— Не хвилюйся, все буде чудово, мати мене зрозуміє та підтримає, от побачиш! – Микита йшов по набережній, обіймаючи за талію Вероніку.
Краєм ока хлопець відстежував заздрісні погляди чоловіків, що проходять повз нього, і навіть злегка червонів від задоволення.
— Ну, не знаю… — невпевнено сказала дівчина. — Мені здається, я твоїй матері зовсім не сподобалася.
— Не кажи нісенітниці, як ти можеш комусь не сподобатися?! – Микита оглянув струнке тіло та довгі ноги коханої з видимим задоволенням.
Ось вона жінка-мрія! Не те, що дружина Олена…
Минулого тижня Микита познайомив Вероніку з матір’ю та обережно представив її як свою колегу по роботі. З повідомленням про те, що дівчина претендує на місце його нової дружини, збирався трохи погодити, нехай мати звикне до думки, що син, можливо, має нову пасію.
Але вийшло інакше.
– Я не розумію… – плакала дружина. – Що я зробила не так?! Адже у нас все добре, квартира окрема, у тебе робота хороша, Анечка з Ванею скоро в сад підуть.
— Ти зрозумій, — казав чоловік майже ласкаво, — квартира, діти, адже це не все, далеко не все, що потрібно чоловікові. У мене відповідальна робота, корпоративи, зустрічі різні, часто з дружинами на заходи звуть, а ти себе в дзеркалі бачила?
— Так близнюкам ще й трьох років немає, Микито, я просто поки що не у формі… Я приведу себе до ладу, до зали піду! — з благанням у голосі зачастувала дружина. – Ти зможеш мною пишатися! Я все для тебе зроблю, я постараюся, ось тільки малюки в садок підуть і …
— Ну, коли це ще буде? А у нас наступного тижня зустріч із партнерами у неформальній обстановці, фуршет-банкет та інші радощі. Як ти мені пропонуєш тебе представити? Типу ось це Альона, моя дружина! Не дивіться, що вона важить два центнери і докоряє себе сильно, вона скоро прийде у форму, і ви заздрите будете! — хлопець мимоволі реготав, представивши цю сцену.
— А якщо я не одружений чи в розлученні, то й не зобов’язаний нікого наводити, — видав він логічний аргумент.
— Але… але ж я люблю тебе, Микито! — розгублено піднявши на нього заплакані очі, Олена пустила в хід найвагоміший, на її думку, аргумент.
— Ну… я теж люблю тебе, люба. Але ж кажуть, що любов вимагає жертв. Якщо ти мене любиш, то маєш відпустити. Чи ти не хочеш, щоб я був щасливий? — чоловік вміло зобразив гіркий подив від такої заяви дружини.
— А як же малеча?! Ти залишиш мене одну з близнюками? Адже я не працюю. Я навіть квартири не зможу оплачувати!
— Так… до речі… щодо квартири… — Микита зам’явся.
Але буквально за кілька секунд досить усміхнувся, наче йому в голову щойно прийшла геніальна ідея.
— Тобі не треба буде її оплачувати, бо ти переїдеш до батьків! Сама посуди, це ж зручно, за квартиру платити не треба, бабуся з дідусем за малюками доглянуть, а я відвідуватиму, грошима допомагатиму стану!
– Навіщо переїжджати? Адже у нас є наша квартира… Або… ти хочеш нас вигнати?! — було видно, що на зміну сум’яття в дружини приходить агресивність.
— А тут ти сам житимеш? Або ти не просто так розлучення просиш … у тебе хтось є?! – Здогадалася дружина.
На неї знову накотило безсилля та розгубленість.
– “Або, або”, ну що ти заладила, їй-богу! – розсердився Микита. — Цю квартиру нам купила моя мама, і я можу в ній жити, з ким захочу! Досить плакати, це не кінець світу. Багато жінок живуть з дітьми та батьками та чудово обходяться без чоловіка.
– Ти молода ще, приведеш себе у форму, когось зустрінеш, – на повному серйозі вмовляв жінку чоловік.
Альона мовчки плакала, сидячи на краєчку дивана і опустивши руки. Дивлячись на її постать у просторому халаті, на її розпатлане волосся і розпухле від сліз обличчя, Микита все більше переконував себе, що робить правильно.
«Я маю отримувати від життя все, що захочу, поки молодий. Вероніка підходить мені набагато краще, ніж Альона. Близнюки… так, тут нічого не поробиш, їх доведеться якось тягнути теж», — міркував невірний чоловік.
-Я все тобі пояснив, візьми себе в руки і починай збиратися. Я тебе не жену, не думай, дня три тобі достатньо на збори? От і добре! – Микита вийшов за двері, не дочекавшись відповіді.
— Синку, ми маємо поговорити, — голос матері в трубці звучав рівно і впевнено.
– Мамо, давай не зараз? – Микита впіймав витончений пальчик Вероніки, що креслив кола на його грудях. – Я зайнятий.
