– Чому ти не гасиш мій кредит? матір була розгублена і не розуміла, що відбувається.
— А ти чому мені не сказала, скільки й на яку мету береш? Ти сама обдурила мене, а тепер відповіді вимагаєш? – Ліза сердилась на матір, яка намагалася її обдурити.
— Федю, чому ви не візьмете іпотеку? Аліна на роботу вийшла, шабашки братиме, ти теж міг би якось постаратися. Треба крутитись, поки молоді, – наставляла мати сина.
— Вам же втрьох у цій квартирці тісно, — говорила мати, сидячи на кухні в крихітній будці, що дісталася у спадок невістці від її бабусі.
— Аліна ж має материнський капітал, цю квартиру продали б, вам би на перший внесок вистачило, і ще б залишилося!
— Скільки там того капіталу! — хмикнув син. — Та ну, мамо, яка іпотека? На іпотеку працювати треба!
Працювати Феденька не любив.
Він любив, щоб жилося легко і красиво, якось усе само собою утворювалося, проблеми розсмоктувалися без його прямої участі. Добре, що його уявлення про комфорт обмежувалося затишним диваном та великим телевізором.
Його дружина Аліна була родом із села. Роботи вона не боялася і мала жалісливих родичів, які час від часу посилали до міста щедрі сільські гостинці. Феденьку вона любила беззавітно, таких красенів у їхньому селі зроду не було, і вона ставилася до чоловіка, як до подарунка небес.
Загалом, всі, здавалося, були щасливі і нічого особливого від долі не вимагали, але материнське серце за синочка боліло. Побут Феденьки здавався їй невлаштованим, харчування мізерним, а можливості обмеженими. І хто ще може допомогти синові за таких умов, як не рідна мати?
— Федю, хіба тобі самому краще жити не хочеться? – чіплялася з розпитуваннями жінка.
— Та мені й так добре, мамо. Робота не курна, Алінка господарська, за будинком стежить, сина вирощує, чого ще? – резонно помічав син.
Галина Петрівна невістку особливо не жаліла, не таку дружину вона для сина хотіла.
Мати уявляла собі, як Феденька одружується з красунею, розумницею, яка виб’ється у начальниці і забезпечить синочку казкове життя. Хотіла, щоб невістка була у всьому, як її старша дочка Ліза.
Та жила сама, до сорока років сім’ї не завела. Натомість мала гарну роботу та квартиру. Жінка влаштувала свій побут із комфортом, їздила на курорти, відвідувала СПА, одягалася у дорогих магазинах. Словом, робила кар’єру і жила на втіху.
Коли з’явилася Аліна, син зажив самостійним життям і навіть подарував Галині Петрівні довгоочікуваного онука, на цьому можна було б заспокоїтися. Але мати не могла.
— Федю, ти б Вітеньку на море влітку звозив, хлопчикові сім років, а він моря жодного разу не бачив, — залазила вона з порадами до сина.
— Та навіщо йому море? Алінкіна рідня у селі до стелі стрибає від радості, коли ми їм онука на літо привозимо. І нам напружуватись не треба. А на відпочинок на морі працювати доведеться, я так не люблю.
— Гаразд, сину, я сама його до моря зводжу, — зітхала мати.
— Дочко, ти знаєш, що Феденькін син жодного разу на морі не був? – Незабаром запитала мати у старшої дочки.
– Що заважає? Алінкіна рідня не пускає чи Федька?
Сестра знала все про особливості побуту та характер рідного брата. Брата вона любила, як кожна старша сестра, і допомагати йому не відмовлялася, але до певної межі.
— Грошей у них такі поїздки немає. От я й подумала звозити онука на море, благо літо надворі. Дай нам грошей.
Ліза замислилась. Не те щоб їй шкода було грошей на племінника, тим більше такі витрати її не розорили б, але садити собі на шию сім’ю брата їй зовсім не хотілося. Вона була жінкою недурною і знала, до чого може призвести така благодійність.
Зрештою, жінка вирішила, що якщо вона дасть грошей на літній відпочинок для матері та племінника, біди не буде.
Восени почалися дощі та пора збирання врожаю. Родичі Аліни запізнилися з дарами, бо в них зламалася машина.
– Федю, а ти не хочеш машину купити? – внесла пропозицію мати.
– Та на що вона мені? Машину обслуговувати треба, ремонтувати, заправляти,— резонно зауважив син.— Та й на що купити? На машину працювати треба, я так не люблю.
