– Правда? — Микита пожвавішав. Він чекав цього дня, збирав на мрію. Він знав, що у мами важка ситуація з грошима: на роботі було масштабне скорочення, і Ларису залишили лише тому, що вона сама виховувала сина. Батько Микити загинув кілька років тому. Пенсія за втратою годувальника була невеликою, а витрати на школяра високими. Тому Лариса дуже переживала, що її зарплату уріжуть.
Проте жінка не впадала у відчай. Допомагав старший брат, хоча Лариса не просила Віктора, навпаки, брала гроші знехотя. Вона знала, що має свою сім’ю. У ситуацію втрутилася невістка, Ніна, якій не дуже подобалося, що частина грошей Віктора йде повз її кишеню. Невістка знайшла «вирішення» проблем Лариси, познайомивши її з чоловіком.
— Ларисе, ну чого ти роздумуєш, «морду» вернеш? Я з сусідкою вже домовилася, вона сказала, що її синові, Григорієві, ти дуже сподобалася. Він готовий Микитку всиновити! – сказала Ніна. Вони із сусідкою спілкувалися і вирішили «звести» двох самотніх.
— Дякую, звичайно, що ти хочеш мене прилаштувати, але чи не надто швидко все відбувається? Я не люблю нав’язливих чоловіків…
– Куй залізо поки гаряче! Добре, що Григорій так рішуче налаштований. З’їжджайтеся з ним і живіть, дивишся, і справді одружується, вирішить твої фінансові проблеми. А ти йому даси можливість від матері з’їхати. Житимете у твоїй квартирі, зате на його зарплату. – Наполягала Ніна, і Лариса здалася:
– Добре. Я йому подзвоню.
Григорій дуже швидко перевіз речі. Микита не заперечував. Він був вихованим та тихим хлопчиком. Він знав, що якщо мама вирішила, то так буде правильно.
— Гріша, тільки давайте ми з вами просто як сусіди поживемо спочатку? Мені треба до вас звикнути, а вам до мене… — сказала Лариса, коли Григорій вирішив, що окрім житла йому одразу буде дано все інше.
— Добре, якщо так хочеш, то я зачекаю. Але давай таки на «ти». А то люди засміють.
Лариса знизала плечима. Їй було незвично, що у будинку з’явився чоловік. Не вважала вона його своїм, але Григорій начебто старався: купував продукти, дав грошей на зимову курточку для сина, а Ларисі купив новий телефон. Недорогий, але зате сучасніше, бо зі старим вже соромно було ходити.
Через три місяці нового життя Лариса стала звикати до Григорія. Микита, начебто теж звик. Тільки йому не подобалося, що Григорій вечорами сідав біля телевізора і вмикав на повну гучність новини чи футбол, заважаючи Микиті робити уроки чи займатися. Хлопчик мав стареньку акустичну гітару, яка дісталася йому від діда. На ній хлопчик вчився грати сам по відеоуроках. Він дуже хотів навчитися грати так, як рок-музиканти. Лариса знала про захоплення сина та підтримувала його. Але оплачувати дорогі заняття було надто накладно, а про електрогітару взагалі можна було тільки мріяти.
Проте Микита не залишав надії і навіть потихеньку копив: бабуся дарувала йому невеликі фінансові подарунки, а нещодавно на День народження Віктор вручив племінникові конверт.
– Ось тримай. Це тобі на мрію.
— Дякую… — Микита навіть розгубився, але дуже зрадів. — Я покладу в скарбничку, там, мабуть, скоро набереться на електрогітару!
— Вчись, хто знає, може, щось із цього вийде, — усміхнувся Віктор.
Лариса знала про подарунок брата і теж вирішила допомогти синові зі здійсненням мрії: з наступної зарплати «додати» до його скарбнички кілька купюр і вирушити нарешті до музичного магазину.
