— Зроби так, щоби твоєї дружини не було до мого повернення! – Мати кинула трубку.
Розмова з дружиною вийшла важкою:
– Що ти наробила, Альбіно? Навіщо?
— Андрюша, я так хочу це колечко! Дивись, яке гарне. Зрештою, дружина я тобі чи ні? – Альбіна ображено надула губи і відвернулася від чоловіка.
Він мимоволі залюбувався її відображенням у великому овальному дзеркалі, що стояло на прилавку.
Його дружина була казково гарна і тому легко вила з нього мотузки.
— Ну гаразд,— здався чоловік.
– Ми беремо, – сказав він продавщиці, вказуючи на колечко з діамантами, яке приміряла дружина
– УРА ура! Спасибі спасибі! – Альбіна кинулася на шию чоловікові, її очі засяяли, як ті самі діаманти.
На душі в Андрія, втім, було не так легко й райдужно. Він згадав останню розмову з матір’ю.
— Хто вона, Андрію? – Вимагала пояснень Лілія Борисівна.
— Просто дівчина,— відповів син.— Вона гарна, мама, добра і гарна.
— Це чудово, але навіщо треба було терміново одружитися? Або …
— Та немає жодних чи, — дратувався син. — Я люблю її, мені більше ніхто не потрібний.
— А ти подумав, де й на що ви будете жити?
— Так у нашій з тобою квартирі й житимемо, а в нас місця повно! Просто грошей будеш мені більше давати,— син казав упевнено, було видно, що він уже все розрахував.— А там я закінчу навчання, працювати піду.
— А твоя Альбіна чим займається? — продовжувала розпитування мати.
— Вона поступати приїхала, але в неї не вийшло, вона наступного року знову пробуватиме.
Син помовчав і продовжив:
— Ти б мені ще грошей підкинула, мамо? А то Альбіні треба купити щось, а все, що ти мені дала, вже скінчилося.
Лілія Борисівна любила сина та платила йому щедре утримання. Він навчався на останньому курсі, і на нього вже чекали у великій компанії на гарне місце — мати домовилася. Сама жінка чудово заробляла і часто їздила по роботі у закордонні відрядження.
Вона сподівалася, що, закінчивши навчання, син почне робити кар’єру і одружиться з гарною дівчиною їхнього кола. Але вийшло інакше, він десь знайшов цю Альбіну, і молоді швидко розписалися, не чекаючи на приїзд свекрухи з відрядження.
— Вона тобі сподобається, мамо, ось побачиш! – Запевняв жінку син, коли зателефонував повідомити про весілля.
Лілія Борисівна сильно у цьому сумнівалася, але сперечатися не стала.
– Я хочу цю сумку! – вередувала Альбіна. — Маша має таку, я що, гірша?
Дружина вказувала наманікюреним пальчиком на дорогий бренд.
— Альбіна, але ми не можемо, ми й так уже витратили більшу частину того, що мати на місяць давала, а він тільки почався, — намагався навчити дружину Андрій.
– Так в чому проблема? Зателефонуй матері і скажи, що нам потрібно більше грошей, — наполягала та. – А якщо не хочеш, то можна продати якусь із цих її штучок, в антикварному напевно візьмуть.
Альбіна натякала на порцелянові статуетки, які колекціонувала Лілія Борисівна. Окрім картин та старовинних меблів, пристрастю матері були фігурки тварин та людей, які вона збирала по всій країні в антикварних лавках та привозила з-за кордону.
Андрій суворо забороняв собі навіть думати про це, але дружина все частіше наполягала на тому, щоби виправити фінансове становище за рахунок материнської колекції.
— Ні, так не можна, — казав він дружині.
– Та чому? Якщо в неї грошей гори, а вона тобі не дає, треба самим взяти!
Альбіна мала своєрідне поняття про справедливість, яке часом лякало молодого чоловіка, але він просто відмахувався від цих думок.
— Вона збирає ці фігурки багато років, і якщо ми візьмемо щось…
— То вона навіть не помітить! – Закінчила фразу дружина. – Ти бачив, скільки їх? Думаєш, вона їх усе пам’ятає?
Андрій не мав сумніву, що так і є.
– Ну як хочеш.
Альбіна надула губи і пішла до виходу з бутіка.
Наступного дня Андрій помітив у дружини нову сумку, ту саму, що стала предметом їхньої сварки.
– Альбіно, звідки це у тебе? — чоловік показував на блискучу лаковими боками сумочку.
Жінка зам’ялася.
— Ну, у мене були деякі заощадження, — відповіла та, ховаючи очі.
– Які заощадження? Адже ти ніде не працюєш, — допитувався чоловік.
— Та що ти мене допитуєш, наче я її вкрала! — Альбіна стискала кулаки, на очах з’явилися сльози.— Кажу тобі, на свої купила! Не віриш? Ось ти як про мене думаєш!
