– Чи можна хоч краплю поваги до матері твоєї дочки? – Вигукнула Лариса.
– А що я такого зробив? – здивувався Микита. – Сиджу, нікого не чіпаю.
– Ти не чіпаєш, а папірці від цукерок самі по хаті розходяться!
– І що? – знизав плечима Микита. – Протяг їх ганяє.
– Микита! – Лариса ледве стримувала гнів. – Якби ти їх хоча б не розкидав, то ніякий протяг би їх нікуди не ганяв!
– Візьми та прибери! – Відповів Микита з незадоволеною міною. – Мені вони не заважають!
– Як я подивлюся, то взагалі нічого не заважає! – Лариса зірвалася в крик. – Тільки ми з донькою тебе відволікаємо від думок про високе!
– Замість кричати, вже б прибрала і все! – Микита відвернувся від дружини і продовжити грати в телефоні.
– Чуєш ти! – Хмари згущалися над головою. – Якби ти не розкидав сміття, то мені не треба було б ні кричати, ні прибирати! Я, між іншим, теж утомлююся!
– Сидячи вдома? – Він посміхнувся. – Тобі від неробства дах рве? Справою займися! Здай Соню в дитячий садок, ну, або в ясла, та йди працювати! Тоді не доколупуватимешся до мене!
– Їй рік всього, – здивувалася Лариса.
– І що? – Микита знизав плечима. – У такому віці не беруть? Гаразд. Тоді я тобі роботи підкину!
І він розгорнув цукерку, поклав її в рот, а папірець демонстративно кинув на підлогу, де вже лежало штук десять.
– Прибирання, – сказав він, – дуже добре рятує від неробства!
Це була остання крапля…
Адже на початку стосунків, і навіть на початку сімейного життя рідко помічаються недоліки партнера. Занадто все солодко, приємно та чудово. І, якщо щось і помічається, але пропускається повз увагу, забувається, не акцентується.
Правду кажуть, кохання сліпе. Чи то з часом люди прозрівають, а, може, кохання стає меншим чи іншим.
Але з якими часом сюрпризами доводиться стикатися, коли вже глибоко одружені, та ще й дитина сопе в колисці.
– Микито, на що ти кухню перетворив? – Вигукнула Лариса, хитаючи на руках Соню.
– Чай попив, – промовив він, шарячи в холодильнику.
– На верхній полиці, – сказала Лариса, – у пакеті!
Обід на роботу Лариса склала для чоловіка ще з вечора, бо ранок проходив за одним сценарієм.
– Ага, – він витягнув пакет, скинувши на підлогу пакет зі сметаною.
– Микито, не можна акуратніше? – З досадою запитала Лариса.
– Ну, прибереш потім, я на роботу!
– Звичайно, – Лариса махнула вільною рукою, притискаючи Соню до себе – іншою, – найпростіше так вчинити! Свинячив тут, а тепер йому на роботу!
– Ларисо, нормально тут! – Він відмахнувся, намагаючись пройти повз.
– Що тут нормального? – Лариса посадила Соню в дитячий стільчик. – Крихітки по всьому столу, цукорниця не просто відкрита, а ще й обсипана цукром! Ти у Паркінсоні цукор насипаєш?
– Він сам розсипається! – невдоволено буркнув Микита.
– Рафінад куплю, пам’ятай моє слово! – Лариса пригрозила пальцем. – А крихітки за собою ти стерти зі столу не міг?
Він підійшов до столу і змахнув їх на підлогу.
– О! Чистота!
– Микита! – Стиснувши зуби, видавила з себе Лариса. – Взяв віник і змів!
– Час! – Він показав на наручний годинник. – Робота!
Він вискочив з квартири, а Лариса в’їхала головою у залишені відчиненими дверцятами шафи.
– Ох, ти ж! – Видала вона, поглядаючи на дочку.
Не було б дитини, вона поділилася б знаннями великого і могутнього.
– Зараз ми тут швиденько, ну, або як піде, порядок наведемо, – промовила вона лагідно, нахиляючись до донечки, – а потім у нас стільки справ, стільки справ!
Соня посміхнулася і потягла ручки до мами.
– Ось ти маму любиш, а татку нашому, скільки не кажи, щоб він за собою прибирав, що стінці! І це він ще каже, що матусю любить!
– Мені здається, що це він спеціально, – скаржилася Лариса подрузі. – Ну, не може людина випадково наводити такий бардак за обмежений час!
– Ну, чоловіки ж впевнені у власній геніальності, – знизала плечима Світлана. – Мабуть, це одна із граней прояву.