Лариса сподівалася, що Григорій підтримає їхнє прагнення, але… Вийшло інакше. Стелла К’яррі
— Ну що, синку, збирайся. Сьогодні йдемо виконувати бажання! — радісно сказала Лариса, витягаючи з сумки гаманець. Вона спеціально перевела в готівку частину грошей, щоб вкласти їх у накопичення сина. Жінка почала брати підробіток і потихеньку позбавлялася тягаря нестачі грошей.
— Мамочко, ти найкраща! Я такий радий! — дитина підбігла до скарбнички, відчинила її і витрусила звідти кілька купюр. — Дивно, — усмішка сповзла з його обличчя. У скарбничці була зовсім інша сума.
– Ти брав звідси гроші, Микито?
– Ні…
— А куди подівся подарунок дядька?
— Не знаю… — синові очі сповнилися сльозами. Лариса знала, що Микита не вмів брехати, тому не сумнівалася, що він не став би брати нагромадження і витрачати їх на нісенітницю.
– Тоді я нічого не розумію…
Єдиним, хто міг знати подарунок, був Григорій.
— Що за метушня у вас? — співмешканець Лариси саме заходив у квартиру і чув, що жінка із сином щось емоційно обговорюють.
— Привіт, Грицю. Ми дещо втратили і не можемо знайти, — розгублено відповіла Лариса. Вона зауважила, що у Григорія в руках велика коробка.
Він акуратно поставив її на підлогу біля себе та почав знімати взуття.
— Ну, якщо вдома втратили, то знайдете.
– А що це в тебе? — Лариса перестала бігати вдома і сконцентрувала увагу на коробці.
— Човен купив. Щоб на рибалку їздити та рибалити з озера, — доволі заявив Григорій.
Лариса здивувалась, адже ще кілька днів тому Григорій повідомив, що грошей на гітару не дасть, що все витратив і зайвих немає.
— Не вважаю за потрібне, та й взагалі, у мене зарплата не гумова: їжа, речі першої необхідності, матері треба допомогти… А ви тут зі своєю нісенітницею лізете.
— Це не нісенітниця. Для Микити це важливо. Втім, я лише запитала. Раптом ти хотів би взяти участь та вкластися в подарунок дитині.
– Ні. Я вже сказав. Жодної нісенітниці ми купувати не будемо, — відрізав Григорій.
Поки чоловік перевдягався, Лариса кілька секунд обмірковувала те, що відбувалося, а потім попросила Микиту трохи почекати її у своїй кімнаті.
— Як же ми поїдемо по гітару, мамо? Грошей у нас немає.
– Я що-небудь придумаю.
Микита повірив мамі та пішов. А Григорій дивився на Ларису, схрестивши руки на грудях.
— Я ж сказав, нема чого витрачати гроші на нісенітницю.
— Гришу, а ти випадково не знаєш, куди поділися гроші, які збирав мій син? — пропускаючи повз вуха зауваження співмешканця, спитала вона.
©Стелла К’яррі
– “Копив твій син”, – чоловік передражнив. – Що може накопичити дитина? Всі ці гроші йому були надані дорослими, точніше, вони були надані до нашого сімейного бюджету, а отже, ми, дорослі, можемо розпоряджатися ними так, як правильно. А не так, як спаде на думку дурному хлопчику.
— Гришу, я повторюю запитання: ти знаєш, куди поділися нагромадження мого сина? — Лариса намагалася зберігати спокій, але це вдавалося важко.
— Та знаю, знаю.
– Ти що, взяв ці гроші?
– Ну так. А що такого?
— Як ти міг без попиту залізти в скарбничку до мого сина? — Лариса вже не стримувалась, підвищила голос на співмешканця.
— А по-твоєму, можна тільки до мене «в скарбничку» потикатися? Я ваші «хотілки» здійснюю, як само собою зрозумілий факт, а у спиногризу, чи розумієш, накопичення! “Недоторканий запас!
Лариса дивилася на Григорія і не могла зрозуміти, як так вийшло, що замість надійного чоловічого плеча, вона отримала зовсім неадекватного співмешканця.