Жінка зібралася розплакатися, і чоловік відступив.
Порожнє місце на полиці з собачками він побачив випадково, коли проходив повз шафу. Андрій, може, й не помітив би відсутність фігурки, якби інші статуетки постаралися розставити рівномірніше. Він не пам’ятав, що там була за річ, але місце виглядало спорожнілим.
– Альбіно, підійди сюди, – покликав він дружину.
— Тут щось стояло, — показав він на скляну полицю, — я точно пам’ятаю.
– Що там стояло?
Дружина, здавалося, не зацікавилася питанням.
— Я не пам’ятаю, що саме, але якась фігурка була точно, — чоловік хвилювався.
Він відчинив дверцята шафи і побачив темну цятку на трохи покритій пилом полиці.
— То ти пам’ятаєш, то не пам’ятаєш, — байдуже сказала дружина. — Кому потрібні іграшки твоєї матері?
— Ось, бачиш, цятка на полиці, тут стояла фігурка.
— Ну, значить, її пересунули, — вона простягла руку, взяла статуетку пуделя з парасолькою і поставила на темну мітку. – Ось бачиш? Тут щось переставляли та просто пересунули фігурку.
Андрій уважно подивився на полицю. А раптом і справді, просто пересунули? До речі, Світлана Дмитрівна, хатня робітниця, яка зазвичай і робила прибирання, чомусь не прийшла у звичайний час.
— Треба Світлану спитати, — промовив собі під ніс чоловік.
– Вона дзвонила, до речі, – згадала дружина, – нездужає вона.
Ще за тиждень «випадково пересунули» фігурку дівчини з ягням. «Пастушку» Андрій пам’ятав змалку, це була чи не одна з перших фігурок у колекції матері.
— Альбіно, де «Пастушка»? – Він вирішив спитати дружину прямо.
– Яка ще пастушка? – Жінка здивовано скинула брови.
Вона сиділа перед трюмо у спальні і фарбувала вії. Ідеальні лінії обличчя не потребували макіяжу, але Альбіна любила наводити красу.
— У тій шафі на другій полиці стояла статуетка дівчини з ягнятком, я її добре пам’ятаю. Тепер її нема.
— Ну ні, значить, ні, чого ти так розхвилювався?
— Альбіно,— мало не плачучи, попросив чоловік,— скажи мені, що це не ти її взяла!
Дружина підняла на нього чудові очі.
– Ти що? Думаєш, це я вкрала твою ляльку? — вона не могла повірити в таку зраду. — Та навіщо вона мені? Ти що, Андрію, вважаєш мене злодійкою?!
— Ні, але… кудись вона поділася…
— А ти не думав, що твоя мати давним-давно сама її позбулася?
— Ну, що ти кажеш? Таких речей не позбавляються.
— Може, вона їй набридла, і та її продала, а замість неї купила якогось собаку? — дружина говорила з образою в голосі, свіжий макіяж погрожував зіпсуватись під потоком сліз.
Андрій точно знав, що таке малоймовірно, але він любив дружину і не хотів сприймати очевидне.
Наприкінці місяця раптово зателефонувала мати.
— Андрію, що у вас там відбувається?
За голосом Андрій чув, що вона гнівається.
— Нічого не відбувається, мамо, ти про що?
— Мені зателефонувала Світлана Дмитрівна та сказала, що Альбіна її вигнала.
– Як вигнала? – не зрозумів син. – Її ніхто не виганяв, вона просто взяла перерву по здоров’ю, от і все.
— У неї зі здоров’ям усе гаразд, — відрізала мати. – А перерву їй організувала твоя Альбіна після того, як хатня робітниця помітила, що з дому почали пропадати речі.
— Які речі? — з тугою спитав Андрій.
Він уже розумів, до чого йде, але вирішив стояти за дружину до кінця.
– Моя колекція. Я так розумію, що твоя дружина продає речі з моєї колекції, — мати підвищила голос. — Я утримую вас обох на свої гроші і не потерплю, щоб чужа дівка крала у мене з-під носа!
– Не смій називати Альбіну дівкою, вона моя дружина! – розлютився Андрій
— У такому разі зроби так, щоби твоєї дружини не було до мого повернення!
Мати кинула слухавку. Розмова з дружиною вийшла важкою.
— Що ти наробила, Альбіно? Навіщо?
Андрій ходив з кута в куток кімнати, Альбіна сиділа в кріслі, підібгавши ноги, і похмуро спостерігала за переміщеннями чоловіка.
— А що мені робити? Ти грошей не давав, а мені потрібні були нові речі, не можу ж я в тому самому весь час ходити.
– Я купував тобі все, що ти просила!
– Ні не все! – вигукнула жінка. — Я просила у тебе сумку та ще ті туфлі, пам’ятаєш?
Туфлі з ціною морського круїзу Андрій пам’ятав.