– Що ж тоді він у всьому іншому дуб дубом? – Поцікавилася Лариса, поглядаючи одним оком за донькою.
– А ти що, раніше не помічала подібного за ним? – Запитала Світлана.
– Найсмішніше – ні. – Лариса замислилась. – Ми ж за півроку після знайомства з’їхалися. Два роки прожили, потім лише одружилися. Чесно, не помічала…
– Навряд чи він в одну мить змінився, – сказала Свєта. – Може, ти до нього чіплятися почала? Чи, як буває, під мікроскоп і докопатись, щоб жити було веселіше?
– До біса такі веселощі! Я що, того? Мені роботи й так вистачає, треба мені ще до Микити докопуватись?
– Ну, чи жили ви якось? От і живіть далі! Раніше прибирала? Ось і тепер забирай! – Світлана знизала плечима. – Швидше за все, раніше ти не звертала уваги, а зараз один раз сфокусувалася і тепер вона саме на очі лізе!
– Тобто я ще у всьому винна? – Запитала Лариса.
– А ти думаєш, що Микита спеціально кухню щоранку розносить? Ще скажи, що в нього порядок дій є, а робить він все за методичкою – “огидний чоловік”.
Себе не накручуй, і йому нерви не псуй! У вас родина, дитина! Життя попереду! Очі прикрий і роби, що належить робити порядній дружині!
Лариса змінила тему, а у подрузі засумнівалася:
«А чи за ту команду вона грає? Виправдала неохайного чоловіка, то ще й мене звинуватила, що я багато від нього хочу!»
– Микита! Ну, куди ти із сухариками в ліжко? Крихітки ж! Як потім спати? – Вигукнула Лариса.
– Перестелеш перед сном, – промовив він, розгризаючи ласощі, – і лікарі рекомендують перед сном постіль перестилати.
– А ти підметеш потім підлогу, щоб по крихітках не ходити? – Запитала вона.
– Ось ще! – скривився Микита. – Під ліжко загнати, а потім, коли ти будеш робити прибирання, тоді все разом і підметеш! – Він усміхнувся і звалився на ліжко, хрускаючи сухариками.
Навіть крізь обурення Лариса вловила сенс фрази, а особливо займенників. «Ти робитимеш прибирання! Ти підметеш!» Тобто він уже заздалегідь знає, що не братиме участі!
Не переламалася Лариса, ліжко перестелила, підлогу підмела, і навіть пакетик від сухариків до сміття донесла, Микита просто його кинув на стіл. Не зламалася, але спокою їй це не додало.
– А чого це ти на Микиту скаржишся? – насупилась Валерія Аркадіївна, переставши бавитися з онукою. – Гарний він хлопчик! А те, що на кухні потворить, так не привчений був.
– Так це ж просто! – Вигукнула Лариса. – Порізав хліб, зітри крихти, попив чай, сполосни чашку! Нічого надприродного!
– Ось і роби, ти ж дома сидиш, – сказала свекруха. – Твоє завдання та священний обов’язок – за домом стежити, поки тебе чоловік на роботі хлібом насущним забезпечує!
– Я не просто сиджу, а в декреті! – зауважила Лариса. – І справ, знаєте, вистачає!
– Ось і приділи чоловікові п’ять хвилин, порядок наведи і займайся своїм декретом! – Сказала Валерія Аркадіївна з деяким невдоволенням. – Я себе пам’ятаю, то взагалі проблем не було! Спали ми днями з Микитою, я ще здорово набрала!
– Ну, не знаю, – сказала Лариса. – Прибирання, приготування, заняття, вправи, прогулянки. Це весь час!
– А може, хтось полінувався в корінь? – З викликом запитала свекруха. – Робиш усе ледве як, то ще й Микиту намагаєшся винним виставити? То ти подумай, за чий рахунок ти живеш?
– А ось тут, вибачте, не все так! – Лариса посміхнулася. – Я до декрету бухгалтером працювала, то в мене і зараз просять консультації. І за кожну плату перераховують! А разом із дитячими, більше Нікітиної зарплати виходить!
– А що це ти на мого синочка таке кажеш? І нечупара він, і отримує мало! Може, ще й не він тобі з дитиною посприяв? – Валерія Аркадіївна дивилася на невістку з недобрим прищуром.
– А чи не пішли б ви з вашими фантазіями, Валеріє Аркадіївно, геть із моєї квартири! – Закричала Лариса. – А якщо ви це ще синові в голову вкладете, то я подам на ДНК-тест, а потім ганьбити буду і вас і Микиту, що ви засумнівались у порядності чесної жінки!