– Ти правий. Вважатимемо, що ми в розрахунку. Забирай свій човен, речі та вмотуй назад до мами! — гаркнула Лариса.
– Їй, ти чого? Подумаєш, човен? Якщо хочеш знати, я її купив, щоб із твоїм сином на рибалку їздити. Хоч навчити його чогось, а то не зрозумій хто росте!
— Микита боїться води, і на рибалку він не поїде, — викарбувала Лариса.
– Який з нього пацан? Дівчину ростиш, всього боїться! — Григорій скривився.
– Це моя справа. Іди, Гришу. Досить. Нічого у нас не вийде.
— Та кинь, розвела паніку на рівному місці. Іди прокрутись. Потім поговоримо, — Григорій як не було, пішов на кухню, щоб повечеряти, а Лариса так і залишилася стояти біля коробки з човном.
Вона хотіла вигнати співмешканця, але була морально і фізично слабшою.
Микита з Ларисою домовилися, що ще трохи підкопають, але вже не в скарбничці, а на карті Лариси.
— Прийде ще трохи почекати, або в розстрочку візьмемо. Іде?
— Іде, — було видно, що син засмутився. Григорій же, повечерявши на самоті, подався на улюблене місце, до телевізора. Там і заснув.
А наступного дня він оголосив:
— Щоб не було образ, я беру вас із собою на рибалку. Збирайтеся, виїжджаємо завтра вранці, — сказав він. — Я доведу, що човен — це найкраще придбання.
— Мам, а навіщо нам туди, до лісу?
— Там пісні біля багаття, під гітару , — засміялася Григорій, стежачи за реакцією дитини. Микита зітхнув.
— Малю, ми з тобою можемо нікуди не їздити. Гриша один чудово впорається, — відповіла Лариса, дивлячись на сина.
– Я не проти, мамо. Може буде цікаво. Ми ніколи не були на риболовлі, — задумливо сказав Микита. Лариса здивувалася, але вирішила, що не відмовлятиметься. Вона подумала, що ця подорож все розставить на свої місця. Так і сталося.
Григорій привіз сім’ю на берег озера. Місце було обрано мальовничим, та й погода не підкачала. А ось компанія друзів співмешканця, з якими Лариса була знайома поверхово, не сподобалася їй. Колектив переважно складався з чоловіків, які дуже багато пили та висловлювалися нецензурно. Було ще дві жінки: одна під стать чоловікам, а друга, Маша, скромніша. З нею й спілкувалася Лариса.
— Я за кермом, — сказала вона, відмовившись від спиртного. Лариса теж не пила, а дітей, окрім Микити, на озері не було.
Спочатку Лариса сподівалася, що Микиту залучать до чоловічих справ: збирання дров для багаття, встановлення наметів. Але як і слід очікувати, її син був потрібен тільки їй. Інші його взагалі не помічали.
Та й Лариса бачила, що синові зовсім не цікаво. Сама вона займалася приготуванням “польової” їжі з тих запасів, що були взяті з собою.
— А на гітарі хтось із них грає? — поцікавився Микита, дивлячись на незнайомих чоловіків, котрі глушили «водичку».
— Не знаю, синку, — відповіла Лариса, розуміючи, що ніхто не привіз струнний інструмент, а Григорій просто збрехав.
Збрехав він і про човен. За час посиденьок на природі, окрім як заливати в себе спиртне, Григорій нічим займатися не збирався. Його човен так і залишився у багажнику автомобіля. Втім, як і снасті для риболовлі. Ніхто з чоловіків про рибу навіть не заїкнувся.
— Ларисе, ну вистачить зі своїм придатком сидіти, йди вже й випий з нами, — не витримав Гриша.
– Ні дякую. Ми, мабуть, підемо спати. Вже пізно, — сказала вона Григорію. Той почав лаяти її, ображати за друзів, через що Ларисі стало зовсім погано.
Вона навіть хотіла викликати таксі, але крапку на галявині в лісі практично неможливо виставити правильно, і машина б за ними просто не приїхала.
