– Аня, ти чому мою матір до сліз довела? – З порога накинувся на Аню чоловік. Свекруха стояла поряд і ображено сопіла.
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто зла. Але не плакала. Ви впевнені, що це я довела вас? – Спокійно запитала Аня у свекрухи.
– Я заїду, Ганнусю? Я просто поряд із вашим будинком, на ярмарок їздила… – ласкавим голосом проворкувала свекруха Олена В’ячеславівна.
– Звичайно, – просто погодилася дівчина.
Вона росла у суворій сім’ї. І виховання не дозволяло їй грубо суперечити свекрусі, хоч Ані й набридли постійні візити Олени В’ячеславівни. Вона вже чудово знала, про що йтиметься.
…П’ять років тому свекруха вирішила продати простору квартиру, що дісталася від чоловіка. Вона зробила косметичний ремонт і позбавилася житлоплощі. Олену В’ячеславівну не влаштовувало, що квартира була досить далеко від центру. Сина Колю вона ні про що не питала, адже була єдиним власником.
Після продажу Коля переїхав на орендоване житло ближче до роботи. А свекруха почала шукати гарний варіант у центрі міста. Ось тільки час минав, ціни на нерухомість зростали, а бажана квартира все не знаходилася. Гроші ж бігли, як пісок крізь пальці. І через рік пошуків Олені В’ячеславівні вистачило лише на кімнату в комуналці, зате в центрі.
А через три роки Коля та Аня побралися. Весілля зіграли досить пишне – добре вклалися батьки дівчини. Вони подарували їй квартиру після випуску з університету. І за це Аня була їм нескінченно вдячна.
У дівчини була своя двокімнатна квартира, гарна освіта та гідна робота – чудовий посаг.
Ще до весілля Коля переїхав до Ганни. Раніше свекруха зазирала до них у гості раз на кілька місяців. А зараз – майже щотижня. І Аня не відмовляла, боячись образити її та чоловіка.
Але вже зараз Аня не хотіла бачити свекруху. Олена В’ячеславівна прийде та почне скаржитися на нелегке життя у комуналці. Аню це дуже обтяжувало, до того ж у неї зовсім не було часу на порожні розмови – чекала робота.
Непомітно пролетіла година і ось пролунав дзвінок домофону:
– Аня, це я, відкривай.
Свекруха, як завжди, шумно увійшла до квартири. Ніби не жінка, а караван. З купою сумок, пакетів, що шарудять, і пакунків.
– Ось, тортик дорогою купила. Смачний… Став чайник. У магазині така продавчиня гидка попалася, нахамила мені, та ще й обрахувати спробувала. Але мене так просто не обдуриш! Я не якась дурочка з провулочка.
– Зрозуміло, – просто відповіла дівчина.
Аня вже давно зрозуміла, що їй не обов’язково брати участь у розмові. Свекруха може вести монолог годинами. А дівчині потрібно лише іноді вставляти кілька слів. І ствердно кивати.
Не минуло й п’ятнадцяти хвилин, як Олена В’ячеславівна почала скаржитися:
– Уявляєш, нам учора воду відключили! Хтось із мешканців не заплатив, а страждають усі. І не зізнаються! Так я втомилася жити в цій комірчині, де навіть спокійно чай попити на кухні не можна. Ось у тебе добре. Кімнати просторі, багато світла. А вид із вікна просто чудовий.
Аня посміхнулася. Квартира була її предметом гордості.
– Так, батьки постаралися, обираючи її.
– Так Так. Але подивися, тут стільки місця, що ще кілька людей можна підселити, і ніхто утиснутий і не буде. Приголомшливе планування, мені так подобається у вас в гостях бувати, – свекруха широко посміхнулася.
А ось Аня насупилась. Їй не подобалося те, в який бік мати чоловіка повертає розмову. Тож дівчина спробувала змінити тему.
– Ну, місця не так багато. У другій кімнаті маю домашній офіс. Ви ж пам’ятаєте, що я віддалено працюю? Там усі папери, стіл, комп’ютер. Та й бібліотека моя, – посміхнулася Ганна.
– Все це дрібниці, дочко, – стояла на своєму свекруха, – Можна зрушити речі та когось підселити! Потіснитися, так би мовити!
– Олено В’ячеславівно, я не збираюся пускати сюди чужу людину, заради грошей. Нам із Колею комфортно удвох у квартирі.
Аня бачила, як спохмурніла свекруха. Очевидно, невістка відповіла не так, як розраховувала жінка.
– Та хто говорить про чужу людину! – Розлютилася вона, – Я про рідних людей говорю. Про тих, хто потребує допомоги!
«Зрозуміло», – подумала Ганна, – «Вона хоче, щоб я її запросила сюди жити. Звільнила кімнату, а сама працювала у коридорі. Класна ідея…»
– А, зрозуміло, – сухо відповіла дівчина.
Свекруха навіть почервоніла від злості.
– І все? Більше нічого не скажеш? Зрозуміло, і все?
– А повинна? Я вже казала, що не хочу нікого бачити на своїй території. Тому всі розмови у нас чисто теоретичні, – засміялася Аня, вдавши, що не зрозуміла натяків свекрухи. А заразом намагаючись звести розмову на жарт і згладити ситуацію.
Дівчина побачила, як у кулаки стиснулися руки Олени В’ячеславівни. На кухні запанувала напружена тиша. Але тепер уже Аня дуже сподівалася, що свекруха зрозуміє натяк і піде.
