– Може, не треба, Божена Вікторівно? – Невпевнено пропонує приватний детектив. – Адже фотографій достатньо.
– Я хочу побачити відеозапис, – вимагаю я, нервово заправляючи за вухо неслухняне пасмо.
Глибоко зітхаю, приймаючи біль, але це не допомагає – вона зжирає мене зсередини подібно до отрути, паралізує м’язи і перетворює серце на купу уламків. А я ще нічого не бачила …
– Ех … Гаразд, дивіться, – зітхає Семен Васильович, простягаючи смартфон.
Кошмар просто… Жах… Анфіса має гарне тіло, стрункі ноги, та й усе інше. Чомусь я звертаю увагу спочатку на це. А не на чоловіка.
Вони у дорогому готелі. Номер величезний, з панорамними вікнами та видом на набережну Дніпра. Цікаво, скільки він дав за нього? Більше, ніж я просила на куртку для нашого сина Вадика? Не те, щоб у мене немає грошей – вони є… Я ж готувалася до цього дня багато місяців. Але ж потреби власної дитини – святе! Виявляється, не всім.
– Досить, – хрипко вимовляє Семен.
Забирає зі моїх ослаблих рук смартфон і наливає у склянку воду. Ми сидимо на відкритій терасі старого кафе. Вітер рве тканину натягнутих над столами парасольок, забирається під одяг, боляче кусаючи та пронизуючи до кісток. А мені не холодно, уявляєте? Так палко, що хочеться роздягнутися і стрибнути з моста в річку… Може, тоді полегшає?
– Ви самі просили… Не треба було. Сьогодні все скінчиться. Ви готові? – співчутливо вимовляє Семен.
– Анфіса точно прийде?
– Я представився помічником Георгія Івановича, сказав, що на неї чекає сюрприз.
– Вона не спитала про мене? – видихаю, дивлячись на небо. По ньому мчать пухкі, збиті в піну хмари… Ховаються за обрієм, ховаються за дахами висоток. Зникають… Просто як роки мого життя – їх ніби й не було… Все даремно…
– Запитала. Я відповів, що ви поїхали до матері. Нам довелося навіть квіти їй надіслати. Вибачте… Записку туди поклали із запрошенням.
– Жах… Я боюся, Семене Васильовичу. Раптом Георгій знову…
– Я можу надіслати хлопців. Підстрахувати вас.
– Дякую. Це було б дуже до речі.
У сумочці лежить конверт в авіаквитком. Валізи зі складеними речами я сховала у підвалі – Георгій туди ніколи не спускається. Я зняла триста тисяч спочатку… Це було не так вже й складно – зібрати гроші. Георгій ніколи не вимагав показати одяг чи інші покупки, на які виділяв кошти. А вже витрати на салони краси – взагалі, бермудський трикутник… Адже їх ніяк не проконтролюєш. До речі, я рідко їх відвідувала.
Єдиним, чого я хотіла останніми роками – розлучитися з ним, залишивши без штанів. Коханий забув, що в нашому шлюбному договорі значиться маленький пункт про зраду. А я пам’ятала…
– Вечеря, я сподіваюся, готова? – Невдоволено простягає Георгій, стягуючи з ніг туфлі. – Втомився як собака.
Він послаблює краватку, знімає піджак, виявляючи погляду широкі, мускулисті плечі. Анфіса так пристрасно чіплялася за них.
– Ну, чого ти мямлиш, Божена? Знову не встигла?
І губи в нього гарні. Окреслені, повні. Як давно я не торкалася цих губ… Рук, плечей, сильного тіла… Як давно мене не торкалися…
– Все готове, мий руки і сідай, – видавлюю усмішку я.
Салат з ресторану, як і запечена у фользі сьомга з овочами … Хіба що компот я спромоглася зварити, бажаючи створити видимість готування.
Ну, не мала часу, і все тут. Я займалася іншими справами перед від’їздом. Ще й Вадік…
– Вадик де? – роздратовано вимовляє Георгій, опускаючись у крісло. – Болтається знову? Краще б ви поїхали до моєї матері. Толку було б більше. Їй із розсадою треба допомогти. Літо закінчується.