Про ставлення сина до «вколювання» матері було добре відомо.
— Ти міг би тоді сам до села до тестя їздити, банки звідти привозити, дитину на відпочинок відправляти. Тесть із тещею весь час господарством зайняті, їм туди-сюди мотатися ніколи. Ось машина зламалася і ви без домашніх заготовок.
— Ну то й що, почекаємо трохи, з голоду не пухнемо.
Тіло, зручно влаштоване на дивані, справді було у чудовій формі. Але матері цього мало.
Невдовзі знову відбулася розмова з дочкою.
— Доню, але ти сама подумай, машина — це ж якась допомога для сім’ї! Тим більше, у них, може, ще діти підуть. Дай грошей.
— Хай Федько з дивана підніметься і заробить,— відповіла дочка.— Він що? Сам у тебе попросив?
— Ні, звичайно, Феденька не такий, ні в кого не проситиме. Гордий.
– Гордий! – пирснула Ліза. – Він ледар! Це щастя, що Алінка з ним порається, ось кому треба в ноги кланятися. Якби не дружина, твій син давно б травою-муравою заріс.
— Навіщо ти так про брата кажеш, Лізо? — жахнулася Галина Петрівна.
Вона любила, щоб у сім’ї був мир. А ще вона твердо знала, що у нормальній сім’ї всі одне про одного піклуються.
— Ну так, Феденька не має твоєї хватки, але це не означає, що він поганий чоловік.
— Ніхто не каже, що Федько поганий. Просто він інертний, ніяких прагнень у людини немає. І добре б він один жив, але ж у нього сім’я, а він за неї ніякої відповідальності не відчуває, – говорила Ліза.
— Що ж, Лізонько, такий характер у твого брата. Добре, що він має нас, і ми йому допоможемо .
— Ти на свою пенсію можеш йому допомогти? Машину купиш?
— Ну, дочко, я ж не кажу про щось дороге, вже якась уживана машина, мабуть, тебе не розорить.
— Мене не розорить, а Федькові воно самому потрібне? Він водити хоч би вміє?
Водити Федір умів, якимось дивом йому вдалося подолати природну лінь і відучитися в автошколі. Дякувати за це, втім, слід було не самому парубкові, а його тодішній пасії чиї батьки займалися підготовкою водіїв у власній автошколі.
– Вміє, як не вміє!
Галина Петрівна скористалася будь-яким випадком пишатися Феденькою.
– Ну гаразд, – погодилася Ліза, – нехай буде машина. Може, Федько, хоч у таксі заробляти почне у вільний час замість того, щоб на дивані валятися. Але це востаннє, мамо, утримувати ледаря я не збираюся!
Але найбільше Галину Петрівну хвилювало те, що родина сина жила в однокімнатній квартирці, розділеній на дві половини шафою. Прямо як у давні радянські часи. Спроби покращити умови син не робив, його дружина з цим до нього не чіплялася.
— Аліна,— підступала свекруха до жінки,— невже вам не тісно? Купили б бодай двійку.
Галина Петрівна сподівалася, що, можливо, змусить невістку вплинути на Феденьку. Але Аліна, яка з дитинства звикла до тягарів сільського побуту, жодної проблеми в цьому не бачила, як і її чоловік.
— Та нормально нам,— знизала вона плечима. — Та й де її взяти, цю двохкімнатну?
— Так ви працюєте обоє, могли б в іпотеку вкластися. Тільки Феді треба трохи бійніше бути, підвищення зарплати попросити. Адже він добрий працівник, а зараз треба самому собі прибавку вибивати, — вчила свекруха.
— Та ні, Федя не проситиме, — сумнівалася невістка.
— До того ж, його на підвищення рухали, але він відмовився, — повідала Аліна новину.
Мати схопилася за серце.
– Та чому?!
— Федько каже, на такій посаді більше відповідальності, працювати треба, а він цього не любить, йому відпочивати треба, — спокійно відповіла невістка.
«Та що це таке?» — дивувалася мати. – “Як можна шанс з рук випустити?”
Втім, знаючи свого сина, всерйоз жінка не дивувалася. Але думка про квартиру не давала їй спокою. Підступитися з такою витівкою до дочки вона не ризикувала, Ліза ясно дала зрозуміти, що їй материнська активність не подобається.
