– Мам, все, ми ж луснемо зараз! – жалібно простяг чоловік, дивлячись на нову ніби з повітря банку з черговими соліннями.
– Та ти спробуй просто, я ж не змушую тебе все їсти. Якщо сподобається – забирай усі чотири банки. Оленка, дитинко, ти баклажани не любиш, я пам’ятаю, так що тобі ось, – на столі як за помахом чарівної палички виникла ще одна банка. На цей раз із помідорами. Жінка при її вигляді ледве стримала сльози.
Як же чоловікові поталанило з матір’ю. Ніна Олегівна була втіленням усіх казок про ідеальні матері. Добра, дбайлива, завжди готова допомогти синові та його сім’ї як словом, так і дією. Саме вона, ще коли працювала, звела сина із незаміжньою колегою. Саме вона допомагала їм свого часу налагоджувати відносини в сім’ї, що склалася. І саме вона стала для Олени матір’ю, якої вона ніколи не мала.
Точніше, формально мати в неї, звичайно, була. Ось тільки бачила її за все життя Альона лише кілька разів. Бабуся, яка виховувала дівчинку практично з самого народження, інакше як «зозулею» за Олени свою невістку не називала. І постійно нагадувала спочатку дитині, а потім і молодій жінці, що матері в неї немає, що та її покинула, і що єдина рідна людина в її житті – бабуся, що любить. І, нехай у Олени і не було тієї ж ненависті, що прослизала в голосі бабусі при кожній згадці «зозулі», але й кохання, та й будь-якого бажання бачити маму вона не відчувала.
Зважаючи на все, це небажання було взаємним, тому що до тридцяти восьми Олениних років мати так і не вийшла з нею на зв’язок. Хоча іноді Альоні цього хотілося. Просто дізнатися, що за людина така – мама. Чи вона схожа на неї чимось. З’ясувати, як склалося її життя і чи стало воно щасливішим, зіпхнувши небажану дитину родичам померлого чоловіка. Та й як виглядає ця жінка, було цікаво. Сама вона не пам’ятала, а фотографій бабуся в будинку не тримала.
– Треба наступних вихідних зайнятися вибором шпалер. Оленчику, ти ж зможеш мені все в програмі розрахувати? – відвернув її від роздумів чоловік. Перехопив зручніше торбинку з домашніми закатками і ледве встиг підтримати дружину, що застрягла на рівному місці. – Вибач, не хотів злякати.
– Та я так, задумалася, – Олена мотнула головою. – А за кількістю шпалер я тобі ще тиждень тому все розрахувала. Бери вісім рулонів і один про запас про всяк випадок. За вихідні впораєшся хоч із поклейкою?
– Та куди я подінусь? Стіни рівні, інструмент є, руки теж з плечей ростуть. Чи ти вважаєш інакше? – Тут же підловив її чоловік. Олена лише зітхнула.
Із чоловіком їй пощастило. Рукастий, працьовитий, непитущий. З почуттям гумору проблем немає, та й на інших не заглядається. Але був у цього зворотний бік: постійна жага діяльності. Добре ще, що він зі своєї квартири на мамину перейшов. Альона вже стомилася за останні сім років жити в атмосфері постійного ремонту. Хоча треба визнати, що воно того варте: зі старої квартири Олениної бабусі вийшла справжня цукерка. Подруги, приходячи в гості, всі дивувалися з того, як змінилася стара «двушка». А ще – тому, що чоловік робив ремонт фактично в чужому житлі.
– Ну яке ж воно чуже? – посміхнувся у відповідь на подібні заяви Матвій. – Я тут живу. Їм сплю, проводжу вільний час. Не було б у Олени цієї квартири – набагато більше платив би за оренду. Або з мамою жив, а це якось соромно в сорок років.
– Ось вижене тебе дружина з квартири, де ти живеш, тоді подивимося, як заспіваєш, – погрожували Матвієві друзі. З такими чоловік, проте, досить швидко обривав контакти. Альоні він довіряв. Та й жінка йому вірила. Все-таки разом уже понад десять років. Дітей правда бог не дав, та з цим довелося змиритися.
В обговоренні майбутньої ситуації для квартири свекрухи пройшла вся дорога додому. А на сходовій клітці Олену чекав несподіваний сюрприз. Колись їй казали любителі езотеричної літератури, що думка матеріальна. Цього разу вона була схильна до подібних тверджень вірити. Тому що літня жінка, що стоїть біля дверей у квартиру, запитала, чи не тут живе Альона Раміна.
– Це я. Тільки не Раміна, а Дмитрук. Я прізвище змінила, коли одружилася. А ви хто?
– Я твоя мама, – тихо промовила жінка.
