рукою вслід автобусу, що від’їжджає. Він притис долоню до губ, посилаючи їй повітряний поцілунок, і Лера відчула, як нудота підкотила, погрожуючи їй зупинкою автобуса. Не придумавши нічого кращого, дівчинка щосили вкусила себе за руку, боячись опозоритися.
Як того дня вона дісталася додому, Лера не пам’ятала. Вона ніби прийшла до тями вже у ванній, де відчайдушно терла себе мочалкою, намагаючись змити пам’ять про те, що трапилося.
Там і застала її мати, коли повернулася з роботи. Лера сиділа на борту ванної, загорнувшись у великий банний рушник, і тримала в руках злощасну спідницю.
– Що це? – Мати сполоснула руки, схопила Леру за зап’ястя, розглядаючи укус.
І Лера розплакалася. Намагалася щось пояснити, розповісти, але слова плуталися і виходило щось невиразне, незручне, а тому зовсім незрозуміле.
– Що ти сказала?! – Мати розгублено покрутила в руках спідницю, яку відібрала у Лери, коли побачила, що тонкий поділ порваний. Лера сама не помітила, як на шматки роздерла тонку тканину, намагаючись впоратися зі своїми емоціями. – Повтори! Господи, кого я виховала? Та тобі ж лише п’ятнадцять! А далі що буде? По руках підеш?!
Мати хльостала Леру порваною спідницею по щоках, а сама ревіла, геть-чисто забувши про свої заборони на сльози.
– Приємно тобі було? Сподобалося? Пропади ти пропадом! Я знала, що так буде!
Вона ще щось говорила, лаялася, але її слова вже не чіпали Леру. Вона ніби завмерла в моменті, наче муха в бурштині, відчуваючи, як обволікає її ненависть, що вирвалася нарешті на волю, про яку Лера, звичайно, здогадувалася, але відчула ось так, чітко і без купюр, тільки зараз. Їй здавалося, що навколо цього нерівного, каламутного шматочка бурштину, ніби створюється якась потворна оправа з темного металу. Кутаста, невідшліфована, вона була не тільки відчайдушно негарною, а й, по-своєму, небезпечною. Брати її до рук точно не варто. Адже незачищений цей метал вп’ється в шкіру гострими краями, і точно залишить подряпини, а то й рани.
Відлупцювавши Леру і роздерши на частини вже й так ні на що не схожу спідницю, мати шпурнула залишки тканини на підлогу ванної, і грюкнула дверима. Загриміла посудом на кухні, продовжуючи щось говорити та плакати, а Лера повільно розвернулася на борту, опустивши ноги у ванну, і знову відкрила воду. Вона сиділа, згорбившись, і майже не відчуваючи холоду від крижаної води, що струмувала по ногах, і думала про те, що, мабуть, мати в чомусь має рацію. І вона, Лера, сама винна у тому, що сталося. Не будь спідниця настільки короткою і не одягни її саме сьогодні, коли на вулиці трохи похолодало і довелося їхати автобусом, хоча можна було пробігти пішки кілька зупинок, все могло б бути інакше. Вона пролетіла б вулицями вільна і щаслива, боязко пізнаючи свою красу, і ніколи не почула б тих жорстких, страшних слів, які казала їй мама. Не було б цієї страшної людини, яка так багатообіцяюче махала їй услід. І не було б цього страху, що все може знову повторитися. Адже післязавтра у неї знову тренування.
Просидівши у ванній більше години, Лера насилу дісталася свого ліжка. І ще довго лежала без сну, благословляючи тишу в квартирі. Чим була зайнята мама, вона не знала та й знати не хотіла. Їй хотілося зараз лише одного – щоб та не увійшла до кімнати та не влаштувала ще одного скандалу.
Дивно, але на тому все закінчилося. Вранці вони вдали, що сварки не було. Мати приготувала Лері сніданок, сама винесла сміття, і вже на порозі, пов’язуючи на шию ошатний легкий шарф, зовсім буденним тоном запитала:
– Підеш ще до басейну?
Лера підняла на неї очі і, зволікаючи від здивування всю мить, похитала головою:
– Ні!
– Добре.
Мати кивнула, і вивела Леру з дому, за звичкою цмокнувши в щоку і навіть не звернувши уваги на те, що дівчинка відсторонилася від неї, приймаючи цю непрошену ласку.
