– Ого, – здивувалася Ірина Петрівна: за три хвилини – вісім пропущених дзвінків від мами чоловіка!
Свекруха була у своєму репертуарі: вона чинила так дуже часто, смикаючи свого сина з приводу і без.
Але зараз він і так був у неї! Якого ж дідька їй треба було від невістки? І Іра взяла слухавку.
Олена Іванівна, заїкаючись і плутаючи слова, прокричала в трубку щось незрозуміле, з якого можна було зрозуміти, що чоловіка Ірки відвезли до селищної лікарні.
– Він хоч живий? – злякано поцікавилася дружина.
– Начебто живий, – заспокоїла свекруха і попросила: – Ти б сходила – дізналася, що і як.
І жінка побігла до лікарні: на щастя, вона була поблизу.
Справа виявилася не такою вже й поганою, хоча Гена впав з даху двоповерхового маминого будинку, де він міняв покрівлю.
– Радійте! Ваш чоловік відбувся легким переляком! – сказав їй веселий травматолог зі сміливими очима.
І вони почали радіти: згодом її пустили до палати до чоловіка.
Так, Генка обійшовся «малими втратами»: переломом шийки стегна та променевої кістки у звичному місці – так звучав його клінічний діагноз. Коротше, прийшов до тями – гіпс: його вже наклали на праву руку.
А ногу планувалося оперувати найближчим часом. Поки ж попросили купити ходунки: у лікарні всього цього не вистачало, та й у майбутньому вони мали обов’язково стати в нагоді.
А за допомогою ходунків чоловік, стрибаючи на здоровій нозі та штовхаючи їх уперед лівою рукою, міг самостійно ходити до туалету. А не ганьбитися перед селищними няньками: сусіди чудово знали один одного.
Іра зателефонувала свекрусі і попросила віднести деякі речі чоловікові до лікарні – вона збере. А сама Ірка поїде до райцентру за ходунками: у місцевому аптечному пункті цього не було.
Але свекруха, що вже прийшла до тями, дізнавшись, що все не так страшно, відмовилася, причому, незрозуміло: ніхто не ум.ер, а з рештою вони чудово впораються і без неї!
– А ти дзвони – інформуй про стан сина!
У неї було призначено на вечір важливу подію: кавалер запросив у кіно. І треба було підбирати відповідний туалет та аромати, а не мотатися лікарняними коридорами з їх нудотними запахами кислої капусти.
Подібна історія з падінням була описана в одному з романів великого Еміля Золя «Пастка» – не плутати з однойменним твором Драйзера! Але там тата-покрівельника знизу гукнула маленька і дурна дівчинка – всім відома Нана, якій пізніше буде присвячений цілий роман.
А Генку покликала матуся: їй терміново потрібно було порадитись із сином. І, хоч він працював босоніж, щоб не ковзати по похилим даху, нога все-таки поїхала, і син, що обернувся на крик матері, зірвався.
Хоча свекруха вже давно вижила з дитячого віку, розуму вона не набула. І їй би треба разом із веселою компанією, заодно зі Страшилою, вирушити до доброго чарівника Гудвіну і попросити дечого в черепну коробку.
Але Олена Іванівна нічого не знала про головних героїв нетлінного твору Волкова, так само, як і про решту дитячої літератури: у неї були зовсім інші прагнення та цілі, тому сина з раннього дитячого віку виховували дідусь та бабуся.
А мама, скільки пам’ятав її Генка, перебувала у хронічному пошуку кавалерів, які підходять на роль чоловіків.
Вона привезла сина до батьків, коли хлопчику виповнилося лише два роки: сама Олена вже кілька років жила у райцентрі. Там же вийшла заміж, але з чоловіком не склалося, що було звичною справою. І він зник у невідомому напрямку.
Було ясно, що треба було влаштовувати особисте життя: для дівчини це було головним. А не цей зляканий хлопчик, який здригався від кожного шурхоту – з чоловіком до розлучення були щоденні скандали.
І Гена залишився з незнайомими йому старими. А гарна ”надушена” мама вибула у світле майбутнє, яке в неї обов’язково мало відбутися.
Хлопчик після від’їзду мами не плакав, як вчинили б багато дітей, а мовчки забився в куток. І його з великими труднощами вдалося виманити звідти, тільки принісши гарненьке цуценя: це називається зоотерапією або канісцерапією, стосовно собак.
Дід із бабою були людьми простими, «академій не закінчували », але намагалися забезпечити онука всім необхідним – гроші мама надсилала регулярно.
Але, головне, вони дуже полюбили нескладного худенького хлопчика, котрий потихеньку став від’їдатися на курячих яйцях і козячому молоці. І почав смішно клопотати, всюди з’являючись зі своїм вже підрослим другом – цуценям Філя.
У селищі було все необхідне: дитсадок та школа. Але баба Світлана, яка не працює і перебуває «на господарстві», воліла виховувати Генку сама.
