Марія з Данилом познайомилися на літньому музичному фесті. На рок-фестивалі. Вони один про одного й раніше чули, але якось так вийшло, що просто чули це раз. І друге – у нього сім’я, у неї сім’я. Все у всіх логічно і правильно, начебто. Звідки цікавості взятися?
Ні, пісні Данила Маша слухала. Із захопленням. Свою музику вона не вважала особливо гарною – так, пісеньки під гітарку. Під три блатні плюс один баре. Ну, гаразд, не три – п’ять. Данило ж був серйозним музикантом. Він співав, а у програшах видавав на гітарі такі мелодії, що закачаєшся. Як не слухати? Машу сповнювало гірке здивування, чому така талановита музика не бачить світ… невеликі концерти та невеликі рок-фестивалі, організовані ентузіастами, не рахуються.
Майже перед тим фестивалем чоловік заявив Маші, що йде. І син, Костя, іде разом із ним.
– Куди йдете? – нічого не зрозуміла Марія.
– Та від тебе я йду, дуриндо! Кості вже вісімнадцять скоро. Він теж втомився від твого… художнього безладдя.
Антона ніколи не влаштовувало Машине життя. Хоча свого часу він закохався саме у дівчину, яка співає на Арбаті під гітару. Антон був на рік старший за Машу. Вони, юні та закохані, швидко закохалися, швидко одружилися. А за дев’ять місяців народився Костик. Маші було двадцять, коли на світ з’явився їхній син. Антонові – двадцять один. Він обіцяв любити Марію, у всьому її підтримувати. І ось, вісімнадцять років вона жила мрією, що колись стане більше, ніж співачкою третього ешелону в андеграунді, яка збирає гроші на концертах у капелюх. В основному в капелюх – іноді були квитки, справжнісінькі. Але далі невеликих клубів та кафе Маша за вісімнадцять років так і не просунулась.
– Антоне, ти збожеволів. – сумно сказала вона. – Чи в тебе хтось є? Куди, в такому разі, ти тягнеш нашого сина?
– Маш… я просто думав, що ти подорослішаєш.
Загалом, вони справді пішли. Причому Костя, що виріс у здорову махіну метр вісімдесят вісім, обіймав маму і говорив:
– Я приходитиму до тебе в гості!
– Чому не залишитись? Ну хай він собі йде… а ти куди?
– Ма! У мене інститут. Все серйозно.
Так. Напевно, вона і справді так і не подорослішала. Навіть якщо син боїться, що її спосіб життя завадить йому вчитися в інституті. Подумаєш, інститут! Марія і сама закінчила свого часу. І музика не завадила, і народження Кості. Щоправда, мама, доки була жива, теж часто говорила, що вища освіта – єдине досягнення Маші. Ніхто її не розумів!
Сестра Дашка лише розуміла. Молодша сестричка. Але вона вискочила заміж і поїхала до Києва. Але вони були на зв’язку по можливості. Просто… дистанційна підтримка – це вже трохи не те.
Адже Маша мала пару пристойних рядків у піснях. Хіба це не досягнення?
Загалом, на той фестиваль Марія приїхала в стані розбитому. А як ще повинні почуватися люди, у яких звалилося життя? Вона так і не зрозуміла, куди пішов Антон і до кого. Він її покинув, коли Маша взагалі нічого такого не чекала.
На фестивалі їй пощастило особисто познайомитись із Данилом Єрмаковим. Він був на три роки її молодший, дуже гарний – чорне волосся, карі очі. Ця магія його музики поблизу… Але ввечері зібралися, запалили багаття, і Данило весь вечір співав – не втомився ж. Маша сиділа на землі навпроти нього і їхні погляди постійно перетиналися. Цієї миті Марії здавалося, що Данило співає для неї однієї. Цілюща музика проливалася в кров через шкіру, латала душевні рани… чорт, ну чому такий талановитий чувак живе, по суті, так само, як вона?! Адже в нього не три акорди, один барре. Він віртуоз…
Дівчина, що сидить поруч, тоді штовхнула її ліктем.