Більше вони про той випадок не згадували доти, доки мати Лери не злягла. Лера писала диплом, а паралельно варила бульйон і перетирала фрукти, мотаючись між університетом та лікарнею, хоча мама майже нічого не їла та гнала її від себе, не бажаючи бачити.
– Іди! У тебе справ повно! Не сиди поряд зі мною! Не треба! Мене і сестри терплять ледь-ледь, а тобі мої нерви і зовсім ні до чого!
Лера вдавала, що не чує і відбувала повинность у вигляді протокольних десяти хвилин, яких, як виявилося, було достатньо для того, щоб мати не влаштовувала скандалів персоналу та спокійно терпіла всі процедури.
Перед своїм відходом мама сама зателефонувала Лері і попросила приїхати відразу після чергового іспиту, звільнивши залишок дня.
– Поговорити з тобою хочу…
Лера склала іспит однією з перших. Знизала плечима у відповідь на здивований погляд декана, враженого її плутаною відповіддю. І помчала до матері, вже розуміючи, що ця розмова, швидше за все, буде останньою. Надію на те, що мати встане, вона вже втратила.
– Сядь. Не маяч. Голова болить…
Мати зустріла її неласково, але Лера вирішила не звертати на це уваги. Мало … Хто може бути ласкавим і добрим, коли боляче?
– Вислухай мене. Тільки не перебивай! Говорити важко. Але я винна. Довго тягнула з цим, а треба було раніше все розповісти.
– Що розповісти, мам?
– Я ж сказала! Не перебивай мене! Чому ти ніколи не чуєш, що тобі кажуть? – Мати відвернулася до вікна, а Лера зітхнула.
Сама винна. Сказано ж було!
– Ти… Я навіть не знаю, з чого почати… – мати знову заговорила, і Лера присунулася ближче, боячись прогавити хоч слово. – Мені завжди було з тобою складно… Важко, майже нестерпно… Але ти мусиш знати! Ти в цьому зовсім не винна!
Останні слова мати майже викарбувала, і Лера здивовано моргнула.
Нічого собі новини! Все своє, коротке поки що життя, вона вважала, що винна завжди і в усьому.
– Мовчи! І слухай! Я народила тебе всупереч волі батьків та власним бажанням. Просто побоялася перервати вагітність. Бабуся моя була гінекологом і докладно пояснила, чим це може загрожувати мені. Ризикувати я не стала. Ти була моєю помилкою. Дурістю, на яку я, яка виросла в сім’ї лікарів, просто не мала права. Хвилинна слабкість в обіймах того, кого я вважала найкращим із чоловіків, і вийшла ти. Непотрібна, непрохана… Зайва… З твоїм батьком я познайомилася, коли ще навчалася у школі. Він був якимось дрібним чиновником на той момент. Приїжджав до нас до школи з перевірками та всякими комісіями. Проходив шкільними коридорами, наповал борючись своєю красою старшокласниць, які відразу приймалися мліти по кутках, і ніколи навіть не дивився в мій бік. А потім ми якось зустрілися з ним випадково на ювілеї в друга твого діда. Він був там із дружиною та батьками. А я була сопливим дівчиськом, яке боялося навіть підняти очі на нього. Коли свято закінчилося і всі прощалися з господарями, він, проходячи повз мене, що стояла біля воріт будинку в очікуванні батьків, сунув мені в руку записку з номером телефону. Я навіть не зрозуміла, що сталося. Просто стиснула цей папірець так, що нігті вп’ялися в долоню до крові. А наступного дня зателефонувала йому… Ось і вся прелюдія. Ми стали коханцями… Все було не так і неправильно, але мені все одно було, Леро. Я кохала його. Так, як ніколи не любила у своєму житті більше нікого. Наш роман тривав всього нічого – близько двох місяців. Весь цей час він боявся, пітнів, озираючись мільйон разів на всі боки, виходячи з під’їзду того будинку, де винаймав кімнату, в якій ми зустрічалися. Це був старий-старий будинок, у самому центрі міста. Двір-колодязь, комунальні квартири, де нікому не було ні до кого справи, бо справжніх господарів там майже не лишилося. Усі здавали житло будь-кому. Там не можна було користуватися ванною та кухнею, і він варив мені каву на старій плитці, щоразу охаючи, що ось-ось може вийти пожежа через те, що та несправна. Він був боягузом, Лерко. Звичайним таким, середньостатистичним боягузом… Щоправда, гарним… І краса ця була його єдиною гідністю. Я так мало ще знала тоді про це життя, але це чомусь зрозуміла досить швидко. І перестала приходити до цієї кімнати. Він чекав. Я знала. Але щоразу, доходячи до воріт цього будинку, старих, обшарпаних, але все-таки ще гарних, я дивилася на них, думала про свого обранця, і розуміла, що він нітрохи не кращий за цей змучений часом метал. І іржа вже торкнулася його душі, а потім, роз’ївши її до кінця, зжере і мене. Я розверталася і йшла звідти. Спочатку кроком, а потім бігцем. Неслася вулицями, як пригоріла, і думала тільки про те, щоб не обернутися, не зупинитися хоча б на мить, адже ця мить може мені коштувати надто багато.