— Чимось важливим? – Безпристрасно запитала Лідія.
— Мамо, я завжди зайнятий чимось важливим, ти ж для цього мене й народила, — реготав у слухавку Микита, задоволений дотепною відповіддю.
Вони з коханкою лежали у колишньому подружньому ліжку, «святкуючи» початок спільного життя.
— А ти залиши своїм «справам» гроші на таксі і приїжджай до офісу, нам є що обговорити, — мати поклала слухавку.
– Треба їхати, – зітхнув хлопець, – начальство вимагає.
— Матінка закликає? — злосно зітхнула Вероніка. — Вона знає про нас, як гадаєш?
— Схоже, щось підозрює, тільки незрозуміло, звідки вона дізналася… — задумливо промовив чоловік, застібаючи на зап’ястя браслет дорогого годинника. — Але це не має значення. Все вирішено, я їй все одно збирався сказати, що все гаразд.
— Микито, ти мій єдиний син і спадкоємець. Я дала тобі все, що було в моїх силах. Я виховала тебе одна і вважала, що незважаючи на відсутність чоловічої руки, ти виріс серйозною і відповідальною людиною! — промовила Лідія, дивлячись синові у вічі.
— Та через що вся ця метушня, мам? Тобі Оленка нажалілася, чи що? То ти її більше слухай! Це вона від образи наговорила, заспокоїться, перестане шаленіти і зрозуміє, що так їй навіть краще.
— Що ти маєш на увазі, синку? Краще без чоловіка із двома дітьми? Краще з батьками у двійці? Чи там ще якісь приховані переваги, яких ні я, ні вона просто не розуміємо?
– Мам, та чого ти, справді! Тобі ж Олена навіть не подобалася особливо ніколи! Чи то справа в Вероніці!
– Вероніка, ах так! Бачила твою Вероніку, екстер’єр суперкласу, нічого не скажеш! – Усміхнулася мати.
– Ну ось! — підбадьорився Микита. – Ось бачиш! Я теж думаю, що вона мені більше підходить, ніж Олена. Вона виглядає чудово, одягається зі смаком і взагалі… А Олена зовсім не така, її людям показати соромно. Ти ж сама її бачила нещодавно, куди її на зустріч із партнерами?
— Я радий, що ми з тобою сходимося в думках, — радісно тараторив хлопець, не помічаючи обличчя Лідії. — Дякую, мам, я знав, що ти мене зрозумієш, я й Вероніці сказав…
– Микита! — жестом зупинила парубка мати. — Микито, ти сам розумієш, що ти кажеш? Олена твоя дружина, вона мати дітей твоїх. Те, що ти робиш, – це підлість і зрада! Ти вигнав із дому дружину з маленькими дітьми!
— Ну, мам, ну що ти просто так нагнітаєш, вигнав, залишив… Нам із Веронікою треба десь жити теж, невже ми маємо знімати, коли маю квартиру? Чи нам треба було всім разом жити, чи що? — Микита починав сердитись.
Він не очікував, що мати стане на бік невістки.
– Загалом, так, сину, – Лідія перервала скарги коротким жестом. — Олена твоя дружина, Аня та Ваня твої діти. Це твоя родина. Я твоя мати і теж певною мірою відповідаю за твої вчинки, отже, маю право на свою думку. Так ось, ти маєш все повернути на свої місця!
– Я доросла людина, – сердито заперечив син, – і маю право вирішувати, з ким і де мені жити! А ти моя мати й маєш у всьому підтримувати мене! Мене, а не якусь колишню дружину та її виводок!
— Терміну тобі три дні. Пояснися зі своєю новою пасією, попроси вибачення у Олени і перевези сім’ю додому. Іди, сину.
– Чого?! – Вероніка подивилася на коханця. – Вона тобі вказує, з ким жити? І ти її слухатимешся?!
— Та нічого я не буду, що я, маленький, чи що? Я доросла людина і сам все вирішую! Що вона мені зробить? Вижене з роботи? То я іншу знайду! — Микита був добрим фахівцем, залишитися без заробітку не боявся.
— Ну, не знаю, вона тобі три дні дала і тепер щодня дзвонить, а ти трубку не береш, — з сумнівом промовила дівчина.
— То про що говорити? Я нічого міняти не збираюся. Нехай чи прийме все як є, чи… — Микита не закінчив, задзвонив телефон.
Лідія дзвонила щодня, бажаючи дізнатися, як справи у сина, але він не хотів відповідати на дзвінки. Тоді жінка перестала дзвонити, і син вирішив, що вона змирилася і прийняла нову невістку.
Жодних покарань з боку матері не було. Хлопець оформляв розлучення, планував нове весілля.
Він знав від спільних друзів, що мати підтримувала контакт із Оленою та онуками, але сам нікому з них не дзвонив, зайнятий приготуваннями до урочистостей та плануванням весільної подорожі.
— Ну вистачить колупатися, Микитко, я втомилася і хочу в душ, — Вероніка примхливо закочувала очі, притулившись до стіни. — Ти що, замки відчиняти розучився?
