— Ти ще не заплатила за кредит, — нагадав Гена дружині.
– Який кредит? — Тома мало не подавилася бутербродом.
— Ну як який, Томочко, я ж розповідав. Грошей не вистачало, я взяв кредит. Там сума невелика, всього п’ятдесят тисяч.
– І куди ти їх витратив? — Тома намагалася зберігати спокій, хоч це й погано в неї виходило.
— Ну, як куди… По дрібниці… Мамі треба було допомогти, у неї там на дачі проводку міняли, продукти…
– Продукти? Ти зараз жартуєш, так? Продукти купую я, замовляю щотижня. Які ти міг продукти купувати? — Тома зробила глибокий вдих, скандалу лише зранку не вистачало. – Твій кредит, ти й плати.
Жінка кинула недоїдений бутерброд на стіл, взяла сумку і вийшла з квартири, грюкнувши дверима. Чоловік узяв кредит для мами і велів дружині платити, ха, який нахабник.
— Та вона взагалі не чує мене, — скаржився Гена матері, яка щодня заходила в гості. — Сьогодні, уявляєш, скандал влаштувала на рівному місці. А я ж нічого такого не зробив, ну кредит взяв, адже я не просто так. Тобі допомогти хотів. Адже я чоловік, зрештою, повинен допомагати батькам. А вона мені не дає почуватися дбайливим сином, розумієш?
— Ох, одразу тобі казала, тримай Томку в їжакових рукавицях, — бурчала мати. — Ну ти не хвилюйся, тобі засмучуватися не можна, голова болітиме. Краще давай чаю поп’ємо з малиновим варенням. Чи залишилося ще воно? Що-що, а варення у твоєї Томки чудово виходить.
— Звичайно, мамо. Я тобі ще з собою баночку покладу.
Тома повернулася додому ввечері після роботи, трохи затрималася, чоловік зустрічав її біля порога.
— І де ти була, не хочеш розповісти?
— Якщо ти не знаєш, то нормальні люди працюють щодня. Чи тобі мама не говорила про це? Адже вона була в нас, так? — Тома пройшла на кухню, щоб прибрати хліб і зрозуміла, що свекруха заходила.
Запаси в холодильнику помітно зменшилися, не стало напівкопченої ковбаси, яку Гена ніколи не їв, банок з варенням немов і не було, Тома разом зі своєю мамою влітку варили, і додому вона привезла тоді п’ять банок, жодну так і не скуштувала. Молоко в коробці, що могло зберігатися місяць, випарувалося, чай зі смаком смородини теж зник, навіть склянки не опинилося на місці, в яке Тома наливала мед.
– Так була. Вона моя мати і має право тут бути стільки, скільки захоче.
— Та все зрозуміло, можеш не пояснювати. Тільки скажи мені, будь ласка, чому ти віддаєш своїй матері продукти з нашого дому? Скільки можна? — Тома вибухнула.
День видався важкий, а в холодильнику знову кулею покоти, хоча вона купувала продукти кілька днів тому. І за її розрахунками їх мало вистачити на тиждень, але добрий Гена, сам не працюючи, віддавав своїй мамі щодня потроху.
— Я твою матір забезпечувати не повинна. Мені тебе на шиї вистачає!
— А ти, певне, забула, як моя мати, як ти висловилася, допомагала нам. Забула? Так я тобі нагадаю, ця квартира у нас лише завдяки моїй мамі! І нічого страшного в тому, що я їй дав трохи ковбаси, не сталося!
– На цю квартиру я працювала вісім років без відпустки! Коли ти шукав себе! І зауваж, так і не знайшов! І на ковбасу заробляю також я!
— Я не зміг знайти себе лише через тебе! Усього себе в сім’ю вкладав!
— Правильно, мій любий, мені теж треба було в сім’ю вкладатися і жити за рахунок твоєї мами!
Тома грюкнула дверима у ванній і заплакала, а Гена, явно не розуміючи, через що дружина засмутилася і розкричалася, спокійно подався дивитися телевізор. Адже завжди так жили.
Гена і Тома розписалися десять років тому, покохала його Тома за те, що говорить гарно, у коханні зізнавався, розповідав, як жити гарно будуть, на руках усе життя носитиме.
Весілля влаштовувати не стали, гостей не звали, щастя-то не у святі було, а в двох люблячих серцях, як казав Гена.
