У сім’ї Валентини не завжди було гладко. Вона жила за принципом: “не можна виносити сміття з хати”, тому на свинське ставлення чоловіка не скаржилася, намагалася зберігати зовнішню видимість благополуччя.
Тільки от українська мова багата на мудрі висловлювання на всі випадки життя. “Шило в мішку не приховаєш”, йдеться в одному з них. Про те, що у батьків у стосунках усе погано, першим здогадався син Валерій. І несподівано прийняв бік батька, звинувативши матір у тому, що вона не виявила гнучкість та мудрість.
Після розлучення син залишився жити з батьком і на довгі роки припинив будь-яке спілкування з матір’ю. Навіть на випускні зі школи та університету не запросив. Про те, що Валерій одружився, Валентина дізналася від спільних знайомих. Скільки б спроб вона не робила, результат був однаковий – син вважав, що розвалила родину саме мати, своєю неуважністю до проблем батька.
– Що ти верзеш? Випиває іноді людина, та й що? Хрест на ньому ставити? Могла б і поспівчувати, – кинув хлопець матері при першій зустрічі.
– А як мені треба було чинити, коли він мене бив? – крізь сльози спитала Валя. – А я, щоб ти не чув, до крові губу прокушувала…
– Ну, що ти драматизуєш? Бив! Ну може кілька разів штовхнув, нічого з мухи слона робити. Я батька знаю, він би так не вчинив. – Огризнувся на матір Валерій.
Зрештою Валентина кинула спроби налагодити спілкування із сином. Дружина Валерія вирішила допомогти своїй свекрусі. Вона знала, що чоловік не хоче спілкуватися з матір’ю, тому постаралася налагодити їхні стосунки. І народження дитини могло б стати відмінною основою відновлення спілкування. Але це не допомогло. Все, чого змогла добитися невістка, то це холодного дозволу чоловіка на спілкування його матері з новонародженою донькою.
Так у Валентини з’явилася онука, вірніше – можливість спілкуватися з нею, дарувати подарунки, проводити час та хоч якось брати участь у вихованні.
Мабуть, вплив матері на дівчинку був все ж таки сильніший за батьківського, бо мала бабусю любила, в гості до неї ходила із задоволенням і татові постійно розповідала, як весело було в гостях у бабусі і які вона смачні млинці пече.
Валерій скрипів зубами, але терпів. Дивно, але злість та образа на матір з роками не зменшувалися. Щоразу він знаходив все нові й нові приводи ненавидіти її та виправдовувати батька. Кожну свою невдачу він пояснював дитячою травмою від розлучення батьків та відсутністю матері у його житті.
– Ти ж сам вирішив з батьком залишитися, – дивувалася дружина.
– Звичайно! Чоловіча солідарність. Це ж він не винен!
– Ну, як же, не він? Якщо він її бив, не шанував, зраджував. От я б точно не стала з тобою жити, якби ти так поводився.
– Чого? Ти думаєш, що мелеш? Знайшла кого порівнювати, – обурився Валерій, мало не поперхнувшись гарячою кавою.
– А що не так? Я виходила заміж за доброго та уважного, з таким і хочу прожити. Якщо ти до мене ставишся погано, краще розлучитися і один одного не мучити.
Часом такі розмови переходили в дрібні сварки, від яких чоловік відходив досить довго, постійно прокручуючи в голові слова дружини і знаходячи в них прихований образ. У результаті, агресивність почала зміщуватися з матері на дружину. Тепер вона була більш винна, бо захищала його матір і не надавала йому належної підтримки. Незабаром стало зрозуміло, що цей шлюб на ладан дихає.
Тим часом онука Валентини, Марина, виросла, стала вродливою дівчиною. Досить швидко вона познайомилася з перспективним хлопцем та вийшла за нього заміж. Оскільки чоловік володів своїм бізнесом, дівчина не мала необхідності працювати. Вона займалася облаштуванням їхнього сімейного гніздечка – заміського будинку, який чоловік подарував на весілля. Успішний бізнес, будинок повна чаша – чого ще бажати від життя?
Однак, у житті Марини був пункт, який не вдавалося заповнити – діти. Довгі роки у них із чоловіком не виходило народити власну дитину, а приймати в сім’ю чужої вони не наважувалися. У підсумку довгих двадцять років пройшли в безуспішних спробах, поки, нарешті, Марина в сорок п’ять років не змирилася і не прийняла своє бездітне життя. Щоб хоч якось заповнити величезний порожній будинок, вона вирішила перевезти до себе жити бабусю Валю по батьківській лінії.
