– Дитина де? – Марта Степанівна влетіла до кімнати.
– Мамо, – Антон висунув голову з-під ковдри, – можна ми закінчимо, а потім поговоримо?
– Ні! Ви зараз же припиняєте займатися тим, що ви там робите, – прокричала вона, – і негайно мені відповісте, де дитина!
– Марто Степанівно, – розпатлану голову висунула і Валерія, – що ви кричите? Самі ж сказали, що нам ще рано мати дітей. А ще мені весь мозок вийняли, що народжувати треба у шлюбі.
– Я правильно говорила! – Вирівнюючи дихання, промовила жінка. – Антону вісімнадцять, ти на рік старша, які можуть бути діти? І про шлюб я говорила правильно. Ми люди не прості, нас кожен собака у місті знає. Нам зайвий галас не потрібен!
– Ось! – Валерія висунулася з-під ковдри більше, затиснувши її під пахвами. – А ще ви заявили, що не знаєте, від кого я його нагуляла. То що, яка різниця, де дитина?
– Послухай сюди, дівчинко, – Марта Степанівна набрала в груди повітря, – вистачить переді мною словами жонглювати! Де дитина?
– Мамо, та яка різниця? – Запитав Антон, натягуючи штани. – Немає. Все. Ти задоволена?
– Що значить, нема? – Здивувалася жінка.
– То й значить, – Антон позіхнув. – Ти сказала, що тобі нагуляних онуків не треба, тому що Валерія гуляє з ким попало. Тобі не треба, мені не треба, їй, як виявилось, теж не треба. Усе нормально, всі задоволені.
– Ідіот! – Марта Степанівна схопилася за серце. – Мені щойно аналізи ДНК принесли.
– І що? – спитав Антон.
– Через плече! – гаркнула жінка. – Куди ви поділи мого онука?
– А-а, – єхидно простягла Валерія, – визнали-таки онука?
– Де дитина? – погрозливо запитала жінка. – Куди ви поділи мого онука? – Мамо, ти не послідовна, – Антон потягнувся за майкою, – то тобі треба онук, то не треба. Ти визначся для початку, а потім свій гучномовець вмикай.
– Антоне, не доводь до гріха, – а голос не віщував нічого доброго, – де він?
– Тобі вже сказали, немає його. Все! Питання закрите. А якби ти нас не відволікала через дрібниці, то місяців через дев’ять з’явиться у тебе новий онук, кращий за колишнього.
– Негайно припинили цей цирк! – Марта Степанівна знову почала кричати. – Зізнайтеся, тхори пожадливі, куди ви поділи мого онука? Куди ви його здали?
– Нікуди ми його не здали, – відмахнувся Антон, – не вистачало ще засвітитися в якомусь дитячому приймальнику. У ліс вивезли і все.
– Ти зовсім д***к? – поблідніла жінка.
– Серйозно, – відповіла Валерія , – на мотоциклі дві години лісом каталися, поки біля якогось будиночка не залишили.
– Якого будиночка? – сівшим голосом спитала жінка. – Що це за населений пункт? Село? Село?
– Просто якийсь будинок у лісі…
– Привіт, друже, а ти якими долями? – Андрій Петрович просто звалився на зад від подиву.
Дитина в кошику щось мляво пискнула.
– Твою ж..! – Розтираючи очі, пробурмотів мужик. – Думав “білка” мене відвідала, а от пронесло цього разу! Звідки ти тут?
Ось кого, а піврічну дитину зустріти в глухому лісі біля свого мисливського будиночка Андрій Петрович ніяк не чекав.
Ні, могли навідатися інші мисливці, тому що будиночком користувалися багато хто за потребою. Адже на промисел у ліс ходять не одним днем.
А у будиночку і запас продуктів є, і дрова. Та й місце обладнане ґрунтовно.
Зібраному мисливцеві чоловік був би радий, залітного бродягу не прогнав би, відправив би до села. А ось дитина?
– Що ж я, запитання дурні запитую? – запитав він, чи в себе, чи в дитини. – Погода вже не літня, замерз, мабуть?
А тут і варіантів не було, губи вже посиніли.
Далі Андрій Петрович не гальмував.
Кошик у будинок, дитину з пелюшок он і відразу до себе за пазуху, до самого тіла. Щоправда, мало не верескнув, таким холодним було маленьке тілецько. А потім, притримуючи крихітне життя однією рукою, закинув у грубку дрова і розпалив газовим пальником.
– Ось і сходив дядько Андрій на полювання! Такого прибутку в мене ще не було! – жартував він, відчуваючи, як дитина, що відігрілася, почала сукати ручками та ніжками.
Андрій Петрович на життя не скаржився, хоча пинало воно його знатно. Хоча й скаржитися особливо не було кому, бо втомився він від людей і поїхав до рідного села своїх батьків, у якому й людей, вважай, не залишилося.
Сорок сім років йому було, коли овдовів. Наче молодий ще мужик. Ну, принаймні, ще не старий. Жити б і жити, а не хотілося. Із спочилою дружиною дітей у них не вийшло, так вони одне для одного й прожили, а потім, скільки його не вмовляли, нікого до себе не підпускав.
Пам’ять беріг.
А у п’ятдесят – травму отримав. На будівельному об’єкті з риштувань зірвався. Звільнили, інвалідністю нагородили та відправили доживати.
Оговтався, абияк відновився, хотів інвалідність зняти і на роботу повернутися:
– Андрію Петровичу, інвалідність ми з вас знімемо за першою ж заявою, а чи візьмуть вас на роботу? А то хоч якась пенсія.
Як у воду дивилися, на роботу його брати відмовлялися навіть на внутрішнє оздоблення. Немає і все!
Плюнув на все, віддав квартиру племінникам дружини та поїхав.