Тома тоді тільки почала працювати, а у Гени ніколи і роботи нормальної не було, він старався, спочатку десь підробляв, тільки все в нього не так виходило. На будівництво влаштувався, недодивився за інструментом, із зарплати відняли. Потім теплиці збирав, там одну примудрився зламати, знову борги.
– Та скільки можна? У тебе, звідки руки ростуть? Що ж ти не можеш нормально працювати, як усі люди?
— Том, ну сам не знаю, як так… Там треба віддати борг, сказали, щоб на роботу більше не приходив, — виправдовувався чоловік.
Тоді його мати, Зінаїда Петрівна, побачивши, що у сина сім’я розвалюється, запропонувала квартиру купити, не хотілося їй назад на свою шию такого недолугого сина садити. Половину вартості вона внесла за Гену, а на другу половину іпотеку Тома оформила, виплачувала вісім років.
Виплатила, думала, зітхне спокійно, може, кудись відпочити з’їздить, про дітей подумають, не молоді вже. А Тома дуже хотіла дитину і не одну, а двох чи краще трьох.
Але не тут було, чоловік за цей час так і не працював.
— Піду в декрет, на що будемо жити? – плакала Тома.
Гена навіть уваги не звернув. Які діти? Адже й так вони добре живуть, його все влаштовувало.
Минув час, і Тома знову порушила питання про роботу, але чоловік відповів спокійно.
– Навіщо? Половину квартири я сплатив, – нахабно заявляв він.
– А комуналку? А продукти? Чи ти повітрям харчуєшся?
— Мама грошей дає, та я їм зовсім небагато. Не прошу в тебе делікатесів, радий навіть смаженій картоплі.
— От сам би й посмажив картоплю.
І Гена задумався, а чому б і ні? Став готувати вечері сам, і виходило в нього добре, Тома навіть хвалила чоловіка, хоч десь у нагоді.
А Зінаїда Петрівна, дізнавшись, що син по дому справи на себе взяв, перестала допомагати, до того ж на пенсію вийшла, гроші самі були потрібні. Дачу купила, ремонт там затіяла.
— Геночко, ти б поговорив із дружиною, мені проводка потрібна на дачі. Я все-таки вам вкладалася в квартиру.
Гена поговорив, але Тома відповіла категоричною відмовою, ще чого надумали, вона Гену забезпечує, ще й його матері має допомагати? Тоді Гена і взяв кредит, незручно стало перед мамою, гроші їй віддав.
І тішився, як дитина, коли вона його хвалила.
Тільки платити за кредитом не було чим, дружина відмовлялася, та ще й лаялася, що мамі він допомагає. А що, це хіба допомога, пару банок з варенням, порошку трохи на дачу та півбаночки шампуню Томкіного налив.
Що їй шкода, чи що?
Тома ревла у ванній, а коли побачила порожню банку свого дорогого шампуню, то взагалі захотілося вовком вити.
— Гена, треба поговорити, — сказала вона сухо, і чоловік зрозумів, що розмова буде серйозна.
— Тома, може, чаю? — намагався він якось згладити кути, але вона заперечливо похитала головою.
— Ти маєш, ні, ти маєш вийти на роботу. Хоч на якусь, але роботу.
– Том, та ти що? У мене навіть трудової книжки нема. Хто мене візьме?
– Я більше тебе на своїй шиї терпіти не маю наміру!
– У сенсі на шиї? Я готую, прибираюсь, твої обов’язки виконую, між іншим.
— Я сама із задоволенням можу виконувати свої обов’язки! Якщо ти працюватимеш і хоч якісь копійки в будинок приносити!
— А прибирання, отже, не внесок у сім’ю? – обурювався чоловік. — Та інша була б щасливою мати такого чоловіка!
— Ось і шукай собі іншу, а я йду від тебе.
Тома швидко зібрала сумку з необхідними речами, Гена ще намагався щось говорити, просив залишитись. Але жінка не слухала, набридло їй це все.
— Томко, як без чоловіка? — Тома взяла відпустку і приїхала до своєї мами в гості, та мешкала в районі. — Однією зовсім погано, та й квартира у вас спільна.
— Мам, не хвилюйся. У тебе поживу з місяць, а він поки що роботу знайде. Сподіваюся, що повернусь, а в мене не чоловік, а золото. І працює, і по дому все робить. Але не можу я сама все тягнути, вже втомилася. Раніше хоч свекруха помагала, тепер і вона з дому все тягне.
