– Гріша, біда! – схвильовано вигукнула Діна, додзвонившись до чоловіка. – Твої батьки їдуть!
– Не пускати! – вигукнув він у слухавку.
– Грішенько, як не пускати? – благала Діна. – Як я можу їх не пустити?
– Ніяк нехай!
– Але ж вони все одно до під’їзду увійдуть! До будь-якої квартири зателефонують, їм домофон відкриють!
– Та й чорт із ним, ти їх у квартиру не пускай!
– Любий мій, ми ж з Лерочкою! Вона не зрозуміє, що треба сидіти тихо, як мишки! Вона і сміятиметься, і гратиме!
– А хай знають, що у квартирі хтось є, а їх не пускають принципово! – У голосі чоловіка чулася злість.
– Ти скоро? – з надією запитала Діна.
– Година, може, півтори, – відповів Гріша, – на кільцевій застряг. – Діно! У жодному разі не відчиняй двері! Нехай на майданчику сидять! Якщо дочекаються, я їх із цього боку зустріну!
– Я зрозуміла, – прошепотіла Діна зі страхом.
Боялася вона не чоловіка, а того, що незабаром почнеться на майданчику за дверима.
Звук дзвінка змусив Діну не просто здригнутися, а підскочити на місці. Вона підбігла до дверей і зазирнула у вічко. Як і очікувалося, Ганна Макарівна та Яків Семенович власними персонами.
– Давай, відкривай! – Долинуло в майданчики, – я бачила, як тінь вічко закрила!
– Так-так, відкривай, – підтримав дружину свекор, – ми втомилися з дороги, нам би чаю!
Діна причаїлася під дверима:
«Може пронесе, і вони вирішать, що вдома нікого немає?»
Але Лера увімкнула у телевізорі мультики на всю гучність.
– Вдома вони, – чітко промовила Ганна Макарівна, – стукайся у двері!
Свекор, Яків Семенович забарабанив кулаком:
– Відкривай негайно! Не примушуй чекати, як бідних родичів на килимку!
– Не велено! – пискнула Діна досить голосно, щоб бути почутою.
– Що значить, не велено? – вигукнула Ганна Макарівна. – Ким не наказано? Я Гріші пожалуюся, він тебе відразу з дому виставить! Ти чув, Яша, вона нас пускати не хоче!
– Це Гріша велів вас не пускати, – сміливіше відповіла Діна. – Він незабаром приїде, можете почекати його там!
А потім вона спиною позадкувала від дверей, щоб не чути те, що там почалося:
– Перед сусідами треба буде вибачитись, – промовила вона, закриваючись із донькою в кімнаті, щоб та не почула лайки з майданчика.
Вісім років тому історія починалася майже так само.
– Гріш, твої батьки зателефонували, сказали, що завтра приїдуть у гості! – у паніці промовила Діна, мало не гублячи телефон.
– Ух ти! – відповів він.
– Вони подзвонили, коли я на обіді була, то я вже відпросилася і лечу додому! – торохтіла Діна. – А ще на завтра відпросилася і, про всяк випадок, післязавтра!
– М-м, а чого? – не розумів Грицько.
– Любий, це ти чого? Твої батьки їдуть до нас у гості! – Діна промовила прямо у мікрофон, щоб не кричати на всю маршрутку.
Але її все ж таки почули, а хтось навіть фразу кинув:
– Попала дівка!
– Діно, так це ж лише візит ввічливості, чого ти хвилюєшся? – Запитав Гріша, досі не розуміючи хвилювань дружини.
– Гріш, у мене з Ганною Макарівною поки що нормальні стосунки, але якщо вона побачить наш побут, то вони почнуть різко псуватися! А мені проблеми зі свекрухою не потрібні!
– А-а, ти в цьому? – Грицько розсміявся. – Ну, так, анекдоти не на пустому місці народжуються!
– Досить сміятися та жартувати! Мені зовсім не до жартів! Після роботи не затримуйся, разом наводитимемо наше гніздечко в порядок!
– Ну-у, – протягнув він, – у нас у принципі нормально, то пил витерти…
– Любий, згадай квартиру мами та нашу! Згадав? А тепер подумай, які претензії мені може пред’явити Ганна Макарівна?
– Я теж спробую відпроситися, – промовив Гріша голосом, що підсів.
Одружилися вони півроку тому, і тоді тільки Діна переїхала до чоловіка. До цього вона була в його квартирі, але більше як гостя. А за півроку господарювання, хоча яка із неї господиня у двадцять років?
Так ось, за півроку прибирання робилося за принципом:
“Ех, навалимося, поки не націлуємося!” Тобто практично – ніяк.
А люди молоді, палкі. На думці для господарювання місця не залишається. Обидва працюють, тому решту часу тільки один для одного!
А тут ревізорро що хоч попередив, що наближається!
