— У хаті чисто, алкоголь я не п’ю, грошей навалом. Бідолашні родичі завжди заздрять. От і наговорюють на мене. У нас чудові стосунки! — Чоловік лагідно обійняв доньку.
— Макаре Петровичу, ми бачимо, що у вас немає труднощів із грошима. І що справді є всі зручності… — Галина Миколаївна окинула поглядом простору вітальню шикарного заміського особняка.
— Але тут така справа… Вашу доньку ніхто з родичів чотири роки не бачив. Після смерті її матері, з якою ви розлучилися, коли Кірі не було й року, ви забрали дівчинку до себе. А кілька років тому з нею обірвався зв’язок. — Жінка стурбовано глянула на Макара.
— Її бабуся й дідусь дуже хвилюються… — У розмову втрутився Антон, котрий разом із Галиною Миколаївною переступив поріг розкішного будинку.
— А що хвилюватися… Ось вона… Стоїть перед вами жива і здорова… — Чоловік весело зазирнув у вічі дочці. — Кіро, скажи, як тобі? Тобі подобається з татом?
— Звичайно, подобається, у мене найкращий батько у світі! Я його дуже люблю і не хочу від нього нікуди їхати. — Дівчинка відпустила руку батька і міцно обняла його. – У нас все добре.
— Макаре Петровичу, і все-таки ми маємо запитання… Давайте присядемо… — Антон кинув погляд на бірюзовий диван, який затишно розташовувався у вітальні. Навпроти найбільшого телевізора, який чоловік лише бачив у своєму житті.
— Так, будь ласка, проходьте. — Макар жестом запропонував гостям зайняти два крісла, а сам із донькою сів на дивані.
— Макаре Петровичу, як я вам уже сказала, за останні чотири роки Кіру ніхто не бачив. — Галина Миколаївна розпочала розмову.
— Дівчинки немає в соцмережах, зі школи ви її забрали… Зі своїми старими подругами Кіра теж обірвала зв’язок. Ви не вважаєте це дивним? — Жінка запитливо подивилася на Макара.
— Галино Миколаївно, Кіра на домашньому навчанні. У неї найкращі вчителі… Смерть матері… Це травмуючий спогад… Як її батько, я вирішив, що їй краще вчитися вдома…
— Тим більше, сьогодні в школах діти вже підбирають шкідливі звички і незрозуміло, де бовтаються після уроків… А в мене Кіра під наглядом…
Макар глянув на дівчинку і посміхнувся. — Кіро, скажи, я тебе добре виховую? Тобі подобається вчитися вдома?
– Так, мені подобається домашнє навчання. Не треба рано вставати… Уроки можна робити у зручний час… Адже головне їх робити, щоправда, тату? — Дівчинка підморгнула батькові.
— Звісно. І ще не забувати про роботу над помилками. – Макар кивнув.
— Кіро, а хіба ти не сумуєш за своєю бабусю та дідусем і своїм подругам… Ти не хотіла б їх побачити? — Антон Львович звернувся до дівчинки.
— Та не особливо… Мені добре з татом. — Кіра подивилась на Макара. — Якщо я когось захочу побачити, тато мене відвезе.
– В будь-який момент! — Макар усміхнувся і відкинувся на дивані. Кіра сиділа поруч і смикала кіску, в яку була вплетена яскрава зелена ленточка.
— Може, ви хочете чай чи каву? — Господар привітно глянув на гостей.
— Ні, дякую. — Антон похитав головою.
— Хочемо, звичайно… Дві години до вашого замку добиралися з міста. Я буду каву. — Галина Миколаївна непомітно штовхнула Антона. — А що ти будеш, Антоне?
— Тоді й мені кави. — Чоловік зніяковіло посміхнувся.
– Відмінно, зараз все буде. — Макар підвівся з дивана. — Доню, допоможи батькові.
— Із задоволенням… — Кіра встала й пішла за Макаром на кухню.
— Антоне, мені здається, що тут щось не так… — Галина схвильовано подивилася на колегу.
— Галю, а що тебе бентежить, наче нормально все… Я не побачив чогось підозрілого… — Антон з подивом подивився на колегу. –
— Зараз багато хто навчається вдома… Батько має гроші, він може собі це дозволити…
— Ознак тривоги, хвилювання у дівчинки я не виявив… Синяків і садна теж… Вона в майці була… Якби Макар її бив, це було б помітно… Прихованих закликів про допомогу теж не було… — Антон почухав волосся.
