Наталя приготувала сніданок та покликала чоловіка. Він їв мовчки, не дивлячись на неї, ніби її не було поряд.
Вона відвернулася до вікна. З почорнілим снігом і голими деревами двір виглядав непривітним і брудним.
– У тебе хтось є? – Запитала Наталя, не обертаючись. – Ти не розмовляєш зі мною, не спиш.
– Саме з ранку треба говорити про це? Дай спокійно поїсти, – грубо відповів чоловік.
Ось уже двадцять п’ять років, як вони разом. Дочка доросла. Жити б та жити. А вони віддалилися, стали майже чужими.
За спиною пролунало зітхання. Наталя обернулася. Володимир сидів, дивлячись на одну точку. Очі не порожні, навпаки, неспокійні.
– Я люблю іншу жінку, – сказав він.
Як банально. Вона чекала на це зізнання, і все одно виявилася до нього не готова. Сподівалася, що з нею цього не станеться.
– Що ти мовчиш? Ти чула, що я сказав? – Від його різкого голосу та крижаного погляду Наталю пересмикнуло.
Треба ж його хвилює її думка?
– Я здогадуюсь. Ти ж не старий, якщо не спиш зі мною, отже, спиш із кимось. Кричати і бити посуд я не буду. Тільки…
Вона бачила, що його дещо розчарувала її відповідь, її покірність. Розраховував на скандал, хотів виглядати жертвою, виправдати себе, мовляв, із такою істеричкою неможливо жити, а тут…
– Що тільки? – Запитав Володимир.
– Дочка хотіла познайомити нас із хлопцем. Він прийде сьогодні на обід. Давай спробуємо дотриматися пристойності, хоч би для неї. Зустрінемо його разом, як сім’я. Ти міг би не йти до весілля?
– Олена виходить заміж? – здивувався Володимир.
– Сьогодні дізнаємось. – Наталя хотіла посміхнутися та не змогла.
Вони разом накривали на стіл, як і раніше. Звичайна родина готується до приходу гостей. Наче не було ранкової неприємної розмови.
Хлопець прийшов із квітами та тортом. Вихований, симпатичний, трохи зухвалий. Розповідав про себе, нахвалював їжу.
– Олена мені розповідала про вас. Я хотів би, щоб у нас з нею була така ж сім’я, дружна і міцна. Олені я вже зробив пропозицію. Тепер прошу її руки. — За цих слів він підвівся з-за столу.
– Самовпевнений молодик, – сказав Володимир Наталі. – Ну, якщо вона згодна, то ми не будемо перешкоджати щастю доньки, правда, Наталя? А де ви збираєтесь жити?
– Мені бабуся залишила квартиру. Однокімнатну, але нам поки що вистачить. Ми з батьками вже й ремонт зробили, – охоче і з деякою часткою гордості сказав наречений.
– Добре Дуже добре. Ми з Наталкою теж з орендованої квартири починали. Сучасні молоді люди спочатку заяву в РАГС подають, а потім тільки повідомляють батьків. А у вас все по-людськи, як годиться. Ну що ж, радість вам, та кохання. – Володимир подивився на дочку. Та щасливо посміхалася.
– Ти сідай, хлопче. Що ж, чекаємо на запрошення від твоїх батьків. Потрібно познайомитись, все обговорити. Чого сидимо? Потрібно відзначити таку важливу подію… – Володимир почав розливати вино по келихах. – За вас і за ваше кохання!
Напруга спала. Далі пішла розмова про плани на майбутнє. Володимир розповідав про їхнє з Наталією весілля, про народження Оленки…
Коли молодята пішли, Наталя з Володимиром разом прибирали посуд зі столу, вона мила, а він витирав. І мовчали.
Батьки нареченого виявились милими людьми. Тиха мати у всьому слухалася чоловіка, колишнього військового, який звик командувати. Почалися передвесільні клопоти. Іноді Наталії здавалося, що не було тієї розмови, наснилася, у них, як і раніше, дружна та міцна родина.
