— І що, я мушу радіти, що ти свого старого татуся сюди притягнеш? — Артем, гнівно блискаючи очима, дивився на мене.
— Тим, що я ще можу? Грошей на доглядальницю у нас просто немає. Я ж не можу кинути його одного, він уже у роках, у селищі важко. Він виростив мене і менше, ніж я можу зараз йому відплатити – забрати до нас.
Сварки з чоловіком у нас тривали вже другий тиждень. Ці бої місцевого значення поступово призводили Артема до прийняття неминучості – батька заберу. Коли пішла мама, мені було лише чотири роки. Батько залишився з маленькою дитиною на руках, і його мати тиснула, щоб він покинув мене і влаштовував своє життя.
Шокований такою заявою, тато розірвав усі стосунки зі своєю мамою і вирощував мене сам, майже без сторонньої допомоги. Іноді допомагали бабуся та дідусь з боку його дружини, але вони жили далеко і часто брати участь у нашому з татом життя не могли.
Я була пізньою дитиною. Батьку було вже за сорок, коли я народилася. Зараз йому покотився восьмий десяток, і здоров’я починало підводити. Крім того, жив тато один у селищі, і доглядати город і тварину було йому вже не під силу. Двадцять п’ять соток землі біля будинку поступово приходили в запустіння, на єдину козу того року сіно тато вже купував, бо не міг косити.
Навіть курник чистити стало для нього справжнім випробуванням, і батько розпродав несучок, і пташник тепер пустував. Коли я приїхала до нього з Мишком, у мене душа занепокоїлася – непромиті кухлі, брудна підлога, штори, непрані, здається, вже як мінімум півроку…
Я вмовила тата перебратися до нас. Благо, батько був у ясному розумі і чудово розумів, що міркування мої здорові, і треба щось робити. Грошей на спеціаліста з догляду за ним у нас з чоловіком не було, та й хто б погодився їздити до старого в досить глухе село.
Новина про те, що тата я скоро заберу до нашої квартири, викликала у Артема бурхливий протест. Але поступово чоловік здався, розуміючи, що іншого виходу в цій ситуації ми просто не маємо. Я одружилася вдруге два роки тому і вважала, що мені дуже пощастило. Перший шлюб, від якого залишилося в мене гірке розчарування та радість в особі шестирічного сина, розвалився.
Ми виявились зовсім різними людьми з поглядів на це життя. Після першої невдачі я особливо не сподівалася влаштувати свою долю вдруге, але пан випадок вирішив інакше, звівши мене з Артемом. Ми познайомились із ним на автобусній зупинці, коли почався дощ. У мене не було парасольки, і молодик люб’язно запропонував мені свій.
Додому їхали, весело говорячи, а наступного дня домовилися зустрітися у кафе. Виявилося, що ми й живемо недалеко один від одного, любимо одні й ті самі книги та фільми, та й до Мишка Артем одразу поставився, як до рідного. Він із задоволенням грав із ним, приходячи до нас у гості, приносив солодощі, фрукти, іграшки. Тому коли Артем зробив мені пропозицію, я погодилася майже без вагань. Відносини зі свекрухою у мене склалися скоріше прохолодні, але вона в нашу сім’ю не лізла, і це мене цілком влаштовувало.
Артем працював у невеликій фірмі зі встановлення пластикових вікон, а я бібліотекарем. Жили не надто багато, але й на бідність поскаржитися не могли. Квартира була обставлена мною ще в першому шлюбі, косметичний ремонт ми відновили вже з Артемом. Загалом наша двійка була цілком затишною.
Я підтримувала порядок, прикрашала наш будинок приємними дрібницями на кшталт магнітиків, защипів для штор, світлодіодних свічок. Коли я вмовила тата перебратися до нас, вирішено було поселити його в кімнаті з Мишком. Дитина була радою – вона любила дідуся. Крім того, тато знав безліч різних казок та пісень, так що з онуком йому точно буде не нудно.
Ми вже поставили ще одне крісло-ліжко для батька, і ввечері він приїхав на таксі, попросивши, щоб зять приніс дві його валізи з першого поверху. Артем пішов за речами, я обняла тата, покликала його до кухні – пити чай.
– Як добрався? Адже зараз зима, дорогу замело.
– Нічого, Віра, доїхав. Розтрясло мало, але оговтаюся, як відпочину. Чого твій похмурий такий? Прямо сичем на мене дивиться.
– На роботі втомився. Тобі чай із молоком?
Батько кивнув, у кухню влетів Мишко, одразу кинувшись до діда.
– А ти надовго приїхав? Грати будемо?
– Надовго до нас дідусь, – відповіла синочку я, – Дай він відпочине, встигнете ще награтися.
Було вже пізно, батько втомився з дороги. Я покупала Мішу, але дитина ніяк не хотів лягати спати, збуджений від приїзду дідуся.
