– Надя! – крик чоловіка змусив здригнутися. – Совість є?
– А ти свою втратив? – Запитала вона. – У мене трохи серця в тапки не випало!
– Я тобі його зараз столовою ложкою дістану! – Михайло увірвався в кімнату, де дружина міняла білизну. – Чим ти думала, коли вигрібла у мене з гаманця всю готівку?
Надя спохмурніла:
– Я на продукти лише взяла. Це щонайбільше тисячу гривень, – вона задумалася, – та там і не було більше.
– Нормально ми так харчуємося, – спантеличив Мишко, – тисячу на продукти!
– А ти в магазині не тільки пивні ряди дивися, – порадила Надя з деяким роздратуванням, – може, виставу отримаєш, скільки зараз життя коштує!
– Гаразд, не заводься, а то почнеться зараз ля-ля, три гривні! – Мишко завмер на порозі, розуміючи, що сам задоволений не залишився. – Ти наступного разу хоча б кажи, що з гаманця гроші потягла, а то, знаєш, не хочу більше придурком виглядати, який до банкомату бігає, доки його покупки на касі засмагають!
– Платив би, як усі, карткою, проблем не було б, – відмахнулася Надя.
– Е-е, ні! Я цим термінаторам не довіряю!
– Терміналам, – поправила Надя.
– Я знаю, що сказав! З цього все колись і розпочнеться! Повір моєму слову! Фантасти не просто вигадують, а пророкують!
Надя закотила очі і вкотре відмахнулася від чоловіка. Його захоплення теоріями кінця світу дістали вже всіх, а він лише задоволення отримував, коли наганяв остраху на чергового неофіта.
– Надя, дай п’ятсот гривень, сусідові треба віддати!
– А ти чого позичав, є ж гроші, – не зрозуміла Надя.
– А чорт його знає, – Мишко почухав голову, – у магазині на касі, не вистачало. А тут сусід, то він мене кредитував!
– Коли ж ти навчишся картками розплачуватися, – пробурчала Надя, дістаючи гаманець із сумки. – Стривай! Зараз! Було ж…
– Надя! Ну? Чоловік чекає! – підганяв Мишко.
– Слухай, я, здається, все витратила, – розгубилася Надя, – у мене тут було двісті дрібними. Давай я йому на карту кину, хай номер скаже!
Мишко увійшов до кімнати і тихо сказав:
– Вітько біля дверей, йди сама з ним розмовляй! Я у цифровому засиллі бути відмовляюся!
– Чуєш, Надь! – Пошепки запитав Мишко, якось увечері, коли подружжя лягло в ліжко. – Ти в домових віриш?
– А ще в лісовиків, бабаїв та полтергейст, – пробурчала Надя, змучившись за день.
– Я серйозно питаю, – Мишко підвівся на лікті. – Я вчора п’ять тисяч зняв у банкоматі, ну мені треба було. А вранці поліз перевіряти, а в гаманці купюри немає. Дрібні є, а п’ятірку, як корова язиком злизала.
– А ти точно знімав? – позіхаючи, спитала Надя.
– Ось тобі хрест! У мене і чек із банкомату залишився!
– Може, ти в кишеню засунув? – Припустила Надя.
– Гроші мають бути там, де чек! А чек у гаманці!
– Я не брала, якщо ти на це натякаєш, – вона відвернулася до стіни.
– Я тому про домового і питаю, – злякано промовив Мишко, – може його кормити якось треба? Молоко налити, цукерок насипати? Мені бабуся розповідала…
– Мишко, ти доросла людина, працюєш заступником начальника конструкторського бюро, на дворі двадцять перше століття! Який ще домовий? – пробубнила Надя. – А ще маєш двох дітей! Їм краще казку на ніч про домового розкажи! А гроші ти, швидше за все, або втратив, або засунув кудись. Вперше, чи що?
Мишко сів на ліжку і замислився:
– У тому й річ, що не перший! І навіть не другий, – він запустив пальці в рідку шевелюру. – Надя, адже у нас постійно пропадають гроші. То дрібниця, то трохи більше. Я чогось на домового грішити став. Закономірність простежується!
– Коротше, спати лягай! Завтра вихідний, ось завтра про це й подумаємо!
– Якщо ідею з домовим ми відкидаємо, – почав Мишко з ранку, зачинившись із дружиною на кухні.
– Мишко! – Вигукнула Надя.
– І у нас немає серйозних провалів у пам’яті, що ми не пам’ятаємо, куди витрачаємо гроші.