Здебільшого, читаючи йому книжки, і навчивши хлопчика робити це самостійно майже чотири роки: онук виявився дуже тямущим, у клубі була непогана бібліотека.
Зрідка, коли в неї було «вікно» , приїжджала мама: ковтнути свіжого повітря і залікувати душевні рани після чергового кавалера.
Так, чомусь ніхто не хотів будувати серйозних стосунків із гарною мамою Оленою. І справа була зовсім не «в причепі»: мабуть, існувало ще щось, про що маленькому Гені поки що невідомо.
Тоді мама потихеньку розмовляла вечорами з бабусею – дід цих розмов уникав і йшов у сарай: а там щось лагодив, будував і паяв, вкладаючи в ці дії всю злість на дурну дівку, яка не виправдала очікувань.
А коли наковталася повітря і напилася молока Олена убувала назад для нових пошуків гідних претендентів, дід, дивлячись услід надушеної дочки, що йде до зупинки автобуса, вимовляв тільки два слова: «Тьху, ш..!», – Вклавши в них всю силу емоцій. Так, дід був стислий!
Коли Генка вже ходив до початкової школи, їм задали написати твір «Моя мама». І хлопчик, ще не розуміючи значення деяких слів, написав:
«Хоч дід називає маму ш…ою, я її люблю».
Сільська вчителька бачила і чогось гірше, але відреагувала одразу: бабу з дідом викликали до школи і відчитали по першому розряду.
А вони, у свою чергу, пояснили онукові: не кажи, що думаєш, а думай, що кажеш. І що мама – не ця зовсім.
– А хто? – дивувався Генка. – Ти ж сам так її називав!
– Я погарячкував! – Спробував реабілітуватися дід.
А хлопчик пішов до читального залу бібліотеки і, взявши тлумачний словник російської мови, ознайомився з усіма значеннями та синонімами слова ш***.
І вони йому не сподобалися: виходило, що його мати займалася в місті не дуже хорошими речами.
І з того часу став ставитися до приїздів батьків насторожено.
Час минав, Генка перейшов у сьомий клас. Іноді мама Олена привозила із собою претендентів на роль тата, хоч забирати сина не планувала.
Хлопчику не подобалися ці схожі один на одного, як розлучені в дитинстві близнюки, чоловіки: всі, як один, зі стрижкою їжачком і очима, що бігають, – мабуть, мамі подобався певний типаж.
І він уже разом із дідом ішов у сарай, де мав своє місце для випуску пари: невеликий верстачок з необхідним інструментом.
Ні, маму він, звичайно, любив. Але це любов складалася, як би, з кількох компонентів, які йшли в комплекті, власне, з любов’ю: жалість – яка ж вона, все-таки не розумна!
Злість: чому ж моя мати виявилася такою незрозумілою, щоб не сказати більше? І певна частка зневаги: він чудово пам’ятав значення слова, за яке викликали бабусю та дідуся до школи.
Тим більше, що вже почався процес дорослішання, і в лексиконі підлітків почали з’являтися нові терміни.
І Гена відчував, що незабаром по відношенню до мами дружбани можуть використовувати не зовсім пристойні епітети на відомі букви всім алфавіту – зміну маминих кавалерів спостерігало все село.
А Олені було, начебто, все одно. Складалося враження, що вона просто надривалася, щодня тягаючи мужиків у кіно та на танці. А потім відпочила матуся виїжджала, а він із дідом та бабою залишався…
Але, чомусь, цей бруд хлопчика не торкався: чи його шкодували, чи поважали, але в присутності Гени нічого поганого щодо його матері не було.
Після закінчення школи юнак перебрався до районного центру, але не до мами, як можна було очікувати: вступивши до технікуму на технологію харчового виробництва, він став жити у гуртожитку.
А Олена й не наполягала: навіщо їй син, що виріс і не дуже знайомий? Мало, які в нього звички! А їй треба влаштовувати життя!
Під час навчання Гена познайомився з симпатичною Ірочкою, і повернувся до родичів, що зістарілися, в селище вже з дружиною. А незабаром бабуся та дід, один за одним, пішли з цього світу.
Час йшов. Сім’я жила добре та дружно. Теж один за одним народилися двоє синів. А потім вони всі разом звели свій будинок: у будь-якому випадку він буде незайвим.
Життя явно вдалося: житло було збудовано. У сім’ї виросли двоє прекрасних синів. Фруктовий сад плодоносив: план було виконано повністю!
Залишалося тільки жити та радіти. Але тут з’явилася Олена Іванівна, яка «пішла на пенсію», і вона згадала про сина: ось хто їй допомагатиме на старості років!
До того ж, без роботи жити в райцентрі було невигідно, а тут батьківський будинок: чому б і ні?
Мама постаріла і дуже здала. Але очі, як і раніше, блищали звичним блиском, хоча її вік наближався до шістдесяти.
У селищі її добре вивчили і чудово пам’ятали, тому місцеві не поспішали заводити дружбу, а тим більше любов з ще гарною Оленою Іванівною.