— Ларисе, ви йдете в намет, а я завтра рано-вранці поїду в місто, можу вас захопити, — сказала Маша. Вона одна з усієї компанії залишалася тверезою.
— Дякую, це дуже до речі, — сумно посміхнулася Лариса.
Григорій у намет не прийшов. Він заснув просто біля багаття. Вранці він не згадав, що з ним трапилося, але припустив, що просто перебрав. Не знайшовши співмешканку в наметі, він трохи протверезів і поїхав додому. Але там біля дверей на нього вже чекала зібрана валіза.
– Ларисе! Та що ти про себе уявила? Тітка з дитиною на шиї! Ні шкіри, ні пики…
— Зате з квартирою, — відповіла вона, прочинивши двері. — А от ти тепер можеш жити у надувному човні. А до нас із сином дорогу забудь, — сказала Лариса і з силою зачинила двері перед його носом.
Григорій потупцював і пішов. Йому довелося знову повернутися до матері та ділити з нею житлоплощу. Всім знайомим він пізніше розповідав, що втратив кілька місяців, утримуючи одиноку матір з сином. Про те, що він жив у її квартирі, Григорій мовчав, як і про те, що його човен був куплений на гроші, викрадені у школяра.
— Мамо, а дядько Гриць не прийде більше? — спитав син, дивлячись на матір із занепокоєнням.
— Ні, Микито, не хвилюйся. Він більше не прийде. До речі, я маю для тебе сюрприз… — вона простягла синові сертифікат на кілька уроків гри на гітарі.
— Оце клас! Мамочка, ти найкраща! — зрадів Микита.
Через півроку вони змогли накопичити на гітару, а ще за кілька років Микита вступив до музичного училища. Йому пророкували велике майбутнє. Лариса в сина вірила та пишалася ним. А ще вона пишалася тим, що не почала триматися за уявне щастя, і відпустила Григорія на всі чотири сторони.
– Ну що, синку, ми з тобою сьогодні поїдемо купувати тобі гітару! – Лариса погладила сина по голові.
– Правда? — Микита пожвавішав. Він чекав цього дня, збирав на мрію. Він знав, що у мами важка ситуація з грошима: на роботі було масштабне скорочення, і Ларису залишили лише тому, що вона сама виховувала сина. Батько Микити загинув кілька років тому. Пенсія за втратою годувальника була невеликою, а витрати на школяра високими. Тому Лариса дуже переживала, що її зарплату уріжуть.
Проте жінка не впадала у відчай. Допомагав старший брат, хоча Лариса не просила Віктора, навпаки, брала гроші знехотя. Вона знала, що він має свою сім’ю. У ситуацію втрутилася невістка, Ніна, якій не дуже подобалося, що частина грошей Віктора йде повз її кишеню. Невістка знайшла «вирішення» проблем Лариси, познайомивши її з чоловіком.
— Ларисо, ну чого ти роздумуєш, «морду» вернеш? Я з сусідкою вже домовилася, вона сказала, що її синові, Григорієві, ти дуже сподобалася. Він готовий Микитку всиновити! – сказала Ніна. Вони із сусідкою спілкувалися і вирішили «звести» двох самотніх.
— Дякую, звичайно, що ти хочеш мене прилаштувати, але чи не надто швидко все відбувається? Я не люблю нав’язливих чоловіків…
– Куй залізо поки гаряче! Добре, що Григорій так рішуче налаштований. З’їжджайтеся з ним і живіть, дивишся, і справді одружиться, вирішить твої фінансові проблеми. А ти йому даси можливість від матері з’їхати. Житимете у твоїй квартирі, зате на його зарплату. – Наполягала Ніна, і Лариса здалася:
– Добре. Я йому подзвоню.
Григорій дуже швидко перевіз речі. Микита не заперечував. Він був вихованим та тихим хлопчиком. Він знав, що якщо мама вирішила, то так буде правильно.
