– Костю! Стривай, Костю! – наздогнала сина Валентина Анатоліївна. Молодий чоловік обернувся і здивовано глянув на матір, яку ну ніяк не сподівався побачити. Адже вона вже давно жила в іншій країні, навіть на похорон своєї матері приїхати не змогла. А тут з’явилася без попередження через півроку. Дивлячись на матір, Костянтин бачив перед собою зовсім чужу людину.
Вона сильно змінилась. Коли вони зустрічалися востаннє? Вже минуло п’ятнадцять років. Кості було чотирнадцять, коли мати повідомила, що разом зі своїм чоловіком вирішила переїхати до іншого міста. І не просто місто, у чужу країну.
– Мишкові там роботу пропонують, – винувато опустивши погляд, бурмотіла Валентина. – Я вибирати мушу – з ним поїду чи розведусь і тут залишусь. Я люблю його. Не можу я просто взяти та зруйнувати наші стосунки. У нас з ним кохання, і розлучатися зовсім не хочеться. У Андрійка батько рідний є. Ну хіба краще буде, якщо твій брат буде, як ти? Тебе дражнять за те, що тато такий безвідповідальний дістався, ще й на нього така агресія перейде. У цьому немає нічого хорошого.
Костя тоді дивився на матір і не розумів зовсім, до чого вона хилила. Чому пояснювалася так дивно? Якщо треба було їм переїхати, адже він зовсім нічого не мав проти.
– Нічого страшного. Я звикну, – з усмішкою відповів хлопчина.
Бабуся, Зінаїда Макарівна, наблизилася до онука. Вона пильно дивилася на дочку, вже відчувши недобре. Костик гостював у бабусі кілька днів, ось-ось збирався їхати додому, а тут мати сама за ним приїхала.
– Розумієш, не все так просто. Нам самим важко доведеться спочатку. Андрійко ще маленький, йому всього п’ять… я не можу залишити його, а ти вже великий. Адже розумієш все. Загалом, я не зможу взяти тебе із собою. У вас стосунки з Мишком напружені, та й з Андрійком ти не сильно ладнаєш. Ти зрозумій, Костю, мені важливо про особисте життя подбати. Ти вже дорослий, скоро сам із дівчатами зустрічатись почнеш. Не можу я через тебе пожертвувати собою.
– Ти мене кидаєш? – З гіркотою видавив із себе Костя.
Серце підлітка у цей момент розривалася на частини. Він розумів, що вітчим не вважає його за сина, та що там? І за близьку людину – також. Проте завжди намагався йти на контакт із Михайлом, не сварився з ним. І Андрюшку любив, хоч брат ріс надто розпещеним. Він часто шкодував, і Кості попадало нізащо, просто тому, що брат мав поганий настрій, і він поскаржився на старшого.
– Не кидаю, а залишаю з бабусею. Адже за нею теж хтось повинен доглянути. Як тільки ми там облаштуємося, я обов’язково знайду спосіб забрати вас із бабусею, але поки не можу. Речі твої я привезла. Комп’ютер, все зібрала з твоєї кімнати. Чи допоможеш перетягнути в квартиру бабусі?
Як і що робив, Костянтин до ладу не пам’ятав. Сльози застилали очі. Серце боліло. Хлопчик любив свою матір, але тепер вона залишала його, промінявши на сім’ю, яка була їй ближчою та ріднішою. На чоловіка. І хоч хлопчина намагався не засуджувати матір, змиритися з її вибором, але давалося це насилу.
На прощання мати нічого не сказала. Вони говорили на кухні з бабусею на підвищених тонах, Валентина Анатоліївна вискочила з квартири у сльозах, і більше Костя її не бачив. До сьогодні.
Тепер уже дорослий чоловік дуже здивувався, що мати вирішила повернутись. Вона зрідка дзвонила синові, переважно на свята, та й то не завжди. Номер телефону у неї був – чому не зателефонувала? Адже можна було попередити, що вирішила в гості навідатися. І дивно, що зараз у неї з’явилася можливість зробити це, адже раніше скаржилася, що не може, і з далекого краю не так просто дістатися до рідних людей.
– Дивно зустрітися ось так, – єдине, що зміг видавити із себе Костя.
– Щоправда. Стільки часу минуло. Ти змужнів. Фотографії не передають усіх змін, які відбулися з тобою. Мені так ніяково. Не думала, що зустріч так відбудеться, стільки хотіла сказати тобі, але всі слова загубилися.
Між сином і матір’ю пролягла величезна прірва. Подолати її миттєво не вийде – як не намагайся. Чоловік навіть не знав, про що можна поговорити з нею.