– Отож, як ти заговорила? Невісточка…
– Олено В’ячеславівно, про що ви?
– Про що я? Я – стара, хвора жінка. І має тулитися в невеликій кімнатці! Як сирота. А ви житимете у просторій квартирі? Ну вже ні! Я переїжджаю сюди!
– І хто це вирішив? – спокійно запитала Ганна. вона досі намагалася утримати ситуацію під контролем.
– Я!
– А ви у цій квартирі хто? – Аня до останнього намагалася зберігати терпіння.
– Я мати твого чоловіка! – сказала свекруха таким тоном, ніби цей статус відкривав їй усі двері. І вирішував усі питання.
– А ваш син у цій квартирі хто?
– Що?
– Олено В’ячеславівно, якщо ви не забули, цю квартиру мені подарували батьки задовго до шлюбу. Я – єдиний власник за законом. Якщо ми з Миколою раптом розлучимося, він не отримає нічого, звичайно. І мені цікаво, з чого ви вирішили, що можете розпоряджатися моєю квартирою? – Аня нарешті висловила все, що хотіла і замовкла, дивлячись на червоне від злості обличчя родички.
– Як ти смієш так зі мною розмовляти! Дівча!
– А мені набридли ваші натяки. Ви продали свою квартиру. Купили кімнату та туди переїхали. Вас ніхто не примушував.
– Я пожаліюся Колі на тебе!
– Будь ласка. Але ж я не сказала нічого образливого, просто сухі факти.
Свекруха різко встала з-за столу.
– І як мій син вибрав собі таку… Хамку!
Аня глянула на годинник. До повернення Колі вона ще мала трохи часу, щоб попрацювати. Потрібно якнайшвидше закінчити всі справи. Аня була впевнена, що ввечері вдома буде спекотно.
…Як дівчина й припускала, увечері разом із чоловіком прийшла й свекруха. У неї були опухлі, заплакані очі. Весь її вигляд виражав вселенський смуток.
З порога Коля роздратовано заявив:
– Аня, ти чому мою матір до сліз довела? Тобі не соромно? Доросла ж людина…
– До сліз? Не знаю, коли вона йшла, то була просто зла. Але не плакала. Ви впевнені, що це я довела вас? – Спокійно запитала Аня у свекрухи.
Жінка відразу кинулася в бій.
– Подивися, синку, вона ще й крутиться! Подивися, подивися, як твоя дружина ображає твою матір! Ні сорому, ні совісті немає!
– Аня, – прикрикнув Коля, – Не розмовляй з мамою в такому тоні!
– Добре, але тоді нехай і вона дасть спокій цій квартирі.
– Коленько, бачиш, як вона каже, безсовісна… – заголосила свекруха, заламуючи руки.
– Як ти можеш так казати? Аня! Це моя мама! Вона мене виростила, дала освіту! І в неї проблеми. Ти вважаєш, що я маю залишити її жити на старості років у тій клітці?
– Вона продала свою квартиру, не спитавши твоєї думки, якщо ти пам’ятаєш. – Зауважила Аня.
– І це її право! Аня, то була її квартира, не моя. Вона була єдиним власником.
Дівчина посміхнулася, мабуть, ні мати, ні її син не бачили проблему.
– Ну так і в мене є права, любий. Я теж тут єдиний власник, чи ти забув?
Коля насупився, мабуть, тепер у його голові склалися всі пазли. Він обернувся до матері з питанням у очах. Але тут уже заголосила Олена В’ячеславівна.
– Ви – одна родина. Тут немає нічого твого чи чужого. Все спільне! У нормальних сім’ях так і є.
Коля схвально закивав.
– Аня, моя мама права. Це буде вірно.
Аня лише стомлено зітхнула і опустилася на стілець. Вона не розуміла, як донести до них думку, що свекруха тут не оселиться.
– Колю, адже ми з тобою сім’я?
– Звичайно, люба!
– Тоді чому ти не береш до уваги мою думку? Чого я хочу? – тихо спитала Аня.
– Про що ти?
– Я не хочу жити з твоєю мамою. Я навіть зі своїми батьками не хочу жити, хоч дуже їх люблю. Але дві родини під одним дахом – суцільні муки. А ти мене не чуєш, Колю. Просто гнеш свою лінію. Ідеш напролом. Так не піде.
Коля навіть на мить здивувався.
– Але мама…
– У твоєї мами є кімната, пенсія. Вона не потребує іншого будинку. А ось я потребую спокою. Олено В’ячеславівно, – звернулася вона до свекрухи, – Вітаю, більше у вас немає такої непорядної та безсовісної невістки. Я подаю на розлучення. концерт закінчено.
– Що?! – одночасно обурилися мати та син.
…Але Аня вже все вирішила. Як вона може довіряти людині, яка плює на її бажання? Адже Колю турбує лише мама. І так буде завжди.
Дівчині важко вдалося вигнати чоловіка і свекруху. На це знадобилася не одна година і не одна її нервова клітина. Але як тільки двері за ними зачинилися, Аня відчула, як з її плечей упав важкий тягар. І ніби стало легше дихати… “Наступного разу, зустрівши чоловіка, я спочатку познайомлюся з його мамою, а вже потім вирішуватиму чи виходити за нього заміж” – сумно усміхнулася вона сама собі і пішла ставити чайник. Чай у цій ситуації був єдино правильним рішенням.