– Хлопчики, хлопчики, не штовхайтеся, – просила Тетяна дітей, виходячи з машини біля батьківського будинку.
Сьогодні свято у батьків збирається вся велика родина. Таня з дітьми приїхала заздалегідь, допомогти мамі накрити стіл, чоловік приїде пізніше, одразу після роботи.
– Привіт, вітайте, – розставивши руки з пакетами, Таня почала обіймати, вітатися з тітоньками, дядьком, з племінниками, які бігали у дворі. Своїх хлопчаків вона вже втратила з уваги, дуже багато дітей у дворі.
У будинку, з нагоди маминого ювілею теж дуже суєтно і старалася найбільше мамина сестра, намагаючись вставити соту тарілку нарізки або копченої рибки на стіл. Вона дуже переживала, що гості залишаться голодними. Таня почала допомагати тітці, розкладати столові прилади, серветки. Принагідно розмовляючи з тіткою про те про це. Чиїсь руки ще допомагали родичам, але вони не встигали розглянути, чиї так захопилися розмовою.
– А дітки твої як? Як рік закінчили? – Усміхаючись, питала тітка.
– Непогано, у старшого всього 3 трійки на рік, молодший і того не має. Микита купив їм путівки до табору, а я переживаю.
– А чого хвилюватись? Там завжди гарний нагляд. Микитка твій молодець, біля моря відпочивають дітки.
Таня запитала про Лізу:
– Чи не з’являлася ще?
– Ні, – посміхнулася родичка, – їй ніколи. Вона вся у роботі. Набігами мати відвідує, все кар’єру будує. Я їй раз сказала: жити, коли збираєшся? Діти як? А вона мені каже: їм і тут непогано
– Та у дворі, з моїми кудись втекли. Мама не проти, хай будує свою кар’єру.
– А сім `я? А про себе, коли думати? Про дітей я вже говорила. Цікава вона, як розлучилася, так подалася до свого міста. Чи не бачать її діти.
– Не знаю, тітко Поль, як правильно. Толку, що я своїх бачу щодня? Вдома сиджу, не працюю, все одно ті ще забіяки та розбійники.
– Хлопчики, – зітхнула добра тітонька. – Слухай, поговори з Лізкою, – тихіше попросила вона, бачачи господарку будинку у дворі, у вікно. Іменинницю-красуню зустрічали рідні та друзі з букетами квітів, привітаннями, вона сьогодні не підкачала, виглядала надзвичайно.
– Навіщо? Що я скажу? Кидай роботу, сиди вдома?
– Я не про те. Схудла вона сильно, прямо висохла.
– Вона ніколи не була пампушкою.
– Але стегна там, груди – все було, а зараз кістки видно. Нездорова худорлявість, сама побачиш.
Повалили гості до батьківського будинку, галасливі, з заднього двору, вже веселі, там біля мангалу, трохи роздавали настрій. Почалося свято. Стільки приємних слів, подарунків і все для улюбленої мами. Привітала і Таня, спочатку сама сказала чудові слова, потім разом із чоловіком. Ліза так і не з’являлася. Приїхала надвечір. Підпливла своїм авто до двору батьків, до себе не заїжджала. Її будинок перебував через три будинки навпроти, діти сестри постійно перебували у бабусі, поки мама на роботі. Взимку навіть ночувати не ходили додому, мати затримувалася, залишалася в місті ночувати.
Ліза привезла найшикарніший букет для мами, і подарувала вона його з пафосом, щоб усі бачили: вона найкраща з дочок. У Олени Вікторівни сльози проступили на очах від теплих слів коханої доньки. Таня не ображалася, так було з дитинства, мама завжди любила її більше, можливо, тому, що в першому декреті з нею довго не сиділа, а ось з Лізою від народження до закінчення школи була поруч.
Тані вистачало татової любові, тому вона не ревнувала ніколи. Після закінчення школи вступила, на другому курсі вийшла заміж, за кілька років пішли діти. А ось у Лізи було складніше: довгі пошуки себе, перегони з одного факультету на інший. Закінчивши виш, поїхала у велике місто, вискочила заміж за цілком заможного чоловіка. Народивши двох дітей, ні з чим повернулася до батьків – подружжя не зійшлося темпераментами та поглядами на життя.
Поки діти були маленькі, вся родина допомагала Лізі, взяли їй будинок у селищі поряд з бабусею та дідусем Таня з Микитою теж не залишилися осторонь – допомогли з ремонтом. Діти трохи підросли, і Ліза влаштувалася на роботу в місто: знайшла себе, нарешті, так вона говорила всім.
