– Чому ти сьогодні вдома? – Запитала Юлія Андріївна, увійшовши в кімнату невістки. Свекрусі давали ключ від квартири про всяк випадок, якщо раптом подружжя поїде кудись і потрібно буде перевірити щось або полити квіти. Ніхто навіть не припускав, що вона приходитиме «в гості» без запрошення. Яна злякалася. Вона здригнулася, але постаралася швидше прийти до тями, тому що зайве хвилювання тільки нашкодить малюкові. Він і так почав штовхатися, нагадуючи про себе.
– А ви що не подзвонили? Я якби не спала, подумала, що злодії… Будь-яке могло статися.
– Пфф… Злодії. Якась ти надто полохлива, Яночко. Чому я маю дзвонити? Я прийшла перевірити, чи все у вас тут нормально, що їсте. Навіщо я дзвонила б, якщо у мене ключі є?
Яні стало неприємно від думки, що свекруха ось так приходить і перевіряє квартиру, копається в їхніх особистих речах. Вона потерла перенісся і позіхнула.
– Так було б правильно. Адже ми не поїхали нікуди. Повторюся: я могла подумати, що злодії забираються. Якби стукнула вас чимось, невже це було б добре?
– Залагодила тут зі своїми злодіями! Ключем двері відчиняють злодії, так? Ти надто вразлива стала, Яночко. Це не добре. Не піддавайся модним рухам, що твердять, що під час вагітності гормони грають і інші нісенітниці. Нічого такого й близько не буває. Це ледащо придумали. Крім того, ти мала на роботі зараз перебувати, як і синочок мій. Паша, значить, працює, а ти прохолоджуєшся?
– Я неважливо почувалася з вечора, тому начальниця дозволила мені не виходити на роботу. До того ж вона вже почала готувати документи, оформляти мене в декретну відпустку. Адже час. Мені тяжко вже з животом таким ходити.
– Та що ти знаєш про тяжкість? – пирхнула невдоволено Юлія Андріївна і зморщилася. – Я на дев’ятому місяці на заводі працювала і не скаржилася. Прямо з роботи мене до пологового будинку відвезли. І живіт твого більше був. Тому що Пашенька у мене богатирем народився, а в тебе якась дрібниця, так що гріх скаржитися.
З кожним новим словом свекрухи, у Яни з’являлося відторгнення до тієї, воно ставало міцнішим і міцнішим. Чому жінка називала свою онучку дрібницею, було незрозуміло. Ставилася з зневагою, хоча Яна достеменно знала, як любила свого сина Юлія Андріївна. Вона йому сопельки до старших класів підтирала. Павло розповідав, як йому було соромно перед однокласниками. Звичайно, всі називали його мамин синочком, ніхто не хотів з ним дружити і постійно обсміювали його. Щоб кудись сходити з друзями, йому доводилося іноді втікати з уроків. Але й друзі в нього були такі самі, як він сам, зараз таких модно називати відщепенцями. Мати вичитувала, звичайно, карала, але покарання завжди було м’яким. Аж надто вона любила сина. Чоловік у Юлії Андріївни не було. Від кого вона народила Павла, лишалося великим питанням. Про свого батька чоловік нічого не знав. У свідоцтві про народження у графі «батько» у нього стояв прочерк. Мати ніколи не заїкалася навіть, а на запитання сина відповідала, що просто вона захотіла дитини, обпеклася на стосунках, і народила сина без батька. Можливо, вона пішла на штучне запліднення? Ніхто не знав. А на запитання жінка все одно не відповідала. Якщо любила сина, то чому тепер наперед негативно ставилася до онуки? Адже це теж її кровинушка.
Яна постаралася приховати образу. Ну кому зробить краще, якщо дутиме губки? Точно нікому. Хвилюватися їй не можна. Вона завжди намагалася абстрагуватись від зайвого негативу.
– А про який ти декрет говориш? – продовжила напирати свекруху.
– Як який? Звичайний… Адже на тридцятому тижні йдуть. Я вже про все з начальницею домовилася. Буду до трьох років із донечкою, а потім уже вирішимо, як бути. Ми з Пашею вирішили, що…
Домовити Яна не встигла під сліпучим поглядом свекрухи.
– Що це ви з Пашею вирішили? Ти навіть не думай! Ні про який декрет не може йтися і мови! У декрет Пашенька піде, а ти шукай кращу роботу, щоб грошей більше платили. Зараз отримуєш справжні копійки, на такі родини не витягнеш. У нашій родині завжди баби працюють. Так було заведено. Чому це має працювати мій син? Він батько, буде з дитиною вдома сидіти. Я йому допоможу, звичайно.