— Тома, люди не змінюються…
Літня жінка хитала головою, вона одразу говорила дочці, що не діло, коли мужик не працює. Але Тому все влаштовувало, любила Гену сильно, тільки за що ніхто не розумів. Зарплата в неї була пристойна, на двох цілком вистачало.
Тоді що зараз почала обурюватися? Втомилася, може…
Гена сердився. Кинула його, пішла! Ділова! А він, отже, весь цей час змію на шиї пригрів? Якщо вона так просто може розвернутися і піти, стільки років життя, ніби й не було, нічого? Адже хотів на роботу раніше піти, але так і не зібрався.
Гроші давно закінчилися, продукти в холодильнику теж, мама, як на зло, відмовилася допомагати. Довелося Гені шукати роботу.
Пощастило, поруч із будинком у цілодобовий магазин потрібний був охоронець. Його одразу взяли, ще й непогану зарплату обіцяли, Гена зовсім зрадів, все думав, що прийде дружина, а він їй гроші на стіл кине, скаже:
— Ось, дивись, я сам без тебе. Тож можеш далі їздити, де хочеш. Не пропаду!
Час минав, Гена зовсім засумував один, і готувати йому не хотілося, і гроші не були потрібні. Навіть хотів подзвонити Томі, попросити пробачення, сказати, що роботу знайшов, і будуть вони тепер жити як усі.
Але гордість не дозволила.
— Геночку, а що ти такий сумний? — продавщиця цілодобового магазину Аллочка давно помітила самотнього чоловіка.
— Та нудно мені вечорами.
— Може, в гості покличеш?
— Покличу, приходь, — несподівано сам собі відповів він.
Аллочка прийшла і більше не пішла, а коли приїхала Тома, то в хаті зустрілася з новою господаркою.
– А ви хто? — здивовано спитала Тома.
– Алла, наречена Геннадія. А ви колишня дружина, що за речами прийшли?
— Та ні, я живу тут. Половина квартири моя. А де Гена?
— Геночка на роботі, тож ми вирішимо з вами по-мирному, поки він не прийшов.
— Нічого я з тобою не вирішуватиму! Провалюй з квартири! — Тома вигнала Аллочку і залишилася чекати на чоловіка.
Не чекала вона, що він може швидко знайти нову жінку.
Гена прийшов похмурий лише ввечері.
– Чого з’явилася? Аллу вигнала, а вона моя наречена.
— Половина квартири моя, маю право.
Тома сама не розуміла, на що розраховувала. Повертати такого чоловіка, який стільки років не працював, а потім ще й нову дружину знайшов, не дуже й хотілося. Але своє віддавати було шкода, і Гена в даному випадку теж вважався власністю Томи.
— Тоді продаватимемо.
Тома не витримала, їй хотілося кричати, обурюватись, все громити.
— Чим вона краща за мене? Я десять років не могла тебе на роботу відправити! Десять років, як проклята, працювала, щоб тебе прогодувати. Єдиний раз у житті залишила без засобів для існування, і ти одразу іншу притягнув? Та де ти лишень знайшов таку?
— Алла мене підтримує та цінує такого, яким я є. Я їй потрібен не заради грошей, а з любові. Це ти тільки й можеш, що пиляти!
Тома зібрала речі і пішла, вона відразу вклалася в нову квартиру, яку оформила в іпотеку, навіть стала звикати жити сама. Звичайно, їй іноді не вистачало Гени, нудьгувала, стільки років разом.
— Тома, пробач мені, — не минуло й кілька місяців, як Гена прийшов до її роботи. — Візьми це тобі.
Він простягав букет польових квітів, Тома лише посміхнулася.
— А що, на нормальні квіти грошей нема? Чи, дай-но вгадаю, ти знову не працюєш?
Гена опустив очі.
– Томко, сам не знаю, що на мене найшло. Вибач, давай спробуємо ще раз?
— У мами жити набридло?
— Вона сказала, щоби дружину повертав.
— А яку не уточнила? – скривила губи Тома, все це було неприємно.
— Тебе, Томо, звичайно, тебе.
— Мені одній набагато краще.
Тома пішла, навіть не обернувшись, вона вирішила не витрачати своє життя на недолугого чоловіка, а кохання пройшло за цей час.
Гена так і жив з мамою, з роботою йому виходило погано, жінки приходили і як тільки розуміли, який він, йшли. А Зінаїда Петрівна так і тягла свого сина. Сама винна, не зуміла виховати нормально.