– Теж – навряд …
– Тоді хтось із домашніх понадився тягати гроші з гаманців, – закінчив Мишко думку, до якої дійшов ще вночі.
А кандидатів було лише троє. Донька Оленка дев’яти років, син Петро, якому одинадцять, і Наді племінник Боря, який жив у них третій рік і навчався в інституті.
– Олена постійно просить гроші на солодощі, – промовила Надя, – а коли ми почали обмежувати, вона могла почати брати гроші без дозволу.
– А Петько постійно вимагає на якісь запчастини до комп’ютера та на платні ігри через інтернет, – підтримав Мишко. – Теж міг.
Борю вирішили не торкатися, бо йому мама постійно висилає гроші, так у нього ще й стипендія. Йому, як би, і нема чого.
– І що ти пропонуєш? – Запитала Надя, схиливши голову. – Допитувати дітей, проводити слідство, влаштувати очну ставку?
– Сама розумієш, що ні, – відповів Мишко, – але й залишати це так не можна!
– Як варіант, можна ховати гаманці, коли приходиш додому, – запропонувала Надя. – Не буде можливості, не буде крадіжки.
– Ну так, – хмикнув Мишко, – і скільки разів ми бігатимемо з дому без гаманців? Чи вбивати половину ранку, щоб їх знайти?
– Тобі таблетки для пам’яті купити? – Поцікавилася з усмішкою Надя.
– Собі купи, – образився Мишко, – вічно все забуваєш! І це ти вічно гаманець під дзеркалом кидаєш!
– А ти в кишені штанів залишаєш, звідки він вивалюється та валяється на підлозі! – Надя погрозила пальцем. – Тож не треба мене у всьому звинувачувати, сам добрий!
– Значить, ховаємо! – Прийняли рішення дружина.
***
Пару місяців життя йшло своєю чергою. Мишко з Надею працювали, пересварюючись у вихідні. Петя з Оленою ходили до школи, приносячи часом такі позначки, що Михайлу можна було хапатися за ремінь. Борис займався навчанням, просиджуючи за підручниками.
– Дядю Мишко, а можна я дівчину сюди приведу? – спитав Боря якось дощовим вечором. – Погода самі бачите, яка, а по кав’ярнях ходити грошей нема, треба самоскид із причепом.
– Наречену знайшов? – підморгнув Мишко.
– Ну, не знаю, – зніяковів хлопець, – так далеко я не заглядав.
– Давай домовимося так, якщо нам потім мама Раїса мозок не виїсть, що ми тут раз.врат заохочуємо, приводь зі згоди тітки Наді. Але зваж, квартиру тобі ніхто звільняти не буде!
– Ні, ми просто посидимо, фільм подивимося, музику послухаємо, – замахав руками хлопець, – я ж розумію.
– От і славно, – Мишко поплескав Борю по спині, – приводь на оглядини! – І засміявся, чим ще більше збентежив хлопця.
Цікавість не порок, бо зустрічали дівчину Бориса повним складом. Без дітей, звісно.
– Боря такий гарний, – лепетала Наташа, – такий уважний, запобіжний! Я просто відчуваю, що він надійний та впевнений у собі чоловік!
Наді було приємно це чути, таки родич, та й за останні три роки вона вклала деяку частку у виховання. Боря приїхав із глибинки, а там гарні манери – це форма лайки.
– Ви вибачте, що я в гості напросилася, – перепрошувала Наташа, – ми вже більше року разом, а він про себе нічого до ладу і не розповів.
– А мужик і не повинен, – розсміявся Мишко, – потім сюрприз буде!
Це він натякнув на маму Раїсу, характер у якої був жодного разу не цукор.
– Не лякай дівчинку, – обсмикнула чоловіка Надя, – ти й сам не подарунок зі своїми теоріями!
Безтурботна розмова про все на світі перервав телефонний дзвінок.
– Вибачте, це мама, – сказала Наташа, виймаючи з сумочки телефон.
Сови позаздрили б округлості очей, якими Мишко з Надею дивилися на гаджет у руці дівчини.
– 50 тисяч! – Прошепотів Мишко так, щоб почула тільки Надя.
А та кивнула, бо сама такий хотіла, але розуміла, що це надто дорого. А тут вісімнадцятирічна дівчина має флагман відомого бренду.
– Вибачте, Наталю, – Мишко перейшов на «ви», – а хто ваші батьки?
– Тата у мене немає, а мама у продуктовому магазині продавцем працює, – без задньої думки відповіла дівчина.
