– Та хто там так надривається? – Катя визирнула до коридору з лікарняної палати, де лежала з новонародженою донькою. По всьому поверсі лунав гучний дитячий плач.
– Хто-хто, відомо хто, відмовники, – втомлено відповіла їй літня санітарка, що стояла біля сестринського посту. – Годуємо, переодягаємо їх, але материнську ласку нічим не заміниш. Дверцята щільніше прикрий, тихіше буде. У нас не люкс, донька, як є, так і впораємося.
Катя зіщулилася і щільніше зачинила двері. Підійшла до колиски, де лежала дочка, ніжно на неї подивилась.
Сюди, до дитячої лікарні їх поклали відразу після пологового будинку, щоб вилікувати жовтяницю у новонародженої – дуже вже вона була яскраво виражена.
Дочка Віра майже весь час спала, прокидаючись лише поїсти та на перевдягання. Катя сумувала, а дитина, що кричала другу добу майже без перерви, ще більше занурювала її в тугу.
Хотілося додому, до чоловіка, у звичну затишну квартиру з новенькою, любовно облаштованою для Вірочки дитячою.
Катя дістала телефон, підійшла до вікна, сіла на широке підвіконня та набрала номер чоловіка:
– Привіт, коханий, як ти там?
– Сумую за вами жахливо, вже чекаю на виписку.
– А тут дитинка цілий день плаче. Так шкода його. Він відмовник.
– Наша не плаче?
– Ні, Вірочка спокійна, і молока в мене багато. Спить майже весь час.
– Нудно тобі там, може книжок, журналів принести?
– Ні, Сашко, не треба нічого. Я просто вдома сумую. І дитину цю шкода дуже.
– Ну, не вигадуй собі. Це у тебе гормони грають, материнський інстинкт. Гаразд, поки, цілую, увечері подзвоню.
На обході Катя постаралася розговорити лікаря про малюка, що плаче за стінкою.
Поки лікар оглядала Вірочку, з усмішкою повідомляючи, що жовтяниця поступово минає, жінка мучилася поруч.
Потім все ж таки запитала:
– А ось там, за стінкою правда відмовна дитина? Він так кричить.
– Правда, зовсім здоровий малюк, але мати написала відмовну ще в пологовому будинку. Поки побуде у нас, потім поїде до хати малюка.
– А чому він увесь час плаче?
– Ну різні причини можуть бути. Не весь час він плаче. І їсть добре.
Звичайно, на ручках його ніхто не хитає, не прийнято у нас тут це, але увагою дитина не обділена, не хвилюйтеся.
– А чи можна мені на нього подивитися?
Катя з надією поглянула на обличчя лікаря. Та подивилася на неї серйозно і зітхнула.
– Ну навіщо це вам? Додому ви його не візьмете, ви ж первородна, у вас своя мала, з нею ще попереду стільки клопоту, і зуби, і нічні годування. Чи не рвіть серце.
– А я можу молоко йому зцідити? У мене багато, Вірочка стільки не з’їсть.
– Ну, якщо хочете…
– А я можу сама його нагодувати?
– Катерино Андріївно, ну не потрібно вам це.
Лікар явно втрачала терпіння. Чемно побажавши Каті доброго вечора, вона вийшла з палати. Після вечері, отримавши на сестринському пості молоковідсмоктувач та пляшечку, молода мати зцідила молоко.
А віддаючи його попросила:
– Чи можна хоч поглянути одним оком на цього крикуна?
– Та ходімо, я якраз до них іду.
Медсестра взяла пляшечку і пішла до зачинених дверей. За нею виявилося велике приміщення, в якому рівними рядами стояло 8 колисок. Зайняли чотири з них.
– Ось він, ваш порушник спокою, – з посмішкою вказала медсестра на великого малюка.
Цього разу дитина не плакала, здавалася цілком спокійною.
– А від цієї дитини зовсім відмовилися?