Все в її житті налагоджувалося, через рік купила собі машину, вирішила взяти квартиру в місті, зі шкіри лізла, щоб витягти себе та дітей із селища. Хоча звідси до міста буквально 15 хвилин.
– Щось ти бліда, сестрице, – поцікавилася Таня у Лізи, як вона присіла до столу.
– Привіт, Тань, – усміхнулася їй Ліза. – Третій тиждень без вихідних, ледве вирвалася сьогодні, сказала: звільнюсь, якщо не відпустіть раніше.
– Без тебе взагалі не можуть?
– Ні.
Усі їли, жартували за столом, потім пішли пісні та танці, потім знову до столу, чоловіки перекочували у двір, на свіже повітря. Ліза майже нічого не їла: трохи того, трохи цього. Таня підсіла до неї, коли гостей у хаті поменшало.
– Чому не їси? Тітка Поля старалася, смачно ж.
– У мене останнім часом постійно печія. Дістала!
Ліза відволіклася на хвилиночку, на дітей, донечка не відходила від неї – скучила.
– Лізо, ти так схудла на дієті? – Почала знову Таня, помітивши, як і тітонька, сухість шкіри у сестри, колір обличчя під макіяжем не той, не здоровий.
– Що, тітка Поліна попросила? – Сміялася Ліза.
– Ні, сама бачу.
– Працюю, як проклята, розумієш! Дітей зовсім не бачу, – вона обняла і поцілувала п’ятирічну дочку і одразу ж відпустила. – Ну нічого, ми все одно виберемося, так, дочко? – Запитала вона у дитини, дівчинка кивнула, – ми покажемо цьому …
– Ти все намагаєшся щось довести колишньому чоловікові?
– Який із нього чоловік? Доросла дитина.
– Тоді чому на знос працюєш, вимотуєш себе?
– Послухай, Тань, – нахилилася до неї сестра, – тобі легко говорити, у тебе повна сім’я, чоловік – опора та здобувач, а я у своїх одна! І те, й інше, і третє!
– За здоров’ям треба стежити, бо не буде в них ні того ні іншого, ні третього. Ліза, ти справді змінилася.
Молодша сестра відмахнулась від неї.
– Давай я тобі дам телефон однієї клініки, вони працюють у вихідні та у свята. Швидко здала всі аналізи, перевірилася і лети на свою роботу, не вгамовувалась Таня.
– Тань, якого біса ти знову з себе будуєш старшу і розумну? – з неприязнью відповіла сестра.
– Але я і старша.
– Але далеко не розумна, сама розберуся. У нас півроку тому медогляд був. Все у мене добре. Мені просто потрібний гарний відпочинок. А як відпочивати, коли весь час телефоном, ось знову, – взялася вона за мобільник, бачачи знайомий номер і вийшла з дому.
У підсумку, весь вечір Ліза провисіла на трубці, щоб її не відволікали діти, ні рідня сиділа в машині.
Повернувшись додому, Микита також помітив, що вона трохи змінилася.
– Не слухає мене Ліза. Просила її обстеження пройти, нарвалася на грубість, – відповіла Таня.
– У неї щось болить?
– Ні, скаржиться тільки на печію.
– Буває. Що ж, якщо людина не хоче змусити її складно. Можливо, це стрес.
Через місяць Таня та Ліза побачились у місті. Ліза, як завжди, розривалася між сестрою та мобільним телефоном.
– Ти можеш хоч на півгодини відкласти його?
– Не можу. Накосять співробітнички, а мені потім розгрібай і від начальства отримуй.
– Нервова у тебе робота.
– Нормальна, зате платять чудово.
– А що з обстеженням?
– Так, здала, здала я аналізи, – брехала Ліза сестрі, мамі, собі, – гемоглобін низький. Спати та харчуватися краще треба.
– Так візьми відпустку, відпочинь із дітьми.
– Хто мене відпустить? Ні, ні, ще трохи попрацюю, отримаю підвищення, там можна і про відпустки згадати.
– Воно того варте? – дбайливо запитала сестра.
– Тобі легко так питати, у тебе Микита працює, а я сама.
– Та не сама ти! У тебе є ми: мама, тато, я, твої діти.
– Ні, я маю дати їм краще!
Через півроку Ліза потрапила до лікарні з нападом коліту. Отримавши уколи, призначення, направлення на аналізи, коли біль відпустила вона знову стрімголов помчала на роботу.
– Тань, у мене руки опускаються, – скаржилася Олена Вікторівна телефоном. – Ліза нікого не слухає, сидить на знеболювальних, аналізи не здала, – хвилювалася мати.
