– Міш, а ти сьогодні міг би трохи раніше повернутися додому? – Запитала Віра. Зателефонувавши чоловіку на роботу.
– А що сталося? – нервово відповів він запитанням на запитання. – Я просто, навпаки, хотів попередити, щоб не чекала мене на вечерю.
– Знову щось важливе? – голос жінки здригнувся. – Але ж я ніколи тебе ні про що не просила, просто сьогодні винятковий випадок, якщо вийде, будь ласка, не затримуйся хоча б.
– Вибач, але обіцяти нічого не можу, і говорити не можу, у мене зустріч важлива.
– Я зрозуміла, – з сумом сказала Віра і натиснула на відбій.
Звичайно, набираючи номер чоловіка, вона навіть не сподівалася на диво, але вирішила зазнати долі і знову розчарувалася. Але нічого, скоро чоловік сам додому бігтиме раніше, адже він так мріяв про сина чи доньку, часто казав: «Ось були б у нас діти, все б по-іншому було, а так мені і додому особливо йти не охота». Тепер усе зміниться.
Віра та Михайло були одружені вже двадцять років, але так склалося, що дітей у пари не було. Через кілька місяців після весілля Віра завагітніла, а за чотири місяці до пологів вони з чоловіком сильно посварилися. Він тоді був не дуже тверезий, і в гніві штовхнув дружину та так, що вона не втримавшись на ногах, втратила дитину. Йому дуже довго довелося вимолювати прощення у Віри, і вона дала йому шанс. З тих пір він на спиртне й дивитися не міг, і звинувачував себе в тому, що не дав малюкові побачити світу білого. Подружжя вірило, що в них ще буде дитина, але Віра з того часу більше не змогла завагітніти. Мишко невпинно благав вибачення, каявся, але цим нічого неможливо було виправити. Віра теж дуже сумувала, але намагалася не показувати виду, Михайло і без того стратив себе.
Але ось відбулося диво! Воно завжди приходить, коли зовсім не чекаєш. Відчувши нездужання, Віра вирішила пройти обстеження, потай від чоловіка, і сьогодні отримала висновок – вона цілком здорова, але! Вагітна! Цим несподіваним щастям вона й збиралася поділитися з чоловіком, але в нього, як завжди, знайшлися справи, важливіші за дружину.
Михайло працював на знос буквально. Подружжя ні чого не потребувало, і Віра підозрювала, що на рахунку у Михайла вже достатньо заощаджень для того, щоб він міг поменше працювати. Народження малюка накладе нові зобов’язання і йому доведеться більше часу проводити з родиною. Він буде з радістю це робити. Нічого страшного, вона зачекає. Зате коли чоловік дізнається про цю новину, все зміниться, і Віра знову стане щасливою, як у перші роки спільного життя.
Серйозна сварка в їхньому житті була єдина, та сама. Більше ніколи вони не сварилися, розуміючи, якими гіркими бувають наслідки. Але Михайло з того часу дуже сильно змінився. Став більш замкнутим, багато працював, їхав у відрядження, часом усі вихідні проводив на роботі, навіть ночувати залишався, якщо працював над великим проектом. Вірі дуже не вистачало чоловіка. Вони рідко проводили час разом, а кудись вийти вдвох і зовсім було грандіозною подією. Але Мишко, відчуваючи свою провину перед дружиною, дарував їй дорогі подарунки, купував квіти, щороку відправляв на курорт.
Але вона багато чого віддала б за те, щоб замість подарунків він провів би з нею цілий вечір, а на курорті вони відпочили б разом.
Тепер надія на те, що мрії здійсняться, гріла душу. Віра провела рукою по животу та посміхнулася.
Хотілося приготувати щось незвичайне, але розуміючи, що чоловік навряд чи прийде додому раніше, як вона просила, Віра вирішила, що не витрачатиме час на готування. Якщо Михайло, всупереч усьому все ж таки повернеться ввечері додому, то Віра запросить його до ресторану і там повідомить довгоочікувану новину, а якщо ні – тим більше, не варто цим займатися.
Вирішивши пройтися магазинами, Віра купила літературу для майбутніх матусь і, повернувшись додому, так захопилася читанням, що навіть не помітила, як настала ніч.
Чекати на чоловіка не стала, їй необхідно дотримуватися режиму і не допускати жодних хвилювань! Заснула Віра з усмішкою на обличчі, мріючи про те, як притискатиме до себе маленьке диво.