— Вір, йди до чоловіка, я покладу його, — сказав батько, підгортаючи хлопчика, що весело щебече, собі під бік і накриваючи його ковдрою. — Слухай, я тобі історію розповім. Давним-давно на білому світі жило чудовисько лісове, страшне-страшне. Були у чудовиська лапи волохаті, були у чудовиська вуха вище горобин.
Я посміхнулася, прикривши двері до дитячої. Я пам’ятала цю казку. Колись ось так само, притискаючи мене до свого теплого боку, розповідав мені про чудовисько лісове тато. Казка була дуже цікава, і основна думка її полягала в тому, що не варто судити нікого за зовнішністю. А то чудовисько, хоч і було страшне-страшне, але доброти в ньому було набагато більше, ніж у всіх інших.
Чоловік невдоволено глянув на мене.
— Ну і куди ти його привезла? Безглузді казки дитині розповідати?
— І зовсім вони не безглузді, а добрі. Давайте спати, нам на роботу завтра.
А далі життя потекло своєю чергою. Раніше за всіх йшов Артем, я бігла з Мишком у садок, потім мчала до бібліотеки. Тато залишався вдома, і я кілька разів на день телефонувала йому, щоб дізнатися як справи і що купити додому. Батько майже нічого не просив і здавався всім задоволеним. Але минув тиждень, другий, і я бачила, що тато стає все сумнішим. Одного разу, коли Артем саме затримався на роботі, поїхавши на черговий замір, я наважилася розпитати батька, в чому річ.
– Ох, Віро, і не питай, – зітхнув батько, – Чоловік ти собі вибрала далеко не гарного. Гаразд, він мене терпіти не може, то він і Мишка ображає. Душа у мене за онука болить і за тебе. І не заживу я у вас – подзвоню сестрі , попрошусь до неї пожити. Може, пошкодує, прийме. Теж одне століття коротає.
— Тату, що ти таке кажеш! Артем не дуже був задоволений, що ти до нас переїдеш, не приховую, але я впевнена, що навмисно він би ображати ні тебе, ні Мішу не став би.
— А я б брехати став? – Батько пильно глянув на мене підсліпувато примруженими очима.
Я похитала головою засмучено. Чоловіка я любила і була впевнена у ньому. Але й батька я любила і знала, що не така вона людина, щоб іншого даремно хулити. Що ж таке відбувалося між Артемом та татом, коли мене немає? Ще тиждень я мучилася, обмірковуючи сказане батьком. З Артемом теж говорила.
— Ти як із татом ладнаєш, нормально?
– Нормально. Я намагаюся з ним якомога менше розмовляти, від нього неприємно пахне, і вже лижі не їдуть. Він дуже старий і важко розуміє…
— Артеме, не кажи так, у нього ясний розум і чудова пам’ять! Він сказав мені, що ти його ображаєш.
– Я його? Та чим? Попросив кухоль за собою ополоснути? Так, це привід для образи, звісно. Слухай його більше, а рідному чоловікові не вір. — Артем був скривджений і відвернувся до стіни спати.
Я довго поверталася тоді, а зранку зважилася – дістала відкладені гроші та поїхала до охоронної фірми. Саме там продавали камери спостереження, як підказала мені подруга. Коштувало це задоволення досить дорого, але я вирішила, що витрачати нерви, мучившись невідомістю, обійдеться мені ще дорожче.
Тому, не шкодуючи грошей, купила камеру та встановила її у симпатичну іграшку-собаку, що купила у дитячому магазині. Мішанька весь вечір грав із собакою, у якої були смішні плюшеві вуха та товсті лапи, а вранці, коли я відвела сина в садок, поставила своє придбання прямо поряд із мікрохвильовою так, що камера саме охоплювала всю кухню.
День видався такий, що я про все на світі забула і крутилася, як білка у колесі. Треба було забрати з пункту видачі замовлень костюм петрушки для Мишка до новорічного ранку, встигнути підготувати звіт для перевіряльників, що очікувалися в бібліотеці буквально через пару днів.
Після роботи забігла в кулінарію, купивши значний шматок печінкового торта, крабового салату та дуже смачного хрусткого хліба з часником та сиром. Додому прийшла зовсім без сил. Благо, з учорашнього дня в холодильнику залишився борщ і пюре з котлетами, тож мої чоловіки вже встигли повечеряти. Вони теж втомилися, чоловік сказав, що в нього теж видався той ще, і пішов дивитися телевізор.
Тато забрав Мишка дивитися мультфільм за казками Бориса Шергіна. Я залишилася на кухні одна і тут згадала про камеру. Сподіваючись, що ніхто не завадить мені, відкрила програму в телефоні, вставила у вуха навушники. На екрані з’явилося зображення кухні, де тато сидів за столом, вечерячи. Поруч уплітав котлету Мишко. Тут увійшов Артем, і я почула:
— І чого ти до нас прийшов? Чи не міг тихо у своєму селі дожити і нам не заважати?