– Як цікаво, – відразу почав виражатися чоловік. – Тридцять з лишком років нічого знати не знали, а тут здрасті, я ваша мама?
– Молодий чоловік, ви, якщо не знаєте всієї ситуації, не починайте звинувачувати всіх поспіль заздалегідь, – чемно відповіла Матвієві мама Олени.
– Так… Навіщо ви… ти прийшла? – Спробувала повернути розмову на конструктивні рейки жінка.
– Побачити тебе. Познайомитись. Можливо, відповісти на якісь запитання, якщо вони в тебе виникли.
– Так, справді, тридцять років ні відповіді, ні привіту, які можуть бути питання… – знову почав звинувачувати тещу Матвій, що несподівано звалилася на голову.
– Давайте пройдемо до хати. Не на порозі розмовляти, – дипломатично сказала Альона.
Під час розмови за чаєм, а згодом – і за вечерею, все прояснилося. Як виявилося, Оленина мама не з власної волі кинула маленьку дочку напризволяще. І зовсім не такою вже білою та пухнастою була любима Оленою бабуся.
– Ми з чоловіком тут жили, от у цій квартирі. В одній кімнаті ми з тобою, а в другій вона. І так сталося, що після того, як тата твого не стало, мені виявилося нікуди йти. Вона і запропонувала мені працювати через її знайомих домробітницею в іншому місті. З проживанням, із гарною зарплатою. Та тільки тебе не було куди діти, з собою ж не візьмеш. Я гроші надсилала, а з тобою поговорити не вдавалося. Вона казала, що ти мене не хочеш бачити і не хочеш знати.
– А мені вона казала, що ти мене покинула.
– Шануй, – жінка витягла з сумочки пачку старих листів і поклала їх перед Альоною. – Це ті, що я тобі писала, мені їх повертали. А це твоя бабуся мені про тебе розповідала. І про твоє небажання мене знати.
– І ви не намагалися зв’язатися з Альоною? Жодного разу за всі ці роки?
– А навіщо? Мені сказали, що вона мене ні бачити, ні розмовляти не хоче. Які в мене були причини не вірити людині, якій я довірила її життя та виховання? А нещодавно побачила у соцмережах твої пости про те, що ти матері не пам’ятаєш і не знаєш. Що вона, я себто, кинула тебе. От і зрозуміла, що брехали все життя і мені, і тобі.
Жінки проговорили всю ніч. І з того дня почали бачитися кілька разів на тиждень. Альона дізнавалася деталі біографії матері, а та, у свою чергу, гортала старі фотографії, які розповідають про всі моменти, які пропустила. Випускний, навчання, весілля.
Нині Олена мимоволі злилася на бабусю. Навіщо, ну навіщо вона говорила гидоту про маму? Боялася, що Альона не любитиме її? Чи хотіла, щоб дівчинка вважала її найближчим родичем? І бабуся теж була для Олени гарною. Виховувала добре, руки не піднімала, голодом не морила. Навпаки – все найкраще завжди внучці давала. І турботу, і підтримку… Ось тільки маму від неї приховала. Хіба можна так, дитину зв’язку з батьками позбавляти?
Три місяці пролетіли, як у казці. У Олени з’явилася любляча мама, хай із запізненням, хай і не відразу. Матвій, хоч і впустив тещу у своє життя неохоче, але в результаті знайшов із нею спільну мову. І навіть з Олениною свекрухою жінка примудрилася порозумітися. Здавалося, що все буде ще кращим, ось тільки життя внесло свої корективи.
Починалося все з дрібниць. Приходячи в гості, мама Оленина забирала з собою все, що було поставлено на стіл. Альоні було не шкода, а ось Матвій вже за два тижні такого життя почав говорити дружині про те, що закуповувати продукти на трьох людей більш витратно. Альона образилася на чоловіка, адже… Своїй мамі він би, не роздумуючи, побіг і приніс би все, що вона захоче.
– Ось тільки моя мама просить усе, що захоче, раз на п’ятирічку. А твоя приходить до нас із ранку і сидить до самого вечора. Я не проти, все одно весь день на роботі, та й тобі веселіше, але те, що вона з собою половину холодильника забирає щодня, вже вибач, але починає напружувати, – спробував пояснити чоловік. – Та й сама ніколи, як приходить, навіть печива пакет до чаю не принесе.
– Матвію, ну вона ж пенсіонерка, звідки в неї грошам на печиво щодня бути?
– Моя мама теж пенсіонерка, як пам’ятаєш. Але чомусь їй пенсії вистачає собі продукти купувати, а не до мене в холодильник пірнати на постійній основі.