– Поїдемо, коханий, – ціжу я, мріючи опустити на голову чоловіка графин із компотом. – Вадик у кімнаті читає.
Серце часто від хвилювання. Анфіса має ось-ось прийти… Якщо вона хоч щось запідозрить, все піде прахом…
– Що на десерт?
– Десерт? Він… А він їде.
У домофон дзвонять. На екрані Анфіса. Відкриваю, не питаючи, хто прийшов.
– Хто там, Божена? , закочуючи рукави сорочки.
– А це… десерт, коханий.
Ви зараз їх бачили б… Цирк просто, дешевий театр. Георгій надає важливого вигляду і манірно вимовляє:
– Добрий вечір, ви до кого? Це до тебе, Божена? Знайома чи…
– Ні, любий, до тебе. Чи не впізнаєш свою коханку? Може, їй варто роздягтися?
– Та ти… Ти чого несеш? – багряніє Георгій. – Ти… Ти з котушок злетіла?
– Я – ні! А ось ти, любий…
Виймаю смартфон із кишені з витонченістю фокусника. Включаю відеозапис і суну екран в обличчя чоловіка.
– І що? – Уїдливо вимовляє він. – Скільки ж ти грошей віддала за цей паршивий запис? Доказів захотіла… Мабуть, так краще. Давно треба було тебе викинути. Анфіса, входь. А ми непогано виглядаємо, – плескає він її по плечу. Анфіса ворушить безкровними губами, не розуміючи, що відповідати. – Жінко, покажи ще. А я нічого, між іншим.
Мерзотник! Я насилу тримаю себе в руках. Гордо скидаю підборіддя і випалюю:
– Мене не треба викидати, Жорік. Я сама піду, – кидаю погляд на годинник у передпокої. – Вже йду… Тільки розлучення тобі дорого обійдеться.
– Це ми ще подивимося, – шипить він, боляче стискаючи моє плече. – Адвокат Георгій Метлицький ще жодної справи не програв… Ти підеш без усього, істеричко. Геть звідси!
– Піду. Але твоя перша програна справа попереду, так і знай!
Мені не треба повторювати двічі. Я повільно знімаю фартух, взуваюсь і підхоплюю сумочку. За валізами зайду з вулиці.
– Стривай, а ти нічого не забула? – безпорадно простягає Георгій, косячись у бік дитячої.
– Ні. А що? Треба побажати вам щастя чи…
– Вадика забери! Він же не буде, він… Як він без матері чи…
– Буде, любий. Він твій син. І лишиться з тобою. Чи ти сумніваєшся у своїй коханій? – перекладаю пильний погляд на пониклу, наче мішком підбиту Анфісу.
– Ні я…
– Отже, дитина не стане для неї на заваді. Анфіса, розклад гуртків та репетиторів на столику в спальні, – послужливо вимовляю я. – Меню я причепила на холодильник магнітиком. Вадик любить все свіже, втім, як і Жорік. Сподіваюся, що ви вмієте готувати? Кулеб’яки, розстібки, курку, фаршировану млинцями… Ще кабачки, згадала! Варення влітку наваріть. Банок сто, не менше! Жорик обожнює варення з аґрусу. І домашній помідор. А ще лечо, ось!
Сміюся навмисне безглуздо, поглядаючи на суперницю. На ній обличчя немає… Навіть татуйовані брови бліднуть. Вона мовчить. Ні слова не промовила за вечір…
– Ну все. Здається, все сказала. Не дзвоніть – я полетіла у відпустку, навряд чи відповім. Побачимося нескоро. Жорік, розлученням займатиметься адвокат. Якщо будуть питання, запитайте Вадика, він все знає.
Змахую долонею та відправляю повітряний поцілунок синові. Він стоїть на сходах, діловито склавши руки на грудях, і посміхається… Мій маленький союзник.
– Божено, ти… Ти куди йдеш? – Кричить чоловік, вибігаючи на ганок через довгу хвилину.
Обертаюся на мить, знімаючи в пам’яті його перекошене від гніву обличчя. Плескаю хвірткою і спішно пірнаю в салон таксі … У нове життя.