– А звідки у вас цей апарат? – Мишко акуратно показав пальчиком на телефон, який дівчина поклала на столик біля себе.
– То це Боря мені подарував! – Вона розпливлася у щасливій усмішці.
Всі подивилися на Борю, а той, м’яко кажучи, зблід.
Наташа з побажаннями всього хорошого, була чемно випроводжена за двері, Боря був замкнений в туалеті, біля дверей якого прямо на підлогу сів Мишко, а Надя, з серцем, що колотиться, пішла в спальню.
З мільйона, що вони накопичували останні років сім на новий автомобіль, залишилося лише тисяч сто п’ятдесят.
Побачивши дружину, Мишко перелякався, що в тієї зараз розрив серця трапиться, тому що її телепало, а погляд блукав, нічого не бачачи довкола.
– Мила моя, а давай ми зараз заспокоїмося, – тихо промовив він, підпираючи двері шваброю, – таблеточку смачну вип’ємо або крапель заспокійливих.
– Мишко, – белькотіла вона, – Мишко, це ж …
Що конкретно, вимовити вона могла.
– Тихіше! Тихіше! – заспокоював він дружину. – Натомість тепер зрозуміло, що наші діти не злодії. Це дуже добре, що вони виховані діти, які не беруть чужого!
Її погляд сфокусувався на очах чоловіка, і вона почала вловлювати смисл слів.
– Так, – промовила вона язиком, – у нас хороші діти. А цей! Цей!
– Поки посидить під замком, а ми обшукаємо його речі, може, він не всі гроші витратив!
– Ви не маєте права! – долинув крик із туалету. – Це приватна власність!
– На зо.ні пояснюватимеш про приватну власність! Ти мільйон майже вкрав! А за це й на довго сісти можна! – блиснув ерудицією Мишко. – А за особливий цинізм тобі ще й однокамерники накинуть, бо у своїх родичів красти – гріх!
У речах знайшли ще сто тисяч, але це були крихти. Мільйон майже хлопчик примудрився спустити.
– Варіанта два, – сказав Мишко, розсмоктуючи валідол, – або ми викликаємо поліцію, або ти дзвониш сестрі, і нехай відшкодовує шкоду. Це тобі вона сестра, а цей карний злочинець – племінник. А я їм свої кровні дарувати не збираюсь!
Надя взяла телефон і зателефонувала Раїсі.
– Не збіднієте! – Перша фраза кинула в ш.ок. – Живете у місті, як королі, у чотирикімнатній квартирі! На машину вони збирали! Ще назбираєте!
– Раю, ти може бути, чогось не розумієш, але це кримінальне діяння, і Боря повнолітній. Тому піде по всій суворості!
– А чого це ти мені загрожуєш? Невже племінника рідного посадиш? – обурювалася Раїса з трубки. – Кр.ов рідну на на.ри відправиш?
– Я тобі тому й дзвоню, що не хотіла б, щоб його посадили, – говорила Надя, намагаючись залишатися спокійною, – і пропоную тобі відшкодувати шкоду!
– А де мені ці гроші взяти? У нас у селі таких навіть у фермера нема!
– Це не мої проблеми, – відповіла Надя. – Ти можеш узяти кредит, закласти будинок. Мені взагалі байдуже, де ти візьмеш гроші.
– А ти нічого не доведеш! – нахабно засміялася Раїса. – Боря скаже, що у вічі ніяких грошей не бачив, а те, що ви в нього знайшли, скаже, що ви ж і підкинули.
Мишко вийняв трубку з рук почервонілої і, стримуючоїсь з останніх сил, дружини, поклав на стіл і ввімкнув гучний зв’язок:
– Раю, твій о.лух додумався подарувати телефон за 50 тисяч одній милій дівчині. І вона скаже, що подарував його саме твій синочок. А твоєму синочку такі гроші взяти не було звідки.
Тим більше, я думаю, вона розповість, як він цю дівчинку вигулював за наші заощадження. Так що сяде твоя кровиночка надовго!
– Не смій загрожувати Борису! І мені не смій! – перейшла на вереск Раїса. – Всі ви, багатії, над своїм золотом чахнете, та за копійку вдавитеся! А хлопчик просто вирішив красиво доглядати! Ти не смій його звинувачувати!
– Нехай доглядає, як хоче, але не за мій рахунок!
Далі Раїса вибухнула майданою лайкою, але Мишко слухати не став. Натиснув відбій та набрав інший номер.
– Поліція! Що у вас трапилось?
– Пограбування, – спокійно промовив Мишко. – Злочинця затримано. Записуйте адресу.