Вранці розбудив шум у передпокої. Віра розплющила очі і подивилася на годинник. За півгодини задзвонить будильник. Михайло зайшов у спальню і винувато опустив голову.
– Вибач, що розбудив, черевик повз полицю поставив, уявляєш, руки не тримають після безсонної ночі. Посплю годинку, та буду на роботу збиратися.
– Мишко, а коли ти зможеш час мені приділити? Може, сьогодні ввечері повечеряємо разом?
– Подивимося, Вір, дай мені поспати, втомився, як собака, потім все вирішимо.
Віра лише кивнула у відповідь і вийшла зі спальні. Прийняла душ, приготувала собі та чоловікові сніданок та почала збиратися на роботу. Хотілося виглядати краще звичайного, адже вона така щаслива! Незабаром вона стане мамою!
– Чудово виглядаєш, – сказав Михайло, вийшовши до передпокою, коли Віра вже збиралася йти.
– Дякую! – Усміхнулася у відповідь, зазначивши, що останнім часом чоловік став скупий на компліменти, – Вдалого дня, і, будь ласка, не забудь про моє прохання.
– Постараюся не забути, – відповів Михайло і подався у ванну.
Весь день Віра чекала на дзвінок від чоловіка, але він не дзвонив. До кінця робочого дня вона відправила йому смс: “Як щодо вечері?”. Відповідь прийшла не відразу: «Приготуй мою улюблену лазанью».
Віра, в ту ж мить, ніби опинилася на сьомому небі від щастя. Сьогодні їхнє сімейне життя заграє новими фарбами. Вона уявила, наскільки щасливим буде Михайло, як вони почнуть будувати плани, можливо, поїдуть відпочити на вихідні, не важливо куди, адже Вірі потрібно більше позитивних емоцій, і Михайло про це неодмінно подбає.
Вечеря була готова, Віра сяяла у своїй новій сукні, коли Михайло прийшов з букетом червоних троянд.
– Ну що за привід? – спитав він, чи не з порога. – Давай, годуй швидше, а то я як вовк голодний, та розповідай. Часу у мене небагато, через пару годин треба виїхати, щоб уранці на об’єкті бути, і там пробуду близько тижня.
– Стривай, – стривожилась Віра, – як, виїхати? Адже ти не спав більше доби. Куди?
– Висплюсь у дорозі, я потягом, – сказав, і кашлянув у кулак.
– Міша, тобі необхідно змінити свій графік, більше часу бути вдома, тому що…
Михайло підняв брови і примружився:
– Ти знову за старе? Ну скільки можна, Вір, як заїжджена платівка. Зрозумій ти, це моє життя, і міняти щось я не збираюся.
– Прийдеться, – посміхнулася Віра, – У нас буде дитина, Мишко!
– Хто в нас буде? – Михайло навіть підвівся, – Яка дитина? Звідки?
– Дивні питання, – Віра миттєво посумніла, – Звідки діти зазвичай беруться? Я вагітна, Мишко. У нас із тобою буде дитина!
– Ти з дуба впала? – Михайло розстебнув пару гудзиків на сорочці і відтягнув комір, покрутивши нервово шиєю, ніби вона затекла, – Які діти в сорок років? Вже про онуків час думати! Пізно, розумієш, Віро, пізно!
– Як уже вийшло, Міш, адже ми так довго чекали цього моменту.
– Ми чекали? Ти чого вирішила за мене? Мої діти вже виросли на боці, щоб ти знала, мені проблеми з сорочками зараз зовсім не потрібні. Я хочу жити! А ти вирішуй сама свої проблеми.
– Що ти таке кажеш? – Віра відчула, як повіки залоскотала сльозинка, а всередині все раптом обірвалось. – Які діти? Як на боці?
– Звичайно. Вчора у доньки випускний був, я там чергував, а син у дев’ятий перейшов. Ось такі справи. Бачить Бог, не хотів я тобі говорити, але тепер немає сенсу мовчати. Адже я все життя звинувачував себе, що ти дітей мати не можеш, тому піти не міг, жити не міг по-людськи. Тепер наче гора з плечей. Не уявляєш, як мені набридло потопати у брехні! Нікуди мені не треба їхати, в ту родину поспішав, завтра теща з тестем приїдуть, я маю з ними бути, їм невідомо, що я приходжу у цей будинок. Але тепер все буде по-іншому, сподіваюся, ти не станеш істерити, бо все одно марно.
