– Юр, ти не забув, що сьогодні ми йдемо вибирати обручки? – Оля ніжно обійняла свого нареченого, заглядаючи йому в очі.
– Звичайно, не забув, сонечко! Мама якраз учора радила мені один чудовий ювелірний магазин. Каже, там вибір просто приголомшливий! – Юра посміхнувся, цілуючи Олю в щоку.
Оля трохи напружилася, але постаралася не подати виду.
– Здорово, що твоя мама так допомагає нам із підготовкою до весілля. Але, може, сьогодні ми самі виберемо? Просто походимо магазинами, подивимося?
– Ну навіщо час гаяти, коли мама вже все дізналася? Вона ж для нас намагається, – Юра явно не розумів, чому його наречена не в захваті від ідеї.
– Добре, давай сходимо туди. Але остаточне рішення ми ухвалимо самі, гаразд? – Оля вирішила не розпочинати суперечку, хоча всередині неї вже зароджувалося легке роздратування.
Оля була самостійною дівчиною, яка виросла у сім’ї, де цінували незалежність. Вона вже кілька років жила сама в квартирі, що дісталася їй від бабусі, і будувала кар’єру у великому автосалоні. Юра ж, незважаючи на свій 26-річний вік, все ще жив із мамою і, здавалося, не поспішав щось міняти у цьому плані.
Їхні стосунки розвивалися стрімко. Вже за кілька місяців після знайомства вони зрозуміли, що хочуть бути разом. Оля бачила в Юрі дбайливого чоловіка, який завжди міг її розсмішити та підтримати. Юра захоплювався розумом і незалежністю Олі, її вмінням досягати поставленої мети.
Але чим ближче ставало до весілля, тим частіше Оля помічала, як сильно Юра залежить від думки своєї мами. Здавалося, жодне рішення не ухвалювалося без її участі.
– Юре, може, подивимося варіанти, куди полетимо на медовий місяць? Я тут знайшла кілька цікавих турів, якось увечері запропонувала Оля.
– О, чудова ідея! Знаєш, мама якраз учора розповідала про чудовий курорт у Туреччині, де була її подруга. Каже, там все включено, і пляж поряд. Може, туди поїдемо? – з ентузіазмом відповів Юрко.
Оля глибоко зітхнула, намагаючись стримати розчарування.
– Юро, а ти не хочеш сам вибрати, куди ми поїдемо? Це наш медовий місяць, а не мамина поїздка.
– Ну ти чого знову кип’ятишся? Мама ж про нас дбає. Вона свого часу стільки подорожувала, знає усі найкращі місця. Навіщо нам ризикувати та обирати щось неперевірене? – Юра здавався щиро здивованим реакцією нареченої.
– Добре, давай подивимося на цей варіант. Але давай-таки самі прийматимемо рішення, без будь-яких порад, – Оля вирішила не розвивати тему далі, хоча в душі в неї наростало занепокоєння.
Дні летіли, і настав довгоочікуваний день весілля. Незважаючи на всі розбіжності та сумніви, це був щасливий день для обох. Оля виглядала приголомшливо у своїй білій сукні, а Юра не міг відірвати від неї очей. Здавалося, що всі проблеми залишилися позаду, і попереду на них чекає лише щасливе сімейне життя.
Після весілля молодята вирішили жити у квартирі Олі. Юрко був на віддаленні, а Оля продовжувала працювати в автосалоні. Перші місяці сімейного життя були наповнені радістю та новими відкриттями. Оля з подивом виявила, що Юра виявився чудовим господарем – коли вона поверталася з роботи, на неї завжди чекала смачна вечеря, а в квартирі панувала чистота та затишок.
– Юрку, ось знаєш, за що я тебе кохаю? ти просто чарівник! Як ти все встигаєш? – Захоплювалася Оля, насолоджуючись черговим кулінарним шедевром чоловіка. Він і раніше іноді їй готував, коли залишався на ніч, але тепер просто перевершував сам себе.
– Бо я тебе люблю! – з гордістю відповів Юрко. Та й ти ж знаєш, який я організований, мама завжди казала, що…
Він осікся, помітивши, як змінилося обличчя Олі при згадці мами.
– Вибач, я не хотів… – почав він, але Оля вже взяла себе до рук.