– Вона мені казала, що проходила обстеження раніше.
– Та нічого вона не проходила, я б знала.
Сестра, наслухавшись скарг від мами, знову дзвонила молодшій.
– Лізо, з тобою все гаразд? Мама хвилюється. Що за напад у тебе був?
– Який? – спантеличено спитала Ліза, забувши, як ще недавно її на швидкій привезли до приймального спокою.
– Ну, у тебе ж живіт прихопило.
– Ой, та що ці лікарі? Зараз тільки прийди до поліклініки, заганяють з одного кабінету до іншого, і нічого розумного не скажуть. Марна трата часу та грошей. Я знаю, де в мене болить, як лікувати, що прикласти, – жартувала вона. – Не переношу лікарняний запах, боюсь лікарів.
– А раптом щось серйозне? У тебе діти.
– Тань, не пори дурниці! Мені 33 роки, що може бути зі мною? Старий гастрит прокинувся, харчуватися нормально, треба і висипатися. У мене нічого не болить.
– Мама говорила про пігулки, а ти про печію. Лізо, давай разом сходимо.
Але Ліза сперечалася, жартувала, доводячи комусь, яка вона самодостатня та сильна. Батьки, сестра вимагали її проханнями, підсовували телефони лікарів, клінік, розповідали про знайомих, у яких начебто нічого серйозного не було, а в результаті виявилася онкологія. Ліза сміялася їм у вічі – яка онкологія? Їй лише 33! Нікого не чула молода жінка, мати двох дітей, сама, сама, сама.
І ось мети майже досягнуто: квартиру знайшла, і документи подала до банку, їй схвалили, але знову ці уколи та знеболювальні вже не допомагали. Коли приїхала до лікарні та почула від лікаря вирок: онкологія, четвертий ступінь, Ліза нарешті зупинилася і задумалася. Тепер вона носилася лікарями, лабораторіями, думаючи, що і з цим впорається, але хвороба вважала інакше. Вона висохла до кісток, змінилася до невпізнання, терапії, операція, одна, друга не допомогли.
Через півроку вона звинувачувала всіх довкола у своїй хворобі та немічності: лікарів, рідних, які просто не розуміють, як їй боляче та страшно. Сестру, яка вічно лізе зі своїми порадами. Машину довелося продати, гроші, що збирала, на квартиру пішли майже одразу. Ліза, не вірячи своїм лікарям, поїхала на обстеження до Києва. Лікарі робили все, що могли, родичі вишкрібали і вичавлювали зі своїх сімей, що залишилося. Діти, старший син Лізи, розумів, що відбувається з мамою, переживав, підбадьорював сестричку.
Але хвороба прогресувала. Ліза повернулася додому, а мама продовжувала бити на сполох, випрошуючи у старшої дочки, у родичів, у знайомих: грошей, розуміння, співчуття до Лізи. Але всі вже усвідомили, крім матері, це кінець.
Люди близькі та рідні стали зачиняти двері, ховатися у свої шкаралупки, вигадували виправдання своїм відмовам. Олені Вікторівні, здавалося, вона єдина виборює життя дочки. Навіть тітка Поліна відповіла їй чесно, і так боляче:
– Лізка сама винна. Жаль її, але тепер уже про дітей треба думати. Ногами своїми ходила, сміялася з усіх, кривлялася: мовляв, я молода, поболить і пройде. Не лізьте до мене – я все сама! А тепер лежить… Шкода її, дуже шкода. А Таньку не мучи, у неї теж сім’я.
– Які ви всі товстошкірі, – плакала Олена Вікторівна. – І Таня така сама.
Ліза померла, не доживши до свого 36-річчя трьох днів. Нікому вона нічого не довела, квартиру дітям купити не встигла, навіть машини не лишилося. Залишився лише будинок у селищі, з якого вона так рвалася до міста, осиротілі діти, батьки та сім’я сестри, все в боргах.
Олена Вікторівна довгий час ображалася на старшу дочку, в душі, звинувачуючи Таню, якби вона знайшла гроші, продали б машину, наприклад, Лізу можна було б врятувати чи продовжити життя, але Таня думала лише про себе та своїх дітей. Тільки коли з’явився колишній чоловік Лізи і почав пред’являти права на дітей, знесилена бабуся, бачила, як угризалася за них Тетяна: збирала документи, виписки, найняла адвоката, ходила до суду. Мати вибачила старшу дочку, за черствість та безсердечність, за егоїзм та байдужість до трагедії у сім’ї сестри.
Таня взяла опіку над племінниками, але живуть вони з бабусею, як і було за мами.