– Якось це дріб’язково… – тихо відповіла Альона. Але з мамою вирішила поговорити.
Наступного разу, коли жінка прийшла до них додому і попросила шматочок пирога з собою, Альона чемно вибачилася і почала пояснювати, що чоловікові не подобається така поведінка тещі. Очі літньої жінки сповнилися сльозами.
– Оленко, та я не думала навіть, що він хліба шматок мені пошкодує. Вибач, я не хотіла, щоб у тебе були неприємності через мене. Напевно, я більше не приходитиму, щоб не злити Матвія.
– Мамо, ну що ти! Приходь, звичайно. Просто… – Олена відчувала, як палають вуха. Безперечно, їй треба буде обговорити все це з чоловіком більш докладно.
– Просто я не його мама, – гірко посміхнулася та. – Своїй б він останнє віддав, а для чужої людини таки шкода.
– Та ніяка ти не чужа.
Забирати продукти та готову їжу із собою теща припинила. Місяць пройшов спокійно, а потім на сім’ю посипалися прохання. Дати грошей, звозити до одного місця, до іншого. Розібратися із ремонтом. Все те, що робили Альона і Матвій для свекрухи, раптом починало вимагатись і для Олениної матері. Зять категорично з цим миритися не хотів.
– Не піду, – чітко промовив він, коли Олена спробувала умовити його зайнятися монтажем сантехніки у квартирі тещі.
– Але ж вона тобі допомагає, коли ти у квартирі своєї мами щось робиш! – обурилася теща, вперше підвищивши голос на зятя.
– Ось саме – допомагає. Може розрахувати будматеріали, або прийти раз на пару годин, коли треба щось зробити вдвох. Але ніяк не приорюється на повний день на допомогу чужій, по суті, людині.
– Та яка ж я чужа, – сказала жінка. – Я її мати. Народила, грішми допомагала, а те, що не вийшло ростити, так це навіть не моя вина.
Скінчилося все великою сваркою. Олена металася між чоловіком і матір’ю, як між двома вогнями, бо не було в цій суперечці правої та винної сторони. Вона розуміла чоловіка. Адже Альона — домогосподарка і, по суті, перебуває на повному її забезпеченні. На додаток до неї утримувати ще й мати Матвій не підписувався. Але й відмовити у допомозі рідної матері жінка теж не могла…
Вирішивши наступного дня ввечері знову поговорити з чоловіком та пошукати якийсь шлях вирішення проблеми, Олена зайнялася зранку звичними домашніми справами. Мама прийшла, як і зазвичай, варто тільки чоловіку піти на роботу. Ось тільки виглядала жінка зовсім несхожа на себе. Підібгані губи, складені на грудях руки і погляд, яким докірливо свердлила дочка спідлоба, натякали: чекає непроста розмова.
– Загалом, дочка, я так розумію, по-доброму тебе змусити виконувати свої обов’язки не вдасться. Так що ось, тримай. Копія тобі, до суду заяву вже подала.
Олена онімілими пальцями притримувала аркуш паперу і вчитувалася щоразу в літери, що стрибали перед очима. Мати подала на аліменти! Так як так… Та як таке можливо?
– Ти відмовилася від мене у дитинстві, а тепер хочеш отримати від мене аліменти? – Прошепотіла дочка, не вірячи в те, що відбувається.
– Я не відмовлялася від тебе. І на твоє виховання я перераховувала гроші. Всі чеки в мене збережені, тож навіть не сподівайся, що в тебе вдасться вивернутися. Я хотіла все по-доброму вирішити, але ти, схоже, не звикла брати на себе відповідальність.
“А ти взяла на себе відповідальність?” – ледь не прокричала Олена. У горлі стояла грудка. Жінка, яку вона впустила у своє життя і якій відкрила душу, з усього, з самого початку спланувала всі ці кроки. Втертись у довіру, поступово вимагати все більше й більше, «сісти на шию», як казав Матвій… А коли не вийшло «по-хорошому» – просто взяла та подала на дочку до суду!
Увечері Олена, насилу стримуючи сльози, переказувала Матвієві зміст їх з матір’ю розмови.
– А я підозрював, що не все так гладко в цьому тихому вирі, – процідив крізь зуби чоловік.
– Що тепер робити? – Схлипнула Альона.
– По-перше, попросити Ніну Павлівну з першого поверху сходити до цього суду як свідок. Ти в неї на очах виросла та займалася твоїм вихованням бабуся.
– А толку з цього? Мати пересилала гроші.
– А хіба обов’язки батьків з виховання дітей – це лише гроші? Ти не знаєш цієї людини. Ти не спілкувалася з нею, не маєш з нею родинного зв’язку, побачила її вперше кілька місяців тому… З якої радості тобі платити їй щось?