– Нічого, все гаразд, – сказала вона. – Давай вечеряти.
Оля згадала, як її колеги розповідали, що після роботи змушені стояти біля плити та прибирати квартиру, тоді як її чоловік так дбає про неї та їхній будинок. Образа за згадку матері відійшла на задній план. Проте доля готувала їй несподіваний сюрприз.
В один із днів Оля відчула себе погано на роботі – піднялася температура, і вона вирішила піти додому раніше. Підходячи до дверей квартири, Оля почула якісь звуки.
– Мабуть, Юрко дивиться телевізор, – подумала вона. Але коли вона відчинила двері, то застигла на порозі від подиву.
На кухні, співаючи щось собі під ніс, стояла свекруха і смажила котлети. Юри вдома не було.
– Здрастуйте… А що ви тут робите? – розгублено запитала Оля.
– Ой, Оленько! А ти чого так рано? Я ще вечерю не встигла навіть приготувати, бо Юрко казав, що ти сьогодні затримаєшся, – як ні в чому не бувало відповіла свекруха.
– А як ви сюди потрапили? – Оля все ще не могла отямитися від подиву.
– Так своїми ключами відкрила. Юра мені дублікат зробив, про всяк випадок, – спокійно пояснила жінка.
– І… часто ви тут буваєте? – Оля відчула, як до горла підступає ком.
– Ну як же, доню? Ти ж вечерю різну щодня їж. Хтось повинен про вас дбати, – з усмішкою відповіла свекруха. – Не може ж Юрочка і працювати, і готувати, і прибирати. Він же в мене такий непристосований до господарства.
У цей момент Оля зрозуміла, що мешкала в ілюзії. Усі ці смачні вечері, чистота в хаті – це була не заслуга Юри, а його мами. Вона відчула себе ошуканою та приниженою. Весь цей час вона думала, що чоловік сам готує і прибирає, а виявилося, що їх доглядає його мама.
Але Оля вирішила не влаштовувати сцени. Вона ввічливо подякувала свекрусі за турботу і сказала, що ляже відпочити, бо погано почувається. У голові в неї вже визрів план.
Увечері, коли Юра повернувся додому, він застав незвичайну картину: його мама та дружина сиділи за столом та мирно розмовляли. Він зрозумів, що його обман розкритий.
– Юро, – солодким голосом промовила Оля, – твоя мама так піклується про нас. Ти не казав, що вона щодня приходить готувати та прибирати.
Юра зблід і почав щось бурмотіти, але Оля перервала його:
– Давай повечеряємо, любий. В нас сьогодні котлетки.
Вечеря пройшла у напруженій атмосфері. Свекруха спробувала розрядити обстановку розповідями про те, як Юрко в дитинстві не любив їсти кашу, як звалився в калюжу з велосипеда і як засунув у ніс горошинку, але Оля лише чемно посміхалася, не підтримуючи розмови.
Після вечері свекруха пішла, а Юра спробував порозумітися:
– Олю, послухай, я просто хотів, щоб у тебе все було добре. Ти так багато працюєш, я не хотів, щоб ти ще й удома втомлювалася…
– Юро, – спокійно перебила його Оля, – давай поговоримо про це завтра. Я дуже втомилася і хочу спати.
Юра з полегшенням погодився, сподіваючись, що ранок вечора мудріший.
Наступного дня Оля встала рано і зателефонувала до роботи, взявши вихідний. Юрі вона сказала, що все ще погано почувається і залишиться вдома.
– Любий, ти не міг би мене врятувати? Я переплутала адреси доставки та вказала пункт видачі біля будинку батьків. Ти не міг би поїхати забрати посилку? Я хотіла сама, але так погано почуваюся, жах просто … А там важлива штучка прийшла.
Юра, відчуваючи провину за вчорашнє, охоче погодився. Оля знала, що дорога туди й назад займе в нього щонайменше дві години.
Щойно двері за чоловіком зачинилися, Оля приступила до реалізації свого плану.
Вона набрала номер і домовилася про терміновий виклик майстра із замків. За півгодини він був на місці, і вже за годину роботи він повністю замінив замок вхідних дверей. Оля подякувала йому та щедро заплатила за терміновість.