— Гріш, тільки давайте ми з вами просто як сусіди поживемо спочатку? Мені треба до вас звикнути, а вам до мене… — сказала Лариса, коли Григорій вирішив, що окрім житла йому одразу буде дано все інше.
— Добре, якщо так хочеш, то я зачекаю. Але давай таки на «ти». А то люди засміють.
Лариса знизала плечима. Їй було незвично, що у будинку з’явився чоловік. Не вважала вона його своїм, але Григорій начебто старався: купував продукти, дав грошей на зимову курточку для сина, а Ларисі купив новий телефон. Недорогий, але зате сучасніше, бо зі старим вже соромно було ходити.
Через три місяці нового життя Лариса стала звикати до Григорія. Микита, начебто теж звик. Тільки йому не подобалося, що Григорій вечорами сідав біля телевізора і вмикав на повну гучність новини чи футбол, заважаючи Микиті робити уроки чи займатися. Хлопчик мав стареньку акустичну гітару, яка дісталася йому від діда. На ній хлопчик вчився грати сам по відеоуроках. Він дуже хотів навчитися грати так, як рок-музиканти. Лариса знала про захоплення сина та підтримувала його. Але оплачувати дорогі заняття було надто накладно, а про електрогітару взагалі можна було тільки мріяти.
Проте Микита не залишав надії і навіть потихеньку збирав: бабуся дарувала йому невеликі фінансові подарунки, а нещодавно на День народження Віктор вручив племінникові конверт.
– Ось тримай. Це тобі на мрію.
— Дякую… — Микита навіть розгубився, але дуже зрадів. — Я покладу в скарбничку, там, мабуть, скоро набереться на електрогітару!
— Вчись, хто знає, може, щось із цього вийде, — усміхнувся Віктор.
Лариса знала про подарунок брата і теж вирішила допомогти синові зі здійсненням мрії: з наступної зарплати «додати» до його скарбнички кілька купюр і вирушити нарешті до музичного магазину.
Лариса сподівалася, що Григорій підтримає їхнє прагнення, але… Вийшло інакше.
— Ну що, синку, збирайся. Сьогодні йдемо виконувати бажання! — радісно сказала Лариса, витягаючи з сумки гаманець. Вона спеціально перевела в готівку частину грошей, щоб вкласти їх у накопичення сина. Жінка почала брати підробіток і потихеньку позбавлялася тягаря нестачі грошей.
— Мамочко, ти найкраща! Я такий радий! — дитина підбігла до скарбнички, відчинила її і витрусила звідти кілька купюр. — Дивно, — усмішка сповзла з його обличчя. У скарбничці була зовсім інша сума.
– Ти брав звідси гроші, Микито?
– Ні…
— А куди подівся подарунок дядька?
— Не знаю… — синові очі сповнилися сльозами. Лариса знала, що Микита не вмів брехати, тому не сумнівалася, що він не став би брати нагромадження і витрачати їх на нісенітницю.
– Тоді я нічого не розумію…
Єдиним, хто міг знати подарунок, був Григорій.
— Що за метушня у вас? — співмешканець Лариси саме заходив у квартиру і чув, що жінка із сином щось емоційно обговорюють.
— Привіт, Грицю. Ми дещо втратили і не можемо знайти, — розгублено відповіла Лариса. Вона зауважила, що у Григорія в руках велика коробка.
Він акуратно поставив її на підлогу біля себе та почав знімати взуття.
— Ну, якщо вдома втратили, то знайдете.
– А що це в тебе? — Лариса перестала бігати вдома і сконцентрувала увагу на коробці.
— Човен купив. Щоб на рибалку їздити та рибалити з озера, — доволі заявив Григорій.
Лариса здивувалась, адже ще кілька днів тому Григорій повідомив, що грошей на гітару не дасть, що все витратив і зайвих немає.
— Не вважаю за потрібне, та й взагалі, у мене зарплата не гумова: їжа, речі першої необхідності, матері треба допомогти… А ви тут зі своєю нісенітницею лізете.
