Чоловік із глузуванням тягнув слова:
— Та ти жодного дня не працювала у своєму житті. Трудової нема, тобі сорок вісім років, хто тебе на роботу візьме? Якщо тільки підлогу мити.
Лариса навіть образилася.
Андрій лежав на дивані із загіпсованою ногою і дивився телевізор. З роботою в нього завжди ладналося, ні дня не сидів удома, а тут звільнився, чекав, коли добре звільнитися, і на тобі… перелом. Перелом не тільки ноги, життя всього.
Так вийшло, що коли Андрій із Ларисою побралися, його взяли на роботу на кар’єрний самоскид, платили завжди добре. Спочатку батько його працював на цьому самоскиді, а потім і Андрій отримав права з категорією і пішов працювати з батьком позмінно. Сім’я ні чого не потребувала, Андрій був рукастим, сам і дачу поставив з батьком і оздобленням займався, та й у квартирі все, куди не подивися, все його рук справа.
А Лариса займалася побутом, дітьми. Першим народився син Семен, потім через п’ять років дві доньки Лена та Катя. І про вихід на роботу навіть не йшлося. Діти росли, гуртки, додаткова освіта. Дівчат страшно було одних відпускати, Лариса все з ними скрізь ходила. Вистачало часу на все: і на збирання, прання, на смачні обіди, і на виховання та навчання дітей, влітку — дача, заготівлі. На таку велику родину потрібно було багато заготовок, і Лариса все встигала.
Гроші батьки відкладали, купували житло, щоб коли діти виросли, не було у них проблем зі своїм кутом. Кожному вдалося за однокімнатною новобудовою впоратися. І розлетілися діти, хто куди, виросли.
Лариса бігала навколо чоловіка, метушилася, догоджала, а коли подушка безпеки здулася і зникла, задумалася. Не у дітей просити допомоги. Самі молоді, не немічні.
Син раз на тиждень приїжджав, допомагав із покупками, дещо з доставкою Лариса замовляла. А в іншому…
– Хіба нічого не вмію? — здалося, що Лариса сама себе питала, а не чоловікові запитувала.
– Не, Лара, ти серйозно?
– Серйозно, Андрійко. Ну, ще місяць, ну два, а потім що? Лікар сказав, що може однією операцією не обійдеться. Та й відновлювальний період довгий.
Чоловік розреготався, очі його заблищали, зволожилися. Лариса розуміла, що сердився він не на неї, на себе, що ось так трапилося, але прямо не говорив.
— Завтра до центру зайнятості піду, може, що запропонують.
— Сходи, сходи, цигарок мені візьми блок одразу.
— Не можна ж, лікар сказав…
— Ось, коли сама заробиш, розпоряджатимешся грошима, а поки вони мої, сказав купи. Нині досвідчені люди у нашому віці нікому не потрібні, молоді працювати ніде за копійки.
Лариса пішла на кухню.
Що вона могла запропонувати чоловікові — тільки таку допомогу. Розуміла, що без її підтримки буде складно. Про всяк випадок зателефонувала синові і сказала, що, можливо, потрібні будуть гроші, попередила, щоб відклав. Син відповів, щоб не хвилювалася, і щомісяця виділяв гарну суму.
У центрі зайнятості було пусто. На вході “дівчина” поважного віку повідомила, що зараз обід, приходьте за годину.
Лариса вийшла і озирнулася. У цій частині району вона була рідко. Та й у подібні організації ніколи не заходила. Через вулицю виднівся парк. Лариса пройшла до пішохідних доріжок, побачила невеликий павільйон із продуктами та, прогулявшись, зайшла туди. У магазині був чудовий вибір м’яса та субпродуктів, відмовитися від покупки було неможливо.
Повернувшись до центру зайнятості, Лариса здивувалася. На ганку стояло кілька людей, і в приміщенні було вже багато народу.
Лариса зітхала у довгій черзі, заглядала в пакет із м’ясом і знову зітхала. Вона хотіла вже піти, оскільки черга рухалася дуже повільно, але відкрили для прийому другий кабінет, і за хвилин сорок підійшла черга Лариси.
Вона сіла перед повною жінкою приблизно її віку в окулярах та дістала усі документи.
– А трудова? – Запитала вона, перебираючи папери.
– У мене її немає.
– Неофіційно працювали?
– Можна і так сказати.
– Гаразд. А чим займалися?
Лариса знизала плечима:
— Я вдома, дітьми займалася, чоловік працював.
— А от воно що. Зрозуміло, значить, нічого не вмієте.
Знову ці неприємні слова. Лариса навіть скривилася, наче проковтнула часточку лимона.
— Знаєте, на облік я вас поставлю, але зараз навіть бабусі доглядати в мене чергу з тих, хто має освіту і досвід. Мені просто запропонувати вам нічого. Є варіанти здобути нову спеціальність, навчають безкоштовно, наприклад, на перукаря.
— Ой, ні, я не хочу на перукаря, ще не так підстрижу.
– Ясно. Тоді, коли все заповнили, до побачення.
Лариса встала, помітила біля стільця дві червоні краплі на підлозі, змастила їх черевиком і пішла.