Подивившись на ясне небо, Костя постарався зібратися з думками, але навіть претензій до матері не залишилося. Зовсім нічого. У нього було, що сказати, жінці, яка народила його, та тільки вже все це не мало жодного значення. Який сенс висловлювати образи, якщо вже нічого не зміниш, та й не хочеш міняти?
– Давай посидимо десь у кафе? Чи тут поблизу є пристойний заклад?
– Без поняття, – знизав плечима Костянтин. – У мене дружина, Наташа моя, чудово готує, тому по кав’ярнях ми не ходимо.
– Здорово. І все-таки мені хотілося б десь посидіти з тобою. Я бачила недалеку вивіску… пройдемося?
До кафе йшли мовчки. Здавалося, що зустрілося дві зовсім чужі одна одній людині. Втім, саме так і було. У серці вже нічого не їкало. Хоч Костя розумів, що це його мати, але не виникло бажання обійняти її чи просто сказати щось тепле на її адресу, та й вона не поспішала. Пройшло багато років. Занадто багато, щоб тепер намагатися будувати із себе люблячих один одного сина та матір.
Увійшовши до кафе, Валентина Анатоліївна зморщилася, наче її на смітник привели пообідати. Вона гидливо оглянула заклад, зайняла найдальший столик та єдине, що замовила – негазовану воду.
– Ну й містечко. Боюся, просочуся цими ароматами, – пирхнула Валентина Анатоліївна.
– Сама наполягала, щоб зайти кудись, – знизав плечима Костянтин. – А ти надовго приїхала?
– Так вийшло, що назавжди. Ми з Андрійком повернулися сім місяців тому…
Костянтина ніби окропом обдали. Він дивився на матір і повірити не міг, що вона так спокійно називає терміни, немов це ніякого значення не має.
– Як сім місяців? Адже бабуся тоді ще жива була… А ви жодного разу навіть не відвідали, – голос Кості зірвався на хрип.
Валентині Анатоліївні принесли замовлену воду і вона залпом осушила склянку.
– Так вийшло. Ми тоді тільки переїхали. Треба було влаштуватися. Не було можливості відвідати. Тому я не казала тобі, що ми повернулися. Став би роздмухувати з мухи слона. Та й чим би я їй допомогла? Вона вже перебувала у тяжкому стані. Моя присутність не врятувала її від неминучого.
Костянтин дивився на матір, а бачив перед собою жорстоку людину. Кожне слово вона вимовляла з крижаною байдужістю. Допомогти бабусі вона не змогла б, але порадувати своєю присутністю… Невже так складно було зробити це?
– Навіщо ж ти зараз вирішила зустрітися? Облаштувалася, ніяк? Чи змінилися плани?
– Можна сказати і так. Облаштувалася, дякую. Розумієш, ми з Мишком не зійшлися характерами. Він знайшов собі молоду жінку, а нас із Андрієм вигнав. Я теж не промах. У мене вже був запасний варіант на горизонті, тож вдалося перебратися сюди майже безболісно.
– І ти вирішила зустрітися зі мною, щоби поплакатися?
Кості нітрохи не було шкода маму, він не боявся поранити її почуття, бо вона почала все сама. Ще п’ятнадцять років тому. Останньою краплею стало те, що вона не приїхала навіть просто побачитися з матір’ю перед смертю тієї. Бабуся потребувала постійного нагляду, але матері до цього не було зовсім ніякої справи. Як вона сказала – їй влаштуватися потрібно було, а все інше не мало значення. Навіщо ж тепер прийшла?
– Дурниця! Я не прошу пошкодувати мене. Я прошу бути добрішим до свого брата. Андрій би хотів познайомитися з тобою і надолужити втрачене.
Костя замислився. Якщо Андрій ріс із батьками, то, напевно, вбирав їх найкращі в лапках, зрозуміло, риси. Та й що в них спільне, окрім крові? .
– Сумніваюсь, що в цьому є потреба. Час, коли ми з братом могли побудувати нитку довірчих стосунків, минув. Не лишилося нічого. Тож не бачу сенсу зустрічатися з ним. У мене й часу нема на дружні посиденьки. Я весь вільний час приділяю сім’ї.
– А ми вже не твоя родина? – спалахнула Валентина Анатоліївна, але відразу заспокоїлася. – Вибач. Я розумію, наскільки ця зустріч несподівана для тебе. Я багато чого усвідомила. Мені не слід було залишати тебе. Я вчинила егоїстично, і мені хотілося б виправити все. Дай мені шанс, прошу тебе?
– Пізно вже щось виправляти, – похитав головою Костя. – Ти для мене чужа людина. Я свою маму нещодавно поховав. Нею для мене бабуся була весь цей час. Та й до того, як ти втекла, також. Ти пробач, але мені треба йти.