– Він до тебе звертається.
Задумалася Маша. А Данило, виявляється, простягав їй гітару:
– Зіграєш?
Вона? Після нього? Нізащо!
– Я краще послухаю. – Похитала головою Маша.
І знову співав Данило. І знову легшало. Особливо, коли він дивився їй у вічі. І зовсім недвозначно дивився. Нічого собі! Хіба можна закохатися одразу після розлучення? Але Маша відчувала – саме це з нею зараз і відбувається.
Фестиваль закінчився. Вони з Данилом додалися до друзів у соцмережі, і кожен пішов у своє життя. Маша у своє, розбите. Данило у своє, сімейне та концертне. Щоразу бачачи його лайки під своїми відео, Марія здригалася. Ну не може він серйозно оцінювати її три акорди!
Вона знала, звичайно, що він одружений. І що має доньку, теж майже вже доросла. На фото з родиною Данило був цілком щасливий. Ну і гаразд… Маша теж якось навчилася жити після розлучення. Одна. Так само давала концерти раз чи два на тиждень – грошей їй вистачало. Та ще колишній все норовив підсунути. Марія з ним лаялася:
– Навіщо ти надсилаєш гроші, якщо сина забрав?
– Ніхто його не забирав! Він дорослий. Чи приходив Костя до тебе в суботу?
– Приходив. І зі мною сходив, підтримав мене.
– Машко, скажи, ти до старості бренчатимеш?
– Не починай… – злилася Марія. – Ти свій вибір зробив, ось і живи!
Вона злилася тільки тоді, коли Антон намагався читати їй лекції. А так не сердилась і не ображалася вже. Марія була закохана в іншого чоловіка, на жаль – безнадійно. Вона це розуміла, і не страждала. Просто… жила.
Минуло п’ять років. По суті, у Машиному житті нічого не змінилося. Вона так само «бринькала», збирала свої скромні гонорари. Їздила на фестивалі. Данила більше не зустрічала. Рівно за п’ять років вони знову опинилися на одному літньому фестивалі. Маша вразилася, як погано виглядає. Замучений, змарнілий. У неї навіть серце занурило від такої метаморфози.
– Вітання! Як справи? – Він посміхнувся і стер цією усмішкою перше гнітюче враження.
– Нормально все… у тебе як?
– Не хочу скаржитися. – похитав головою Данило. – Тобі – не хочу.
– Та кинь! Нарікай на здоров’я.
– Так… вдома маю проблеми. Дружина поводиться так, ніби розлюбила мене. Я нічого не розумію. Вона нічого не пояснює. Все руйнується … все, до чого я звик. Але ми з нею дуже різні люди! Гаразд, не важливо…
Він говорив про проблеми у сім’ї, а дивився на Машу. Як тоді… так дивився, що від його погляду все всередині її тепліло. Градус крові підвищувався. А ще Маша думала про те, що завжди дивувалася цьому союзу. Данило гарний, його дружина – не дуже. Він – талановитий музикант, вона – перукар. Дивувалася, але на вигляд вони були щасливою парою. А ось іди ж ти… негаразд щось у данському королівстві!
– Ти з ким назад додому? – раптом спитав Данило.
– Не думала поки що… а ти?
– Я на машині. Можу підвезти.
Маша кивнула головою.
– Так? – Запитав він.
– Так, поїдемо, звісно.
Вони поїхали. У неділю по обіді виїхали і, надвечір були вдома. Точніше, до ночі. Данило зупинив машину біля Машиного будинку і мовчки сидів. Дивився перед собою. Вона наважилася:
– Зайдеш?
Він обернувся. Подивився на неї:
– А можна?
– Можна, можливо. Я одна.
– Серйозно?
– Так уже вийшло. – Знизала плечима Маша.