— Ти, коли зі мною одружився, обіцяв, що я ні в чому відмови знати не буду, а тобі для мене навіть якоїсь сумки шкода! — дружина витирала злі сльози краєм шовкового халата.
Цей халат Андрій не пам’ятав, напевно, він був куплений «на свої заощадження».
— Ну, не плач! – Андрій не міг виносити сліз коханої дружини.
— Ми щось придумаємо,— втішав він дружину.— Тільки ти більше нічого не бери, будь ласка, гаразд?
Альбіна подумала та кивнула.
— І Світлану Дмитрівну впусти, у нас уже місяць прибирання не було.
Вони поверталися з ресторану та паркували машину у дворі, коли Альбіна помітила світло у вікнах їхньої квартири.
Мати сиділа у кріслі посеред великої кімнати.
– Привіт мамо! – зрадів Андрій. — А чого ти не подзвонила? Ми тебе зустріли б.
Альбіна нарешті перестала копошитися в передпокої і ввійшла до кімнати.
— Ось, знайомся, це Альбіна, моя дружина! — сина прямо розпирало від гордості.
Лілія Борисівна подивилася на невістку і одразу зрозуміла, на що попався син. Виглядала та справді чудово: правильні риси обличчя, точена постать, довге, блискуче волосся. Голос пролунав чудовою мелодією, коли та сказала:
— Здрастуйте, Ліліє Борисівно, добре доїхали?
Незважаючи на усмішку, дівчина дивилася насторожено.
— Дякую, Альбіно, вашими молитвами.
Мати була налаштована аж ніяк не добродушно, син цього ніби не помічав.
— А ми думали, що то Світлана Дмитрівна затрималася. Сподіваюся, вона щось приготувала на вечерю, – схаменувся він. — А то ми тільки з ресторану… Якби ти заздалегідь попередила нас…
— Не метушись, Андрюша, — перервала його метання мати. – Я не голодна. Але мені цікаво, чому ця жінка все ще тут, коли я звеліла, щоб до мого приїзду її не було?
– Ну, знаєш! Альбіна моя дружина і нікуди не піде! – Андрій став у позу. — Ми поговорили, вона все зрозуміла, вона більше не чіпатиме твою колекцію. Та вона всього кілька фігурок і взяла, подумаєш, втрата!
Альбіна опустила очі в підлогу і спробувала сховатись за спиною чоловіка.
— Та ні, там далеко не пара фігурок, сину.
Альбіна засопіла.
– Ну, хай так! Але я ж кажу, вона усвідомила, наскільки ця колекція важлива для тебе, і пообіцяла, що більше не візьме звідти жодної речі.
— А звідки вона тепер тягатиме гроші, тобі повідомила? – Поцікавилася мати.
Альбіна підняла підборіддя і зробила крок вперед, втрачати їй не було чого. Велику багатоповерхову скриньку для коштовностей, що стоїть на столику поряд зі свекрухою, вона помітила відразу, як увійшла до кімнати.
— І що таке? – Подала голос вона.
Тембр був приємний, на відміну слів.
– У вас стільки пальців немає, скільки кілець всяких! Невже шкода, якщо пару візьму? Мені шуба на зиму потрібна й чобітки, а ви сина у чорному тілі тримаєте, кожен карбованець під звіт.
Невістка дивилася прямо в очі свекрусі, впевнена у своїй правоті. Андрій завмер на порозі кімнати, переводячи погляд з матері на дружину. Було видно, що він не одразу зрозумів суть претензій, але коли зрозумів, вирішив взяти бік дружини.
– Я твій син, а Альбіна моя дружина, ми не працюємо, жити нам нема на що, так що ти зобов’язана нам допомагати!
— Ти мій син, — погодилася Лілія Борисівна. — Але якщо я й мушу допомагати, то тільки тобі, а не злодійці, яку ти привів у будинок. Нехай збирає речі і йде, доки не подзвонила куди слід!
— Якщо ти її виженеш, я піду разом із нею!
— От і чудово, — зітхнула Лілія Борисівна. — Я думала, що добре тебе виховала, але, мабуть, все ж таки надто розбалувала. Ти завжди жив на всьому готовому. Ну отак, тепер живіть самі як знаєте, я більше допомагати не буду.
— А чому ми маємо йти? – раптом схаменувся Андрій. — Це моя квартира! Я звідси нікуди не піду, і моя дружина теж залишиться!
— Ні, синку, моя квартира, ти тут тільки прописаний, пам’ятаєш? І якщо вже ти вважав за краще матері сумнівну дівчину, то квартиру ти не отримаєш у будь-якому випадку, як і все інше!
Андрій, як і обіцяв, пішов разом із дружиною, він не вірив, що мати залишить його без спадщини.
Але та була вірна своєму слову та відписала все майно рідному племіннику. Через кілька місяців Альбіна розлучилася з чоловіком, без підтримки матері він став їй нецікавий.