Коли Василь почув ці слова, він подумав, що то жарт і навіть спробував розсміятися. Але теща Зінаїда Степанівна подивилася на нього так пильно і суворо, що сміятися розхотілося.
– Зінаїдо Степанівно, у вас своїх грошей немає, чи що? — обережно поцікавився Василь. – Пенсію не заплатили? Ви скажіть, скільки треба, я переведу.
– Все давай! – Безапеляційно заявила жінка. — Скільки є, стільки й перекидай.
— Але ж дозвольте, — не здавався Василь. – З якої статі це “все”? Це мої кровні, я їх заробив, мені витрачати. Дениску кросівки нові потрібні, старі порвалися, а мені дзеркало в машині поміняти треба.
— У цьому будинку всі гроші лежать в одному місці — у мене, — Зінаїда Степанівна теж не збиралася здаватись і стояла на своєму. — Раз ми одна сім’я, то маємо мати загальний бюджет.
– А чому саме у вас? — примружився Василь.
– А в кого ще? — здивувалася теща.
— У мене, адже я господар. І єдиний чоловік у будинку, крім Дениски.
— «Господар», — посміхнулася Зінаїда Степанівна. — А моя квартира. Цей будинок ще мої батьки зводили, від заводу їх посилали, там же квартиру дали.
— Та начхати мені на квартиру, — не стримався Василь. — Не про неї йдеться. Грошей моїх ви не отримаєте.
Василь із дружиною Любою та трьома дітьми: Дениском, Олею та маленькою Світланою два тижні тому переїхали пожити до тещі. У їхній квартирі, майже в усіх кімнатах одночасно відбувався ремонт, ходили робітники. Дихати будівельним пилом було небезпечно, та й спати на сяк-так поставлених розкладачках у єдиному незачепленому приміщенні нікому не хотілося. Тому сімейство прийняло найоптимальніше рішення – тимчасово переїхати до Зінаїди Степанівни, благо вільного місця в неї було більш ніж достатньо для великої родини.
І все йшло добре спочатку. Діти раділи бабусі, а бабуся онукам. Василеві до роботи добиратися було ближче на три станції метро, ніж раніше. А дружина Люба нарешті полегшено зітхнула. Переклавши щоденне приготування на матір, вона читала Денису та Олі свої дитячі книги, знайдені у шафі. На роботу їй ходити було не треба – вона перебувала у декретній відпустці.
А потім сталося дивне. Того дня, коли Василь отримав зарплату, теща зустріла його в коридорі. Він не встиг навіть роззутися, як вона накинулася на нього з вимогою віддати їй гроші, наче грабіжник із великої дороги.
На їхню суперечку з кімнати вийшла дружина. Заспокоївши матір, вона відвела чоловіка убік і тихо заговорила:
— Васю, переведи ти їй зарплату. Гірше не буде. Мама не витратить її нікуди.
— Стривай! Ти що, на її боці?
– На твоєму. Тому і вважаю, що тобі краще її послухатись.
– Ха! Дорога жінко, я свою маму в дитинстві не часто слухався, думаєш, для твоєї виняток зроблю?
Люба зітхнула і почала пояснювати. Виявляється, у них із самого початку у сім’ї був такий звичай: чоловік Зінаїди Степанівни кожну свою получку складав у сімейну скарбничку. Раніше не було жодних карток, все платили готівкою. Зінаїда Степанівна ретельно перераховувала їх до копійки та видавала чоловікові невелику суму «на шпильки» або, у його випадку, «на цвяхи». Чоловік не чинив опір, його влаштовувало, що дружина керує фінансами в сім’ї.
— А коли накопичувалася велика сума, ми купували щось у будинок чи їздили у відпустку, — закінчила Люба.
– А як же дрібні витрати, побутові витрати? — дивувався Василь.
— Мама видавала кишенькові гроші. А продукти та все інше сама купувала, за списком.