– А як так сталося?
– Знаєш… я теж не хочу скаржитися.
Вони прийшли до неї додому. А там їх охопила чи то пристрасть, чи божевілля. Загалом, все сталося швидко, швидко. Краще, ніж Маша могла собі уявити у своїх боязких фантазіях. Її захлеснула хвиля нестримного щастя. Данило теж просвітлів обличчям. Залишок ночі вони пили на кухні вино, а він тихенько грав на Машиній гітарі. Зовсім неголосно, щоб не почули сусіди, не дай Боже.
Поспали. Вранці Данило йшов і довго обіймав Машу на вулиці біля машини – вона вийшла проводжати. Їй було начхати, що там побачать і подумають сусіди.
– Ти ж подзвониш? – Запитувала вона, уткнувшись носом йому в плече.
– Звичайно! – говорив Данило. – Я зателефоную. Навіть не думай…
Він поїхав. Маша повернулася до квартири, лягла на ліжко. Нюхала подушку, на якій він спав, як дурненька. З лиця Марії не сходила посмішка. Господи, їй сорок три роки! Чи можливе таке щастя?
Данило сів у машину і ввімкнув телефон. Нічого. Ні пропущених, ні повідомлень. Він чортихнувся, завів мотор. Обличчя його знову похмуре.
Для Маші потягнулися дні очікування. Він не дзвонив! Вона кілька разів набирала номер і скидала. І знову. І знову. І знову. Коли пройшов цілий тиждень, Маша таки наважилася. Набрала і почала чекати. І дочекалася… коротких гудків. Після кількох спроб додзвонитися Маша зрозуміла: її заблокували.
Вона для вірності написала кілька повідомлень – ні. Нічого. Повідомлення не проходили. Чи заблокував, що користь перевіряти по три рази? Маша відчула такий біль у животі, що ледь не зігнулася навпіл від несподіванки. Вона акуратно присіла на стілець і набрала сестрі:
– Дашка, можна я приїду?
– І тобі привіт! – сказала сестра. – Що трапилося?
– Та нічого не сталося! Чи можна я приїду?
– Та чого ти питаєш! Приїдь, і все. У тебе ж є ключ.
Даша ще щось говорила, але Марія вже не чула…
У літаку вона сиділа у темних окулярах. З-під окулярів текли сльози. Так погано вона не почувала себе давно. У сорок три роки серце розбите в уламки… та й годі. Маша намагалася слухати пісні Данила, та не змогла. Дуже боляче їй було слухати. Так боляче, що руки тремтіли, коли Маша перемикала треки.
Вона доїхала на таксі до Дарії та увійшла зі своїм ключем. І очманіла – до коридору з кухні вийшов хлопець у джинсах і без футболки.
– Нормально! Дашка розійшлася з Ігорем, і знову одружилася, а мені не сказала?
– Ви – Маша, правда? Я – Олег, брат Ігоря.
– А самі вони де?
– У гості поїхали. Повернуться завтра.
Точно! Даша щось там щебетала про якісь гості.
– Чому я вас не знаю?
– Тому що я весь час в експедиціях. І на весілля брата навіть не влучив.
– Точно! Ви – еколог. Вибачте, у мене просто зараз такий сумбур у голові…
– Заходьте, Маша. Розташовуйтесь. Я поки що на стіл накрию.
Маша сходила в душ і перевдяглася. Вийшла у вітальню-кухню і пошкодувала, що не вміє свистіти. Накрив так накрив. Салат, м’ясо, фрукти, вино. Вона подумала і сказала:
– А! Гуляти так гуляти.
Вони випили, потім випили на брудершафт. Поїли. Говорили кожен про своє, наболіле. Вина було випито вже чимало.
– Що вам треба, бабам? Якої такої уваги? – питав Олег. – Гроші я наводжу. Вдома… буваю. Іноді. Не розумію вас…
– Отже, Іра – третя, хто тебе покинув. Кинула! Так?