— Нічого не розумію, — бурмотів хлопець, намагаючись влаштувати в замку ключ, який нізащо не хотів входити в свердловину.
Вони щойно прилетіли з Балі, де провели два тижні після весілля, і мріяли прийняти душ і сходити повечеряти до міста.
— Щось не так із замком, — сказав Микита, здається, — доведеться викликати слюсаря і розкривати замок.
– Хто там? — почувся з-за дверей знайомий голос.
Микита машинально відповів:
– Це я, мам!
Двері відчинилися, на порозі стояла мати. За нею маленькою процесією вишикувалися його колишня дружина і близнюки, що підросли за півроку. Мати відсторонилася, пропускаючи сина з новою дружиною до квартири.
— Мамо, що ви тут робите? Як це розуміти? — розгублено спитав хлопець.
— У неї мій гребінець! — верещала законна дружина, показуючи пальцем на маленьку Аню. – Нехай негайно покладе на місце! Що тут відбувається?! Як вони увійшли до мого будинку і чому беруть мої речі? — не вгамувалася Вероніка.
– Так! – тільки й зміг видавити з себе Микита.
— Ходімо на кухню, речі можете поки що тут залишити. Олена, відведи дітей до кімнати, я теж скоро повернуся і продовжимо гру, – сказала Лідія.
– Що ти зробила? – здивувався син. — Чому, мамо?
Він дивився на матір, не вірячи в те, що відбувається.
— Я зробила те, що мала, синку. Я виховала тебе сама і добре знаю, як це важко. Ти мій син, і я тебе люблю, але ти вчинив низько. Я як матір виправила твої помилки.
— Але ж ти мала підтримати мене, а не топити! В мене нова сім’я, купа планів! У мене з Веронікою, зрештою, теж колись будуть діти! — він навіть не помітив насуплених брів нової дружини і сумніву на її гарненькому засмаглому обличчі.
— От і чудово, — Лідія стримано посміхнулася, — ще маєте час заробити на квартиру і почати свою справу. Ви молоді, сильні, любите один одного і станете один одному надійною підтримкою у всьому.
— Але як ти могла залишити рідного сина без житла?! — не вгавав Микита.
– Легко, – Лідія гірко посміхнулася. — Оформити дарчу через юриста неважко, тим більше квартира за документами належала мені. Тепер вона – власність Олени та дітей.
До заповіту, до речі, я теж внесла зміни, тож твоя частка суттєво скоротилася.
— Чому, мамо, навіщо це ти зробила? Адже я твій син, значить, і головний спадкоємець!
– Це так. Але в мене тепер є ще й рідні онуки, про які я теж маю подбати, коли від них відмовився їхній власний батько,— мати напружено дивилася у вікно, приховуючи емоції.
— Немає жодних гарантій, що твоя нова дружина через деякий час теж не стане негарною. А ось у тому, що вона народить мені онуків, я дуже сумніваюся. А Олена та діти залишаться зі мною на старості років, вона гарна дівчинка, діток виховує правильно.
— Отже, я не шкодую про своє рішення і його не Поміняю. На цьому все, сину. Я б запропонувала вам чаю з дороги, але на мене чекають, щоб продовжити гру. Бабуся, чи знаєш, відповідальна роль, я не повинна підводити своїх онуків.
Коли за ошелешеними відвідувачами зачинилися двері, Лідія притулилася до дверей і перевела подих.
— Ви впевнені, Лідіє Костянтинівно? – З кімнати вийшла Олена. — Може, не потрібно було так жорстко?
— Впевнена, дівчинко. Не хвилюйся, він вибереться. Бумеранг нахабі має бути. Зрештою, він молодий і сильний, а на квартиру і хліб з маслом вже якось заробить, — Лідія посміхнулася невістці. — Ходімо продовжимо гру, близнюки там уже розгулялися.
Як і слід було припускати, Вероніка ненадовго затрималася в житті Микити, орендоване житло, фінансове становище, що похитнулося, і сімейні чвари зовсім не підходили під ідеальний образ успішної пари, який склався у дівчини.
Микита залишився сам і намагався налагодити стосунки з колишньою родиною. Близнюки на той час уже забули тата і дивилися насторожено, коли він з’являвся на порозі.
— Вияви терпіння, бувай частіше, і все налагодиться, — наставляла синова мати. – Зрештою, Олена вибачила тебе і дала ще один шанс. Ціни це.
Дивлячись на колишню дружину, що поструніла і похорошіла, Микита все більше замислювався, чи не поквапився він поміняти таку рідну людину на блискучу пустишку Вероніку? І йому ставало соромно.
Він більше не сердився на матір, навпаки, був їй вдячний за те, що вона не залишила без підтримки сім’ю, яку він кинув через дурну забаганку.
А Лідія раділа з того, що син усе усвідомив і прагне виправити помилки, адже це означає, що вона все-таки виховала хорошу людину.