– Так, місяць минув, стільки матері дають, щоб передумати. Поїде тепер Сергійко чекати на своїх нових батьків. А поки що у нас поживе.
Так, хлопче? Он які у тебе легені весь поверх перебаламутив.
Медсестра дала немовляті пляшечку з молоком і він поважно зацмокав, надуючи товсті щічки. Не так собі Катя уявляла нещасного відмовника. Але йде звідси чомусь не хотілося.
– На ранкове годування вам пляшечку давати, зціджуватимете?
– Так звичайно.
– Підходьте на пост тоді вранці чи санітарка сама принесе.
– Добре.
У її власній палаті на Катю чекала Вірочка. Молода мати взяла доньку на руки і, похитуючи, притиснула до себе. Вдихнула солодкий дитячий запах і посміхнулася. А з голови не йшов відмовник Сергій.
Пізно ввечері у розмові з чоловіком Катя знову згадала малюка. Розповіла, який він чудовий, а у відповідь натрапила на стіну нерозуміння.
– Катя, це просто хлопчик, що про нього думати. Невідомо чия дитина. Сподіваюся, ти його всиновлювати не збираєшся?
Мало яка там генетика, і взагалі…
Я свою доньку ще навіть не бачив. Ти там у своїй лікарні божеволієш від неробства.
Катя кинула слухавку та розплакалася. Не так вона уявляла собі реакцію чоловіка.
Сашко підкорив її своєю увагою. Він був дбайливим, легко ладнав з дітьми та зачаровував людей похилого віку. Звідки у ньому ця жорстокість? Звідки стільки зневаги та холодності до неї?
Ще тиждень у лікарні пролетів швидко. Катя вже звично зціджувала молоко для маленького Сергійка. Іноді ходила його відвідувати, якщо зміна медсестер була доброзичливою і йшла на такі поблажки. І навіть устигла потримати хлопчика на руках.
Надвечір перед випискою до неї в палату зайшла лікар.
– Катерино Андріївно, привіт. Я до вас із розмовою.
– Слухаю вас.
– Я розумію, що ви вперше стали мамою. І з відмовними дітками зіштовхуєтеся звичайно вперше. Не думайте, що ми, медики, очерствіли душею. Але ми справді робимо все, що маємо і можемо.
Зараз ви прикипіли душею до хлопчика. Але ж він не іграшка. Ви підете додому, він залишиться. Не треба думати, що йому тут погано.
– А усиновлення – це складно? – Невпевнено і тихо запитала Катя.
– Це довго. Є процедура і тут ми нічого вдіяти не зможемо. І Сергія можуть усиновити раніше, ніж ви прийдете.
– А якщо я все ж таки спробую?
– Ну, спробуйте, я не буду перешкоджати. Чоловік у курсі вашої витівки.
– Так, він не в захваті.
– Ось і подумайте, чи готові ви ризикнути своїм шлюбом та щастям дочки заради чужого малюка. Прийомне батьківство – це складно. І не всім підходить.
З лікарні Катю забирав галасливий натовп родичів. Радісний Сашко гордо ніс Вірочку в рожевому атласному конверті з мереживом до машини. А Катя завмерла на ганку, вдивляючись у вікна палати, де лежали відмовники.
Вдома потекли звичні будні. Вірочка внесла у життя молодої сім’ї новий розпорядок. Але минув місяць, а Катя все не могла перестати думати про малюка, що залишився без батьків.
Сашко теж бачив, що з дружиною не все гаразд, і одного разу викликав її на розмову:
– Катя, в чому річ? Ти як чужа стала. Важко тобі? Може, потрібна нянька Вірочці, щоб у тебе більше часу було на себе? Або моя мама може допомагати, якщо не хочеш чужим людям дитину довіряти.
– Саш, ми зараз знову посваримося.