Радості Валентини не було меж! Син так і не знайшов у собі сили пробачити матір, тому вона жила сама, зрідка приїжджаючи в гості до онуки. Її запрошення стало для бабусі можливістю зустріти глибоку старість не на самоті та порожній квартирі, а в суспільстві рідної людини. Найбільше в житті боялася Валя залишитися нікому не потрібною трухлявою старенькою, яких на своєму віку побачила чимало. Вона й сподіватися не сміла, що Марина не просто про неї піклуватиметься, а й забере до себе і виділить власну кімнату в будинку.
Щойно переїхала і влаштувалася, Валентина запропонувала Марині віддавати свою пенсію.
– Навіщо? – Марина щиро не зрозуміла сенс бабусиної пропозиції.
– Ну, як же навіщо? Я у вас житиму, їстиму, питиму, в теплі сидітиму, чистоті та догляді. Хоч за це компенсуватиму, – упиралася бабуся.
– Бабусю! Ти мене образити вирішила? Я тебе не заради пенсії забрала. А щоб ти сама не сиділа. У мене раніше всі думки про дитину були, а зараз зрозуміла, що треба було просто жити, про близьких дбати. Ось вирішила почати, хоч і пізно.
– Але я так не можу, на шиї сидіти соромно.
– Навіщо мені твоя пенсія? Ми що до останнього дожили? І так все є, живемо в достатку, – розводила руками онука.
– Шматок у горло не лізе, знаючи, що жую безкоштовно.
– Не хвилюйся, не об’їж ти нас, не хвилюйся, – обняла бабусю Марина.
Валентина заспокоїлася, але вирішила гроші все ж таки даремно не витрачати. Та й на що їй особливо їх витрачати – живе добре, ситий, онука її постійно вивозить розважити. Що ще потрібно? Пенсію свою почала вона відкладати, мало що станеться і кому може допомогти.
Так минув рік. Якось до Марини в гості приїхав батько. Валентина на той момент із сином не бачилася вже понад сорок років. Він усіляко уникав зустрічі, зберігав образу. Тільки ось роки минули, багато забулося, батько давно помер. Він виявився зовсім не таким, яким його вважав Валера. Старість багато образ забирає. До того ж Марина донька твердо вирішила помирити батька і бабусю.
Спочатку син від матері сахався, в розмову не вступав, але потім відтанув і примирення все ж таки відбулося! Валентина була у нестямі від радості. За минулі роки вона й сама переконалася в думці, що була винна в розлученні, виправдовувала образи сина, лаяла себе останніми словами. На щастя, тепер усе це закінчилося, а образи забули.
Проте примирення з матір’ю було не єдиним сюрпризом від батька для Марини.
Не минуло й тижня після його приїзду, як він приголомшив родичів новиною:
– Я розлучився.
– Чого? – Марина ледь не впала, важко осівши на крісло.
– Того! Втомився я від такого життя. Мати твоя мене не розуміє, не цінує, одні скандали та чвари з нею, – насупився тато.
– І що тепер? Я дивлюся, ти не дуже засмутився, – Марині було не по собі.
– Та я взагалі не засмутився, бо маю нову дружину. І вона – ідеальна! Вона – сама досконалість, твоя мати з нею і поряд не стояла. Сьогодні я привезу її із вами познайомити.
– Ну вже немає! Ноги її у моєму домі не буде! – Марина була готова рознести всю вітальню, так довго і ретельно прикрашену їй самої.
– Доню, припини! – гаркнув Валера. – Не перетворюйся на подобу своєї вузьколобої та обмеженої матері! Крім того, твоя матуся мене з речами вигнала, а в моєї Лілечки теж свого житла немає. Ми хотіли якийсь час пожити в тебе.
– Ти в своєму розумі? Щоб я зрадила матір і дозволила тобі з твоєю бабою жити у моєму домі? Тату, ти впевнений, що адекватний?
– Припини мені зухвало! Я твій батько і маю право розраховувати на повагу та підтримку з твого боку.
– Звичайно! Але не в тому випадку, коли ти кинув мою матір, насамкінець облив її брудом і тепер хочеш привести коханку в мій дім! – Вибухнула Марина.
Валентина слухала розмову сина та онуки, роблячи свої висновки. От і знадобилися її нагромадження! Коли син, грюкнувши дверима після скандалу з донькою, вийшов із вітальні, Валя покликала його до своєї кімнати і віддала свої скромні накопичення.