Тут Василь згадав дещо. Коли вони з Любою тільки почали зустрічатися, вона ніколи не мала грошей. Вона тоді працювала у магазині товарознавцем, Вася навіть знав дні її зарплати. Але таємниче гроші на наступний день з її гаманця губилися. Дівчина ніяково мовчала, а йому доводилося постійно платити за неї.
Ситуація змінилася, коли вони одружилися та стали жити окремо. Гроші дружини перестали пропадати, і Василь забув про минулі випадки.
– У тебе вона теж гроші брала?
Люба кивнула.
– Я сама віддавала. У нас так заведено було. Це наша традиція.
Василь ляснув себе по лобі. Нічого собі традиція! Та тут справжнісінький фінансовий матріархат. Бабуся з усієї родини данину знімала, чоловікові й дочці копійки відраховувала, а на себе мабуть витрачала.
– Люба, – твердо сказав чоловік. — Ти мене знаєш, я поважаю звичаї та традиції будь-яких народів, навіть найдикіших, але це вже перебір. Ми з тобою майже десять років у шлюбі, гроші у нас завжди були спільні та проблем не було. А зараз ми на пару місяців зупинилися у твоєї мами, і ти пропонуєш під її дудку танцювати?
Люба знизала плечима.
– Та мама нічого з твоїми грошима не зробить, збереже і навіть примножить.
– Це як? – Не зрозумів Василь.
– Ну, – дружина трохи зам’ялася, не знаючи, говорити чи ні. А потім все ж таки зважилася. — Покладе до банку під відсотки.
– Щооо? — мало не закричав Василь.
Припливли! Краще б залишилися у квартирі серед будівельного пилу. Там хоч для здоров’я шкідливо, зате для гаманця безпечно.
— Та не кричи ти так. Світлана тільки заснула!
Люба зникла в дитячій, а Василь пішов до їхньої кімнати відпочивати. Він планував трохи подрімати – дуже вже втомився на роботі. Кілька годин поспить, нічого страшного не станеться.
Прокинувся Василь якраз до вечері. Теща приготувала картоплю пюре з котлетами, поставила на стіл тарілку салату та холодний компот. У Василя забурчало в животі – так хотілося їсти.
– Соусу немає, – невдоволено пробурчав дев’ятирічний Денис. Хлопчик не любив їсти їжу без сирного соусу, кетчупу або, на крайній край, майонезу. Василь поділяв його смаки, тому без зайвих слів схопив свою картку, сунув ноги у вуличні черевики та кинувши: «Я швидко в магазин, доки він не зачинився», вибіг за двері. Вигук дружини він уже не почув.
У магазині Василь схопив сирний та гірчичний соуси, томатний сік та жуйку з ментолом. Коли настала його черга розплачуватись на касі, картка чомусь не пройшла.
– Що за нісенітниця? – насупився чоловік.
— Недостатньо коштів, — байдуже сказала касирка. – Готівка?
— Та маю гроші! Лише сьогодні зарплату отримав.
— Ой, може, вкрали? — співчутливо спитала старенька в черзі позаду. — Мені ось теж днями шахраї ці дзвонили, просили мільйон перевести за онука – на свій лад почала голосити вона.
— Нема кому в мене кра…, — почав Василь і замовк. Неприємний здогад відвідав його. – Не може бути. Ну, Зінаїде Степанівно!
Залишивши покупки на касі, Василь вибіг із магазину і помчав додому. Ось нахабна жінка! Поки він спав, узяла і його гроші собі перевела. Тільки як умудрилася? Через програму на телефоні? Але ж у нього там пароль!
Вдома Василь влаштував скандал. З’ясувалося, що тещі допомагала дружина. Коли чоловік заснув, вона взяла його телефон, зайшла в мобільний додаток і перевела всю суму на картку Зінаїди Степанівні.
— Ось ти…! – Кричав Василь. – Зрадниця! Ти чого всі гроші перевела? Не бачила, що сума велика, не лише зарплатня там!
— Васю, пробач, — плакала Люба. – Як краще хотіла. Мама завжди у себе гроші зберігала та облік покупок вела у зошиті.
