– Ми не одружені, я тебе сюди не прописував! Так що взяла речі і на всі чотири сторони!
– Дивлячись на ніч? – Не з надією, що за ніч можна помиритися, а просто так, запитала Люба.
– До свого стажера йди!
– Я так і знав, що ти мені брехала весь час! – Кричав Олег, бігаючи по кімнаті.
– Ніколи я тобі не брехала, – казала Люба у відповідь.
– Я знаю! Знаю! А тепер я ще в цьому переконався! На власні очі бачив!
– Та що ти міг бачити? Заїхав за мною на роботу і починається! – Люба хотіла відмахнутися від теми.
– Я бачив, як ти схилилася над тим хлопцем! Буквально нависла над ним!
– А як накажеш пояснювати йому принципи роботи? З-за кутка?
– Ти могла сісти поряд, а не нависати над ним шулікою!
– Ну, сиділа б я з ним поруч, тобі б це більше сподобалося? – обурилася Люба.
Стримуватись при нападах ревнощів Олега ставало все складніше. То начальник у Люби надто мужній, то водій таксі надто привітний, то перехожі задивляються.
Спочатку Люба жартувала, потім ігнорувала, а потім це стало дратувати.
– Я взагалі не розумію, що ти робила з цим молодцем? – Олег продовжував трусити повітря.
– Скільки разів тобі повторити, що мені призначили його стажером?
– Ну звичайно! – Олег зупинився і сплеснув руками. – Як молодого хлопчика вчити, то це тільки до тебе! А ти і рада погодитись! З юнаком в обнімку і в компанії!
– Олеже, перестань придумувати того, чого немає! – Запитала Люба.
– Я бачив на власні очі! Мало того, що ти над ним нависла, так і він ще на тебе дивився з надією.
– З увагою, – поправила його Люба.
– Я бачив! А ти, головне, ще так призовно посміхалася! Мовляв, я на все згодна. Беріть мене та любіть прямо тут!
– Олеже! – Крикнула Люба.
– Звісно, Олег у нас поганий! Олег у нас старий! А їй молодого хлопчика подавай!
– Може вистачить? Ну, справді! – Люба волала до здорового глузду.
– А що “вистачить”? Ти мені клялася, що тебе молодики не цікавлять, що тобі подобаються старші чоловіки! А тут ти з цим хлопчиком: сю-сю!
Люба видихнула.
– Ось якщо ти мене любиш, ти відмовишся від цього стажиста! – Випалив Олег.
– Клас! – Люба кивнула. – Я суперечитиму прямому наказу начальника! Думай хоч іноді, що кажеш!
– Тоді звільняйся! Завтра пиши заяву і звільняйся! Навіщо потрібна така робота, де дорослим тіткам підсовують молодих стажистів?
Люба розплющила рота і розплющила очі. А гаму почуттів, які вирували у неї всередині, складно було передати.
– По-перше, звільняйся.
“Зараз, тільки розбіг візьму!” П’ять років вона працювала в цій компанії і вже досягла успіхів. Ось стажування молодого покоління довірили. А в перспективі її чекало підвищення. І це – ось-ось.
По-друге, підсовують стажистів.
Це нормальна практика, коли нові співробітники набираються знань досвідчених. Бачать те, що навчали в інституті, на практиці. І знову ж таки, поганому співробітнику стажера не довірять.
А по-третє: «Хто тут доросла тітка?!»
Любі всього двадцять вісім років. Не дівчинка, але, вибачте, ніяк не тітка! Тим більше, доросла!
Обурення, обурення, злість, зрештою – ось, що вирувало у свідомості Люби. І тому вона склала фігуру з трьох пальців і підсунула Олегу прямо під його спітнілий від криків ніс:
– Бачив? Можу і з іншого ракурсу показати! Тож тобі зрозуміла моя відповідь з приводу звільнення?
– Та як ти смієш? Мені? Під ніс! У моєму ж будинку! Пішла геть, мер.за.вка!
– Олеже, – промовила Люба.
– Всі! питання закриті! Ми не одружені, я тебе сюди не прописував! Так що взяла речі і на всі чотири сторони!
– Дивлячись на ніч? – Не з надією, що за ніч можна помиритися, а просто так, запитала Люба.
– До свого стажера йди!
– Гаразд! – Сказала Люба, серйозно і зібрано.
***
Речей, на диво, виявилося небагато – невелика спортивна сумка та рюкзак. Люба дотримувалася політики мінімалізму, що зараз зіграло їй на руку.
