У нас з чоловіком зʼявилась друга картина. Його дід заповів своє житло, коли наш син зібрався одружуватись. Після весілля молоді попросили пожити у тій квартирі і ми дали згоду.
– Але ти не розраховуй, що ви там назавжди! – попередив сина чоловік. – Ми з матірʼю перед пенсією будемо здавати її в оренду, сам знаєш, як без грошей важко!
– Добре тату, без проблем! Ми поживемо років 5, а там на свою квартиру відкладемо! Не переживай.
Ми не переживали, але минає вже восьмий рік, як вони там живуть. За цей час невістка встигла народити двох онуків, а зараз ще й на третього чекає. Скільки б чоловік не нагадував сину про переїзд той лише руками розводить.
– Ти мусиш нас зрозуміти! З дітьми важко гроші відкласти, все якісь потреби, болячки та й на роботі довший час були проблеми з виплатою.
– Сину, ти добре знаєш, що після карантину я попав під скорочення. Матір ледве тягне нас на свою зарплату. Я на пенсію не можу вийти, бо закони поміняли!
І виганяти сина не хочеться, таки рідна людина, але до нього нічого не доходить. Нащо було порушувати обіцянку? Він оправдовується дітьми, але в мене зустрічне питання: навіщо було їх робити, коли ви не маєте де жити? Ми ж з першого дня домовились про те, що квартира залишається нам для орендарів.
А потім чоловіку спала на думку ідея, як цей процес пришвидшити. Його сестра з іншої області час від часу могла приїхати в гості.
– Слухай, Марино, ти ж наче шлунок свій лікувала?
– Так! Вже трохи легше, стільки грошей пішло, мати рідна!
– А ти б не хотіла в нас трохи пожити, може тобі треба якісь обстеження пройти? В нас таки кращі спеціалісти!
Одним словом ми сказали сину, що його тітка потребує житла. Нехай думає що робити, чи з’їжджати, чи впускати її до себе, ну або нехай оплачує їй іншу квартиру.
Він вилупив на нас очі, мовляв, куди їм зараз рипатись з усіма цими речами.
– Я оплатити можу вам два тижні в іншій квартирі, поїдете?
Попри всі пручання син таки переїхав. А ми з чоловіком за той спакували всі їхні речі та відправили по тому адресу. А замки у квартирі змінили.
З того часу вони з нами не розмовляють, кажуть, що більше у них немає батьків, щоб забули про внуків.
А ви мені поясніть? Ми маємо перейти на воду з хлібом, щоб вижити чи як? Домовлялись кілька разів, що це лиш на 5 років…