Дмитро сидів за столом, задумливо помішуючи цукор, дбайливо кинутий у його чай дружиною. Лариса щось говорила, чоловік слухав її наполовину, а сам думав зовсім про інше. Точніше, про іншу.
– Діма! – голос дружини змусив його здригнутися. – Ти взагалі чуєш мене?
– Так, чую, – збрехав він, а сам напружено згадував хоча б уривки її монологу, що здавався нескінченно довгим і нудним.
– Коли ми зможемо поїхати до клініки та підписати договір? Потрібно якнайшвидше розпочинати процедуру, я не хочу затягувати.
Дмитро важко зітхнув: Лариса знову говорила про одне й те саме – про еко. Всі її розмови в останній рік крутилися навколо однієї і тієї ж теми – теми народження дитини, а вона раптом усвідомила, як сильно втомився він від цього. Дитину він хотів, але проходити сім кіл пекла заради цього – ні.
– Цього тижня я точно не зможу, – це була чергова порція брехні від Дмитра, і він усміхнувся про себе, вирішивши, що тепер може носити прізвисько Лжедмитрія. Останнім часом він із дружиною не був відвертим на жодний відсоток, постійно брехав, викручувався, вигадував відмовки.
– А наступного? – голос Лариси похмурнів. – Коли ти зможеш?
«Ніколи!» – хотілося вигукнути Дмитру, але він промовчав. Як же він втомився від цього життя, вічною гонитвою за якимось уявним сімейним щастям, очікування чогось доброго, що ніяк не наступало.
З Ларисою вони були одружені майже сім років. Як познайомилися на третьому курсі в інституті, так і не розлучалися. Одружилися відразу після отримання дипломів, потім довго жили в будинку його матері, через два роки змогли взяти іпотеку та перебратися у власне житло.
Тоді здавалося, що життя прекрасне: вони молоді, сповнені сил, здоров’я, у них спільні інтереси та цілі у житті. Потім з’ясувалося, що у Лариси проблеми щодо жіночої частини, вона довго лікувалась, пропадала на якихось процедурах, майже закинула і будинок, і чоловіка.
Дмитро страждав від самотності, хотів дітей, а дізнавшись про те, що з дітонародженням можуть бути проблеми, захотів дитину з ще більшою силою.
– Потрібно просто трохи потерпіти, – переконувала його Лариса, – я пройду курс лікування, а потім у нас обов’язково буде дитина, і не одна!
Він вірив і чекав, а невдовзі познайомився з Наталкою. Вона прийшла до них у компанію на посаду його помічниці, виявилася дівчиною тямущою, а ще дуже гарною і наполегливою в досягненні поставленої мети. Дмитро тоді ще не до кінця розумів, що однією з цілей Наталі був він сам.
– Дмитре Євгеновичу, вам чаю зробити? Як ви любите?
Дмитро кивав, а сам напружено думав, що вдома дружина вже багато місяців не робила йому чаю. Лариса і готування майже закинула, хоч і була чудовою кулінаркою. Періодично Дмитро бігав до матері, щоб поїсти в неї від душі, а, повертаючись додому, знову давився піцою чи швидкорозчинною локшиною.
– Мам, мені не подобається таке життя, – ділився з матір’ю Дмитро, а Інна Валеріївна лише хитала головою.
– Мало що тобі не подобається, – відповіла мати, – у кожній родині є свої кризи. Народить тобі Лариса малюка – і все налагодиться.
– Тоді почнеться нова криза, – зітхнувши відповів Дмитро, – дитина – це вічні проблеми, труднощі, болячки.
– А ти, як звичайнісінький мужик, уже хвіст підтиснув? – посміхнулася Інна Валеріївна. – Твій батько встигав і працювати, і будинок в гаразді підтримувати, і трьох дітей виховувати і на ноги ставити.
– Тож і вирушив на той світ у п’ятдесят років, що втомився від усього цього? – хмикнув Дмитро і відразу впіймав на собі невдоволений погляд матері. Замовкнув, вирішивши, що краще буде їсти мамин фірмовий борщ, ніж міркувати про життєві перипетії.
– Ти даремно так кажеш, – суворо промовила Інна Валеріївна, – тато хворів, а родина надавала йому сил у боротьбі із хворобою. Ти неправильно міркуєш, Дімо, і цим мене засмучуєш.
Засмучувати матір Дмитро не хотів. Він любив і поважав Інну Валеріївну, прислухався до її порад, тому терпляче чекав на те, коли Лариса заспокоїться, завагітніє, а в їхній будинок повернуться спокій і сімейний добробут.