Свекруху Лариса виставила, Соню, після своїх криків, заспокоїла. З останніх сил порядок навела. А ось думки на добродушний лад не вишиковувалися. Похмурі були думки.
Так ще дурні натяки, що Соня нагуляна, не лізли з голови.
– А так спокійно вона про це сказала, ніби не раз уже вимовляла, – промовила Лариса, займаючись домашніми справами, – мабуть, і Микиті говорила, – міркувала вона вголос, – може, тому він так до доньки ставиться?
А до Соні Микита ставився здебільшого з байдужістю. Ніколи не піднімався, коли вона плакала вночі, ніколи не брав участі в її купанні. А від підгузків сахався, як від зміїного клубка.
І останній випадок, коли Лариса попросила його купити нові простирадла для доньки, говорив багато про що.
– Ти що купив? – Жахнулася Лариса, побачивши, що приніс чоловік додому.
– Сама ж сказала, простирадла, – Микита дістав з кишені листок папірця, – ось за цими розмірами. П’ять штук.
– Тобі в магазині їх продали? Де чек?
– Чого пристала? – пирхнув Микита. – Ти сказала, простирадла. Я купив. Все? Все!
– А продавця не збентежив розмір простирадла? – поцікавилася Лариса. – Це ж для дитини!
– А тій продавчині, яка різниця? Хоч для крокодила!
– Микито, це чиста синтетика! Не можна таке дитині! Я ж тобі казала – натуральні тканини!
– Твої натуральні тканини коштують уп’ятеро дорожче! А Вона, – він кивнув на дочку у вольєрі, – ще дрібна. Що вона розуміє? Їй і таке пригодиться! А на різницю я купив смачні цукерки!
– Я не їм цукерки, а Соні ще не можна! – грізно промовила Лариса.
– Не хочете, не їжте, – Микита знизав плечима. – Мені більше дістанеться!
І він пішов у кімнату, залишивши взуття валятися посеред коридору.
І це Лариса намагалася стерпіти, доки не зайшла до кімнати.
Спонтанні рішення рідко бувають вірними, але Лариса не сумнівалася.
– Підняв свою тушку з дивана, зібрав свої манатки і пішов геть із моєї квартири! – кричала Лариса, не переймаючись тим, що її почують сусіди.
– Ларисо, ти чого? – страшно здивувався Микита. – Шифер потік?
– Зараз у тебе щось потече! – Вона загрозливо перехопила віник.
– Чого ти репетуєш? – Микита підскочив і навіть руку простяг за віником. – Давай я підмету! Проблему знайшла!
– Дякую не потрібно! – віник хруснув лозинами у слабких жіночих руках. – Речі збирай та провалюй! Якщо я захочу зі своєї квартири зробити свинарник, я свиней заведу! Такої живності, як ти, мені й задарма не треба!
– То ти це через кухню? – проблищав Микита.
– Кухні, коридору, ванної, туалета, шкарпеток під ліжком та трусів за унітазом! Мені це набридло! Якщо тебе твоя мати не навчила дотримуватися чистоти, то я вчити не збираюся!
Я тобі стільки разів говорила, просила, умовляла! А ти, як свинячив, так і свинячиш! Так ще й кажеш, що мені, неробі такій, не завадить зайвий раз попрацювати!
– П-пробач, – промимрив Микита.
– Все, мій любий! Досить! Більше я терпіти не можу! Терпілка зламалася! Пішов геть! Це остаточне рішення!
Ні через півроку, коли вони нарешті розлучилися, ні через три роки, коли Лариса зустріла нормального чоловіка, вона жодного разу не пошкодувала, що викинула Микиту.
Так, коли кохання затьмарювало очі, вона не бачила його суті. Але коли її в цю суть тицьнули носом, терпіння швидко добігло кінця.
– Дівчатка, – казала вона подругам, – один шанс на виправлення дати можна, а потім до чортової матері!
Сьогодні пробачиш, завтра стерпиш, а післязавтра твоє життя перетвориться на жах! А себе треба любити та цінувати!
І була вона дуже рада, що розв’язалася вчасно.
А Валерія Аркадіївна ще рік після розлучення приходила до Лариси, прохаючи забрати синочка з її шиї, бо вона стара й сил у неї немає.
– Самі виростили, самі й радійте! – Задоволено відповіла Лариса.
І соромно їй не було!