— А тебе не збентежило, що вона набагато старша виглядає… За документами їй тринадцять, а вона виглядає на сімнадцять… Тобі це дивним не здалося? — схвильовано прошепотіла Галина.
— Ой, Галю, та кинь… Зараз діти швидко дорослішають. Тим паче їй буде чотирнадцять уже за кілька місяців.
— Ану дістань фотографію Кіри. У нас у досьє є… — Галина Миколаївна все глибше занурювалась у сумніви.
– Тримай! — Антон простяг Галині документ, на якому зверху було прикріплено маленьку фотографію…
— Тут, звичайно, нічого незрозуміло… Тут на фото… Зовсім дитина. Їй тут років шість… — Галина підібгала губи і почала уважно розглядати фотографію… — І схожа, і не схожа… Не можу зрозуміти…
— Знаєш що… — Галина проникливо подивилася на колегу… — Прямо зараз напиши бабусі Кіри і попроси надіслати фотографії Кіри… Останні фотографії… Вона чотири роки з батьком… Значить, мають бути фотографії, де їй років із десять.
– Хоча ні. Я краще сама напишу. — Галина повернула Антону досьє та дістала телефон.
У цей момент з кухні повернулися Макар та Кіра. Макар ніс дві чашки, а Кіра — красиву срібну тацу з печивом та цукерками.
— Будь ласка, пригощайтеся… — Макар усміхнувся.
— Ми з татом дуже гостинні, — весело відповіла Кіра.
— Кіро, розкажи мені, чим ти захоплюєшся, як проводиш вільний час? Чим займаєтесь із батьком? — Галина почала із простих питань.
— Ми дивимось фільми, читаємо книги, гуляємо… Нещодавно були на виставці. Я люблю сучасне мистецтво. Там стільки емоцій, контрасту… — Кіра стала захоплено розповідати про картини та художників.
— Добре, Кіро. Любов до мистецтва… Це похвально. — сьорбнувши каву, Антон включився в розмову.
— Дозволь і мені теж поставити тобі запитання. — Антон поставив чашку. — Ось із минулими подругами ти перестала спілкуватися. А зараз маєш друзів?
— Звичайно, вона має друзів! Кіра дуже товариська. — Макар схвально кивнув і з гордістю глянув на дочку.
— Макаре Петровичу, я хотів би, щоб ваша дочка сама відповіла. — Антон глянув на чоловіка поверх окулярів.
— Я дружу з дітьми татових друзів. І маю дві подруги, з якими я переписуюсь. Я не обмежена у спілкуванні. І, повірте, у мене не тільки гарний смак у мистецтві… З поганими хлопчиками та дівчатками я не спілкуюсь… — Кіра засміялася.
— Кіро, а чому ти взагалі не хочеш спілкуватися з бабусею Надією та дідусем Ігорем? Чому ти останні два роки їм так жодного разу не набрала? — Галина Миколаївна несподівано поставила питання з каверзою.
– Ви про батьків матері? Їх не так звуть, ви щось переплутали… Мою бабусю по матері звуть Олена. А дідусь – Володимир. — Кіра поправила Галину Миколаївну, яка спробувала вивести Кіру на чисту воду спеціально назвала неправильні імена.
— Вони якісь похмурі… Весь час загружені… З ними навіть по телефону неприємно спілкуватися… Що їм не розповіси, так одразу докори та зауваження… — Кіра зітхнула і подивилася на батька. — А татко мене як ніхто інший розуміє.
— Де тебе підловити? Внутрішньо відчуваю, що щось з тобою не так! — сердито подумала про себе Галина Миколаївна і зробила великий ковток кави, що охолола.
— Я двадцять років у службі опіки і точно знаю, коли щось нечисте. У цій родині щось не так. Занадто складні відповіді… Прямо ідеальна картинка реклами батьків-одинаків. Не буває такого… — Галина поринула в роздуми, коли Антон почав розпитувати Кіру про її дитинство.
— І ще вік… Це дівчина, а не дівчинка… Їй явно не тринадцять чи чотирнадцять років… Швидше, сімнадцять… — Галина машинально стукала пальцями по кріслі.
— Макаре Петровичу, я бачу, що у вас все добре. І я думаю, що у нас справді до вас не буде питань…
— Але перед тим, як ми підемо, я хотіла б подивитися ваші спільні фотографії.
