Повертайся живими додому. Боже бережи і захищай наших захисників.
Їхав по роботі в іншу область. Слизько, сніг паде, вітер піднявся. Ще й трасу всю через Львів засипало, що далі свого носа не бачиш.
Біля траси був якийсь корок. Багато вантажівок стали в ряд та не рухаються. Чи то аварія, чи то просто хтось не може їхати – не знаю. Тільки бачу на лобовому склі листок та жирним шрифтом написано “Люди”.
Придивився – а з автобусів виходять чоловіки у камуфляжі. Молоді, ще такі юні. Хтось з термоса чаєм зігрівається, цигарки палять. І сміються. Ніби анекдоти розповідають. А з іншого боку стоять такі старші чоловіки, навіть мої ровесники. Хтось з бородою та окулярах, хтось одягав шапку та теплий шарф. Хтось телефонує рідним, махає “привіт” у камеру. А потім молоді хлопці почали сніжками кидати у старших. І так почали дуркувати.
Хтось крикнув здалеку “Легкові можуть їхати, дорогу розчистили”. Я завів мотор, прогрівся. І коли проїжджав повз тих солдатів – то всім кричав “Слава Україні”, а вони в один голос “Героям Слава”.
Слава таким героям потрібна, це точно. Адже вони ціною свого життя рятують нас від ворога. Може, завтра хтось з команди вже не пограє у сніжки? Вже не зателефонує до коханої?
І весь час, поки я кричав, то відчував сльози. Я вперше плачу перед незнайомими людьми. А я дорослий чоловік, якому скоро буде 60 років.
Руки тремтіли та я ледь-ледь їхав дорогою. Не боявся снігу, негоди чи інших автомобілів, які гнали на зустріч. Я боявся за життя цих героїв. Хочу, аби кожен з них повернувся з того пекла живим та здоровим!
Дана історія заснована на реальних подіях.