Через три дні після весілля Володимир пішов. Як тільки за ним зачинилися двері, Наталя розридалася, після весілля, переживання та розлуку з єдиною дочкою.
Поступово Наталя звиклася зі своєю самотністю, і навіть знайшла в цьому позитивні сторони. Майже не готувала собі, так, перекушувала, чим доведеться. Схудла. У вихідні довго спала, доки не починали від лежання боліти боки.
Розтанув сніг, прохолодний квітень змінив теплий травень. Наталя на роботу одягла нові туфлі, причепурилася. Додому вирішила прогулятися пішки. Через дві зупинки натерла ноги до крові. Сіла на лаву, лаючи себе за необачність. Восени п’ятдесят буде, а вона вирядилася. Для кого? Наталя була впевнена, що стати не зможе, не те, що йти додому.
– Що, ноги натерли? Буває. – Поруч на лаву присів чоловік під шістдесят, лисуватий, з пузцем. – Моя дружина у таких випадках підкладала під п’яту згорнуту газету. Ось дивіться. – Він відірвав від газети пристойний шмат, щільно склав його і подав Наталії. – Спробуйте.
Вона слухняно підсунула під п’яту газету, а чоловік уже складав наступний шматок газети.
– Ну як? Встаньте. Так краще? Іти зможете? – дбайливо спитав він.
Наталя обережно підвелася на ноги.
– Дякую, майже не боляче, – зраділа вона.
– Ходімо, я проведу вас, про всяк випадок. Раптом моя допомога знову знадобиться.
– Дякую. Вас, мабуть, дружина зачекалася? – сказала біля свого будинку Наталя.
– Встигну я до неї. Вона померла шість років тому. Спершу жити не хотів без неї. А потім нічого, звик. Так що вдома на мене ніхто не чекає. Діти дорослі, син на півдні живе, дочка за кордоном, вийшла заміж за кіпріота. А як вас чоловік відпустив одну?
– А він не відпускав, сам пішов до іншої. Ще раз дякую і до побачення. – Наталя квапливо пішла до під’їзду.
Увечері зателефонувала дочка.
– Мам, батьки Сергія розлучаються. Його батько прийшов до нас жити. Чи можна ми в тебе поживемо, поки не знімемо квартиру? – тремтячим голосом повідомила Олена.
Вони приїхали до неї того ж вечора з речами. Наталя звільнила для них невелику кімнату, яку обладнала під спальню, потім готувала вечерю. До ночі вже з ніг валилася від утоми. Відвикла від суєти.
Знову довелося звикати жити утрьох. Але це зовсім інше життя, не як раніше. Тепер сім’я була у дочки, а вона, Наталя, збоку припіку. Молоді вечеряли та йшли до своєї кімнати. Минув тиждень, другий. Наталя якось спитала Олену про квартиру.
– Ми набридли тобі? Ти нас виганяєш? – злетіла дочка. – У нас поки що немає грошей на орендовану квартиру. Сергій кредит сплачує за машину.
– Може, треба було спочатку подумати про квартиру, а потім купувати машину? – зауважила Наталя.
– Ми ж не знали, що батьки посваряться. Мамо, я вагітна, – випалила раптом Олена.
Наталія зраділа. Вона віддала молодим велику кімнату, адже скоро їх буде троє, а сама перебралася до маленької. Відвикла жити у тісноті. Боялася вкотре вийти з кімнати.
Якось йшла з роботи та зрозуміла, що не хоче повертатися до своєї квартири. Вона перестала відчувати себе господаркою в ній. А далі? Незабаром з’явиться дитина, про спокійне життя доведеться забути. Як три покоління уживуться разом? Наталя сіла у дворі на лавку і замислилась.
В інших залишаються квартири від бабусь, родичів, а тут навіть дачі немає. Немає жодного запасного варіанту на такий випадок. Нема куди йти.