У неї була думка піти тільки з рюкзаком, а за сумкою повернутися, коли знайде житло, але після всього того, що було сказано та почуто, зустрічатися ще раз із Олегом не хотілося.
«От і скінчилося вісім років щасливого майже шлюбу, – подумала вона на порозі, – добре, хоч не розписалися!»
Вийшовши в під’їзд і спустившись на кілька поверхів, Люба взялася за телефон.
– Галю, – вона подзвонила колезі, – у мене форс-мажорні обставини, скажи там, що мене кілька днів не буде.
– А чого? – Запитала Галя.
– Переїзд у мене і зміна вектора в житті, – ухильно відповіла Люба.
Їй зовсім не хотілося, щоб на роботі почали перемивати кістки.
– Добре, – відповіла Галя, – якщо що, то я за тебе на відпустку напишу на тиждень.
А потім Люба почала дзвонити подружкам, щоб перекантуватися, доки не знайде житло.
Але у всіх, якось підозріло водночас, поприїжджали родичі, вівся ремонт, місця немає.
Люба розуміла, що це чиста вода відмовки, і цінність таких подруг теж розуміла. Висновки вона зробила, а ось кут на ніч знайти не виходило.
– Світлана, ми з Олегом розлучилися, і він мене на вулицю вигнав, – подзвонила Люба колишній колезі, з якою зрідка передзвонювалися, – можна я в тебе переночую, а завтра щось знайду.
– Ну, хіба що на ніч, – відповіла Світлана, – у мене хлопець новий, не хочу його зайвий раз нервувати.
– Та я як мишка, ляжу, де покладеш, і до ранку прикинуся ганчір’ям! – Зраділа Люба.
– Гаразд, приходь!
Їхати, дякувати Богу, не довелося. Світлана жила через два двори в новобудові.
Люба прикинула до руки спортивну сумку:
– Дойду якось, – сказала вона невпевнено, – свій скарб руки не відтягне!
***
Будь-яка зустріч глибокої ночі не може вважатися щасливою випадковістю. Особливо, коли весна до ладу не почалася, а холод пробирає до кісток. І лише одне бажання – скоріше дістатися до теплого місця.
Але прямо на шляху Люби виявилася зграя вуличних собак. Вони здебільшого лежали, але йти повз них було страшно. Мало, вони вирішать, що Люба – це пізня вечеря. І вона нічого не зможе вдіяти.
А в обхід – це повертатись назад, а потім входити у потрібне подвір’я з проспекту.
Крюк за триста метрів не радував зовсім.
Декілька хвилин роздумів, стоячи на одному місці, дозволили розглянути щось у зграї, чого там бути не повинно.
– Господи, це ж дитина! – приглушено вигукнула вона.
Рука автоматично полізла в кишеню та дістала телефон. Вона хотіла просто підсвітити ліхтариком, але увімкнула запис відео. Ліхтарик увімкнувся теж, тому вона й не помітила, що пішов запис.
– Дитина! – Покликала вона.
Страх перед собаками кудись подівся.
– Гей! Ти там як? – Вона зробила кілька кроків.
Собаки, порикуючи, розступалися.
– Мене собачка гріє, – відповів хлопчик років чотири.
– А ти завжди із собачками живеш? – Запитала Люба.
– Ні, я пішов додому до тата і заблукав. А потім змерз. Плакати почав. А потім прийшли собачки. Вони мене лизали, а потім повалили та лягли з усіх боків.
– Які добрі собачки, – сказала Люба, – а ти підеш зі мною? Я допоможу знайти твого тата.
– Треба собачок почастувати, – сказав хлопчик, встаючи на ноги.
– У мене нічого немає, – відповіла Люба, – але ми знайдемо твого тата, а потім повернемося сюди і обов’язково почастуємо! Я тобі обіцяю!
– Добре, – сказав хлопчик.
Люба нарешті засунула телефон у кишеню і взяла хлопчика за руку.
– Зараз ніч, тато твій спить. Ми з тобою підемо до моєї знайомої, там разом переночуємо, а завтра шукатимемо тата. Добре?
– Угу, – відповів хлопчик.
***
– Е! Ми так не домовлялись! – Світла двері відчинили, але в квартиру не пустили.
– Ти не казала, що з дитиною. До мене з дітьми не можна! Від них шум, а в мене хлопець лютує, коли дітей бачить!