Мати перевела подих, показавши очима на пляшку з водою, і Лера заметушилась, шукаючи склянку.
– Леро, я винна перед тобою… Дуже винна… Це зараз я розумію, що все життя зганяла на тобі ту образу, яка знищувала мене тоді, біля цих воріт. Образу на нього, такого недолугого і смішного. Образу на себе – дурну і закохану, яка мріє тільки про те, щоб він вийшов до цих воріт зустріти мене, не озираючись на всі боки і на чужі вікна… Щоб зупинив мій божевільний біг, сказавши, що любить і зробить усе, щоб я ні про що. не шкодувала… Так, він був негідник, але і я була нітрохи не краща… А дістався весь цей бруд тобі, моя дівчинко… І за це я прошу у тебе вибачення! Ні! Не кажи нічого! Я не хочу нічого чути! Ти завжди була великодушною, на відміну від мене. Але є речі, які прощати не можна! Чуєш?! Ніколи і за жодних обставин! Обіцяй мені!
– Що, мамо?
– Обіцяй, що коли прийде твоя межа, ти не терпітимеш! Ти забудеш про свою добру душу і про те, як треба, а зробиш так, як захочеш, навіть якщо на той момент тобі здасться це неправильним!
– Обіцяю…
– Ти так легко погоджуєшся, бо поки не знаєш, що чекає на тебе попереду.
– А ти знаєш?
– Ні. Але розумію, як багато зробила для того, щоб тобі ця порада колись знадобилася… Я – погана мати, Леро. І ти це знаєш. А тепер – йди. Мені потрібен відпочинок. І поклич сестру.
– Мам … Він живий?
– Батько твій?
– Так.
– Ні. Давно вже – ні. Я сама дізналася, що його більше немає, зовсім недавно. Просто думала, як тобі сказати про це. А тепер – годі! Іди…
Наступного дня до матері її вже не пустили.
А ще через два дні Лера попрощалася з мамою і вирішила, що житиме так, щоб тій не було в чому дорікнути своїй не дуже дорогій дочці.
Вона закінчила університет, влаштувалася на роботу, а за два роки познайомилася з Борисом.
Він був гарний, успішний, умів пустити пилюку в очі, і здавався втіленням жіночої мрії про надійного і вірного супутника.
У його надійності та вірності, як пізніше переконалася Лера, сумніватися не доводилося.
Характер у чоловіка виявився аж ніяк не цукровим.
Запальний, нетерпимий до чужих промахів, Борис умів тримати себе в суспільстві і всі оточуючі були абсолютно впевнені – спокійнішу і душевнішу людину ще пошукати.
Але вдома, з Лєрою, він ставав зовсім іншим. Не терпів безладу і «привчав» дружину до того, щоб вона «чула», коли щось вимагають від неї. Способи для цього в Бориса такі, що Лера завжди губилася, зіштовхуючись з черговим «уроком».
– Я ж просив, щоб до мого приходу з роботи стіл був накритий. Хіба це складно? У тебе робочий день побудований так, що розклад це дозволяє. Тоді чому я маю чекати? – Борис крутив у руках миску з салатом, яку Лера не встигла поставити на стіл. – Що ж… Апетит у мене вже зник. Добраніч мила!
Повільно перевернувши миску, Борис витрушував салат на підлогу і жбурляв слідом порожній посуд. Уламки розліталися по кухні, і велику частину вечора Лера відтирала підлогу від залишків соусу і шукала по кутах скло, що залишилося від улюбленої миски.