– Мішки, що біля дверей – це відразу на смітник, – замість: «Здрастуйте, коханий!» випалила Діна, – а потім бігцем назад, я ще приволочу з кухні та кімнати!
– Звідки стільки? – здивувався Грицько.
– Піца! Суші! Бургери! – Членно сказала Діна.
– Ну, так, – Гріша почухав потилицю, – готувати я тобі до пуття не даю!
Діна почервоніла, відмахнулася з усмішкою:
– Зараз пляшки від лимонаду та пакети від соку позбираю!
– Може, клінінг викликати? — спитав Грицько, дивлячись на чорні мішки зі сміттям.
– Я дізнавалася, вони ночами не працюють, а твої батьки сказали, що до одинадцятої будуть!
– Добре, що хоч попередили, – пробурчав Гріша, намагаючись схопити якомога більше пакетів.
– І Гріша, мені там ще серйозною розмовою загрожувати почали, – промовила Діна, тримаючись за ниючу спину, – ти не знаєш, з чого?
– Неважко здогадатися! – Він усміхнувся. – Півроку після весілля минуло. На їхню думку, ми мали набалуватися за повною програмою. А тепер маємо виконати обов’язкову програму!
Діна хитнула головою, намагаючись у голові вкласти розлогі висловлювання чоловіка, але без особливого успіху. Там зараз тіснилися припущення, як відмивати підлогу в сутінках, що наближаються.
– Чи можна спростити для обмежених розумом верств населення? – Попросила вона.
– А чого тут спрощувати? – знизав плечима Грицько. – Півроку ми жили спокійно, гуляли і відривалися, а тепер вони вимагатимуть онуків!
– Як онуків? – Здивувалася Діна.
У неї з рук навіть пакет зі сміттям вислизнув, з якого сміття полетіло коридором.
– Ну, маленькі такі, симпатичні, кричать, їдять, сміються! На нас із тобою, які схожі! – Грицько розсміявся своїм поясненням.
А Діна остаточно розгубилася:
– Гріша, а що, вже час?
– А чому б і ні? – Запитав він у свою чергу. – Я працюю, ти працюєш, квартира, дякую батькам, є. Можна й дітей народжувати!
– Ось так відразу? – ледь промовила Діна. – Я думала, що це потім… Ну, пізніше…
– Я повністю згоден, – кивнув Гриша, – завтра у цьому переконуватимемо моїх батьків!
– Господи! – Стрепенулась Діна. – Батьки! Терміново! Бігом! Все прибирати!
З прибиранням молоде подружжя закінчило глибокої ночі, якщо не сказати, під ранок. Але як не намагалися заснути, так і не змогли, вигадували причини, щоб відтягнути факт появи необхідних онуків.
– Я скажу, що хочу отримати підвищення, закріпитися ґрунтовніше, щоб мене дочекалися з декрету, – промовила Діна.
– І декретні будуть більше! – підтримав Грицько. – А я скажу, що треба підготуватися до народження дитини. Матеріальна база, курси якісь пройти.
– А ще можна сказати, що в елітному садку треба чергу вистояти у п’ять років, щоби місце отримати. Ну, ми до списків внесені, а черга підійде нескоро! Садок елітний з англійською мовою!
– А ще скажи, що з початковим рівнем китайської, – підкинув Гріша, – будемо дипломата ростити!
Сонце вставало, а вони змогли трохи подрімати.
Шкода, що всі їхні аргументи їм не знадобилися.
– Ну, зрозуміло, – промовила Ганна Макарівна, морщачись, – до збирання ви ще не доросли. Ну, та нічого, з віком прийде!
Діна з Грішею остовпіли, бо, на їхню думку, в операційній не так стерильно. Гріша навіть обуритися хотів, але не встиг.
– Сину, – подав голос Яків Семенович, сідаючи до столу, – що ти думаєш з приводу власного житла?
Гріша розгублено сів навпроти:
– В сенсі? – промовив він. – Ми, як би, живемо!
– Ключове – як би! – зауважив чоловік. – Це моя квартира, а ти в ній просто живеш.
– Тату, коли ви з мамою купували цю квартиру, одразу ж сказали, що ця квартира мені! Ну щоб я тут жив!
– Так, синку, – Ганна Макарівна підсіла до чоловіка. – Щоб тут ти жив! Але ти одружився, і тепер вас тут мешкають двоє! Ось нам із батьком стало цікаво, а що ви собі думаєте?
– А чого тут думати? – здивовано спитав Грицько. – Далі житимемо!
– Я тобі казала, що вони нічого не думають, – Ганна Макарівна штовхнула чоловіка в бік. – Просто насолоджуються життям і робити нічого не хочуть!
– Сину, ти мені кажеш зараз, що вибираєш паразитичний спосіб життя? – Яків Семенович серйозно глянув на сина. – У мажори записався?