– Ну! І всі мені про якусь увагу тлумачать. А самі подумали б, нафіга вони такі потрібні? Якщо навіть з еспе… експре…
– Експедиції! – старанно вимовила Маша.
– Так! Дочекатися не можуть. А ти нишпориш… – посміхнувся він. – Ми пили на брудершафт?
– Так.
– А чому не цілувалися? Давай виправляти.
Якось так сталося, що поцілувалися вони всерйоз. Від душі поцілувалися. Маша спочатку завмерла, а потім відповіла на поцілунок. Далі вона невиразно пам’ятала, як вони йшли до дивана, і Олег на ходу стягував з неї футболку.
Потім, прикриваючи груди пледом, ошелешена Марія сказала:
– Дякую. Це було дуже вчасно. Тільки давай забудемо про це, гаразд?
– Та як скажеш, звичайно! І нікому, так?
– Боже … Олег! Скільки тобі років?
– Тридцять один.
– Ох… а мені – сорок три!
– Дурниці. – пирхнув він.
Данило Єрмаков прокинувся у вітальні на незручному дивані. Підвівся. Застелив його. Пройшов у кухню. Він шукав, чим би поснідати, але йому наче спеціально нічого не залишили. Ні дружини, ні дочки. Жодної їжі в будинку. Самі вони що їдять?
Ще одна спроба примирення провалилася. Може, він даремно намагається склеїти те, що вже навіть ніяк не скласти назад? Пазл не сходиться більше. Звичка… чи варта вона таких зусиль та страждань? Данило знайшов якийсь пряник, сунув його в рот і вийшов із кухні.
Маша ніколи б не подумала, що випадкова близькість в іншому місті може так відвернути її від серцевих страждань. Почувалася вона себе… неоднозначно. То лаяла себе останніми словами. То прислухалася до себе і раділа, що не болить у грудях. Зникло, минуло те виснажливе почуття, з яким вона летіла в сестри.
Олег поїхав, не чекаючи брата з дружиною. Маша заміла сліди їхнього пияцтва і розпусти. Даша з Ігорем приїхали наступного дня, і сестра потягла Марію гуляти на набережну. Вони сиділи у кафе.
– То що трапилося в тебе?
– Та ти знаєш… нічого й не сталося. Все добре в мене.
– Так?.. – розчаровано простягла Дарина. – Я думала, щось цікаве… наприклад, Єрмаков твій з’явився.
– Єрмаков не з’явиться. Він – боягуз.
– І що? У вас так і не було жодного побачення? Скільки років ви вже знайомі?
– П’ять… гаразд. Одне було. Перше та останнє.
– Ага! Так було таки? Розповідай… – загорілася Даша.
– Розкажу. Ти ж не відчепишся, так?
– Так. Тобто ні, не відчеплюся, звичайно!
Маша прилетіла до дому, почуваючи себе інакше. Про Данила вона все розповіла сестрі, а ось про Олега посоромилася. Та й яка різниця?! Побачилися вони вперше за десять років, та й ще десять не побачаться.
В аеропорту вона ввімкнула телефон і побачила дев’ятьох пропущених… від Данила Єрмакова. Також від нього надійшло повідомлення: «Маша, привіт! Ми можемо побачитися?!” Маша зупинилася, відійшла убік, щоб не заважати потоку людей. Вона відповіла, не роздумуючи: Ні. Це було наше останнє побачення». Марія заблокувала Данила і видалила номер. Вона була певна: все правильно. Може на коротку секунду серце її здригнулося, і спробувало їй завадити, але вона не дозволила цьому почуттю розгорітися.
Ескалатор ніс Машу нагору. У навушниках грала музика. Там про кохання співав Данило Єрмаков, але точно не їй. Чи не Маші. Вона слухала з колишнім замилуванням, але без тремтіння. І то була перемога.