– Він загубився, – промовила Люба розгублено, – я його знайшла на вулиці.
– Ішла б повз, навіщо тобі чужі проблеми? – хмикнула Світлана.
– Це як? – не зрозуміла Люба.
– Спокійно! Не твоя дитина – не твої проблеми.
– Я так не можу, – відповіла Люба.
– Ну, здай його до спецприймача.
– О другій годині ночі? – Люба глянула на годинник.
– Ну, в поліцію вони цілодобово працюють. У нас ділянка під боком, здай та повертайся!
***
Навіть якби Люба і захотіла повернутися, вона не змогла б.
– Хлопчику, ти знаєш цю тітку? – Запитав черговий.
– Ні, – хлопчик покрутив головою, – вона сказала, що знайде мого тата.
– Я фахівця з ПДН викликаю, хлопчиком займуться, а вас, громадянко, я змушений затримати.
– На якій підставі? – Запитала Люба втомлено.
– Реєстрація у вас сільська, місце проживання ви не вказуєте, дитина вас не знає, а те, що ви прийшли самі – не гарантія, що ви не вкрали хлопчика.
– Чудово, – промовила Люба, – веди мене у свої каземати, хоч там посплю!
Люба підвелася зі стільця, і хлопчик схопився теж:
– Я з тіткою піду! – сказав він.
Старший зміни поклав трубку телефону і кивнув черговому:
– Хай іде, – він махнув рукою, – з опіки зараз не приїдуть, зранку тільки. Що ми з дитиною робитимемо?
– Так, не годиться, – розгубився черговий.
– А ти дитячі істерики заспокоювати вмієш? Я – ні. А вона впорається якось. І це, кайданки з неї зніми, і ковдри видай.
***
– Як добре, що ви зняли відео, – з усмішкою говорив капітан Котов, – Тому що історія, м’яко кажучи, неправдоподібна.
– Я не спеціально, – зізналася Люба, – просто ліхтариком хотіла підсвітити.
– Ось така випадковість позбавила вас трьох діб затримання, тому що поки з опитувань хлопчика змогли б підтвердити вашу версію подій, ви вважалися б викрадачкою.
– Хлопчик як? – Запитала Люба.
– Нормально, – відповів капітан, – батька знайшли, їде вже.
– Я можу бути вільна? – Запитала Люба.
– Затримувати далі я вас права не маю, а от батько хлопчика просив вас притримати. Він хотів подякувати.
***
– Ми зі Славкою люди небагаті, – промовив Борис, дістаючи гаманець, – але я прошу, – він простяг усю готівку, що в нього була з собою, – від щирого серця!
– Краще хлопчику щось купіть, – сказала Люба з усмішкою.
– Давайте я тоді хоч вас пригощу кавою? – спитав Борис.
***
За кавою Люба дізналася, що Борис виховує сина один. Мама їх втекла після пологів, а Борисові батьківство довелося через суд встановлювати.
– Сам я на заводі слюсарем працюю, доводиться затримуватись інколи. Сад у Славки з нічним гуртом, а він, розумієш, втік додому!
– Тітко Любо, а коли ми підемо собачок пригощати? – Запитав хлопчик, розправляючись з морозивом.
– А тітка Люба знайде собі житло і прийде до тебе в гості, а потім ми всі разом підемо пригощати собачок! Домовились?
Слава кивнув, а Борис глянув запитливо:
– Вам нема де жити?
– Як би, – зам’ялася Люба, – довелося терміново розірвати договір оренди.
– А вас цікавить квартира чи кімната? – спитав Борис.
– У вас є щось на прикметі?
– У нас зі Славкою трикімнатна квартира, і однією кімнатою ми не користуємося, можу нею поступитися вам.
– А за скільки?
– Гроші мені з вас брати соромно, а якщо ви іноді по господарству допоможете і за Славкою придивіться, щоб він не збігав більше, то й домовимося.
***
Увечері Люба з Борисом та Славою сиділи на просторій кухні та вечеряли. Відчувалася деяка натягнутість у стосунках і спілкуванні, але лід стрімко танув. Та й Славко постійно обіймав Любу і ліз до неї навколішки.
– Про що замислилась? – Запитав Борис, прибираючи посуд зі столу.
– Я просто подумала, що всього доба минула, а в мене почалося якесь зовсім інше нове життя.
– А це добре чи погано? – запитав Борис із хитрою усмішкою.
– Це тільки майбутнє покаже, – усміхнулася Люба у відповідь.