– Що, знову стара пісня про покинутих немовлят? Катя, та ну що це таке? Давай ти до лікаря сходиш, може в тебе післяпологова депресія. Гуляй більше, їж вітаміни.
– Немає в мене депресії. Просто я бачила цю дитину, а ти ні. Сашка, подумай, ми ж потягнемо це фінансово. Де одна дитина, там і дві. Він такий самотній там, такий беззахисний.
– Катю, це ж не кошеня з вулиці взяти. Я сказав ні. Вибирай, чи я, чи твої мрії про це немовля.
Сашко мовчки вийшов із кімнати. Наступні два дні дружину він демонстративно ігнорував.
А потім Катя зібрала свої і Вірочкині речі, і поїхала до мами. Чоловік приїжджав до них, гуляв із донькою. Спілкування з ним наодинці Катя уникала.
Вона раптом зрозуміла, що зовсім не знає людину, за яку вийшла заміж. І, можливо, і не хоче його краще впізнавати.
Батьки її прагнення взяти дитину-відмовника також не підтримали.
Вітчим лише хмикнув у вуса, оголосивши це «бабською дурницею».
Мати теж була проти:
– Катю, ми, звичайно, фінансово це витримаємо. Але це ще треба пережити розлучення. Хлопчика на той час може вже всиновлять. Викинь його з голови, не руйнуй сім’ю.
А Катя, катаючи парком біля будинку коляску з Вірочкою, все думала, як там Серьожа. Без прогулянок, без обіймів та іграшок.
Минуло два місяці, і одного разу Каті подзвонив Сашко. Він попросив її прийти на зустріч без Віри, але із документами.
– Розлучатися вирішив, і правильно, живете як чужі, по різних будинках, – заголосила Катина мама. – Внучка за живого батька як сирота!
Іди вже, погуляю я з Вірою чи он, діда відправимо.
Вітчим кивком висловив згоду.
Зустріч Саша призначив за незнайомою адресою. Вона приїхала заздалегідь і з подивом почала прогулюватися мальовничим районом. Невдовзі на обрії з’явилася машина чоловіка.
“Майже колишнього”, – поправила себе подумки Катя.
Але Сашко несподівано широко посміхнувся їй і сказав:
– У мене сюрприз. Документи всі взяла?
Катя кивнула.
– Ходімо. – І чоловік потягнув її за руку до входу в якусь будівлю. Підійшовши ближче, Катя побачила на дверях табличку «Школа прийомних батьків».
Її обличчя осяяла широка посмішка.
Перша співбесіда для них пройшла досить гладко. Сашко та Катя дізналися розклад занять. Їм потрібно було пройти 2 місяці занять. І лише потім можна було розраховувати на усиновлення, якщо успішно скласти усі іспити.
Дорогою додому, до Вірочки, подружжя обговорювало свої плани. Сашко розповів, що відвіз до лікарні підгузки та суміші, і навіть бачив Сергію, хоч і через вікно.
Він розмовляв із лікарем дитячого відділення. Шанси на усиновлення були добрі. Хоча формальності мали зайняти чимало часу.
Катя обійняла чоловіка. Вона так ним пишалася. А Сашко був щасливий, він любив дружину і зовсім не хотів її втратити. Навіть якщо задля цього потрібно було всиновити цілу дюжину дітей.
Через п’ять місяців біля порога будинку малюка стояли машини, прикрашені яскравими кульками, цього разу синього кольору. А на ганку стояли радісна Катя з Вірочкою на руках і Сашко з Сергійком.
Вигляд у нього був гордий, син у новому синьому костюмчику крутився на руках і намагався спробувати комір батьківської сорочки на смак. Ніхто йому в цьому не перешкоджав.
А попереду було велике життя, на яке в цієї сім’ї вже з’явилися грандіозні плани.
Батьки Сашка дітей не поділяли, Сергійка любили і балували так само, як і Вірочку.
А ось мати від Каті відвернулася – порахувала, що дочка звалила на себе важкий тягар.