— Це не нісенітниця. Для Микити це важливо. Втім, я лише запитала. Раптом ти хотів би взяти участь та вкластися в подарунок дитині.
– Ні. Я вже сказав. Жодної нісенітниці ми купувати не будемо, — відрізав Григорій.
Поки чоловік перевдягався, Лариса кілька секунд обмірковувала те, що відбувалося, а потім попросила Микиту трохи почекати її у своїй кімнаті.
— Як же ми поїдемо по гітару, мамо? Грошей у нас немає.
– Я що-небудь придумаю.
Микита повірив мамі та пішов. А Григорій дивився на Ларису, схрестивши руки на грудях.
— Я ж сказав, нема чого витрачати гроші на нісенітницю.
— Гріш, а ти випадково не знаєш, куди поділися гроші, які збирав мій син? — пропускаючи повз вуха зауваження співмешканця, спитала вона.
– “Збирав твій син”, – чоловік передражнив. – Що може накопичити дитина? Всі ці гроші йому були надані дорослими, точніше, вони були надані до нашого сімейного бюджету, а отже, ми, дорослі, можемо розпоряджатися ними так, як правильно. А не так, як спаде на думку дурному хлопчику.
— Гріш, я повторюю запитання: ти знаєш, куди поділися нагромадження мого сина? — Лариса намагалася зберігати спокій, але це вдавалося важко.
— Та знаю, знаю.
– Ти що, взяв ці гроші?
– Ну так. А що такого?
— Як ти міг без дозволу залізти в скарбничку до мого сина? — Лариса вже не стримувалась, підвищила голос на співмешканця.
— А по-твоєму, можна тільки до мене «в скарбничку» потикатися? Я ваші «хотілки» здійснюю, як само собою зрозумілий факт, а у спиногриза, розумієш, накопичення! “Недоторканий запас!
Лариса дивилася на Григорія і не могла зрозуміти, як так вийшло, що замість надійного чоловічого плеча, вона отримала зовсім неадекватного співмешканця.
– Ти правий. Вважатимемо, що ми в розрахунку. Забирай свій човен, речі та вмотуй назад до мами! — гаркнула Лариса.
– Ти чого? Подумаєш, човен? Якщо хочеш знати, я його купив, щоб із твоїм сином на рибалку їздити. Хоч навчити його чогось, а то не зрозумій хто росте!
— Микита боїться води, і на рибалку він не поїде, — викарбувала Лариса.
– Який з нього пацан? Дівчину ростиш, всього боїться! — Григорій скривився.
– Це моя справа. Іди, Гріша. Досить. Нічого у нас не вийде.
— Та кинь, розвела паніку на рівному місці. Іди прокрутись. Потім поговоримо, — Григорій як не було, пішов на кухню, щоб повечеряти, а Лариса так і залишилася стояти біля коробки з човном.
Вона хотіла вигнати співмешканця, але була морально і фізично слабшою.
Микита з Ларисою домовилися, що ще трохи підкопають, але вже не в скарбничці, а на карті Лариси.
— Прийдеться ще трохи почекати, або в розстрочку візьмемо. Іде?
— Іде, — було видно, що син засмутився. Григорій же, повечерявши на самоті, подався на улюблене місце, до телевізора. Там і заснув.
А наступного дня він оголосив:
— Щоб не було образ, я беру вас із собою на рибалку. Збирайтеся, виїжджаємо завтра вранці, — сказав він. — Я доведу, що човен — це найкраще придбання.
— Мам, а навіщо нам туди, до лісу?
— Там пісні біля багаття, під гітару , — засміялася Григорій, стежачи за реакцією дитини. Микита зітхнув.
— Ми з тобою можемо нікуди не їздити. Гріша один чудово впорається, — відповіла Лариса, дивлячись на сина.
– Я не проти, мамо. Може буде цікаво. Ми ніколи не були на риболовлі, — задумливо сказав Микита. Лариса здивувалася, але вирішила, що не відмовлятиметься. Вона подумала, що ця подорож все розставить на свої місця. Так і сталося.