– Я й тримати тебе не стану, Мишко, – неслухняними губами прошепотіла Віра, – але тільки розкажи мені, як усе сталося, чому ти так зі мною…
– Та випадково вийшло спочатку. – почав Михайло, не чекаючи повторного питання, – Ти тоді в санаторії була, а я на роботу спізнився. Дивлюся, дівчисько на зупинці стоїть під дощем, а автобуса вже може й не бути у такий час. Пошкодував, зупинився, запропонував підвезти. Вона спершу відмовлялася, але потім погодилася. Я її довіз до під’їзду, а поки розвертався, вона на вулицю вийшла і сіла на лавку. Зупинився, спитав, що сталося. Вона каже, що подруга двері не відчиняє чи вдома немає, вони вдвох житло винаймали, а ключі одні на двох. Ну, пошкодував, привіз до себе. Виявилося, що вона не таке вже дівчисько, вже училище закінчила, працює медсестрою. Проговорили дуже довго, та якось не помітив, як усе сталося. Так і жила вона зі мною, доки ти не повернулася. Я їй одразу розповів, що одружений і міняти щось не стану.
Михайло поколупав вилкою у тарілці і відсунув її, випивши лише сік, потім трохи помовчав і продовжив. Видно було, що розповідь йому дається непросто.
– Потім я дізнався, що вона завагітніла, сказав, щоб народжувала, винайняв квартиру для неї окрему, але сам до неї не їздив, тільки допомагав чим міг. Коли доньку вперше побачив, зрозумів, що не зможу від них відмовитися. Почав заїжджати, часом залишався, потім почав вигадувати частіше приводи, щоби з ними побути. Вона не вимагала, щоб я залишив тебе, розуміла все. Та й зараз не просить нічого, задовольняється тим, що дати можу. Так і почався обман, потім народився син. Дітям ми казали, що я їду по роботі, коли я до тебе повертався, виходить, усім навколо брехав, крім неї однієї.
– Ти її любиш? – Запитала Віра на автоматі.
– Не знаю. Мабуть…
– А мене? Любив колись?
– Любив. Потім шкодував. А тепер не можу зрозуміти, що відчуваю. З одного боку ніби радий, що ти вагітна, з іншого – ну ні до чого мені це зараз. Я і доньку з сином особливо не няньчив у дитинстві. Коли зуби різалися або хворіли, я відсиджувався в тебе, щоб висипатися ночами. І це в молодості, а тепер навіщо це мені все?
– Даремно ти боявся правду мені сказати … – Віра зітхнула з сумом, – Мені простіше було б прийняти. Тепер складніше. Я теж могла зустріти того, з ким би пройшла щасливий шлях, а так. Всі ці роки провела в очікуванні дива. Так, я щаслива, що стану мамою, але жіночого щастя ти позбавив мене.
Повисла пауза, яку перервати ніхто не наважувався.
– Іди! – Сказала Віра, зібравшись із силами, – Сподіваюся, на майно претендувати не станеш?!
– Стану, – несміливо відповів чоловік, – Квартиру цю нам батьки з обох боків подарували, тож ділити доведеться.
– Тоді й накопичення твої поділимо, – парирувала Віра.
– Які нагромадження? Віро? Ти що, всерйоз вважаєш, що я утримував дві сім’ї, виростив двох дітей і ще збирати вмудрявся? Ми купили квартиру нещодавно, до цього я винаймав для них житло всі ці роки. Нині доньці платити за навчання доведеться, потім синові.
– Ну, отже, твою нову квартиру теж поділимо.
– Не можу, я її оформив на дітей та їхню матір. Тож сама розумієш, мені теж власність потрібна.
– Добре ж ти все обставив, нема чого сказати! – Віра посміхнулася, усвідомивши, скільки років витратила на цю людину марно.
– І аліменти я платити не зможу, – сказав Михайло, дивлячись Вірі в очі, – Адже ти сама непогано заробляєш, на твої накопичення претендувати не буду, але повторю, дитина ця мені не потрібна, занадто пізно, тому вирішуй сама. Якщо готова все взяти на себе, будь ласка, народжуй.
– Яка ти нікчема! – не витримала Віра. – Ти мені все життя зіпсував! Забирайся!