Галина Петрівна вирішила піти ва-банк. Вона розсудила, що якщо принесе синові велику суму, яка б покрила хоча б частину першого внеску, він, нарешті, погодиться продати квартиру і взяти іпотеку. Гроші було вирішено взяти в кредит, але спочатку потрібно заручитися згодою доньки.
Про суму кредиту наперед Галина Петрівна вирішила не повідомляти.
— Лізо, мені ремонт потрібен, хочу взяти кредит.
Галина Петрівна розпочала реалізацію хитрого плану.
— Так, твої «хороми» давно настав час відремонтувати, — підтримала дочка.
— Ти мені допоможеш із виплатами?
— Чому б і ні, там, напевно, суми невеликі. Та ти могла б у мене й так попросити, навіщо в борги лізти?
Якби мати «так попросила» потрібну суму, Ліза могла б здогадатися і нічого не дати.
— Мені буде так зручніше, — схитрила Галина Петрівна.
Син проте допомоги не оцінив.
— Ти чого, мамо? Не потрібно нам жодної іпотеки, ми й так добре живемо.
— Та що ти кажеш, Федю! Адже я кредит взяла, гроші чималі. Тобі ось даю, бери та в іпотеку вкладай!
Мати не могла повірити, що син відвертається від такої допомоги.
— Та ну, мені ніколи з цими паперами поратися, потім ще внески плати! А якщо я забуду, там ще відсотки набіжать, ні, мамо, не потрібний мені цей головний біль.
— Ні, якщо я вже взяла, то бери і не відмовляйся, ти мені потім сам спасибі скажеш!
Однак незабаром на жінку чекав ще неприємний сюрприз. Їй довелося зателефонувати дочці.
– Лізо, чому ти не сплачуєш внески за моїм кредитом? Мені з банку повідомлення надійшло про прострочення платежу! Навіщо так мати дурити?
Мати була розгублена і не розуміла, що відбувається.
— А ти чому мені не сказала, скільки й на яку мету береш? Ти сама обдурила мене, а тепер відповіді вимагаєш? – Дочка явно сердилась і провини за собою не відчувала.
— Але ж я тобі сказала, що ремонт мені потрібен, — усе ще намагалася виправдатись Галина Петрівна.
— Мамо, я, коли суму платежів побачила, недобре запідозрила. Мені б одразу в тебе все з’ясувати, та я зайнята своїми проблемами була, вникати не стала. Я зателефонувала своїй подрузі, яка у твоєму банку працює, і все в неї узнала.
Галина Петрівна мовчала. Її план тріщав по швах, Феденька гроші в іпотеку вкладати не хотів, а дочка ніяк не хотіла зате посприяти.
– Ти що? Федько квартиру купувати зібрався? Адже я тебе попередила, що більше в твоїй благодійності не беру участі!
— Лізо, але ж ти бачила, як вони живуть! Я думала, що якщо їм на перший внесок дати, вони якось почнуть це питання вирішувати… — залепетала мати.
– Мам! Ти що? Федька не знаєш? Жодних питань він вирішувати не буде! Нічого такого, з чим не можна було б упоратися лежачи на дивані, твій син затівати не стане. Мало того, що ти проти волі в борги його затягти намагаєшся, ти ще й обманюєш мене!
Ліза сердилась і говорила різко. У Галини Петрівни стислося серце.
— То ти мені з кредитом не допоможеш, Лізонько?
– Ми зробимо так, – сказала дочка, подумавши хвилину. — Гроші, які ти віддала Федьці, доведеться забрати, навряд чи він їх на щось витратив. Все, що забереш, неси до банку та повертай кредит. Все, що попросять, я, так і бути, покрию.
— Але як Федя… — почала мати.
— Феді ти більше не допомагатимеш! Точніше, зі своєї пенсії можеш їм хоч дім купити, а з мене вистачить. Тим більше, що самому братику ця допомога не потрібна зовсім.
Мати мовчала, і Ліза уточнила:
— Ти мене зрозуміла, мам?
Жінці нічого не залишалося, окрім як погодитись.
Вона забрала гроші у сина, чоловік навіть не намагався заперечувати і закрила кредит. Лізі також довелося внести певну суму.
Більше мати синові допомогти не намагалася, тільки онуку носила інколи гостинці. Подумавши, відписала на Вітеньку свою квартиру, справедливо вважаючи, що йому на допомогу чекати не буде від кого. Сліпа любов до сина живе в ній досі.