Тільки от ніяк не виходило з дитиною. Проходив один рік, другий, а в хаті так і не чулося дитячого сміху. Лариса ходила похмурою, з чоловіком майже не розмовляла, проте постійно пропадала у лікарів.
Одного дня прибігла додому щасливою з якимись паперами в руках.
– Ось, Дімочко! Це наш порятунок!
– Що це? – Дмитро з подивом зиркнув на папери, розсипані Ларисою на столі. – Ти спадщину отримала?
– Ні! Це запорука нашого майбутнього щасливого батьківства! Ми потрапили до програми еко за квотою, можемо зробити її безкоштовно.
Її очі сяяли, а Дмитро зрозумів, що наприкінці тунелю з’явилося світло. Тільки ось як можна було зараз вдавати, що він радий, якщо два тижні тому сталося непоправне: він піддався пориву і зрадив Ларисі з Наталею.
Дмитро й сам не розумів, як усе сталося. Просто засиділися на роботі допізна, а потім Наташа запропонувала Дмитру прогулятися до сусіднього бару. Після бару поїхали до неї додому, а Дмитро отямився лише о четвертій годині ранку. З головним болем, у ліжку з молодою помічницею.
Лариси тієї ночі не було вдома: вона відвідувала батьків і тому про ранкове ганебне повернення чоловіка додому нічого не знала. А ось Дмитро ніяк не міг про це забути, а він ще хотів повторення. Йому подобалася Наталка, а від Лариси та її невдоволення він втомився.
З того часу дружина тільки й говорила про майбутнє еко. Дмитру довелося витратити не один день на складання аналізів, консультації з лікарями, і начебто як можна було розпочинати саму процедуру, але Дмитро чомусь уже не був упевнений у тому, що хоче цього.
– Дімо, треба терміново приймати рішення і розпочинати процедуру, – суворо сказала Лариса, – інакше ми втратимо право на квоту, а без неї це коштуватиме таких грошей…
Він кивнув головою, а сам підвівся з-за столу. Машинально пройшов до передпокою, одягнувся, взувся, взяв ключ від машини та вийшов із квартири.
“Потрібно терміново приймати рішення”, – ці слова дружини ще довго не виходили у нього з голови.
Напередодні Наташа повідомила Дмитра про те, що чекає від нього дитину. Ця новина шокувала його, але потрібно було «терміново приймати рішення». Відмовлятися від вже існуючого малюка він не хотів, та й вся ця ідея з еко здавалася якоюсь безглуздою. Не був упевнений Дмитро в тому, що хоче спільної з Ларисою дитини, вона вже взагалі не була ні в чому до кінця певна.
Зіткнувшись на роботі ніс до носа з Наталкою, Дмитро розхвилювався. Ось вона – гарна, молода, розумна, вагітна від нього! Чого ще йому потрібне? Навіщо йому це еко, ця нескінченна гонитва за якимось примарним щастям із Ларисою? Раптом це сама доля говорить йому про те, що йому не треба бути разом із дружиною, що нічого хорошого з цього не вийде, якщо вже за сім років не вийшло?
– Ти щось вирішив? – тихо спитала Наталка, наблизившись до Дмитра. Він кивнув, рішення було прийнято трохи більше хвилини тому, але воно здавалося таким правильним, таким важливим!
Дмитро обійняв Наталку, а вона заплакала в його обіймах. Того ж вечора він повернувся додому, сповнений рішучості. Лариса приготувала пишну вечерю, мабуть, теж готуючись до серйозної розмови з чоловіком.
– Ти будеш салат чи одразу м’ясо з різотто? – спитала Лариса, а потім побачила вираз обличчя свого чоловіка і замовкла.
– Я йду, – коротко сказав він, – більше так не хочу і не можу. Я покохав іншу, вона чекає від мене дитину.
Обличчя Лариси стало білим. Вона тремтячими руками відсунула тарілку з їжею, її очі враз стали вологими від сліз. Дмитру було водночас шкода і дружину, і себе. Ну не можна було більше так мучитися!
– Розлучення дам, тебе не тримаю, – підозріло спокійно промовила Лариса, – якщо ти впевнений у тому, що будеш щасливий – йди.
Він кивнув і пройшов до подружньої спальні. Склав деякі речі в чемодан, закрив його, кілька хвилин посидів на ліжку, розглядаючи їх спільні з Ларисою фотографії, що висіли на стіні. Підвівся, одну рамку з фотографією зняв зі стіни і для чогось поклав у чемодан.
З того вечора почалося його нове життя. Дмитро винайняв квартиру більше для себе і Наташі, купив нові меблі, оновив у квартирі ремонт. Здавалося, що ось воно – щастя, поряд молода та кохана жінка, скоро у нього народиться дитина.
