— Івочко, стіл куди ставити? — Олексій Петрович стояв у дверях кімнати, тримаючи розкладний стіл-книжку в руках.
— Льоша, та ти що?! Постав зараз же! Він важить, як скриня кована. Я тобі зараз допоможу, — Іветта Тихоновна кинула протирати кришталь і поспішила чоловікові на допомогу. Вони удвох перетягли цього монстра часів СРСР на середину кімнати та розправили йому «крила».
– Ну ось, все умістимося! — задоволена, оглянула плацдарм для розміщення тарілок та келихів Іветта.
— Знаєш, Вет, — Олексій Петрович замислився, — Мабуть, вам треба зустрітись з сім’єю без мене. Думаю, це якось передчасно. Ти їх підготуєш, а потім ми з усіма познайомимося. Як думаєш?
— Не знаю, Льош, мені з тобою було б спокійніше, але давай зробимо, як ти кажеш.
— Якщо що, одразу мені дзвони! Я буду на зв’язку. Мало що…
Іветта та Олексій Петрович познайомилися півроку тому у санаторії. Смішно вийшло — мешкали в сусідніх будинках, а зустрілися за тридев’ять земель. Олексій був удівцем. Син у нього був уже дорослий і жив у Лондоні. Спершу відкривав там філію компанії, а потім очолив її і залишився на ПМП.
Іветта мала двох дітей. Дочка Марина та син Віктор. В обох вже були свої сім’ї, у Марини підростала донька п’яти років, у Віктора двоє синів, Мишко та Паша, три та чотири роки.
З чоловіком Іветта розлучилася, коли діти подорослішали. Любив він погуляти. Вона терпіла, поки діти були маленькі, але, як вони встали на ноги, терпець її урвався. Він пішов і залишив їй двокімнатну квартиру, забрав лише машину. Іветті вона все одно не потрібна була – прав у неї не було, їздити вона не збиралася.
— Ну, хоч тут ваш батько повівся гідно, — показуючи свідоцтво про розлучення, сказала вона дітям.
— Міг би й машину залишити, — пирхнув тоді Віктор, хоча прав у нього теж не було, та й не передбачалося, про що мати йому й натякнула.
– Ну і що?! Продали б, — заперечив син, — Гроші були б.
— Скажіть спасибі, що квартиру не змусив розмінювати, — похитала головою Іветта.
Після санаторію Іветта та Олексій стали зустрічатися та закрутилося, закрутилось у них. Курортно-санаторний роман переріс у міцне щире почуття і одного прекрасного дня він зробив їй пропозицію.
— Що ми, як підлітки, в кіно та в кафе. Виходь за мене! Ти мене вже добре вивчила, — сміявся Олексій, — Навіть мої діагнози знаєш. Я твої – теж! Будемо разом старість зустрічати, сушки в чаї розмочуватимемо.
І простяг їй коробочку з кільцем.
– Треба ж! Я думала, що так тільки в кіно буває, як дівчисько, хихикнула і збентежилася вона. І погодилась.
Наступного дня вони подали заяву до РАГСу.
Цього дня вона чекала на дітей з їхніми сім’ями, щоб повідомити їх про намір вийти заміж і дату розпису. Вона хвилювалася, як діти сприймуть її рішення.
Опівдні стіл був накритий, у духовці запікалася качка. Солодкий пиріг вона зробила з вечора.
– Ну що, я пішов? — Олексій Петрович оглянув стіл. — Краса! Ніжку качки приховати для мене!
– Качину, – засміялася Іветта, – Хоч дві!
Після виходу Олексія за півгодини приїхав син із сім’єю. У будинки одразу стало галасливо. Хлопці носилися з кімнати до кімнати.
— Мишко, Пашо, обережніше на поворотах! – Сміялася Іветта.
— Бабуся, а пиріг із підливою буде? — Мишко навшпиньки намагався зазирнути на стіл.
— З повидлом, треба говорити, — поправляв його Паша.
– Буде, буде! – Бабуся любила онуків.
Незабаром прийшла дочка із сімейством. Її донька Аліна на правах старшої одразу почала командувати хлопчиками. Але ті не особливо й слухалися, тому, ні-ні, та лунав то вереск, то рев.
Нарешті всі посідали за стіл.
— Що за свято, мам? — здивувалася Марина. — Такий стіл ти тільки нового року накриваєш, та в ювілей.
— Дивись, навіть ікра червона! — Віктор потягся за бутербродом, але одержав по руці від дружини.
– Можеш зачекати? — буркнула вона невдоволено. — Тебе ніби вдома не годують.
Іветта вдала, що не помітила невдоволення невістки.
