– Ну і спека! – Софія провела рукою по лобі і подивилася на подругу, яка задумливо йшла поруч.
– Це так… – машинально відповіла Аліна, дивлячись перед собою та прискорюючи крок.
– Чому ти така похмура сьогодні? Літо, сонце, краса! А ти похмура ходиш.
– Та я не похмура, Сонь. Просто задумалась.
– Знову зібралася вивчати свій родовід?
– Так. Ти вгадала. Я саме хочу зайнятися пошуками біологічних батьків.
– А воно тобі потрібне?
– Дивне питання. Звичайно, потрібно.
– Ну, не знаю… Ти до дитячого будинку потрапила зовсім маленькою. Тепер уже доросла, і коледж закінчила, і працюєш. Що тебе пов’язує із цими людьми, навіть якщо ти їх знайдеш?
– Взагалі вони мої батьки.
– Але до дитбудинку ти як потрапила? Вони ж від тебе відмовились.
– Там була каламутна історія. Я їх не звинувачую.
– На повному серйозі їхати зібралася?
– Так. Я дізналася, де мешкає моя біологічна мама. Через дитбудинок начальство на неї вийшло. Про батька поки що нічого невідомо. Раніше жив у нас у місті, потім переїхав, з того часу його й слід простив.
– А мама десь тут мешкає?
– У селі, за десять кілометрів звідси.
– І що ж усі ці роки заважало їй приїхати і відвідати тебе в дитбудинку?
– Соня, ось це я і хочу дізнатися. Може, у неї були непереборні обставини.
– Ага, непереборні… Аліна, не подумай, що я влазю у твоє життя, але… Навіщо тобі це? Зрозуміти не можу!
– Я вже пояснила. Тобі легко говорити, у тебе є батьки. А мені, що жодної рідної душі?
– Та гаразд, гаразд, я все розумію. Тут твоя справа, вирішуй сама. Але будь ласка обережна. Ти ж не знаєш, яка твоя біологічна мати. Вона може багато всього наплести, а ти й не перевіриш.
– Навіщо ти мене переконуєш?
– Я не переконую, я просто попереджаю…
Через тиждень Аліна зібралася і поїхала в село. Розмова з подругою зовсім забулася. Дівчина навіть і думати не хотіла, як її попереджала Софія. Усі її підозри та нерозуміння здавалися порожніми.
Знайомі подруги були з того моменту, як разом вступили до міського коледжу. На перший погляд, вони були несхожими.
Софія виросла у повній сім’ї: батько працював у міському відділі поліції, мати була головним бухгалтером на базі відпочинку. У школі та коледжі навчалася непогано, за сприяння матері влаштувалася на роботу на ту саму базу відпочинку. Від природи дівчина була недовірливою, тож із самого початку й вирішила застерегти подругу від якихось поспішних кроків.
Аліна до повноліття прожила в дитбудинку. Це дуже позначилося на її характері. Росла вона без батьківської ласки, в оточенні людей, які далеко не завжди були їй приємні. Дівчина виросла впевненою в собі, жвавою, здатною постояти за себе. Однак головною її слабкістю були мрії. Аліна часто уявляла собі, як одного чудового моменту возз’єднається зі своїми батьками – знайде їх, зустрінеться, поговорить по душах і набуде сім’ї. Вона думала про це так часто, що згодом вирішила розпочати втілення мрії у життя. Можливість виявилася ідеальною: дівчина закінчила коледж, влаштувалася на роботу на одне з міських підприємств, почала заробляти. А тут якраз відпустка! Саме час з’їздити до села до рідної матері, яку ніколи не бачила.
Шлях до села був близьким – десять кілометрів автобусом, потім ще пішки йти. Аліна довго не хотіла виходити на зупинці – до того добре було сидіти біля вікна, під сонячним промінням, відпочиваючи та насолоджуючись красою літнього дня. Однак таки вийшла, прихопивши із собою сумку.
Нова зупинка гостро виділялася на тлі невеликого лісу та поля. Берези, трава, тиша та спокій. А головне – з людей нікого не було. Аліна зітхнула на повні груди: так, вона любила такі місця. У дитбудинку часто йшла кудись у куточок, аби не перетинатися з тими, хто з нею конфліктував. Від того й полюбила такі моменти самотності, які завжди приносили заспокоєння.