— От і живи зі своєю мамою! А зі мною давай розлучайся! — вирував чоловік. — Що за сім’я, соромно навіть розповісти комусь про таке!
Від голосного голосу батька заплакала шестирічна Оля та однорічна Світлана. Денис не плакав, але швидко вникнувши в сімейну ситуацію, зрозумів, що через бабусині махінації з грошима він залишився без сирного соусу.
— Не буду я порожню картоплю їсти. Сама їж! — сказав він Зінаїді Степанівні і, надувшись, пішов у кімнату.
– Дітей проти мене налаштував! Мамочки, що робиться! — заголосила жінка і трохи заплакала.
Але Василь не піддався на її фальшиві сльози.
— Зінаїдо Степанівно, переводите мені гроші назад, бо я, клянуся, вам дім рознесу і не подивлюся, що ви моя теща.
Жінка злякалася. Загрози – це вже серйозно, зятя краще не злити. Не думала вона, що так вийде. Сподівалася, що Василь трохи пошумить і затихне, а Люба його заспокоїть. А тут він уже розлученням загрожує і схопив з полиці дорогу вазу – ну точно зараз почне все трощити!
— Васю, а я не можу, — тонким голоском заговорила теща. — Це до банку треба йти, там гроші знімати.
– А телефон!
— Він у мене старий, програму не підтримує.
– Цікаво як! — хмикнув Василь. — Тобі ви гроші за одну хвилину перевели, а назад через банк треба. Ну сходимо завтра до банку.
Але завтра Зінаїда Степанівна нікуди не пішла. Вона лежала в ліжку і зітхала.
– Ох, тиск у мене піднявся. Швидку треба викликати.
— Зінаїдо Степанівно, ви що, вже зібралися від нас іти? А що так швидко? Гроші самі себе не витратять, — єхидничав у дверях Василь. Він ні краплі не вірив у тещину хворобу. Знову вигадує щось, щоби гроші не віддавати.
— Васю, не кажи так про маму! – тихо обурилася дружина. Вона відчувала себе винною, що піддалася матері та перевела їй гроші чоловіка. Занадто довго вона її контролювала, практично до тридцяти років Люба віддавала їй свої зароблені гроші. Ось і вчора здалася під її натиском. Простіше було виконати її вказівку, аніж відстоювати себе.
Надвечір Зінаїді Степанівні стало краще, вона пішла в душ. Поки вона там хлюпалася, Василь увійшов до її кімнати і згріб одяг з гардеробу у великі пакети з-під сміття. Туди ж вирушила і скринька з прикрасами.
— Васю, що ти робиш? – Злякалася Люба, побачивши пакети. — Викидаєш мамині речі?
— Поки що ні, але я подумаю над цим.
Чоловік вийшов із квартири і спустився до машини. Відкрив багажник та закинув туди пакети. Нехай полежать тут. Раз виховувати тещу нема кому, доводиться йому цим зайнятися.
Вийшовши з душу, Зінаїда Степанівна розгубилася – весь одяг зник, окрім халата, що був на ній.
– Люба! Люба! Що тут сталося?
Але відповів їй усміхнений Василь.
— Втратили щось, Зінаїдо Степанівно?
– Де мої речі?
– У мене на зберіганні.
— Ти їх украв? Злодюга! І коштовності забрав! Жук! Жучара колорадська — занервувала теща.
— Злодій злодія бачить здалеку. Зінаїдо Степанівно, а що ви переживаєте? — дурно посміхався Василь. — Нічого з вашими речами не станеться. Полежать у мене. А я поки що видаватиму вам на кишенькові, по одній шкарпетці на день.
Теща почервоніла, як буряк, що щойно плескався в борщі, Василь злякався – раптом і справді тиск підскочить?
— Не хвилюйтеся так. Завтра сходимо до банку, ви повернете мені мої гроші, а я вам – ваші речі.
— Але ж мені нема в чому йти, — захвилювалася теща.
— У Люби щось візьмете.