Яна втратила дар мови. Дивлячись на свекруху, вона навіть не розуміла – сміятися чи плакати. Претензій жінки Яна зовсім не розуміла. Павло виріс, зрештою, випурхнув з-під материнського крила. І тепер він сам може ухвалювати рішення. Вони вже все обговорили з чоловіком і вирішили, як житимуть далі. Яна планувала брати невеликий підробіток на додому. І начальниця була зовсім не проти. Гроші зайвими не бувають. А там, може, вийде якесь своє діло розкрутити? Яна чудово готувала різну випічку. Які в неї пироги виходили!.. Знайомі часто замовляли у неї тортики на дні народження, тому можна було почати розвиватися в цьому напрямі. Хоч і зрозуміло, що там конкуренція висока, а все одно без доходу не залишишся. Паші, між іншим, обіцяли підвищення на роботі. І він щосили намагався, щоб не пропливло повз нього. Часом доводилося затримуватись, проте чоловік точно вирішив, що будь-якою ціною отримає нову посаду разом із підвищенням окладу та поквартальними преміями.
– Юліє Андріївно, а ви не думали, що це вже не ваша справа? Ви мені вибачте, але я лізти до своєї сім’ї не дозволю. І вказувати нам із чоловіком, як правильно жити, – заявила Яна твердим тоном.
Сюсюкатися зі свекрухою, побоюючись її образити ненароком, Яна не збиралася. Якщо навіть жінка вирішить її у вороги записати – нехай так, але важливо відстояти свою думку.
– Свою сім’ю? Ти багато знаєш про сім’ю? Як ти смієш взагалі говорити зі мною в такому тоні? Живете на всьому готовенькому. Між іншим, не забувай, що холодильник та пральну машину – це я вам купила! Будеш обурюватися, я заберу, дізнаєшся, по чому пуд солі, коли ручками прати доведеться.
– Забирайте. Мені не шкода. Ми купимо нові. Адже ви їх з рук купували, подарунок нам на весілля зробили. Ми не обурювалися, як то кажуть, дарованому коневі в зуби не дивляться, але купимо нові. Образити я вас не хотіла, але в свою сім’ю лізти не дозволю.
– Своя сім’я у тебе була, доки ти заміж не вийшла! Паша – мій син! І я не збираюся віддавати його якійсь вискочці, так і знай! Я поговорю із сином, і твої мрії швидко розвіються! Бач чого надумала. Добре влаштувалася. Мій син, значить, повинен працювати без перепочинку, поки ти вдома прохолоджуватимешся? Ні і ще раз ні! Я не для того виховувала Пашу і вкладала всю себе без залишку в його виховання! Мій син вартий більшого. І він зрозуміє це. А якщо не погодишся на наші умови, то дитину будеш одна ростити.
Яна тільки закотила очі.
Навіть сил, щоби обуритися не було.
Та й сенс витрачати їх на це? Обурення Юлію Андріївну зовсім не цікавили. Вона вже все для себе вирішила і планувала дотримуватись своєї думки. Їй не було до того, що думають інші. І з думкою сина вона ніколи не хотіла рахуватися. Так, вона дбала про Павла, але часом хлопець сам не знав, куди йому тікати від такої турботи. Він не міг займатися чоловічими захопленнями, бо матері це зовсім не подобалось. Якось вона навіть обмовилася, що мріяла про дочку, але коли народився син, так тому й бути. Жінка не відпускала сина на рибалку, не дозволяла ходити на гойдалку та на бойові мистецтва, хоч його дуже приваблювало все це. Вона зробила так, щоб син не пішов до армії. Скільки довелося заплатити хабара, залишалося питанням, але коли Павло прийшов у військкомат, йому заявили, що не проходить по здоров’ю, і видали військовий квиток з відповідною позначкою. А він хотів хоч службу пройти. І лише зараз, коли почав жити окремо від матері, чоловік зрозумів, що таке життя. Він купив абонемент у тренажерний зал і почав наводити тіло у форму, про яку завжди мріяв. Яна не скаржилася, хоч вони з чоловіком практично не проводили час разом через його зайнятість. Вона чудово розуміла, що все життя йому не вистачало цього. І підтримувала його захоплення. Напиватися із друзями у барі Павла ніколи не тягнуло. Усі його захоплення були спрямовані на розвиток тіла та духу.
Гучно грюкнувши вхідними дверима, свекруха покинула квартиру Яни. Жінка розуміла, що Юлія Андріївна почне дзвонити до сина. Вона виховала Павла так, що він боявся образити матір. Досі приховував від неї, що ходить до тренажерної зали, але рано чи пізно йому довелося б подорослішати. Або зараз він скаже своє тверде слово, або залишиться біля спідниці матері і продовжить виконувати всі її забаганки. Ось тільки Яна у цьому участі брати не планувала. Вона вирішила для себе, що якщо чоловік займе бік матері, то доведеться виховувати дитину одній. Терпіти поряд з собою маминого синочка, Яна не хотіла.