Протоптаною доріжкою вона пішла прямо в село. Перший раз тут була, але відразу зрозуміла, де саме треба йти: дорога то була лише одна. Але який вигляд відкривався на цій самотній дорозі! Над нею – чисте небо, без жодної хмаринки. Праворуч берізки, ліворуч золотисте поле. Та така тиша, що чулося не лише рідкісне спів птахів, а й дзижчання комах.
Ось уже й будинки з’явилися. Аліна знала адресу, тому для неї не важко знайти потрібне житло.
– Цікаво! – сказала вона, глянувши прямо на той самий материнський будинок.
Начебто звичайна будівля. Старий одноповерховий будиночок з невеликою тераскою, огорожі, якісь деревця на ділянці. Однак у всьому цьому відчувалася якась недоглянутість. Ніби за будівлею та городом ніхто не доглядав.
Аліна штовхнула іржаву хвіртку – та легко піддалася і відкрилася. Підійшовши до вхідних дверей, вона постукала. Потім ще раз. Ніхто не реагував.
– До мене чи що? – пролунало звідкись збоку.
Гостя обернулася, і побачила біля хвіртки жінку.
На перший погляд, було досить складно визначити, скільки їй років. Невисокого зросту, товста, з одутлим обличчям, вона була одягнена в якусь поношену сіру футболку та джинси. Чорне волосся було розпущене і падало на плечі.
Аліна, що стояла навпроти, мимоволі вразилася, роздивившись у цій недоглянутій жінці якісь схожі на себе риси. Так, дівчина була молодою, охайною, куди стрункішою. Однак і в особі, і в ході господині вдома було щось знайоме, властиве самій Аліні.
– Так, мабуть я до вас.
– Чи не дочка? – усміхнулася жінка.
– Так… Я Аліна… Я вам дзвонила, Маріє Сергіївно, мені ваш номер у дитбудинку дали. Ось приїхала.
– Ну давай, проходь у хату.
Усередині було якось сиро. З кухні долинав різкий запах спиртного та смаженого. На плиті стояла сковорідка з недоїденою яєчнею. Тут же валялися якісь ящики, склянки, банки. У кутку лежала темно-коричнева грудка, над ним висіла павутина.
– Сюди сідати? – Запитала Аліна, показуючи рукою на єдиний чистий стілець.
– Сідай, дивись, стілець мені не проколи кістками. Наче й кобилиця висока, а худа… — швидко тараторила Марія, навіть не дивлячись на свою новоявлену дочку.
Аліна сиділа мовчки – навіть не знала, як реагувати на такі слова.
– Та ти не ображайся, я по-доброму, по-материнськи жартую. Худа ти, ну так що ображатись? Яєчні хочеш? Може, супу?
– Та ні, дякую, я краще чай поп’ю.
– Ну добре. Як хочеш. Я чай не люблю. Я віддаю перевагу іншим напоям. Як до села, до речі, доїхала?
– Добре дісталася, автобусом. Давно хотіла зустрітися з вами.
– Ти давай, це, від усяких там “ви” відвикай. Ти до мене звертайся, як рідна дочка. Ти ж кровинушка моя. Скільки років не бачились? Двадцять?
– Я у два роки до дитячого будинку потрапила. А зараз мені двадцять три.
– Так, швидко час пролетів. Розумієш, я все життя сумувала від того, що тебе відібрали?
– Забрали?
– А ти що, думала, я сама тебе віддала? Як би не так. Давай я тобі докладно все розповім. Всю правду, як було.
– Я готова. Я завжди хотіла дізнатися.
– Коротше, народила я тебе в сімнадцять років. Ще у школі тоді навчалася. Не в селі, а в селищі, три кілометри звідси. Був у мене залицяльник, Вітька, міський. Ось, чого гріха таїти, по молодості і дурна гуляла з ним. Він одружитися обіцяв. А як завагітніла – зник. Потім дізналася, у місті з іншою одружився. На все життя на нього образилась!
– Кошмар який!