– Звичайно! — Макар наче чекав на це запитання… Хазяїн удома ввімкнув великий телевізор і одразу відкрив галерею.
— Це ми з моїми друзями та їхніми дітьми… А це ми в музеї… — Макар та Кіра почали захоплено розповідати про кожну фотографію.
— І знову ідеальне зображення. Усі фотографії як на підбір. Наче скрізь позаду ходив професійний фотограф. І обличчя такі радісні, щасливі… — подумала Галина.
У цей час телефон Галини Миколаївни пропікав. Надійшло кілька повідомлень від бабусі Кіри. Галина непомітно відкрила листування і завмерла з жахом. На фотографіях була зображена зовсім інша дівчинка.
— Господи… Це не Кіра! Жодних сумнівів! Це не Кіра. — У Галини побігли мурашки, і сильно застукотіло серце.
– Але хто це? Чому вона видає себе за Кіру? І де Кіра? Що трапилося з Кірою? — Галина щосили намагалася зберігати спокій і не подавати виду, що вона дізналася правду.
Галина Миколаївна чого тільки не бачила за свою роботу в органах опіки. Але такого… З таким поворотом подій жінка стикалася вперше.
– Це не Кіра! Не привертай увагу та відволікай їх розмовою! — Галина надіслала повідомлення своєму колезі Антону.
— Макаре Петровичу, а де у вас вбиральня? — невимушено спитала Галина.
— Гостьовий туалет прямо коридором. Перші двері ліворуч. – Макар жестом показав шлях.
Галина насилу пересувала ноги. Хвилювання з усіх боків огорнуло жінку. Тихше, ніж туман огортав вранці її улюблений бузок на дачі.
Жінка увійшла до ванної кімнати і викликала поліцію. Галина вже хотіла повернутись і потягнути час до приїзду поліцейських, але якась невидима сила смикнула її обшукати будинок.
Навшпиньки Галина обійшла перший поверх, але не побачила нічого підозрілого. Потім Галина прокралася на другий поверх, але також не знайшла ознак Кіри. Тільки спальня Макара та пару гарних кімнат.
Незважаючи на тремтіння, що боляче здавлювало груди, Галина тихо піднялася на третій поверх.
У Галини шалено билося серце. І від стресу неприємно дзвеніло у вухах. Але жінка вирішила йти до кінця і піднялася до просторої зали.
— Ну й лабіринт, скільки ж тут кімнат…
– Не може бути? — Наприкінці зали були залізні металеві двері.
— І не кажіть мені, що з цим Макаром усе гаразд! — Яка зрозуміла людина триматиме у себе в такому гарному будинку такі грубі двері з металевими засувами.
— Замочної свердловини немає… Тільки засуви. — Галина уважно оглянула двері. — Значить, вона замикається лише ззовні. І я навіть знаю, навіщо.
Галина обережно зняла засуви і ввійшла усередину. Жінка побачила вузькі гвинтові сходи, які вели на горище.
Галина обережно піднялася нагору і знову затулила рота рукою, щоб не закричати від переляку.
— Хоч би поліція встигла…
— Аби мене тут не закрили…
Зі швидкістю світла думки промайнули в голові жінки. Галина побачила порожнє, похмуре і запорошене горище, яке щосили намагалася висвітлити одна тьмяна лампочка.
Поруч із вікном, на якому були зловісні чавунні грати, лежав брудний матрац. На матраці, згорнувшись калачиком, лежала дівчинка.
– Кіра? Це ти? Прокидайся! Я від бабусі та дідуся. Я тебе врятую. — Галина розбудила дівчинку.
– Хто ви? Ні! Ідіть? Якщо батько дізнається, що тут хтось був, він мене запре тут ще на тиждень і відбере книгу. — Дівчинка злякано глянула на Галину і відскочила на кінець матраца.
– Все добре Кіро, я тобі допоможу. Я зі служби опіки. Мене надіслали батьки твоєї мами. Ти їдеш зі мною. — прошепотіла Галина.
— Ви мене прийшли врятувати? — Злякана Кіра зі сльозами кинулася на шию до Галини. — Благаю вас, заберіть мене звідси! Мій батько псих!
– Так, моя гарна, почекай секундочку, я тільки напишу своєму другові, щоб він відволік твого батька. — Галина дістала телефон і написала Антонові кілька важливих повідомлень.