А наступного дня Борис приходив із величезним букетом білих троянд, її любимих, і вибачався за свою нестримність, запрошуючи Леру до ресторану.
– Борю, але в мене все готове! Навіщо я тоді стояла біля плити?
– Моя дружина – найкраща господиня на світі! Лерочко, пробач мені!
Лера, знаючи, що «гойдалки» чоловіка – явище тимчасове, прощала знову і знову Бориса лише тому, що вже чекала на дитину.
На світ з’явився Діма, потім Ліза та її життя зосередилася на цих двох ковтках щастя, яке доля, зглянувшись, таки відміряла їй, розуміючи, що інакше ця жінка просто не впорається з собою. Діти дали Лері той сенс, якого їй так не вистачало. І якщо раніше вона відчувала себе билинкою, що носилася вітром по його примхливій і недобрій волі, то тепер у неї з’явилися відразу два якорі, що тримали душу і не давали розслаблятися.
Батьком Борис був просто чудовим. Вставав ночами, купав, сповивав, не гребуючи жодних обов’язків і жодного разу не зморщивши ніс, побачивши забруднених пелюшок. Він спокійно міг замінити собою Леру у всьому, за винятком годівлі. Це був спокійний період у їхніх стосунках. Чоловіка немов підмінили, і Лера втратила пильність, насолоджуючись тишею в будинку та радістю від появи на світ дітей.
Борис вникав у всі дрібниці, возив дітей у поліклініку та на заняття до дитячого центру. Лера немов бачила перед собою іншу людину і поступово заспокоїлася, вирішивши, що всі їхні конфлікти до народження дітей – це лише непорозуміння та притирання, яке буває у всіх подружжя. Так, вона була надмірно нервовою і жорсткою, але тепер все налагодилося? Так, можливо, варто відпустити ситуацію і перестати згадувати про те, що було? А навчитися цінувати те, що є?
Борис купив Лері машину і тепер вона могла їздити з дітьми в парк, де проводила кожну годину, спостерігаючи, як її малюки носяться великим дитячим майданчиком або годують білок, навперебій пропонуючи хвостатим непосидам горішки і насіння. Ці прогулянки наповнювали Леру такою тихою радістю, що вона зовсім заспокоїлася і вирішила, що не варто колупатися в минулому.
А даремно. Деякий екскурс їй не завадило б здійснити. І тоді, можливо, їй не довелося б дивуватися стосункам свого чоловіка з батьками і тим проблемам, які прийшли в сім’ю за появою на порозі їхнього будинку матері Бориса – Тамари Михайлівни.
З батьками чоловіка Лера знайома була частково. Вона жодного разу не бачила їх, а на запитання, задане Борису перед весіллям, отримала не надто люб’язну, якщо не сказати більше, відповідь:
– Моїх батьків на весіллі не буде!
– Чому, Борю? – Лера здивовано крутила в руках запрошення, яке збиралася заповнити.
– Тому що я так сказав! Ми майже не спілкуємось!
– Як дивно…
– Лерочко, радість моя, ну навіщо тобі все це? – Борис обійняв Леру, заглядаючи у вічі. – Давай, просто зробимо так, як я хочу, добре? Я потім тобі все поясню. У нас буде молодіжне, веселе весілля. Хіба мало цього? До того ж, з твого боку, з рідних теж майже нікого не буде. Отже, ми квити.
Лера погодилася, пообіцявши собі розпитати чоловіка про все. Але закрутилася і забула про дану обіцянку, згадавши про неї тільки тоді, коли жінка, знайома їй тільки по рідкісних дзвінках і фотографіях, з’явилася в їхньому житті, внісши в їхній світок такий розбрід і хитання, що Лера всерйоз задумалася про те, щоб прислухатися до слів чоловіка.
Ні, Тамара Михайлівна не була монстром. Навпаки, вона була тихою, дуже скромною жінкою, яка, втративши чоловіка, приїхала до єдиної людини, яку любила всім серцем і з якою розраховувала провести поряд залишок життя. Проте, Борисові ця витівка зовсім не сподобалася.
– Навіщо ти тут? – Він рвав і кидав, повернувшись увечері з роботи, і застав на кухні як щось готувала мати. – Я тебе кликав? Ні! Що ти самовільничаєш?!