Повернувшись додому, Павло довго бурмотів щось про роботу, але за його станом було видно, що розмова з матір’ю відбулася. Яна боялася найбільше на світі, що їй справді доведеться розлучитися з чоловіком. Вона любила його, шкодувала, що свекруха настільки опікувалася сином, що не давала йому нормального життя. Він навіть матом ніколи не лаявся, був дуже інтелігентним, ввічливим. Але ж чи не все життя залишатися під крилом матері?
– Паш, скажи чесно, з мамою розмовляв?
Павло підняв винний погляд на дружину та кивнув. Видно було, що йому важко розпочати розмову, бо він любив дружину і не хотів втратити її, але й мами боявся. Звичка – страшна сила.
– Вона мені дзвонила, сказала, що ви посварилися і поставила певні умови.
– Ну, а ти що відповів? Чи погодився на її умови? – це найбільше хвилювало Яну.
– Я сказав, що це не телефонна розмова, і ми обов’язково поговоримо про все у вихідні. Я не знаю, як вчинити правильно. Мені не хочеться кривдити її. Адже це мама. Вона завжди старається для мене, все робить.
Яна не збиралася вирішувати за чоловіка. Ставити йому умови також не планувала. Вона не хотіла якось вплинути на ухвалене ним рішення. Могла б одразу повідомити, що розлучиться, якщо він погодиться з пропозицією Юлії Андріївни, але не почала цього робити. Він має ухвалити рішення сам, без тиску ззовні. А яким воно буде – це тільки його справа. Яна була готова до будь-якого повороту. Хоч і тяжко було на серці.
У вихідні Павло запропонував Яні поїхати разом з ним до його матері та поговорити з тією.
– Ти вибач, звичайно, але мені вже однієї розмови з нею вистачило. Ще одна така сама зустріч навряд чи позитивно позначиться на моєму стані. А ще у мене сьогодні спина страшенно болить. Я краще вдома залишусь, а ти сам їдь, поговори.
– Якщо хочеш щось сказати, можеш це зробити зараз, – невпевнено запропонував Павло.
– Ні нічого. Ти доросла людина. Насамперед людина, а не маріонетка. Тільки тобі ухвалювати рішення. Я не хочу якось впливати на них.
Павло поїхав, а Яна відчувала, з яким трепетом б’ється її серце від страху, що він таки прийме неправильне рішення. Однак це буде лише його вибір.
За кілька годин чоловік зателефонував Яні, повідомив, що йому треба провітрити думки і трохи розім’ятися, тому він прогуляється, зайде до зали, а потім повернеться додому. Жінка зрозуміла, що розмова чоловіка з мамою склалася напружена. Ось тільки не питала, до чого вони прийшли. Павло сам розкаже, коли прийде. Та розповів не він. Свекруха примчала з вантажниками і вимагала віддати їй холодильник і пральну машину.
– Я не знаю, що ти зробила з моїм сином. Пашеньки більше немає. З’явився якийсь підкаблучник! – кричала Юлія Андріївна. – Нехай це залишиться на твоїй совісті. Добре тобі житиметься з таким? Але якщо випреш його з хати, я вже не прийму. Раз за тебе заступається, то тому й бути.
Яна не переживала через істерику свекрухи, і з побутовою технікою розлучилася дуже легко. Вона раділа, що чоловік таки вибрав свою сім’ю.
Коли Павло повернувся, Яна обійняла чоловіка і сказала, що у них все обов’язково буде добре, і вони разом упораються з усіма негараздами.
– Твоє ставлення до того, що відбувається, змусило мене діяти. До мене дійшло усвідомлення, що я людина, особистість, і я маю свою думку. Мамі це, звичайно, не сподобалося, але що вдієш? Я не буду до кінця життя виконувати всі її забаганки. Я сказав, що виріс, що вдячний їй за все і хочу залишатися її сином, підтримувати її, але приймати рішення за мене та нашу сім’ю вона більше не зможе. Їй не сподобалася моя відповідь.
– Я вже зрозуміла, – засміялася Яна. – Вона забрала холодильник із машинкою… Тому я подумала, що нам терміново слід відвідати магазин та купити нові. Батьки дещо відклали, а ще у нас були накопичення, так що по бюджету це сильно не вдарить.
Подружжя поїхало разом до магазину побутової техніки. Юлія Андріївна все, що забрала з квартири невістки, вивезла на смітник. Демонстративно показала, що краще так, ніж залишить їм. Їй треба було пройти через усвідомлення, що син виріс, але образа була сильніша за все інше. Юлія Андріївна вважала, що або вона продовжить вирішувати за сина, або такий син їй не потрібен зовсім.