— Вона менша за мене, мені мало буде!
— Чи не хочете виглядати безглуздо? Розумію, я також не хотів. Але ж ви мене в таку ситуацію поставили. Чи бачена справа – теща у зятя гроші відбирає! Тепер ми квити.
Василь пішов у свою кімнату, роздумуючи, чи не вчинив він із тещею надто жорстоко? А потім подумав: ні, інакше її не перевиховаєш, лише дзеркальними методами.
Наступного ранку Зінаїда Степанівна разом із дочкою та зятем пішли до банку з ранку раніше, коли найменше народу. Одяг Люби обтягував пишне тіло жінки, вона раз у раз оглядала на всі боки – чи не дивиться хто на неї?
Отримавши в банку назад свої гроші, Василь хотів ще трохи знущатися з тещі, але потім подумав, що з неї буде достатньо. Біля будинку він затримався біля машини та витяг з багажника пакети.
– Забирайте!
Зінаїда Степанівна схопила баули і мало не побігла з ними до під’їзду. Василь обернувся до дружини.
— Люба, значить, загостри зараз сюди свої локатори. Якщо я ще раз дізнаюся, що ви з матір’ю ділите мої гроші, то тобі теж дістанеться. Я не твій батько, я не терпітиму таке поводження зі своїми грошима! Ти сама знаєш, як важко мені дістаються: переробки, нічні зміни.
— Васю, я все розумію, — закивала дружина. — Просто у мами такий характер, їй важко чинити опір.
— Скоро ремонт у нашій квартирі закінчиться, повернемося додому і забудемо цей час, як страшний сон.
Так і сталося.
Минуло два роки після інциденту із грошима. Відносини між Василем і тещею залишалися напруженими, хоча зовні всі намагалися дотримуватися пристойності.
Одного дня за вечерею Люба почала розмову:
– Васю, мама просить нас допомогти їй з ремонтом на дачі. Дах щось почав протікати після урагану того року, і паркан покосився. Сама вона вже не справляється.
Василь скривився.
– А інших родичів вона не має?
– Здрастуйте, приїхали… Взагалі-то ми ж найближчі. Давай з’їздимо у вихідні?
Василь неохоче погодився. У суботу вранці вони всією родиною вирушили на дачу Зінаїди Степанівни.
Теща зустріла їх на порозі.
– Ой, як добре, що приїхали! Проходьте, я пирогів напекла.
За чаєм Зінаїда Степанівна почала розповідати про проблеми на дачі. Василь слухав , прикидаючи обсяг робіт.
Після сніданку чоловіки вирушили оглядати дах. Василь поліз на горище, а Денис подавав інструменти.
– Ну й діромаха тут! – почухав маківку Василь. – Не дивно, що тече.
Цілий день вони займалися ремонтом. Василь лагодив дах, Денис допомагав фарбувати паркан, Люба з Олею наводили лад у будинку. Зінаїда Степанівна клопотала на кухні, готуючи обід.
До вечора основні роботи було закінчено. Усі втомилися, але задоволені результатом. За вечерею теща розщедрилася на похвалу:
– Ох, Васько, ось коли молодець, тоді молодець! Спритно ти впорався. Прямо золоті руки в тебе.
Василь зніяковіло посміхнувся. Він уже збирався відповісти, як раптом Зінаїда Степанівна додала:
– От якби ти ще так само вправно з грошима справлявся, ціни б тобі не було!
Василь поперхнувся шматочком хліба. Люба ляснула чоловіка по спині з усієї сили. Він прокашлявся, витер сльози і хрипкуватим голосом спитав:
– Що ви маєте на увазі, Зінаїдо Степанівно?
– Та так, нічого, – посміхнулася теща. – Просто подумала – ось би ти сімейний бюджет так само грамотно розподіляв, як цвяхи забиваєш.
– Мама! Ну, ешкин дрин, знову? – обсмикнула її Люба.
Але Василя вже понесло.
– Ах ось воно що! Ви досі не можете забути про ту історію? Думаєте, я не вмію з грошима поводитися?