– Діти, я вас запросила, щоб сказати вам… – вона розхвилювалася, але потім взяла себе в руки, – сказати вам, що я познайомилася з чоловіком.
Вона вичікувально дивилася то на дочку, той на сина. Але поки що жодної реакції не бачила. Вони чекали на продовження.
— Загалом ми вирішили одружитися, — видихнула вона і винувато посміхнулася.
Віктор випустив вилку, вона брязнула про тарілку і впала на підлогу.
— Несподівано, — посміхнувся він, вилазячи з-під стола з вилкою, — і де це ти його відкопала?
– Що означає – відкопала? Ми у санаторії познайомилися. І вже півроку зустрічаємось. А нещодавно він зробив мені пропозицію, – вона витягла руку з кільцем.
— І що, тепер квартира йому дістанеться після твоєї смерті? — Марина сердито дивилася на матір. Чоловік Марини тихенько штовхав її під столом, але вона не вгамовувалася.
– З якого дива? Вишукався тут на нашу голову! Вітю, скажи щось! – Вона повернулася до брата, який під шумок уплітав бутерброди з ікрою. – Досить! Тут катастрофа насувається, а тобі аби шлунок набити!
— Так, мати, ти це… Під старість років зовсім збожеволіла?! — син проковтнув останній шматок і войовничо поклав кулаки на стіл. Тепер його дружина пхала його в бік ліктем, щоб він замовк. Ні вона, ні чоловік Марини не втручалися у сімейні розбірки, але було видно, що їм неприємна ця ситуація.
— Ану, діти, йдіть до іншої кімнати, я вам там стіл накрию. А ще краще – на кухню, – дружина Віктора встала з-за столу, забрала дітей і повела їх, щоб вони не бачили скандалу. Нема чого дітям слухати розбірки дорослих. А скандал набирав обертів.
– Мамо, ти в своєму розумі? Яке заміж? А як же спадок? Нам що, ділити його доведеться? — розпиралась Марина. — З якого дива ми повинні ділитися з якимсь невідомим мужиком?
– Марино! Що ти таке кажеш? — Іветта була шокована тим, що почула від своїх дітей, — Я ще на той світ не збираюся! Ти що мене ховаєш завчасно?
— Ну, ти ж не вічна, — втрутився в їхню розмову Віктор.
— Та що ж таке?! — в голосі матері почулися сльози, — Покликала вас порадіти за мене, що людина хороша зустрілася мені, що не одна я повік кукуватиму. А що ви влаштували? Що вам моя квартира здалася? У вас є свої квартири! Всі під дахом над головою живете, не бідуєте…
– І що, що є житло? — перебила її Марина. — Нам ось розширюватись треба, ми, може, другу дитину зібралися заводити! Так, Сашко? — обернулася вона до чоловіка. Той сидів червоний, мов рак, опустивши голову. Йому було соромно за дружину, але він не сказав ні слова.
— Заводять домашню тварину, — реготав братик, продовжуючи жувати.
— А ти їх і завів, — Марина вже себе не контролювала, — Як дві собачки, вічно гавкають між собою і гадять скрізь.
— Ти за язиком стеж! — з кухні повернулася дружина Віктора. — За такі слова й отримати можна!
Вона вперла руки в боки і стала над Мариною.
— Досить! – Іветта не стрималася і перейшла на крик, – Годі! Досить я наслухалася за сьогодні. Дякую, діти! За підтримку, за те, що так потішилися за мене. Я більше нікого не затримую.
— Ми це так не залишимо, — бризкала слиною дочка Іветти, — Він не отримає жодного сантиметра нашої квартири!
– Я повторюю – це моя квартира! І якщо все ж таки ви вирішите привітати нас з Олексієм Петровичем з днем одруження, то чекатимемо на вас 13 липня о 12.00 у РАГСі.
— І не подумаємо брати участь у цьому балагані! — за двох відповіла Марина і, виходячи останньою з квартири, грюкнула дверима так, що ключниця, що висіла на стіні біля дверей, зірвалася з цвяхами з гуркотом упала на підлогу.
Це була остання крапля. Іветта опустилася на банкетку у передпокої і розплакалася. Не таку реакцію чекала вона від своїх дорослих дітей. Не думала, що виростила їх такими меркантильними та егоїстичними.
Вона набрала номер Олексія.
— Ви щось швидко! Ну як все пройшло? — він хвилювався на тому кінці дроту, це було чути голосом.
— Я… Я… — жінка через сльоз, що стискали горло, не могла більше вимовити жодного слова.
– Зрозумів! Чекай!
За п’ять хвилин Олексій був у неї. Вона, ридаючи, кинулася йому на груди.
— Ну що ти, ну не треба! Все буде добре! – Він обійняв її, гладив по спині, по волоссю, втішав.