– Вітаю! – пролунав радісний голос поряд.
Наталя підвела голову і побачила перед собою чоловіка, який показав їй трюк із газетами та проводив додому. – Я приходив сюди кілька разів, сподівався зустріти вас … – але побачивши засмучене обличчя Наталії, він замовк. – У вас щось трапилось? – В очах його було стільки щирої жалості, що вона все розповіла. Розповіла, як важко жити з дочкою та її чоловіком. Вони ще притираються один до одного, часто сваряться, а вона встряє, заважає їм. Дочка вагітна, і далі все буде складніше.
Чоловік довго мовчав, не заспокоював, не говорив звичне та марне: «Все буде добре…»
– Знаєте, у мене є будинок за десять хвилин їзди від міста. Так, маленький будиночок. Дружина любила його. А після її смерті я з’являюся там рідко. Ви можете поки що пожити в ньому. Криниця у дворі. Міський автобус ходить туди, тож на роботу дістанетеся без проблем. А до зими, може, щось зміниться у вашому житті. Пропонував дружині провести газ, та вона не дала, любила грубку. Топити вас навчу, нічого хитрого. Там сад, квіти посадіть… – він замовк.
Будинок? Що він про неї думає? Вона ж міська мешканка, піч у житті не топила. І чи можна за таких умов взагалі жити? Напевно, чоловік все це прочитав на її обличчі, бо похитав головою.
– Вибачте. Я хотів допомогти…
– Можна подивитися? – обережно запитала Наталя лише для того, щоб не засмучувати зовсім чужу людину, яка вдруге вже рятувала її.
Нікуди вона не поїде, тим паче в чужий будинок. Зараз підніметься до квартири, втисне себе в маленьку кімнатку і терпляче житиме далі.
Чоловік дістав телефон та попросив Наталю продиктувати її номер.
– Я зателефоную вам у п’ятницю, щоб домовитися про подорож. Може вам сподобається.
Наталя продиктувала номер телефону та встала з лави.
– Мені час, дочка, напевно, вже турбується, чому мене довго нема.
Дочка навряд чи турбувалася. Просто це була нагода піти. Ще в передпокої Ганна почула крики. Олена з Сергієм знову лаялися. Вона прошмигнула до своєї кімнати, лягла на ліжко і накрила голову подушкою.
Будинок їй сподобався. Старий, чистий, теплий.
– Я два дні тут прибирався, протопив, – зізнався Євген. – Води натаскав. Навіть деяку їжу привіз.
Він провів її по будинку, все показав, навіть намагався пояснити, як топити грубку. Але по очах Наталії зрозумів, що та краще замерзне, ніж возитиметься з дровами, боячись влаштувати пожежу.
А Наталя гадала, що тут вона нікому не заважає. У всякому разі, не буде чути скандалів, бачити сльози доньки і докір у її очах, немов вона, Наталя, у всьому винна. Може, без неї молодята перестануть сваритися.
Вдома Наталя оголосила, що їде. В очах дочки помітила радість. Значить, вона все правильно зробила, сумніви відразу відпали. Наступного дня Євген, її новий знайомий, допоміг їй із переїздом. Наталя взяла із собою лише найнеобхідніше. Не думала, що надовго затримається в будинку.
Але жити їй сподобалося. Спочатку, поки вона була на роботі, приїжджав Євген і топив грубку. Наталя була дуже йому вдячна.
На відкритій веранді вона пила чай і милувалася заходом сонця. Євген приїжджав рідко, намагався не набридати. А восени зарядили дощі, похолоднішало.
Якось зателефонувала дочка і повідомила, що батько повернувся.
– Батько Сергія звільнив бабусину квартиру? Ви хочете знову повернутись туди? – Зраділа Наталя.