– Так… Мати з батьком лаяли, але сказали, що робити нічого. Ну, народила. А того року саме батько загинув. П’яний на мотоблоці поїхав із дружками і в річці нашій потонув. Мати сумувала, у мене взагалі нервовий зрив був. Школу я покинула, то до кінця й не доучилася. Жила ти перший рік свого життя в цьому будинку. Буду чесною: виховувала тебе переважно моя мати, Ганно Михайлівна.
– А ти… Де була, мамо?
– Я… Та на заробітках все було. Грошей від батька мало було, а з його кончиною зовсім не вистачало. У селище їздила, підлогу мила там на пошті. Якусь копієчку заробляла. А ще через рік тебе до дитбудинку забрали.
– Як же так?
– Так, розумієш, Алінко, у мене сестра ж є, Олько. Так от, вона в місті тоді жила, з новим хлопцем. Ну, народила, двійнят. Ось мати й помчала до міста, з дітьми допомагати. Ользі зовсім не було часу ними займатися: женишок вічно десь пропадав, потім пішов від неї. А вона сама на двох роботах працювала. Мати не могла за всіма онуками одразу встежити, ну й… Коротше, хтось із сусідів скаргу напсав, що ти в нашому домі в неналежних умовах виховуєшся. Ось і забрали тебе потім… Силою! Не хотіла я віддавати, але мене змусили, розумієш…
– Мамо, а батько мій де живе?
– Тьху, і чути про нього не хочу, про Вітьку цього. Пройдисвіт! Начебто в нашому місті жив, та потім переїхав, як мені сказали. А куди – не знаю. Та й краще не знати його тобі. Пропаща людина.
– Мамо, а ти намагалася мене знайти?
– Ну звичайно. Усі ці роки намагалися. Мені ж навіть не сказали, в який дитбудинок тебе відправили. В таємниці тримали. А я шукала… Запитувала, у людей, у знайомих… А ніхто мені не міг дати нормальної відповіді. Я від усього цього так засмутилася, що пити почала. Потім, кілька років тому, дізналася, де ти… Ти вже вибач, що я тоді не з’явилася, просто боязко було якось: ти ж доросла до того моменту була, я й не знала, як ти відреагуєш.
– Та гаразд, мам, я не в образі…
З цього моменту для Марії розпочався новий етап життя. Донька почала їздити до неї щотижня, по суботах. Декілька разів навіть залишалася на ночівлю. Часто говорили до душі, згадували події зі свого життя, нерідко плакали. Чи то від щастя, що зустрілися, чи через пережиті за ці роки розчарування.
Зрозумівши, що Аліна непогано заробляє, Марія вирішила цим скористатися. За все своє сорокарічне життя вона працювала досить рідко: то їздила в селище мити підлогу, то кілька років працювала в їдальні сільської школи. Решту часу жінка жила розгульно, то з одним чоловіком, то з іншим.
Приїжджали до неї “наречені” з міста – зазвичай досить маргінальні особистості. Про гульби знало все село, але ніхто не здогадувався, звідки в Марії бралися гроші.
А жила вона у боргах. Клянчила гроші то в матері, то в сестри, то в далеких родичів, то в знайомих. Позики брала. Іноді торгувала яблуками, які збирала у великому саду неподалік села, де раніше розташовувалась дворянська садиба. Грошей завжди не вистачало, але й наявні копійки вона часто пропивала.
А тут таке щастя з’явилося – донька, та ще й забезпечена, за місцевими мірками. І з квартирою, яку їй видала держава після випуску з дитбудинку.
Аліна каверзи не помічала. І на перше прохання матері везла їй якусь суму. То на їжу, то на обновки. І старалася не бачити того, що кидало на Марію негативне світло.
Пляшки у будинку порожні? Ну то що ж, випиває, з ким не буває. Чи не прибрано? Ну, не встигає отже. Приблизно в такому дусі міркувала Аліна, намагаючись бачити у знайденій після стільки років матері лише плюси.
Софія бачила зміни, що сталися із подругою. І повірити не могла, що Аліна ось так легко возить свої зароблені гроші жінці, яка на весь район відома своїм розгульним способом життя. Зрештою дівчина вирішила піти на важливу розмову. Призначила подружці зустріч у кафе і сама приїхала значно раніше.