– Ти вважаєш, що суд це зацікавить? Закон є законом.
– Закон наказує враховувати всі обставини будь-якої справи. Наше завдання – зробити так, щоб про всі ці обставини стало відомо судді.
Декілька тижнів до судового засідання пройшли для Олени, як у пеклі. Вона збирала інформацію по сусідах, дістала старі дитячі фотоальбоми, підключила до справи всіх старих знайомих, яких лише змогла знайти. До суду погодилися прийти лише троє, звісно, але їхніх свідчень вистачило, щоби довести: мати участі в житті Олени не брала. А ті гроші, які вона відправляла Олениній бабусі, не були офіційними аліментами, тож із доказом матеріальної допомоги доньці також виникли деякі проблеми. Вирішальну точку поставив той самий закон, який був єдиним для всіх. Він наказував оцінювати, наскільки сильно потребує «мати» грошей, а також – які реальні можливості для надання допомоги є у дитини. Альона була домогосподаркою, а її мама отримувала непогану пенсію і, до того ж, не потребувала якогось лікування і не була непрацездатною. Тому суд ухвалив у задоволенні позову відмовити. Обличчя Олениної матері треба було бачити. Матері, так… Мабуть, не варто було Альоні навіть намагатися її так називати. Адже в неї вже була мама. Навіщо їй хотілося зустрітися з рідною? Не зрозуміло.
– Оленочко, красу яку ви з Матвієм навели, аж серце радіє, – задоволена свекруха все нахвалювала відремонтований передпокій. – Так, все за стіл, відзначатимемо. До речі, не забудьте баклажани, я знайшла новий рецепт. Оленко, я пам’ятаю, що ти їх не їж, спеціально для тебе закатала твої улюблені помідори!
– Так, сідаємо! Я буквально на секунду – Олена тихенько вислизнула з-за кімнати та вийшла на балкон. Прохолодне вечірнє повітря торкнулося її розпалених щік, але не принесло полегшення. Усередині все стискалося від образи та гіркоти. Вона притулилася до перил, дивлячись на вогні вечірнього міста, і раптом відчула себе маленькою беззахисною дівчинкою. Сльози ринули з очей, і Олена розплакалася, вже не стримуючись.
Вона плакала здригаючись усім тілом. Плакала про своє розбите серце, про зраду, про втрачені роки і нездійснені мрії. Про ту маленьку Оленку, яка стільки років чекала на маму…
Балконні двері трохи рипнули. Олена здригнулася, намагаючись непомітно витерти сльози.
– Що трапилося, лапко? – пролунав голос свекрухи. – Тебе хтось образив? Чи я щось не так зробила?
Ніна Олегівна обережно поклала руку на плече невістки. У її голосі звучало щире занепокоєння.
Альона шморгнула носом, намагаючись впоратися з новим нападом ридання.
– Ні, ви ні в чому не винні, – схлипнула вона. – Просто… просто…
Вона запнулася, не в змозі вдягнути в слова ту бурю емоцій, що вирувала в душі. Як пояснити цей щемливий біль, це почуття втрати і одночасно – неймовірної подяки?
– Мені так прикро, – нарешті прошепотіла Альона тремтячим голосом. – Прикро, що від вас я отримую більше безумовного кохання, ніж від рідної матері. Ви мені ближчі і рідніші, ніж та, що мене народила…
Вона знову схлипнула, затуляючи обличчя руками. Ніна Олегівна мовчки притягла її до себе, міцно обіймаючи. Олена уткнулася носом у плече свекрухи, вдихаючи знайомий такий рідний запах її парфумів.
– Не плач, люба, – тихо промовила Ніна Олегівна, ніжно погладжуючи Олену по спині. – Не суди її суворо. Вона прожила це життя так, як змогла, і ніхто не має права засуджувати її, не пройшовши її шлях у її взутті.
Вона трохи відсторонилася, заглядаючи Олені в заплакані очі.
– А любов… яка різниця звідки вона, головне – вона є. І її в тебе багато, повір. Ти оточена любов’ю, дівчинко моя.
Олена відчула, як тепла хвиля ніжності та подяки захльостує її серце. Вона міцно пригорнулася до свекрухи, вбираючи її тепло та турботу.
– Дякую, мамо, – прошепотіла вона, вкладаючи в це просте слово всю свою любов та вдячність. – Спасибі за все.
Вони стояли, обнявшись, на балконі, освітлені м’яким світлом із кімнати. Дві рідні душі, що знайшли одна одну. І на цей момент Олена зрозуміла: вона давно вже вдома. Вона має справжню сім’ю і справжню матір – та, що прийняла її всім серцем.