Тиждень, який передував приїзду Тамари Михайлівни, був дуже важким. Діти впали один за одним з ангіною, і Лера металася між ними, то намагаючись збити температуру, то шукаючи спосіб нагодувати хоч чимось вередливих дітей, які відмовляються від їжі.
Дзвінок, що пролунав у той момент, коли Ліза тільки-но заспокоїлася і заснула, спокою Лері не додав.
– Хто там ще?
Вона відчинила двері, навіть не глянувши в вічко, і з подивом дивилася на невисоку повненьку жінку, ласкаво усміхнену їй.
– Здрастуйте, Валеріє. Я – Тамара Михайлівна. Мама Борі…
У дитячій заплакала Ліза, і Лері залишалося тільки кивнути.
– Вітаю! Проходьте будь ласка. Я зараз.
А потім сталося те, чому Лера так і не змогла знайти пояснення. Ця маленька, кругленька, мов колобок, жінка, увійшла до будинку і за кілька хвилин змінила в ньому буквально все. Пішли кудись напруження та дратівливість. Діти перестали вередувати, із задоволенням з’ївши приготовані бабусею м’які грінки і заснули під довгу, якусь нескінченну, здавалося, співучу казку, яку розповіла їм Тамара Михайлівна. А потім Лера, гарячково намагаючись навести лад на кухні до приходу з роботи Бориса, була мало не силоміць посаджена за стіл і перед нею з’явилася тарілка з грінками, що залишилися, і чашка з бульйоном.
– Співаєш! Тобі потрібно!
– Звідки Ви знаєте?
– Сама мамою була. Якщо діти хворіють – на себе немає часу. Вони зараз сплять, відпочивають, і їм полегшає. А ти така втомлена… Лерочка… Я можу тебе так називати? Давай знайомитись, га? Боря вважає, що це ні до чого, але в мене з цього приводу інша думка.
За годину Лера дізналася про свого чоловіка набагато більше, ніж за всі роки, які прожила з ним. Тамара Михайлівна вміло обходила гострі кути у своїй розповіді про стосунки із сином та чоловіком, але дещо Лера таки зрозуміла. Дитинство Бориса не було безхмарним. І на те, щоб ображатись на батьків, у нього були дуже вагомі причини.
– Батько Борю дуже любив. Виховував суворо, але любив. Дуже боявся розпестити, і тому карав. Борису це не подобалося. Я намагалася згладжувати їхні стосунки, але виходило неважливо. Чоловік мій був військовим, Боря, мабуть, казав? Полковник… І це все сказано. Він дуже засмутився, коли Боря не пішов його стопами. Але пишався сином, коли дізнавався про його успіхи. Нікому це не показував, але я знала.
Леру кортіло запитати, чи Борин батько карав тільки його, чи Тамару Михайлівну теж. Відповідь на це запитання вона вже знала, але цікавість не давала спокою. Щоправда, спитати вона нічого так і не встигла. Повернувся з роботи Борис і вчинив такий скандал, що Лері довелося заспокоювати дітей, що злякалися криків, що мчали з кухні.
Тамара Михайлівна синові не заперечувала. Вислухала все, що він їй висловив, зібралася і поїхала, на прощання кивнувши Лері. А за день зателефонувала з проханням.
– Лерочко, я не хочу вносити розлад у вашу родину. Але дуже хочу бачити онуків. Я можу попросити тебе дещо?
– Так, Тамара Михайлівно, звісно! – Лера не знала, як реагувати на те, що відбувається.
– Я можу бачитись з онуками, коли Борі немає вдома? Не часто! Я розумію, що це буде недоречно. Але хоча б іноді… Можу?
У її голосі було стільки благання, що Лері навіть на думку не спало відмовити свекрусі.
– Так! Звичайно! Ви ж їхня бабуся!
– Тільки давай ми домовимося, що це буде наш секрет. Боря дуже лаяв мене за те, що я приїхала. Я знаю, що винна перед ним. Адже хто, як не я, мав захищати його від батька? А у мене на це сил не вистачило… Моя вина, що він виріс таким… складним… Мати повинна завжди захищати свою дитину, а я цього зробити не змогла… Грош мені ціна, як матері… Але, можливо, хоч бабуся з мене вийде? Як думаєш?