— Не хвилюйся, зятю, з такою гостинністю туди й повернуся, якщо сестра на постійно не пустить. З вами не залишусь, — відповів з гіркотою батько.
— От і вали. Якби ще цього цуценя кудись збагрити вдалося, то взагалі здорово було б. Народили б із твоєю донечкою свою дитину. А то я як тато Карло на чуже працюю.
Я судорожно проковтнула враз пересохлим горлом: це він таке при Мишкові моєму батькові говорить?
— Мишко, ти їж, мій золотий, і біжи до кімнати, дід зараз прийде.
Коли хлопчик доїв і, послухавшись діда, втік до кімнати, батько сказав:
— Погана ти людина, Артеме. Жаль, Віра вірить тобі і любить. Не вартий ти мізинця її, і Мишкового теж. Дав тобі бог дружину, дав бог сина, от і радів би. А ти злий, все норовиш гидоту зробити всім.
— Мовчи, старий! Не змушуй мене…
Я вимкнула запис. Далі дивитись сенсу я вже не бачила. У голові звучали татові слова, сказані мені тиждень тому: «Гаразд, він мене терпіти не може, так він і Мишка ображає. Душа в мене за онука болить і за тебе».
Батько сказав правду. Ніколи Артем не був готовий прийняти мого Мишка, а його ставлення до батька знищило на корені всю мою любов до чоловіка. Не такого чоловіка я любила, не за такого йшла заміж, вірячи, що мені пощастило. Я помилилася, зовсім його не знала. Тепер усе стало на свої місця. І добре, що тата я забрала, бо скільки б ми так з Артемом жили ще, скільки б він дорікав мого сина.
Все в мені перекинулось, і від гніву навіть руки тремтіли. Я влетіла в зал до чоловіка, який ще не спав.
— В іграшці була захована камера, вона все записала. — Заявила я своєму чоловікові
– Вір, ти чого? — Артем спробував було прикинутися нічого не знаючим, але я йому не дозволила.
— Зараз же збирай свої речі і йди звідси! Щоб ноги твоєї не було більше ні в моєї дитини, ні в мого батька, ні в мене. Ти зрозумів?
— Старий цей на мене накапав. Не вір йому, я ж твій чоловік.
— Геть чи я викликаю поліцію!
Я б зробила це, не посоромивши скандал перед цікавими сусідами, але, на щастя, не довелося. Артем підвівся і почав збирати свої речі. Я зайнялася тим же, кидаючи все без розбору до містких пакетів. Коли ті наповнювалися, я викидала їх прямо в під’їзд, злившись все більше. Батько визирнув із дитячої, але тут же втік за дверима, не дозволивши Мишкові вийти і стати свідком скандалу.
Нарешті, Артем зібрався і пішов. Я зазирнула у дитячу до своїх рідних людей.
– Що дивитеся?
— Сміх і горе біля Біла моря, — відповів батько, ставлячи Мишка на колінах зручніше, — Попрощалася, значить, із моїм зятем?
— Батьку, вибач, я не знала… Я й подумати не могла, що він такий, — я розплакалася, закривши обличчя долонями.
– Ну, ну, дочко! Вини немає твоєї в цьому. Іди до мене.
Я сіла з батьком поряд, і він притягнув мене до себе. Я уткнулася носом йому в плече, обняла й Мишка, що сидів, притихлий, на руках у діда. Весь вечір ми так і сиділи обійнявшись, я плакала і вибачалася, батько розповідав Мишку казки.
— Ну от, тату, нещасна твоя дочка знову одна. — сказала я, коли син заснув, підклавши кулачок під щоку.
– І що за біда тут? Ти молода, Мишко золотий пацан. Знайдеться вам хороший мужик, я навіть не сумніваюся. – Тато тепло посміхнувся мені, погладив по голові.
Батько справді як у воду дивився. Через два роки я знову вийшла заміж, зустрівши дуже хорошу людину. Микола був дбайливим і розуміючим, Мишка з першої зустрічі прийняв. Коли ми одружилися і почали жити разом, Коля з батьком вечорами грали в шахи і вчили дрібного.
Радісний Мишко сидів на колінах то в Миколи, то в діда, і мій новий чоловік, зовсім не замислюючись, цілував мого сина в маківку так само, як робила це я сама. Для мене це було показником щирого кохання та прийняття.
Артем після того випадку, як у воду канув. На суд не з’явився. Дитина була тільки моєю, як і квартира. Колишній чоловік просто розчинився у невідомості, і я ніколи про нього більше нічого не чула. Та й не хотілося мені знати, як і де він. Я була щаслива. Найближчі мої чоловіки були поруч, попереду було ціле життя.