– Мамо, ти мене чуєш? Мій батько повернувся, твій чоловік. Мам, він із нами збирається жити. Сергій хоче піти. Вони першого ж дня посварилися. Батько став такий… Я не хочу втратити чоловіка. Мам, забери його…
– Куди? Я сама мешкаю на пташиних правах. Ти навіть не спитала жодного разу, де я живу, як. Він твій рідний батько. Це його квартира також. Отже, має право жити у ній. Не подобається, переїжджайте до мами Сергія чи винайміть квартиру, як ви й хотіли.
– Мам, невже заради чужого чоловіка ти кинеш нас усіх? – обурилася Олена.
– Ось як заговорила? Ти заради чужого чоловіка батька рідного хочеш із дому виставити. Я теж маю право жити так, як хочу, – відповіла Наталя та перервала розмову.
Так, дочку можна зрозуміти. А її, Наталю, хто зрозуміє? Усі думають лише про себе, і ніхто не думає про неї. Чужа людина запропонувала допомогу…
Двадцять п’ять років разом прожили, а пішов і жодного разу не зателефонував. Вона не зможе взяти і пробачити його, почати все спочатку, ніби не було зради…
Дочка надзвонювала на телефон, але Наталя не відповідала. Гнівні повідомлення одразу видаляла, не читаючи.
Наприкінці серпня зарядили дощі, похолоднішало. Наталя мерзла, грілася обігрівачем, але весь будинок їм не нагрієш. Якось пішла на роботу і забула вимкнути. Обійшлося, пожежа не сталася. А якби проводка спалахнула? У вихідний приїхав Євген, розтопив грубку.
– Так річ не піде. Попереду зима. А сніг випаде? Ви замерзнете тут. Вам потрібно до міста перебиратися.
– Я не можу. Повернувся мій чоловік, живе у квартирі разом з Оленою та Сергієм. Дочка незабаром народить. Ми просто один у одного на голові житимемо, – гарячкувала Наталя.
– Я пропоную вам переїхати до мене. У мене трикімнатна квартира, велика, багато місця. Не запропонував одразу, знав, не погодьтеся. Не прибиральницею і не нянькою. Я сам з усім справляюся. Адже я працюю, щодня не можу приїжджати і топити грубку. Якщо вас турбує, що подумають люди, ми можемо розписатися. Ви мені одразу сподобалися. Давно хотів пропозицію зробити, та боявся, що відмовите.
Наталя не встигла відповісти, подзвонила Олена у сльозах, сказала, що Сергій пішов. Довелося їй їхати до міста, розрулювати ситуацію. Двері відчинив Володимир. Він схуд, виглядав, як побитий собака. Став вибачатися, вмовляти повернутися до нього.
– Що, коханка вигнала? – виразила Наталя.
Володимир мовчав.
– Ні, Володю, я не повернуся, не зможу забути.
Потім подзвонила мати Сергія і розповіла, що чоловік давно повернувся до неї. Погарячкував, коли сварилися, і пішов, а один жити не звик, не зміг.
– Я ж думала, що Сергію з Оленою у вас добре. Не кликала назад до бабусиної квартири. Ми ж не знали, що ви з чоловіком розійшлися.
Після телефонного дзвінка матері Сергій повернувся до Олени. Наталі час було повертатися назад, у свій будинок. Помітивши настрій дружини, Володимир знову почав умовляти її залишитись.
Наталя замислилась. Навряд чи вони із чоловіком зможуть повернути втрачені стосунки. Навіть якщо Сергій з Оленою знову поїдуть до бабусиної квартири, яка гарантія, що свати знову не посваряться? Та й тісно буде там із дитиною. А головне, чого хоче вона сама, Наталя?
Вона одяглася і вийшла надвір, набрала номер Євгена.
– Що трапилося? Ви де? – Запитав Євген.
– На подвір’ї, біля свого будинку.
– Стійте там, я зараз за вами приїду.
Чому не спробувати почати жити спочатку, з того самого моменту? Вона також хоче бути щасливою. Не жертвувати собою заради доньки та чоловіка, а просто жити…
А правильне вона вирішила чи ні, життя покаже.