Ідучи вузенькою вулицею рідного села, Семен Петрович перемотував у спогадах усе своє життя: згадував дружину, яку так кохав, онуків, яких пригортав до себе… І на його сумних очах зблискували сльози. Колись він був люблячим чоловіком, чудовим батьком та прекрасним дідусем.
З Олею, котра згодом стала його дружиною, вони були знайомі ще з дитинства, жили на одній вулиці. Коли одружились, Господь поблагословив їх донечкою Наталею. Семен був хорошим батьком, весь вільний час він проводив із дівчинкою.
Не зогледілися батьки, як Наталя виросла і вийшла заміж за Михайла. Семен та Ольга прийняли зятя за рідного сина, віддавали йому свою батьківську любов, адже той зростав сиротою.
Дуже скоро Семен та Ольга стали дідусем і бабусею. А потім Ольга вирішила поїхати за кордон на заробітки, бо хотіла забезпечити дітям багате життя.
І невдовзі на їхньому обійсті вже кипіла робота — будівельники зводили нову хату. Донька із зятем за домашніми клопотами не помітили, як батько почав пити. Спершу потрошки, при нагоді, а з часом це переросло у пристрасть до оковитої.
Наталя все доповіла матері. Та сказала, що грішми, які вона заробляє і переказує додому, відтепер буде розпоряджатися Михайло. Почувши запах грошей, зять узявся керувати будовою. У родині він став головним. Відразу купив новеньку іномарку — і сусіди днями витріщалися на неї.
А Семен жив у старенькій літній кухні, куди його переселив із хати «дорогий» зять. У Наталі з чоловіком виникали суперечки щодо Семена, бо донька завжди захищала батька. Але правим таки залишався Михайло.
Минали дні, і життя Семена ставало все нестерпнішим. Він не відчував підтримки від дітей, жодного доброго слова не чув від найрідніших. Ольга взагалі перестала приїжджати додому. Люди казали, що вже знайшла собі когось у чужім краю.
Одного дня Семен прийшов додому нетверезим і вступив у перепалку із зятем. Той, не довго думаючи, вигнав старого з дому. Просидівши під воротами до самого вечора, він зустрів доньку, яка саме поверталася з роботи. Розповів їй усе й попросив вибачення, обіцяв звернутися до лікарів, казав, що невидима сила тягне його до оковитої, присягався, здолає її, бо любить їх усіх. Просив не розлучати з внуками.
Але доньку ніби підмінили. Вона уже впевнено підтримувала позицію Михайла і сказала, щоби Семен не з’являвся більше на порозі будинку й не ставав причиною суперечок із її чоловіком. Почувши це, батько лише мовив, що завжди любитиме їх — своїх дітей, розвернувся і пішов геть.
Ідучи вузькою вуличкою села, він тихенько говорив сам із собою: «Все життя я все робив задля щастя дітей… І якщо тепер заради їхнього щастя я маю піти, то піду…»