– А хіба вмієш? – парирувала теща. – Он, другий рік не можете на море з’їздити. А все тому, що…
– Тому що ми в іпотеку залізли, щоб дітям окремі кімнати були! – розлютився Василь. – А ви б краще допомогли, ніж дорікати!
– Василю! – шикнула на чоловіка Люба.
– Допомогти? – передражнила зятя Зінаїда Степанівна. – Що ви говорите! Та я б із радістю! Але хто мені довірить? Ви ж мене за шалену стару тримаєте, яка тільки й мріє, як би у вас гроші відібрати!
– А хіба ні? – в’язнів Василь.
У кімнаті зависла напружена тиша. Діти злякано принишкли, переводячи погляд із батька на бабусю і назад.
– Знаєте що, – повільно промовила Зінаїда Степанівна. – Я, мабуть, піду приляжу. Втомилася щось. Тиск, напевно, знову піднявся, піду виміряю… Ох-ох – театрально тримаючись за стінку теща випливла з кухні.
Люба докірливо подивилася на чоловіка:
– Ну ось, знову ви посварилися. І навіщо було починати?
– Я починав? Це вона перша про гроші заговорила!
– Васю, ну не можна ж так. Вона таки моя мама.
– Саме так! Твоя, а не моя! І взагалі, Любко, не доводь до гріха, того разу ледве стримався, ти й так дров наламала, тож не нагнітай давай!
Вечір був зіпсований. Додому поверталися мовчки. Вдома Василь пішов у свою кімнату, грюкнувши дверима.
Кілька днів подружжя майже не розмовляло. Люба переживала, що знову опинилася між двома вогнями – чоловіком і матір’ю.
Несподівано ситуацію розрядила маленька Світлана. Одного вечора вона підійшла до батька з скарбничкою в руках.
– Тату, візьми мої грошики. Купи бабусі Зіні подарунок, щоб вона не гнівалася.
Василь розгубився.
– Дочко, ти чого? Це твої гроші, збирай на ляльку.
– Не хочу ляльку. Хочу, щоб ви з бабусею не сварилися.
У Василя защеміло серце. Він обійняв дочку і замислився.
Наступного дня він зателефонував тещі:
– Зінаїдо Степанівно, я тут подумав… Може, ви допоможете нам із сімейним бюджетом розібратися? Ви ж досвідчена у цих справах.
На тому кінці дроту повисла пауза. Потім теща обережно відповіла:
– Що ж, давай спробуємо. Приїжджайте у неділю, подивимося ваші витрати.
У неділю вони всією родиною вирушили до Зінаїди Степанівни. Василь приніс документи щодо кредитів та виписки за рахунками.
Теща уважно вивчила папери, щось підраховуючи у блокноті. Потім підняла очі на зятя:
– Знаєш, Васю, а не так вже й погано ви справляєтеся. Але тут і тут, – вона показала на цифри, – можна б заощадити. А ці витрати взагалі зайві.
Вони довго обговорювали сімейний бюджет. Василь дивувався, наскільки тямущі поради давала теща. До кінця розмови у них уже було складено план, як за рік накопичити на відпустку біля моря.
– Гаразд, ось не знаю, що в нас у будинку такий міністр фінансів живе, щиро дякую, Зінаїдо Степанівно, – щиро подякував Василь.
– Та гаразд, – махнула рукою теща. – Я рада, що ти звернувся до мене. І… Ти вибач, якщо образила тоді.
– І ви мені вибачте, – зніяковів Василь. – погарячкував я.
Вони потиснули один одному руки. Люба щасливо посміхалася, дивлячись на цю сцену.
З того часу стосунки в сім’ї потихеньку налагоджувалися. Василь почав радитись із тещею з фінансових питань, а вона намагалася не лізти без попиту у справи молодих. Всі зрозуміли, наскільки важливо вміти прощати, йти на компроміс і цінувати досвід один одного. А через рік сім’я стояла на пероні, чекаючи свого поїзда на море…