Думати про Ларису та свій вчинок Дмитро не хотів. Працював, у вихідні відвідував матір. Інна Валеріївна неохоче приймала сина, вважаючи його вчинок низьким і дуже негарним.
– Лариса витратила на тебе свої найкращі роки! – повторювала мати, а Дмитро спочатку мовчки слухав її, а потім раптом розлютився.
– Я теж витратив на неї свої найкращі роки! Якби вона не мала проблем зі здоров’ям, у мене вже була б дитина. Можливо навіть не одна.
– Дурний ти, – похитала головою Інна Валеріївна, – і чому я вважала тебе найрозумнішим із усіх своїх дітей? Ти дурень, тільки сам ще до кінця це не усвідомив.
Дмитро не був згоден із матір’ю. Вони з Ларисою розлучилися, зустрілися в загсі, перекинулися парою фраз.
– Будь щасливий, – сказала вона і пішла, а Дмитру чомусь стало сумно. З якою легкістю вона відпустила його, ніби зовсім не була здивована ні розлукою, ні самотністю.
Він повернувся додому невчасно. Чув, як Наташа розмовляє з кимось телефоном, особливо до розмови не прислухався. І лише одна фраза, кинута дівчиною, змусила його напружитись.
– Він вірить! Для нього я – вагітна! Так! Ой, Оль, коли треба буде – я легко завагітнію. Для цього небагато потрібно, а ми й зараз намагаємося. Буде вагітність для нього справжня, нікуди вона не подінеться. Головне, що Дімка розлучився із дружиною.
Чоловік кашлянув. Наталка різко обернулася, почувши шум, а потім зблідла. Дмитро стояв поруч із нею, усвідомлюючи, що його обдурили. Його – головного брехуна, який вмів викрутитися з будь-якої ситуації.
– Ну ти і…, – вилаявшись, кинув він, а потім схопив свою не до кінця розібрану валізу і вибіг із орендованої квартири. Наташа щось кричала слідом у своє виправдання, але прикрість і розчарування застелили Дмитру очі.
Він перебрався до матері. Кілька днів не розмовляв з нею, соромлячись зізнатися, що був обдурений. Інна Валеріївна зайвих питань не ставила, а за тиждень Дмитро сам їй про все розповів.
– Я тобі казала, що ти дуриш, – підвела підсумок мати, – упустив таку чудову жінку, проміняв її на брехливе брязкальце!
– Що мені робити, мамо? – Дмитро дивився на Інну Валеріївну з надією.
– Не знаю. Ти можеш спробувати повернути Ларису, але не впевнена, що ця спроба увінчається успіхом.
Дмитро довго думав. Крутив у руці фоторамку, на якій були зображені вони з Ларисою. Щасливі, молоді, впевнені у своєму щасті.
Відкинув її убік і метнувся до машини. За чверть години доїхав до своєї колишньої спільної з Ларисою квартири.
Вона ніби не здивована була його візитом. У квартиру не впустила, розмовляли за сходовою кліткою.
– Я визнаю, що затупив, – опустивши голову, зізнався Дмитро, – немає мені вибачення. Але я знаю, що ти мене любиш.
– Ти знаєш? – посміхнулася Лариса. – Чи не забагато ти на себе береш?
– Не можна було розлюбити ось так, за один місяць? Це неможливо! – Дмитро почав гарячкувати.
– Ти ж зміг, – Лариса знизала плечима, – чому ти вважаєш, що я не зможу?
Він замовк. Дивився на Ларису, боровся з бажанням обійняти її, притиснути до себе, а перед цим упасти перед нею на коліна і вимолити прощення. Гордість заважала.
– А як же дитина? Без мене в тебе не вийде, – Дмитро вирішив піти іншим шляхом, перевіреним, як він уважав.
– Вийде, Дімо, – відповіла Лариса, – ти – не єдиний чоловік у світі.
Він пригнічено дивився на колишню дружину, розуміючи, що нічого не повернути. Не буде більше тихих сімейних вечорів поруч із дружиною, не буде їхньої спільної мети. Нічого більше не буде, і винен у цьому лише він сам.
– Іди, – сказала Лариса сухо, – і забудь сюди дорогу. Я буду щаслива без тебе.
Дмитро пішов, з образою та розчаруванням. А Лариса увійшовши в квартиру зачинила двері зсередини, опустила голову і, ніжно погладив живіт, тихенько прошепотіла:
– Ми обов’язково з усім упораємося, малюк … мама з тобою!