– Ти сьогодні не в собі. Мабуть, пізніше речі зберу, а поки що так піду, тим більше, за стільки років у мене і там достатньо всього назбиралося. Пробач, Віро, але я не можу більше так, тож стільки часу з жалості з тобою провів.
– Пішов геть! – крикнула Віра, а коли за ним зачинилися двері, голосно і чітко промовила собі самій: «Я ніколи не плакатиму через таку мерзенну зраду!»
… Минуло десять років.
– Савеллі, збирайся якнайшвидше, – поспішала Віра синочку, – Нам ще за квітами треба заїхати для твоїх улюблених вчителів.
– Зараз, мамо, вже йду!
Коли Віра з сином підійшли до шкільних воріт, такі ошатні та радісні, Віра звернула увагу на знайоме обличчя. У натовпі стояв Михайло. Цікаво, що він робив у школі. Постарів, змарнів, виглядав, м’яко кажучи, не дуже. Тільки потім Віра помітила поряд з ним двох першокласників – дівчинка та хлопчик. Михайло закрутив головою, мабуть, відчувши на собі чийсь погляд. А помітивши Віру, не роздумуючи, попрямував до неї, щось шепнувши дітлахам, і завмер, дивлячись на Савелія.
– Доброго дня, Віро, – сказав він несміливо, – А це так.
– Мій син, – різко перебив Віру на півслові.
– Мамо, а можна я підійду до хлопців? – Запитав Савелій і Віра кивнула.
– Ти чудово виглядаєш, помолодшала навіть, – сказав Михайло, розглядаючи Віру.
– Чого не скажеш про тебе, – відповіла вона. Тепер його компліменти були їй нецікаві, вона звикла, що чоловіки оглядаються захоплено їй у слід.
– Як ти живеш? Із житлом усе вийшло? Вибач, що так тоді розлучилися.
– Бог простить, – Віра всім виглядом та інтонацією намагалася показати, що розмова їй ця неприємна.
Вона чудово пам’ятала, як після розміну квартири довго шукала щось підходяще, знайшла невелику студію, почала здавати її, сама ж оселилася у батьків, які їй із сином допомагали дуже добре, тому в декретній відпустці не затрималася, Вийшла на роботу, оформила іпотеку , Але і цю квартиру спочатку здавала. А коли син пішов у перший клас, борги були погашені, і вони змогли переїхати у власне житло, звідки їх ніхто більше не вижене.
– А тобі нецікаво, як мої справи?
– Ні, зовсім, – відрізала Віра.
– А я розповім, – Михайло кивнув у бік дітей, – Це мої онуки. Дочка народила їх одного за одним і поїхала, лишивши їх з нами. Квартиру довелося продати, так як діти зажадали свої частки, грошей виручили небагато, але продав ще ту кімнату, що купував після розлучення з тобою і придбали невелику студію-двушку, тулимося там із онуками, а рік тому дружина лягла, мені довелося звільнитися, щоб за нею доглядати, перебиваємось насилу. Через все, що навалилося, онука старшого в перший клас вчасно не вдалося влаштувати, зате з онукою разом навчатимуться. Ось так, Вірочка, життя мене покарало.
– Кожен сам обирає свій шлях, – сказала Віра байдуже і зробила крок убік, – Вибач, на мене чекає син.
– Чи можу я з ним познайомитися? – схопив Михайло її за руку, але Віра різко обсмикнула долоню.
– Не маєш права, адже аліменти ти не платив, та нам і не треба. Прощай.
Віра підійшла до Савелія і погладила його по голові.
– Мамо, а хто цей чоловік? – Запитав хлопчик.
– Ніхто, старий знайомий, – відповіла Віра задумливо і додала, – а пам’ятаєш, ти хотів перевестися в іншу школу, з математичним ухилом. Не передумав?
– Ні, – засяяли очі синочки, – А можна?
– Думаю, можна, – кивнула Віра, вирішивши, що краще за сина вберегти від цих родичів, – Йдемо прямо зараз до директора і все владнаємо…
Вона намагалася відігнати нав’язливі думки, щоб навіть краплі жалю не викликати в собі до колишнього чоловіка, а коли побачила біля свого під’їзду Леоніда, тренера Савелія з плавання, з яким зустрічалися вже два роки, всі печалі миттю відступили. Віра вирішила, що настав час її жіночого щастя…