Тепер лишалося чекати. Оля сіла в крісло і почала перебирати у пам’яті події останнього року. Як вона могла бути такою сліпою? Як не помічала очевидних знаків? Вона згадала всі моменти, коли Юрко згадував свою маму, як він уникав самостійності, як легко погодився переїхати до неї. Тепер усе стало на свої місця.
За дві години пролунав дзвінок у двері. Оля не ворухнулася. Потім почувся звук ключа в замку, але двері не відчинилися. Знову дзвінок.
Оля взяла телефон та побачила кілька пропущених від Юри. Вона набрала номер.
– Олю, що трапилося? Я не можу відчинити двері, – схвильовано сказав Юра.
– Все гаразд, любий, – спокійно відповіла Оля. – Просто у моїй квартирі більше немає місця для зрадників. Можеш повертатися до своєї матусі.
– Олю, почекай, давай поговоримо! – у голосі Юри чулася паніка.
– Нам більше нема про що говорити, Юро. Я надішлю тобі заяву на розлучення, підпишеш.
Оля повісила слухавку та вимкнула телефон. Вона підійшла до вікна і побачила, як Юрко сідає в машину та їде. На душі було гірко, але вона відчувала полегшення.
Наступними днями Оля зайнялася переоцінкою свого життя. Вона зрозуміла, що шлюб із Юрою був помилкою із самого початку. Вона була настільки захоплена ідеєю кохання та сімейного щастя, що заплющувала очі на очевидні проблеми.
Юра намагався зв’язатися з нею через друзів та родичів, але Оля була непохитна. Вона розпочала процедуру розлучення.
Багато хто не розуміли її рішення. Подруги говорили, що вона надто гостро реагує, що багато чоловіків залежні від своїх матерів, що згодом усе налагодиться. Але Оля знала, що справа не тільки в залежності Юрія від матері, а в його брехні та нездатності бути самостійним.
– Розумієш, Маша, – пояснювала вона своїй найкращій подрузі, – справа не в тому, що його мама готувала та прибирала. Справа в тому, що Юра брехав мені весь цей час. Він створював ілюзію, замість бути чесним. Я не можу довіряти людині, яка так легко обманює мене. А ось це – зробити тишком-нишком дублікат ключів від моєї ж квартири. Чи це не аргумент для розлучення? Одна справа мамсик, а інша – ось такий махровий брехун!
Маша похитала головою:
– Але ж він робив це з найкращих спонукань. Хотів, щоб у тебе все було добре.
– З найкращих спонукань можна наробити багато дурниць, – зітхнула Оля. – Але стосунки мають будуватися на чесності та взаємній повазі. А що він поважав мене достатньо, щоб бути чесним?
Процес розлучення був непростим. Юра намагався повернути Олю, обіцяв змінитися, клявся, що більше ніколи не брехатиме. Його мати теж втрутилася, намагаючись переконати Олю дати синові ще один шанс.
Цілий місяць, який за законом їм дали на примирення, телефон Олі розривався від дзвінків Юри та його матері.
– Олю, будь ласка, давай поговоримо! – благав Юра в черговому голосовому повідомленні. – Я все поясню!
Оля, не відповідаючи, видаляла повідомлення одне за одним.
За кілька днів у двері зателефонували. Оля подивилась у вічко і побачила Юрку з матір’ю.
– Оленько, відкрий, будь ласка! – пролунав голос свекрухи. – Нам потрібно поговорити!
Оля глибоко зітхнула і відчинила двері.
– Чого ви хочете? – спитала вона холодно.
– Мила, давай все обговоримо, – почала свекруха. – Юра так переживає…
– Олю, я був неправий, – перебив її Юра. – Я все зрозумів. Дай мені ще один шанс!
Оля схрестила руки на грудях:
– І що саме ти зрозумів, Юро? Ти навіть миритися знову прийшов із мамою?
– А я усвідомив, що не мав дозволяти мамі втручатися в наше життя, – відповів він. – Я буду самостійним, обіцяю! Ось мама підтвердить!
– Оленька, – втрутилася свекруха, – я теж була неправа. Я більше не приходитиму без попередження. Ми все виправимо!
Оля похитала головою:
– Ви не розумієте. Справа не лише в цьому. Юра, ти брехав мені місяцями. Ти створював ілюзію замість того, щоб бути чесним.