— Не буде, — вона помалу заспокоїлася і розповіла йому про скандал, який учинили їй дітки.
— Так, ситуація, — Олексій був здивований і збентежений такою поведінкою дітей Іветти. На відміну від них, його син побажав їм з Іветтою щастя та запросив до нього у гості після весілля, бо сам приїхати не зможе.
Олексій обіцяв подумати.
До самого весілля ні Марина, ні Віктор жодного разу не зайшли та не подзвонили матері. 13 липня Іветта до останнього чекала і виглядала хоч когось із них на своєму одруженні. Вона з надією оберталася на кожного, хто входить до приміщення. Але ніхто так і не прийшов. Лише дружина Віктора надіслала вітальну смс із вибаченнями.
Іветта та Олексій розписалися без свідків. Посиділи удвох у ресторанчику. Отримали вітання від сина Олексія з відеозв’язку. Але день був зіпсований. Олексій Петрович це розумів і не допікав Іветту зайвими розмовами.
— Ні, вони чекають, коли я помру, ти розумієш? — розлютилася вона вдома. — А мені ще шістдесяти немає!
— Івочко, заспокойся! Не переживай! Вони ще дурні діти! – Чоловік, як міг, заспокоював дружину.
— Та які ж це діти? Вони вже батьки! Де я пропустила? Як виховала їх? Коли вони стали такими? — Іветта ніяк не могла змиритися з нахабством її кровиночок.
— Я тут подумав, — Олексій сів перед Іветтою навпочіпки і взяв її руку у свої долоні. — Може, провчити їх?
– Як ти собі це уявляєш? – Здивувалася вона, – Не давати солодкого?
– О, ну ось, ти вже жартуєш! Це добре! — засміявся чоловік. — Пропоную переїхати до моєї квартири. Я тебе одразу пропишу, щоб без жодних питань і сумнівів. У мене вона все-таки більше твоєї. А твою продамо. І з’їздимо у весільну подорож. Де ти мрієш побувати?
– Ой, я все життя хотіла побувати на морі. Як дивлюся фотографії в журналах чи фільми про ті місця, душа прям рветься туди, – мрійливо промовила Іветта, прикривши очі.
— Ну, на море, то на море. А потім можна до мого сина в Лондон зганяти на пару-трійку днів. Як думаєш?
— Заманливо! — Іветта посміхнулася, — Туманний Лондон, Тауерський міст, Біг Бен і Сохо, Бейкер стріт та Пікаділлі. Про це можна лише мріяти.
— Ну, чому мріяти? Це може стати реальністю! У тебе є закордонний паспорт? — Олексій спалахнув ідеєю показати дружині Англію, хоча б частково.
– Є! Але ж туди віза потрібна! А це не швидкий процес, — засмутилася Іветта.
– Не переживай! Син надішле нам запрошення, ми подамо документи. А поки їх перевіряють, ми покатаємось на море.
— А нам грошей вистачить? – Засумнівалася дружина.
— Ну ти що думаєш, я на твої гроші кататимуся? — Олексій розреготався. — У мене є свої. Та й відпускні отримаю, а вони у мене немаленькі.
— Ой, адже мені відпустку ніхто не дасть у цей час! — схаменулась Іветта. — Мені на весілля скрипівши три дні дали.
– Розберемося! — Олексій весело підморгнув дружині.
Оголошення про продажу квартири Іветта подала того ж дня. Покупець знайшовся швидко – центр міста, розвинена інфраструктура, все у кроковій доступності.
— Зателефоную дочці, обрадую, — зітхнула Іветта Тихоновна.
– Алло, Марино! Привіт, дочко! Хочу повідомити вас з Віктором — я продаю квартиру. Покупець знайшовся. Де житиму? У чоловіка, звісно! Куди куди, куплю туристичні путівки на море. Якщо пощастить ще й до Лондона злітаємо, до сина Олексія в гості. Яку вам частку? Вибач донько, тут вашої частки немає. Ваші частки з Вітею у ваших квартирах. Ти не забула, хто вам дав на початковий внесок? А далі – самі.
Хто мене кине? Чоловік? Ти знаєш, після того, як мене поховали рідні діти, мені вже нічого не страшно. Та й не негідник він. Прописав мене давно у своїй квартирі. Так що бажаю вам ніколи не опинитися на моєму місці!
Іветта поклала слухавку і видихнула.
— Нелегко відрізати пуповину, — втомлено подивилася вона на чоловіка і посміхнулася, передчуваючи щасливе сімейне життя та виконання своєї мрії.
За кілька тижнів поїзд віз їх на море, а в надрах британського посольства вже лежали документи з готовими візами.