Але іноді, дуже рідко, в її житті з’являлися «залітні» кавалери, яких доля, якимось чином, заносила до цього місця, яке стало селищем міського типу.
Ось і тепер, перед падінням сина з даху, вона познайомилася з Петром, з яким знову потяглася до клубу. А, за логікою речей, саме його мала послати на цей чортовий дах.
До речі, грошей на покрівельний матеріал Олена Іванівна вициганила у сина, якому довелося взяти кредит: сини вчилися на платному в Києві, і копійка була на рахунку.
Дізнавшись про це, завжди спокійна Іра закотила скандал: поведінка свекрухи почала виходити за межі норми та рамки пристойності. І цей випадок був не перший: тільки суми були меншими.
А тепер це ще падіння чоловіка: не відомо, скільки він пролежить. А кредит не чекатиме. Хоча, дякую, що не зовсім розбився…
Це настрою, звісно, не додавало. А мама чоловіка поводилася, як ні в чому не бувало: ніби не через неї коханий син навернувся вниз! Вона навіть не вибачилася.
Гену прооперували, і невдовзі Іра забрала його додому. А в рідних стінах і при гарному догляді він швидше видужає.
Жінка залишала чоловікові обід, а сама йшла на роботу, сподіваючись, що іноді непрацююча свекруха відвідуватиме сина. Але цього чомусь не відбувалося.
Вже у всіх були стільникові телефони, але мама й дзвонила нечасто. Залишалося тільки здогадуватись, чому.
– Мамо, ти не могла б мене завтра відвезти до лікарні на рентген? – Запитав Гена. – Просто проводь для страховки – Ірка не змогла відпроситися. А таксі ми сплатимо. А я не зможу, – після невеликої затримки відповіла Олена Іванівна.
– Чому? – Запитав резонне запитання син. – Ти ж цілий день вільна!
– У мене справи! – загадковим тоном промовила мама.
«Ми бачили твої справи», – сумно подумав Гена. – Зі стрижкою їжачком і злодійкуватими очима: жінка похилого віку не зраджувала своїм звичкам.
– Так, Гена, ти не міг би кинути на карту кілька тисяч – я щось потратилася! – Промовила мама свою улюблену фразу: прогрес зробив крок і в цей забутий Богом куточок – в селищі на повну користувались картами.
– Звідки? Я ж на лікарняному! До того ж мені ще кредит за твій дах виплачувати! Ну, не зможеш з’їздити зі мною – і добре! Бувай!
І син відключився. За п’ять хвилин прийшла СМС: «А гроші?»
«А грошей нема, матусю!» – хотів написати Генка, але відповідати не став.
Час минав, гіпс з руки зняли, і чоловік став потихеньку ходити. Спершу з ходунками, а потім і сам. Зрідка дзвонив мамі, але вона розмовляла сухо: образилася! Але гроші просити перестала: хоч у чомусь зазначалася позитивна динаміка.
А невдовзі Гена вийшов працювати. І тут подзвонила Олена Іванівна, що дізналася про це – секретів у селищі не було: «сарафанне» радіо працювало на повну силу.
– Дах-то не дороблено – а скоро осінь, дощі поллють, – просячим тоном сказала мама. — Поспішити треба, синку!
– А це ти не на адресу звернулася. Тобі треба до Петьки – він, на мою думку, у тебе в кавалерах!
– Так у нього руки ростуть нижче ременя!
– Тоді нехай оплатить покрівельника – які проблеми: гроші ж у нього є! А я усі свої синівські борги закрив.
Так, тут син мав рацію. Але частково: гроші є, але не про вашу честь. І «залітний» і Петька, що залишився в селищі, будучи скупим, витрачався на свою ”дівчину” не дуже, як казали «селяни і селянки», а дивлячись по товару. А товар уже був не другою свіжістю і навіть не третьою.
– То ти що – мені відмовляєш? – Здивувалася мама.
– Так, матусю. Ти ж мені відмовляла – ось настав і мій час. А мені тепер дзвони, тільки якщо захочеш запросити нас у гості або побачитися з онуками.
І Гена відключився: треба було готуватися до зустрічі синів – вони збиралися приїхати погостювати перед першим вересня. А старший погрожував приїхати не один, а з дівчиною: дочекались!
– Ну, невже відмовив? – Запитала дружина, що розбирала на кухні зварений холодець для дорогих гостей і чула розмову чоловіка і свекрухи.
– Так, – гордо відповів Гена.
– Будеш? – Жінка простягла йому мозкову кісточку. – Ти ж любиш!
Так, він дуже любив мозкові кісточки! І свою дружину, і синів! І навіть не знайому поки що дівчину сина теж уже любив. Ось тільки до мами, чомусь, одужавший Геннадій не відчував колишніх почуттів.
І хто чи що було цьому виною сказати важко. І, хоча вже ніхто не називав жінку похилого віку.., сказати, як раніше – я маму все одно люблю, син не міг.