– Тату, а нічого, що я вивчився на бюджеті, на роботу влаштувався без протекції.
– От і далі йди вибраним курсом, всього добивайся сам!
– А квартира тут до чого? – спитав Грицько. – Тим більше, ви все одно її для мене купували!
– А ти батьківські гроші не рахуй! – злетіла Ганна Макарівна. – Ми її просто купували! А коли ти одружився, значить, ти вже не наша сім’я, а своя власна!
Он, беріть з Діною іпотеку, і живіть, як вважаєте за потрібне!
Діна слухала суперечки чоловіка з його батьками і дещо випадала в осад. Вона чудово знала, що батьки чоловіка не бідують! Як би, зовсім не бідують!
– Вони живуть у чотирикімнатній, – розповідав колись Гриша, – а в них ще є дача за містом. Ми поїдемо туди влітку. Так вони мають ще й комерційне житло: три квартири під здачу! Будинок зараз хочуть купити в Одесі.
– Навіщо їм стільки? – дивувалася Діна.
– А ось народжуємо онуків, і бабуся з дідусем кожному по квартирі даруватимуть!
– Це, звичайно, добре, але сумнівно, – промовила Діна. – Хоча все може бути. Але я на це не розраховувала б. Не просто так вони все це купували, і точно вже не для того, щоб роздаровувати!
А зараз Діна розуміла правоту своїх побоювань:
«Тобто для сина і тимчасово вони квартиру надали. Не переписали на нього, а пустили жити. А як він одружився, так попросили на вихід, мовляв, сам собі заробиш!
– Нам із мамою здається, що отримавши квартиру просто так, ти не станеш самостійною та незалежною людиною! Стержня в тобі не буде! А це нам прямий докір, що ми тря.пку виростили!
– Як ти кажеш? – Гріша вирішив перепитати. – Самостійним та незалежним? Як гарно звучить, я запам’ятаю!
Цю фразу Грицько промовив таким голосом, який Діна ніколи не чула. Злий, жорстокий, твердий та впевнений. У Діни мурашки побігли по спині.
– Мамо, тату, я зрозумів усе, що ви хотіли мені сказати, – тим самим тоном промовив Грицько, – ми збираємо речі і з’їжджаємо на орендовану квартиру!
Думаю, за тиждень переберемося. Якщо в цій квартирі щось стало непридатним, надішліть мені рахунок на ремонт!
А зараз, я попрошу, залиште нас із моєю дружиною наодинці, нам треба збирати речі!
Дзвінок телефону вирвав Діну із спогадів:
– Мила, я за хвилину піднімуся на поверх, – Гріша говорив ласкавим голосом, чим трохи заспокоїв Діну, – якщо гості ще на майданчику, ти тоді теж вийди, будь ласка! І це, Лерочці включи мультики гучніше, мені здається, буде галасливо!
– Добре, – Діна підійшла до вічка, – вони там, – повідомила вона, – я зараз вийду.
На майданчику молоде подружжя опинилося одночасно.
– Синку, – почала плаксивим голосом Ганна Макарівна, – твоя негідна дружина нас у квартиру не пускає!
– І правильно, – сказав Грицько, – що вам там робити? Це ж не ваша квартира! Ми з Діночкою, – він обійняв дружину за талію, – п’ять років горбатилися, щоб оплачувати орендоване житло, відкладати на перший внесок, та й просто жити треба було на щось.
– Ти ж про нас зовсім забув, навіть у гості не приїжджаєш? – похитала головою Ганна Макарівна.
– А коли, мамо? – Грицько підняв брову. – У мене дочка народилася, Діна в декреті. А мені, як порядному батькові, треба їх утримувати! А ще платити іпотеку! Двадцять років, між іншим! Коли мені до вас їздити? Та й у яких хоромах шукати?
– Сину, не пересмикуй! – грізно сказав Яків Семенович. – Ми з мамою до онуки приїхали. Подарунки привезли! Іграшки!
– Тату, навіщо такі витрати? – Грицько похитав головою. – Лєрочка ж виросте несамостійною та залежною від ваших подарунків!
Ось чого не треба, того не треба! Вона житиме у спартанських умовах, а потім сама собі заробить і на ляльки, і на конструктор!
– Так, ти! – заревів Яків Семенович на весь стояк.
– Так, я самостійний та незалежний! Такий незалежний, що від вас мені взагалі нічого не треба: ні квартир, ні грошей, ні іграшок для дочки!
Я сам упораюся! І ще я настільки самостійний, що чудово обійдуся без вашого суспільства, як попередні вісім років!
Батьки Грицька червоніли, блідли, але сказати нічого не могли.
– Ходімо, люба! – Гріша потягнув остовпілу дружину у бік дверей, – ми самостійні та незалежні, а цих людей я, здається, не знаю…