– Аліна, ти ж розумієш, що я за тебе турбуюся. Як про найкращу подругу.
– Ну так, Сонь, а що таке?
– Я про маму твою поговорити хочу, Марію Сергіївну.
– Добре. Що ти хочеш сказати?
– Аліна, у мене рідня є у селищі. І всі вони чули про твою маму. Про життя її. Я не хотіла б тобі переказувати все це.
– А, знову плітки.
– Це не плітки, а правда. Зрозумій, ти їй ніколи не була цікавою. У два роки до дитбудинку потрапила, бо мати тебе виховувати не хотіла. І за всі ці роки вона не поворухнула пальцем, щоб тебе знайти. Навіть у селі вже забули, що в неї колись була маленька дочка. А тут ти раптово нагрянула, і…
– Що і?
– І гроші їй возити почала. А знаєш, що відбувалося щоразу, коли ти виїжджала від неї? Пити вона починала і мужиків водити.
– Соня, припини.
– Аліна, тобі справді неприємно? Та вона тебе використовує. Причому дуже нахабно. Гроші твої витрачає. А ти ходиш, як під гіпнозом, і її спонсоруєш. Що сталося з тобою? Тебе начебто підмінили.
– Про нахабство кажеш? А сама не нахабніла лізти в моє життя? До твоєї відомості, мама тепер живе не в селі, а в мене в квартирі. – Жорстоко сказала Аліна і подивилася в очі Софії.
– Я це все говорю для твого ж добра. А щодо квартири… Тобі її для того видали, щоб алкоголічку туди заселяти? Я здивована. Зрозумій, я не просто так з тобою розмовляю, намагаюся врятувати.
– Від кого рятуєш мене, га? Від рідної матері? Так, вона не ідеал. Але іншої у мене нема. Понад двадцять років не було, а тепер з’явилася. І це моя справа. І не смій маму мою ображати. Вона дуже хороша і я буду всіма силами про неї піклуватися.
– Аліна, ну як ти не розумієш…
– Та заткнися ти! – Закричала дівчина на все кафе. Відвідувачі та офіціанти почали обертатися.
– Отак ти, так? Подруга… Ну гаразд. Потім не журись, коли через неї в тебе будуть проблеми. – Соня встала з-за столика і швидким кроком пішла надвір.
Якось увечері після роботи Аліна прийшла додому. Насторожило те, що двері до квартири були відчинені. Зазвичай мама зачинялася на всі замки. Пам’ятала, що одного разу її будинок у селі обікрали, і тепер боялася.
– Мамо, ти вдома? – Запитала, заходячи всередину, Аліна.
З кухні почувся галас. Аліна роззулася, зайшла туди і відразу обімліла.
За столом сидів невідомий молодик. На вигляд йому було років з двадцять п’ять. Міцний, у білій майці, нетверезий, він хитався, сидячи на стільці. Перед ним лежала тарілка з ковбасою, поряд стояла чарка. На серветці валялися три помідори.
Електрична плита була включена, на ній кипів бульйон у новенькій каструлі.
– Вибачте, а ви хто? – Аліна вимовила ці слова з грізною інтонацією, але сама боялася цього незнайомця, котрий опинився в її квартирі.
– Я… Я… У Марії Сергіївни спитайте… – непроханий гість ліг головою на стіл і заснув. Аліна вирішила зателефонувати до поліції, але про всяк випадок пішла перевіряти інші кімнати, турбуючись за матір.
Марія вийшла сама. Точніше, вивалилася прямо зі спальні і відразу розпласталася на дивані. Одягнена вона була в якісь обноски на кшталт нічнушки. Не дивлячись на дочку, захропіла. На одній її нозі був тапок, на другій – довга шкарпетка. Волосся було скуйовджене.
– Мамо, та що ж це відбувається? – Аліна дивним поглядом дивилася то туди, то сюди.
У спальні, на ліжку, сидів неприємний на вигляд чоловік, якого дівчина вже одного разу бачила в селі. Він тоді заходив у свій будинок, що стояв навпроти оселі Марії.