Григорій привіз сім’ю на берег озера. Місце було обрано мальовничим, та й погода не підкачала. А ось компанія друзів співмешканця, з якими Лариса була знайома поверхово, не сподобалася їй. Колектив переважно складався з чоловіків, які дуже багато пили та висловлювалися нецензурно. Було ще дві жінки: одна під стать чоловікам, а друга, Маша, скромніша. З нею й спілкувалася Лариса.
— Я за кермом, — сказала вона, відмовившись від спиртного. Лариса теж не пила, а дітей, окрім Микити, на озері не було.
Спочатку Лариса сподівалася, що Микиту залучать до чоловічих справ: збирання дров для багаття, встановлення наметів. Але як і слід очікувати, її син був потрібен тільки їй. Інші його взагалі не помічали.
Та й Лариса бачила, що синові зовсім не цікаво. Сама вона займалася приготуванням “польової” їжі з тих запасів, що були взяті з собою.
— А на гітарі хтось із них грає? — поцікавився Микита, дивлячись на незнайомих чоловіків, котрі глушили «водичку».
— Не знаю, синку, — відповіла Лариса, розуміючи, що ніхто не привіз струнний інструмент, а Григорій просто збрехав.
Збрехав він і про човен. За час посиденьок на природі, окрім як заливати в себе спиртне, Григорій нічим займатися не збирався. Його човен так і залишився у багажнику автомобіля. Втім, як і снасті для риболовлі. Ніхто з чоловіків про рибу навіть не заїкнувся.
— Ларисо, ну вистачить зі своїм придатком сидіти, йди вже й випий з нами, — не витримав Гріша.
– Ні дякую. Ми, мабуть, підемо спати. Вже пізно, — сказала вона Григорію. Той почав лаяти її, ображати за друзів, через що Ларисі стало зовсім погано.
Вона навіть хотіла викликати таксі, але крапку на галявині в лісі практично неможливо виставити правильно, і машина б за ними просто не приїхала.
— Лариса, ви йдете в намет, а я завтра рано-вранці поїду в місто, можу вас захопити, — сказала Маша. Вона одна з усієї компанії залишалася тверезою.
— Дякую, це дуже до речі, — сумно посміхнулася Лариса.
Григорій у намет не прийшов. Він заснув просто біля багаття. Вранці він не згадав, що з ним трапилося, але припустив, що просто перебрав. Не знайшовши співмешканку в наметі, він трохи протверезів і поїхав додому. Але там біля дверей на нього вже чекала зібрана валіза.
– Лариса! Та що ти про себе уявила? Тітка з дитиною на шиї! Ні шкіри, ні пики…
— Зате з квартирою, — відповіла вона, прочинивши двері. — А от ти тепер можеш жити у надувному човні. А до нас із сином дорогу забудь, — сказала Лариса і з силою зачинила двері перед його носом.
Григорій потупцював і пішов. Йому довелося знову повернутися до матері та ділити з нею житлоплощу. Всім знайомим він пізніше розповідав, що втратив кілька місяців, утримуючи одиноку матір з сином. Про те, що він жив у її квартирі, Григорій мовчав, як і про те, що його човен був куплений на гроші, викрадені у школяра.
— Мамо, а дядько Гриць не прийде більше? — спитав син, дивлячись на матір із занепокоєнням.
— Ні, Микито, не хвилюйся. Він більше не прийде. До речі, я маю для тебе сюрприз… — вона простягла синові сертифікат на кілька уроків гри на гітарі.
— Оце клас! Мамочка, ти найкраща! — зрадів Микита.
Через півроку вони змогли накопичити на гітару, а ще за кілька років Микита вступив до музичного училища. Йому пророкували велике майбутнє. Лариса в сина вірила та пишалася ним. А ще вона пишалася тим, що не почала триматися за уявне щастя, і відпустила Григорія на всі чотири сторони.