– Ні не потрібно! – підвищила голос Валентина Анатоліївна. – Я не стосунки з тобою налагоджувати приїхала, а вимагати. Віддавай квартиру спадкоємну братові. Вам з кралею твоєю і одної вистачить, все одно вона пустоцвіт і ніколи не зможе подарувати тобі дітей.
Костянтин стиснув зуби. Як багато йому хотілося сказати матері цієї миті. Обурення так і кипіло у жилах. Дивлячись на матір, чоловік повірити не міг, що вона настільки запекла своє серце. Вистачило ж нахабства заявитися тепер із такими вимогами! Мати знала, що Костя після весілля жив у квартирі своєї дружини, але дещо інше було приховано від неї.
– Серйозно? Віддати братові? А хтось із вас палець об палець ударив упродовж трьох років, поки бабуся лежала, прикута до ліжка після інсульту? Вам до нас не було справи. Ви навіть грішми жодного разу не допомогли. А тепер ти хочеш, щоб я Андрієві квартиру віддав? Добре влаштувалися, нічого не скажеш.
Валентина Анатоліївна захлинулась обуреннями.
– Ти нічого не розумієш! Андрій поки що не став на ноги, він ще жодного разу не працював ніде нормально. Він дорослий, йому потрібне окреме житло. Степан, мій новий чоловік, надто тисне на нього. Що тут ховати? Він не хоче, щоб Андрій жив із нами. Зрозумій ти – мені потрібно влаштовувати особисте життя.
– А чи не забагато ти його влаштовуєш? Вже один раз поїхала, відмовившись від сина. Тепер із другим так само провернути хочеш? Так він уже дорослий хлопчик, гадаю, сам розбереться.
Розуміючи, що від сина вона нічого не досягне, Валентина Анатоліївна перейшла до погроз. Вона почала бурчати, що син гірко пошкодує, що не хоче йти з нею на відкритий діалог.
– Я ще обов’язково піду до нотаріуса і спробую оскаржити твоє наслідування! Нахабний який! Не хочеш по-доброму, у будь-якому разі віддаси квартиру.
Костянтин лише розвів руками. Він підвівся і мовчазно залишив заклад, залишаючи матір віч-на-віч зі своєю істерикою. Чоловік навіть не став пояснюватись і говорити їй, що ніякої спадщини за фактом і не було.
Трохи опам’ятавшись після інсульту, бабуся відразу відписала квартиру на Наташу договором дарування. Обранка онука завжди була їй до душі. Зінаїда Макарівна зворушилася, дізнавшись, що Наталя звільнилася з роботи, наплювавши на можливість кар’єрного зростання, аби доглядати її. Найбільше на світі бабуся не хотіла, щоб, коли її не стане, майно дісталося дочці, яка кинула їх з онуком. Зінаїда Макарівна тяжко переживала переїзд Валентини. Через це її здоров’я підкосилося якось. Костя все бачив. Він намагався підтримувати бабусю і робив усе, щоб вона не переживала, але не вийшло замінити дочку, залатати на серці рани від її зради.
Валентина не приїхала, коли мати опинилась у реанімації, відмовлялася допомагати, дізнавшись, що Зінаїда Макарівна тепер прикута до ліжка. Кілька років саме Наташа цілодобово доглядала за бабусею, поки Костя працював, щоб забезпечити всіма необхідними ліками та засобами гігієни. Валентина не допомагала, Андрій теж нічого чути про бабусю не хотів, зате як спалахнули у них очі на спадок. Гидко стало від цієї думки.
Не став Костя пояснювати і те, що Наталя вагітна. Третій місяць уже пішов. Вони з дружиною вже знайшли гарний варіант та оформляли угоду з продажу квартири, щоб придбати собі будиночок на природі.
– Бабуся завжди мріяла про будинок, – з сумною усмішкою казала Наташа. – Хоча б ми втілимо її мрію.
Костя був вдячний Богові за те, що йому дісталася така дружина. Хто знає, чи справився б він один? Мабуть, уже давно опустив би руки, але Наталя була його опорою та підтримкою. І навіть тепер прийшовши додому та обійнявши дружину, він миттєво знайшов заспокоєння.
Валентина Анатоліївна зрештою зрозуміла, що їй із молодшим сином нічого не світить. Вона злилася, кілька разів приходила до будинку, де жив Костя, сподіваючись зустріти сина чи його дружину, адже бачила її фотографії у соцмережі. Вона розраховувала, що зможе натиснути на жалість, та тільки подружжя вже переїхало і облаштовувало своє сімейне гніздечко. Залишилися недостойна дочка та онук ні з чим. І тільки себе їм слід було звинувачувати в цьому, адже бумеранг завжди наздоганяє недостойних.