– Але я робив це заради тебе! – вигукнув Юрко.
– Ні, – твердо сказала Оля. – Ти робив це заради себе. Щоб я думала, що ти ідеальний чоловік, здатний все встигати.
– Але ж ми можемо все виправити, правда? – з надією запитав Юрко.
Оля зітхнула:
– Ні, Юра. Я прийняла рішення. Наш шлюб був помилкою із самого початку.
– Оленько, не кажи так! – заголосила свекруха. – Ви ж кохайте один одного!
– Кохання без поваги та чесності нічого не варте, – відповіла Оля. – Прошу вас, йдіть. Я надішлю документи на розлучення через адвоката.
Юрко спробував щось сказати, але Оля зачинила двері.
У наступні тижні Оля поринула у роботу та самоосвіту. Вона записалася на курси візажистів, на які так давно хотіла піти.
Якось увечері їй зателефонувала подруга Маша:
– Оль, як ти? Юрко мені дзвонив, всі вуха продзижчав про те, як хоче тебе повернути.
– Я добре, Маш, – відповіла Оля. – І ні, я не передумаю.
– Впевнена? Може, даси йому шанс?
– Ні, Маша. Я рухаюся далі. Знаєш, я пішла вчитися на візажиста.
– Щоправда? Здорово! Завжди знала, що маєш талант до цього.
Через місяць було призначено дату розлучення. Юра прийшов до РАГСу з мамою…
– Олю, прошу, одумайся, – сказав він перед тим, як увійти до кабінету. – Ми можемо все виправити!
– Юра, годі, – втомлено відповіла Оля. – Ти не виправишся за місяць. Тобі треба навчитися жити самостійно, без маминої опіки.
– Але я вже почав! – вигукнув Юрко. – Я з’їхав від мами, живу один!
Оля здивовано глянула на свекруху. Та кивнула:
– Так-так, Оленько, це правда, він тепер сам готує та прибирає.
– Це добре, Юро, – відповіла Оля. – Але для мене це нічого не змінює. Наші шляхи розійшлися.
З кабінету Оля вийшла з почуттям полегшення та сіро-зелененьким свідоцтвом, що дає їй повну свободу. Її телефон задзвонив.
– Алло?
– Здрастуйте, це Ольга? – пролунав незнайомий жіночий голос. – Я представляю салон “Лея”. Ми бачили ваші роботи на курсі та хотіли б запросити вас на співбесіду.
Оля не могла повірити своїм вухам:
– Так звичайно! Я із задоволенням прийду!
Повісивши трубку, вона посміхнулася. Життя давало їй нові можливості, і вона була готова їх прийняти.
Увечері того ж дня Оля сиділа вдома, дивлячись на свої макіяжі, які вона встигла відпрацювати, коли у двері зателефонували. На порозі стояв Юрко з величезним букетом квітів.
– Олю, я знаю, що ти не хочеш мене бачити, але вислухай мене востаннє, – почав він.
Оля зітхнула:
– Добре, Юро. Говори.
– Я зрозумів, як сильно помилявся. Я почав ходити до психолога, працюю над своєю залежністю від мами. Я хочу стати кращим, Олю. Заради тебе.
Оля посміхнулася:
– Юро, я рада, що ти працюєш над собою. Щоправда. Але зрозумій, я не можу повернутись. Я рухаюся вперед, у мене нові цілі та мрії.
– Але я люблю тебе, – тихо сказав Юра.
– І я тебе, – відповіла Оля. – Любила – додала вона. Але іноді кохання недостатньо. Нам обом треба рухатися далі.
Юра кивнув, розуміючи, що це справді кінець.
– Я бажаю тобі щастя, Олю, – сказав він, простягаючи їй букет.
– Дякую, Юро, – відповіла Оля, приймаючи квіти. – І я тобі теж бажаю знайти свій шлях.
Коли Юрко пішов, Оля поставила квіти у вазу і сіла за комп’ютер. Вона поринула в роботу, відчуваючи, що нарешті знайшла своє покликання.
Через півроку Оля вже працювала в новому салоні, вона почувала себе щасливою та впевненою у своєму рішенні розпочати нове життя.