– А ти, виявляється, крикливий! – пореготав чоловік, бачачи, що дитина відігрілася і почувається порівняно нормально. – А я все думав, навіщо це мені Софійка козячого молока з собою засунула? А як у воду дивилася, що тут мисливець знайдеться!
Молода дівчина, що жила в сусідньому будинку, була його єдиним другом та товаришем. Їй було двадцять два, а вже відхватила свій шматок лиха.
Батьки її загинули на пожежі, коли їй років сім було. Дитячий будинок і всі його принади. А батько її шкільним другом Андрія Петровича був.
Ось і зійшлися сусіди на ниві кохання людей та старої пам’яті.
– Ти б їхала до міста, чи що? – казав Андрій Петрович. – Вишивки твої перекуповують за копійки, а там за долари продають! Навіщо тобі ці посередники?
– Андрію Петровичу, – відповідала вона з усмішкою, – так зі Стасом з автолавки я вже домовилася і копійку маю, а там кому я потрібна?
– А тут у тебе прямо юрби шанувальників!
– Так я тут все знаю і розумію, а там все з нуля піднімати. Та й люди…
– Ну так, – сперечатися не було сенсу, – люди…
– А ми тут із вами разом! А разом ми сила!
– Ага, така сила, що в тебе будинок руїна, що в мене на ремонт грошей немає, – засміявся чоловік.
– Так-сяк, та з Божою допомогою! – Ніколи вона не скаржилася і не сумувала, як погано б не було. – У мене дві кізочки, ви полюванням промишляєте. Не пропадемо!
– Так, приятелю, – Андрій Петрович замислився, – до заходу сонця годин п’ять, а молока тільки на раз і вистачить. Ночувати ми тут не будемо. Та й мамка твоя, мабуть, божеволіє!
І ось тут він почав розуміти здорово.
Дістав Андрій Петрович мобільний телефон та давай фотографувати. Хлопчика, його пелюшки, кошик. Та й сліди мотоцикла, які виявились недалеко.
– А ось тепер, приятелю, – промовив він, загортаючи дитину у вовчу шкуру і укладаючи її в рюкзак, – потопаємо до людей. Нехай розуміються.
Рюкзак повісив собі на груди, а в руку взяв заряджену рушницю. І лісовий звір може на дитячий плач вийти.
Метрів за триста до села, там, куди сигнал добивав, почав дзвонити в поліцію. А відповіли йому зовсім не те, чого він чекав:
– Слухай, мужику, за знайдене нагороду оголоси, а ми на кожен виїзд уже замахалися їздити. То своїх здають, то сусідських. Вези його сам, на місці розберемося!
– Хлопці, він дрібний зовсім, а в мене мотоблок без зручностей. Як я його привезу?
– Слухай, ти дістав! Привезеш дитину, повертатимемо, куди треба, а ні, собі залиш, чи поверну туди, де взяв!
На тому кінці Андрій Петрович почув дружний регіт:
– Посилай цього претендента, – долинув приглушений голос, – он чергового несуть, будемо з параметрами звіряти!
Андрій Петрович сам дав відбій, бо підійшов до хвіртки сусідки:
– Софійко! – прокричав він. – Приймай поповнення на постій!
– Підібрали? – Висунулася вона з вікна.
– Бери вище, підкинули!
Софія прийняла дитину та почала її оглядати на предмет ран та пошкоджень.
– Годуй, розважай, а я поїду в поліцію, їм до нас не хочеться!
Побушувати досхочу йому не дали, одразу залізо на руки одягли. А ось потім запитання ставити стали.
– У телефоні фотографії, – пробурчав Андрій Петрович, намагаючись сісти на стільці так, щоб руки, скуті за спиною, не заважали, – без пароля.
Вирази обличчя змінювалися на очах. А телефон переходив із рук в руки панів із зірочками все більше й більше.
Останнім у черзі опинився захеканий полковник, який, мабуть, утік звідкись здалеку:
– Та зніміть ви з нього кайданки! – буркнув він. – І скасуйте пошук. Знайшовся!
Андрій Петрович уперед поїхав на мотоблоці, щоб дорогу показати, а потім вирушили дві патрульні машини. На півдорозі до кортежу приєднався величезний чорний позашляховик.
– Софійко! – прокричав він, під’їхавши до хвіртки. – Неси немовля!
А потім повернувся до жінки в хутрі і золоті, що вийшла з джипа:
– Що ж ви, матусю, дитину одну в ліс відпускаєте? Там же вовки!
Марта Степанівна спантеличила питання, тому й видала все, як є:
– Бабуся я, а матуся з татом заарештовані і чекають на суд, – потім схаменулась і закрила рота.
– Справді, ваш? – поцікавився полковник.
– Судячи з фотографій, – підібгавши губи, відповіла Марта Степанівна, – мій. Ці, – зрозуміло, кого вона мала на увазі, – дали точний опис кошика та пелюшок.
Вона прийняла дитину, а водій віддав Софії поліетиленовий пакет.
– Винагорода, – сказав він.
– Так, не треба мені, це Андрій Петрович знайшов дитину.
– Бери-бери, – озвався чоловік, – потім поділимося.
Увечері за чаєм йшла неспішна розмова:
– Тепер можеш зі спокійною душею в місто їхати, – казав Андрій Петрович, – облаштуєшся на новому місці, гроші є.
– Ні, не поїду, – відповіла Софія, – ми за ці гроші краще наші будинки відремонтуємо, і далі житимемо.
А до міста? Сенс туди їхати, якщо там у всіх гаманці замість серця? Додуматися ж, дитину в лісі кинули. А коли знайшли, ні сльозинки, ні «дякую». Гроші сунули, та й годі.
Андрій Петрович лише кивнув.