– Думаю, що ви маєте повне право бачитися з Дімою та Лізою. Вони досі мені ваші грінки згадують та просять приготувати. А в мене такі не виходять. Секрет якийсь є?
– Ой, який там секрет, Лерочко? Молоко я в яйця додаю. А потім обсмажую все це неподобство на повільному вогні. Ось і весь секрет. Спробуй!
З тієї розмови минуло вже більше року і весь цей час Тамара Михайлівна приїжджала до міста, щоб побачитись із онуками, двічі-тричі на місяць. Іноді вони гуляли у парку. Іноді ходили в цирк чи зоопарк. А іноді Лера просила свекруху щось приготувати, і та щоразу вигадувала якусь страву, яку можна було б зробити разом із дітьми. І дітлахи із задоволенням ліпили пиріжки або пельмені, регочучи, і розсипаючи по всій кухні муку.
І, дивна річ, за весь цей час ні Діма, ні Ліза жодного разу не проговорили батькові про те, що до них приходила бабуся. Лера спочатку не звернула на це уваги, а потім таки запитала у сина:
– Діма, а чому ви татові не розповідаєте про те, що бабуся була у нас? Зазвичай ділитесь з ним, як день минув.
Відповідь сина вразила Леру і змусила задуматися:
– Мам, він знову лаятиметься і кричатиме. А ми не хочемо, щоб бабуся зовсім виїхала. Ми її любимо… І тебе теж любимо…
Лера обняла сина, ховаючи сльози, але дещо для себе зрозуміла. Усі їхні скандали, які поновилися з новою силою, діти бачать. І роблять свої висновки. І до висновків не завадило б прислухатися.
Але думки думками, а в життя втілити свої бажання виявилося набагато складніше.
Борис знову то кричав на неї, правда, намагаючись робити це тоді, коли діти вже спали, то приходив додому з оберемками троянд і стояв навколішки, вимолюючи прощення. Скринька Лери ломилася від подарунків чоловіка, а на душі шкребли кішки. Вона не могла зрозуміти, що їй робити далі. Залишити дітей без батька? А вони до нього прив’язані… Піти, покинувши все, і почати нове життя? А чи зможе вона? Без допомоги, без підтримки? Адже в неї нікого немає… Так, є квартира, професія, і навіть невеликий рахунок у банку, що залишився від економної мами, але цього мало для того, щоб знову відчути себе впевненою та сильною.
Поки вона міркувала, доля вже ухвалила рішення і розкрутила своє колесо, готуючи Леру до змін. Але їй про це поки що невідомо. Валерія мріяла лише про одне. Повернути мир та спокій у будинок. Хоча вже чітко розуміла, що повернути те, чого ніколи не було, не під силу навіть доброму чарівнику, а їй уже й поготів.
Того дня, коли настав переломний момент, Лера забрала дітей із занять у дитячому центрі та поспішила додому. Мала приїхати Тамара Михайлівна і діти радісно ляскали в долоні на задньому сидінні, передчуваючи зустріч із бабусею.
На перехресті, вже біля самого будинку, машину Лери підрізав якийсь лихач, і вона ледве встигла зреагувати, майже вискочивши на зустрічну, щоб уникнути зіткнення. Діти відчайдушно заверещали, а Лера вирівняла машину, вперше у житті підвищивши голос на них.
– Тихо! Нічого не сталося! Все в порядку! Ми вже майже приїхали! Заспокойтесь! Вас бабуся чекає!
Останні слова справили потрібний ефект, і діти поступово вщухли, а Лера звернула у двір, відчайдушно намагаючись утримати кермо тремтячими руками.
Тамара Михайлівна все зрозуміла миттєво, щойно піднялася з лавки біля під’їзду, де чекала, приїхавши трохи раніше обіцяного.
– Тихіше, Лерочко! Не лякай дітей! – Стиснула вона руку Лери, заспокоюючи і даруючи опору. – Курчатка мої улюблені! Дивіться, що вам привезла! Ну ж бо! Хто перший подарунки отримуватиме?
Дітлахи зайнялися її сумкою, а Тамара Михайлівна обняла Леру.
– Що ти? Що? Лерочко, заспокойся!
Щойно вони піднялися в квартиру, Тамара Михайлівна напоїла Леру валеріаною і відправила трохи відпочити.
– Полежи! Я дітей сама погодую. А потім тобі щось смачненьке приготую.