– Ось, синку, на честь примирення. Візьми, вам з дружиною спочатку.
– Що це? – витріщився на гроші Валера.
– Це пенсія моя, я й раніше відкладала, що мені, старій, треба. А в останній рік, поки у Мариночки живу, зовсім не витрачала. Забирай!
– Ну гаразд, візьму, – скривився Валера, ховаючи гроші в кишеню штанів. – Тільки щоб потім ніяких претензій до мене.
– Що ти! Які претензії! Я буду рада, якщо допоможу.
Випадково підслухавши, Марина, яка й так була на взводі через розлучення батьків, мало не накричала на бабусю, коли батько поїхав.
– Бабуся! Ти що твориш?
– Що таке, ягідка моя?
– Яка я тобі тепер ягідка, коли ти в мене за спиною такі речі влаштовуєш?
– Та що ж я зробила? Чим тебе образила? – ахнула бабуся.
– Цьому гаду гроші віддала, а він кинув мою маму! Віддала, щоб він на своє прошмандування витратив? – і Марина зірвалася, не розуміючи, що несе. – Сидиш у нас на всьому готовому, за світло не платиш, за їжу – теж! Ми тебе з твого смітника витягли, відмили, годуємо, розважаємо, лікуємо! А ти сидиш на моїй шиї і ще підступи за спиною будуєш? Безсовісна, нахабна! А ще бабуся! Ти вже забула, що це мама все зробила, щоб батько дозволив тобі бачитися зі мною? Схоже, даремно вона це зробила! Ти невдячна старенька! Бачити тебе не хочу.
І вивалила Марина на бабусю всі свої образи та злість на батька. Мабуть, перекладати відповідальність та злість на Валентину, було у них із батьком сімейне. Пізніше Марина відійшла, і навіть хотіла піти до бабки помиритися, перепросити, але вирішила відкласти до ранку. Куди баба подінеться? Їй нема куди йти!
Марина помилилась. Бабуся на дев’ятому десятку, почувши на свою адресу стільки гидоти від найріднішої та найулюбленішої людини, не витримала. Півночі вона проплакала, уткнувшись у подушку, а на ранок померла. Не витримало її бідне серце стільки ненависті та бруду.
Марина щиро плакала та жалкувала за бабусю. Навіть звинувачувала себе у її смерті. Проте, недарма кажуть – від осинки не народяться апельсинки. Марина була схожа на свого батька. Виправдати себе вона вміла в будь-якій ситуації і перекласти провину теж майстерно вміла. Лише через кілька днів після похорону у всьому вже був винен її батько. Якби він не приїхав, баба була жива, та й гроші її були б у Марини. Вони їй, звичайно, не потрібні, але ж зайвими не бувають! Тим більше, що батько їх витратив на свою швабру.
Через деякий час після похорону Марина згадала, що у бабки залишилася квартира, і настав час вступати в спадок.
– Ну от, хоч якась компенсація моїх витрачених нервів, – говорила вона собі, копаючись у бабчиних документах. – Я ж її до себе забрала, утримувала! Вона повинна була мені все відписати!
Чоловік лише раз висловив сумніви щодо її планів:
– Марина, бабуся могла і синові все залишити. Він все ж таки рідніше їй.
– Та вона з ним сорок років не бачилася! Як вона залишить йому все? Це я та мати з нею спілкувалися. Не могла вона нас так зрадити!
– За законом твій батько спадкоємець очевидніший. Якщо немає заповіту на тебе, він легко заперечить твій вступ у спадок.
– Ось ще! Йому й так бабуся грошей віддала. Решта моя – по праву!
Вдома паперів не знайшлося, довелося їхати до нотаріуса, у якого виявився бабусиний заповіт, за яким усе майно Валентини переходило до її сина.
Ненавиджу марних баб. Тільки мама мене розуміє.
– І навіщо я взагалі вплуталася в це? Стільки нервів собі витріпала через батька та бабусю. – обурювалася Марина.
Одразу забулося те, що вона сама бабусю до себе забрала, як відмовилася від її пенсії, як раділа, що рідна душа з нею тепер живе. Банальне грошове питання зіпсувало ще одну сімейну історію. Марина батька не пробачила і не спілкувалася з ним до кінця його життя. А потім довго і нудно позивалася до його Лілечки за квартиру бабусі.
Іншої спадщини батько їй не залишив. Хіба що, тяжкий характер.