– Я знайшла Кіру. Вона дуже квола. Поліція їде. Ми вибиратимемося. Відволікай його за всяку ціну!
— Коли я подзвоню, скажеш, що я терміново поїхала на проблемний виклик, а тобі треба поставити несправжній Кірі наодинці кілька запитань. Далі виведеш її за ворота. Ми будемо десь там.
— Ходімо, Кіро. Тільки дуже тихо. Нам треба непомітно вийти надвір. — Галя міцно взяла дівчину за руку.
— Так, Антон розмовляє з Макаром. Отже є шанс непомітно вийти. — Галина тихо спустилася з Кірою на перший поверх.
– Чорт! Двері вітальні відчинені. Якщо ми пройдемо повз, Макар нас побачить… — Жінка завмерла. — Антон терміново мусить його відволікти.
— Ми біля вітальні, ти мусиш його відволікти, щоб ми могли непомітно вийти! — затамувавши подих тремтячими пальцями Галина відправила Антону ще одне повідомлення.
— Кіро, по моїй команді біжимо до виходу. Ти мене зрозуміла? — Галина прошепотіла дівчині на вухо. Кіра кивнула.
– Ай, серце! — раптом закричав Антон і зігнувся на дивані. — Макар і несправжня Кіра кинулися до Антона.
– Давай! – Скомандувала Галина і, схопивши Кіру за руку, рвонула до дверей.
— Біжимо до воріт! — Галина акуратно зачинила вхідні двері і разом з Кірою кинулася геть із ділянки.
— Антоне, ми тут, у кущах… — Галя гукнула колегу, коли той за планом вийшов за ворота з несправжньою Кірою. Антон сказав, що йому вже краще і треба подихати повітрям. А заразом віч-на-віч поговорити з дівчиною.
– І хто ти така? Чому ти видала себе за Кіру? — Галина грізно подивилась на дівчину. — Не вдавай, ось справжня Кіра. Я тобі такі проблеми влаштую, мало не здасться.
– Я Ксенія, актриса. Мене найняли зіграти роль дочки. Заплатили 50 тисяч…
— Макар мені сказав, що його дочка у лікарні. Щоб його не позбавили батьківських прав, я мала зіграти його дочку. Звідки я знала, що він маніяк?! — злякано випалила Ксенія, дізнавшись, де насправді була Кіра.
— Ану, швидко завмерли! — до кущів наблизився Макар. У руці Макар тримав мисливську рушницю. — Якщо хочете жити, швидко всі до хати!
— Та пішов ти! — Галина, сама не розуміючи, як у свої п’ятдесят два роки, стрімко кинулася на Макара і разом із рушницею повалила його на землю.
— Біжіть дорогою, рятуйтеся… — крикнув Антон і теж кинувся на чоловіка. Антон дивом встиг відвести дуло від Галини. Пролунав постріл. Куля дзвінко вчепилася в металеву огорожу.
— Стояти, поліція! Кинути зброю!
Антон та Галина сиділи на траві і жадібно ковтали повітря. Двоє поліцейських скрутили Макара та вели його у бік автомобіля. Ксенія та Кіра злякано стояли вдалині.
— Цікаво, а чи за таке дають премії? — Антон усміхнувся. — Ну чи хоча б плюс один до проходу до раю.
— Не хвилюйся, Антоне , нагорі це точно зарахується. — Галина сперлася об плече колеги, що сидить і, важко зітхнувши, встала.
— Завтра маємо сім’ю Сидорових. Вони знову буянять. Тож не розслабляйся. Спокій нам тільки сниться. — Галина посміхнулася і пішла у бік Кіри.
Батько Кіри зі своєю жорстокою, збоченою та садистською манерою виховання вирушив відбувати заслужене покарання. На жаль, у світі є хворі люди, які мешкають серед нас. Одного з них нагода допомогла вивести на чисту воду.
Кіра повернулася до бабусі та дідуся. Дівчинка проходить складний період реабілітації і тричі на тиждень ходить до психолога. Кіра сильна. І в неї все обов’язково буде добре. Кіра відновилася у школі, навчається на п’ятірки та збирається поступати на юриста.
Галина Миколаївна та Антон продовжують рятувати дітей… Сьогодні вони за планом мали черговий виїзд. На цей раз сім’я виявилася благополучною. Просто тимчасові фінансові проблеми.