То був товстий, сутулий чоловік років п’ятдесяти, із зморщеним обличчям, довгим носом, щетиною, що сивіла, і численними наколками.
– А ти хто це така? – крикнув він, підвівся на ноги і нетвердим кроком пішов до Аліни.
– Не підходьте, я зателефоную до поліції. Що ви робите у моїй квартирі?
– Та ти чого, дівчинко, погрожуєш одразу? Ми до мами твоєї в гості прийшли. Ми із села приїхали. Чи не можна?
– Загалом це моя квартира і я вирішую, хто тут може знаходитися.
– Ну пробач, нас мамка твоя запросила. Ми з нею давно знайомі.
– Збирайте речі та йдіть.
– Та добре, піти встигнемо. Дай хвилин десять на збори.
На шум прийшов хлопець, що сидів на кухні.
– Дівчина, ви вибачте. Ходімо на кухню, я все поясню. Не ображайтеся.
Аліна пройшла за ним на кухню.
– Ну, і що ви мені хочете пояснити?
– Ну, не ображайтеся, говорю ж. Як вас звати? Аліна, дуже класне ім’я. Ми просто добрі знайомі вашої мами. Ну, гостимо у неї, буває.
– Ну не в моїй квартирі!
– Ну ще раз перепрошую. І за бардак, який ми влаштували, також. Вибачте. Просто ночувати нема де. У мене в селі будинок згорів, а крім вашої мами мені йти в місті нема до кого. Якщо можна буде нічку перекантовуватись, то я буду вам вдячний. Марія Сергіївна дозволила.
– Гаразд, якщо вона дозволила. Але тільки одну ніч і не більше. Далі шукаєте собі ночівлю.
Аліна дуже нервувала через цю ситуацію, та ще й після роботи втомилася. Але, дивлячись на цього хлопця, несподівано задумалася: адже симпатичний, хоч і нетверезий…
Через рік Софія з Аліною випадково зіткнулися у сквері. Не бачилися з моменту сварки у кафе.
– Алінко, ти чи що?
– Я, а хто ж.
Так, Софія й не думала, що подруга так зміниться. Аліна дуже схудла, виглядала якось недоглянуто: дуже брудна спідниця, курні кросівки, безглузда футболка. Пишного темного волосся не було – голова дівчини була коротко острижена. Погляд у неї став не твердим і впевненим, як завжди, а блукаючим. Шкіра здалася Софії дуже блідою, а всі кроки Аліни виглядали сповільненими, незграбними. На тлі своєї подруги Софія тепер виглядала дуже смаглявою та великою.
– Алінко, що ж це з тобою трапилося?
– Життя, Сонечко, життя. А ти, як бачу, нічого так, нормально живеш.
– Та як зазвичай. А ти… Ти працюєш?
– Ні, звільнили. Я з мамою мешкаю. І так, пам’ятаю, як ти мене попереджала. Знаєш, ти дуже дурна. Давно хотіла тобі це сказати. Ми з мамою знаємо, як нам жити, і порадниці не потрібні.
– Аліна, ми з коледжу товаришуємо. Мені прикро тоді у кафе було, але ти для мене завжди залишалася подругою. Що ж ти зараз робиш, навіщо губиш своє життя?
– Подруга? Смішно. Не потрібна мені така подруга, я маю і без тебе все місто друзів.
Аліна плюнула під ноги Софії і пішла у бік старого легковика, припаркованого біля скверу. Звідти вийшли якісь хлопці, які зовні не викликають довіри, привітали її і відчинили двері машини.
– Ну що, Сонько, зрозуміла? На тебе так ніхто не чекає. А мене, бач, навіть возять. А ти котись у автобусі!
Соня відчула гидливість, дивлячись на цю неприємну сцену. І все ж таки їй було дуже шкода свою подругу, якій вона тепер ніяк не могла допомогти. Якби відмовила її тоді від першої поїздки до села до Марії Сергіївни, то може бути і життя у Аліни не було б зламано…
Змахнувши сльозу, Софія круто розвернулась і пішла у бік зупинки. Вона вирішила, що пізно допомагати подрузі, раз та сама руйнує собі долю власними руками. Кожен має своє життя.