– Боря…
– І йому лишиться! Не переживай!
Лера прилягла у вітальні на диван, дивлячись, як скачуть задоволені подарунками діти, і сама не помітила, як заснула, геть-чисто забувши про час.
Прокинулась вона від криків чоловіка, який лаявся з матір’ю.
– Я не хочу тебе бачити! Невже це незрозуміло?! Щоб ноги твоєї більше не було в моєму домі!
– Ні! – Лера сама собі здивувалася, коли схопилася з дивана і вилетіла в коридор, бажаючи лише одного – погасити цю сварку.
– А, ось ти де! – Борис ворухнув плечем, загороджуючи Лері прохід у кухню. – З тобою потім поговоримо. Зараз маю інші справи!
– Я сказала ні! Тамара Михайлівна приїжджатиме тоді, коли захоче. Це і мій будинок теж. А наші діти – це її онуки. Боря, чому ти такий жорстокий зі своєю матір’ю? Хіба це правильно? А якщо Діма так само поводитиметься зі мною?
– Хай спробує! Я навчу його поваги! І тебе заразом! Зовсім від рук відбилася.
Борис ще щось казав, але Лера його не слухала. Вона дивилася на Тамару Михайлівну.
А та сиділа на стільці в коридорі, намагаючись натягнути на ногу чобіт, і плакала так гірко, що через сльози не бачила, що переплутала взуття і намагається вдягнути Лерини зимові черевики.
Відштовхнувши чоловіка, Лера кинулася до неї, опустилася навколішки, і допомогла взутися, вибачаючись за поведінку Бориса.
– Я потім зателефоную вам, і ми поговоримо, добре? Вибачте…
Тамара Михайлівна притягла до себе невістку, поцілувала її в лоба і, перехрестивши, вийшла з квартири.
А Борис розвернувся і вдарив Леру так, що вона відлетіла до стіни.
– Я навчу тебе слухатись!
А потім стало страшно.
І Лера зрозуміла, що це межа. За якою уже нема нічого. Ні кохання, ні радості, ні щастя… Є лише біда. І цій біді не можна давати далі втручатися в життя її та дітей. І мамині слова, сказані нею колись у запалі покаянної молитви перед відходом, раптом набули сенсу. І стали тим поштовхом, який допоміг Лері підвестися.
Того вечора Борис, повернувшись додому, не застав ні Леру, ні дітей. Вони поїхали до Тамари Михайлівни, щоб перечекати бурю і зібратися з силами, перш ніж розпочати все з чистого аркуша.
І нехай далеко не відразу і великою працею, але це в них вийде. І ці жінки, такі різні, і водночас у чомусь схожі, знайдуть те, що так давно шукали. Одна – мати, інша – дочка. І знайшовши один одного, вже не розлучаться, розуміючи, що поодинці їм не вистояти.
Вони дадуть один одному сили та здатність йти далі, не озираючись. І це допоможе. І діти, які зустрічатимуться у вихідні з дивно притихлим батьком, зрозуміють, що у світі є сила значно більша, ніж злість і лють. І опанувати цю силу може будь-хто – було б бажання. Це просто і не варто нічого. Досить просто зрозуміти – того, хто тобі дорогий, треба любити.
А кохання з кулаками не буває.
Чи зрозуміє це Борис?
Хтозна. Можливо, колись, згодом, і в його душі щось зрушить, задихає, оживе, прокидаючись і даруючи надію тим, хто так цього чекає.
Лера все ще сподівається.
А ще вона знає, що за спиною у неї є та, хто у скрутний момент покладе руку на плече, даруючи підтримку та опору, і запитає:
– Що ти, люба? Важко тобі? Сумно? Страшно? Нічого не бійся! Я поруч. Ми впораємося.
І нехай дорога життя веде Леру все далі від Бориса та її минулого. Гарний шлях. На ньому немає місця сумнівам, страху та слабкості. Адже цією дорогою вона йде не одна.
І дві маленькі долоні, які вона міцно стискає, боячись відпустити хоч на мить, не дадуть їй забути про те, що було, і звернути туди, де все це може повторитися.
І Лера тепер точно знає, що ця дорога обрана нею правильно. Адже ніхто їй не наказував куди і як звернути. Вона вирішила це сама. Може бути вперше в житті розібравшись нарешті в тому, чого насправді хоче.