– Ну що, завтра на роботу? — спитав, посміхаючись, чоловік, коли Лариса зайшла.
– Так. Сказали завтра виходити.
— І ким тебе беруть скільки зарплата?
— Помічницею, там же… у центрі… зарплата мінімалка, — вигадала на ходу дружина.
— Ти мені тільки їжі приготуй, щоб завтра не бігав по кухні.
– Добре, – відповіла Лариса і пройшла на кухню, поклавши пакет на стіл.
Її було сумно та соромно одночасно. Сумно від своєї нікчемності та соромно, що дала чоловікові надію.
Вона приготувала вечерю з розрахунком, щоб вистачило на завтра, погодувала чоловіка, помила посуд і пішла спати.
Вранці, коли ще не було восьми, Лариса взяла сумку, поклала в неї бутерброд і пішла.
Вона йшла звичним розміреним кроком, просто йшла, куди вели ноги. Люди обганяли її, встрибували в автобус на зупинці, вели дітей до дитячого садка, поспішали… поспішали…
Лариса згадала себе. Вона теж так, бувало, запізнювалася з дівчатами у секції. Усміхнулася. Дійшла до центру зайнятості і сіла на лавку перед ганком.
Незабаром до міста мала прийти весна.
“Треба буде займатися дачею”, – Лариса вже уявляла, як поїде відпочивати, заплющила очі.
— Ось що за люди, якщо немає прописки, то не людина? У вас є прописка?
Лариса розплющила очі і подивилася ліворуч, звідки долинав жіночий голос. Поруч сиділа жінка, років тридцяти, скромно одягнена, з пошарпаним рюкзаком та яскраво-рожевою помадою на обвітрених губах.
— Ви також тут були? — не дочекавшись відповіді, запитала жінка і кивнула у бік центру зайнятості.
– Була.
– Що сказали?
— Сказали йти вчитися на перукаря. А я боюсь.
— А мене послали робити прописку, навіть розмовляти не стали.
— А до того де ви працювали?
— Я й зараз там працюю, отут у кафе, тут на розі. Але платять замало, мені навіть на житло не вистачає.
– А ви ким працювали?
— А я сиділа вдома.
– А до цього ким?
— Я весь час вдома сиділа, як школу закінчила, вийшла заміж, і народила майже відразу. Чоловік забезпечував, я не думала про роботу.
– Пощастило.
– Та вже, – Лариса хмикнула.
— Якщо вдома сиділи з дітьми, то в няні можна, або там готувати обіди, у вас досвід ого-го який. А я… ні дітей, та й готування не люблю…
Лариса розуміє:
– Так-а-а.
Сидіти на лавці було холодно. Лариса попрощалася і пішла до парку, потім знову зайшла до м’ясного павільйону і… пішла додому.
По дорозі назад їй зустрілася знайома. Розговорилися.
— Та з центру зайнятості йду, робота потрібна, думала, запропонують що.
— Слухай, Ларисо, а не хочеш внучку мою до школи поводити, забирає її батько ввечері, а вдень нема кому. У мене відпустка закінчилася. За плату, звісно.
Лариса, навіть не роздумуючи, погодилася.
— На пляшку молока на день собі заробила, — весело подумала жінка, коли мати дівчинки озвучила ціну за послугу.
За місяць дочка знайомої запросила Ларису на розмову:
— Ви Мілану не тільки ведете до школи, ви з нею спілкуєтеся, вона мені вашу розмову про ляльки передала, а до того розповіла, що ви її навчили альтернативному.
Лариса зніяковіла.
— Якщо це зайве…
— Ні, що ви, Ларисо Іванівно. Я навпаки хочу запропонувати вам, якщо є час, додатково займатися з дочкою. За плату, зрозуміло. І ляльки ці мене теж бентежать.
— У самих ляльках нема нічого поганого. І в мене в дитинстві була лялька. Я її заколисувала, за матір’ю повторювала, колискові їй співала. А це? Спочатку ляльки іноземні, іграшки, та щодня нові, а потім казки, фільми…
Ставлення до навчання, життя в цілому, до того, що Лариса Іванівна вчила манерам, окрім допомоги з уроками, дуже і мамі подобалося і дівчинці.
Швидко настала весна, потім літо. Лариса з чоловіком перебралися на дачу, щоби заготовити на зиму достатньо овочів, ягід. А наприкінці липня пролунав телефонний дзвінок. Вже три мами хотіли взяти Ларису Іванівну до себе в помічниці: де з уроками дітям допомога, де довести, відвести. Хороші рекомендації їй дала мати Мілани.
І тут Лариса не відмовила. Склала графік так, щоб на весь час вистачало. Діти, до яких треба було ходити, жили недалеко. Три прекрасні дівчата та Мілана. Заробляти Лариса почала непогані гроші. Чоловік, звичайно, посміювався, але хліб із олією, бутерброд із ковбасою, на які запрацювала дружина, їв.
Навесні Андрій вийшов на роботу і запропонував Ларисі згорнути свою діяльність. Вона лише посміялася.
“Покликання у мене з’явилося, цінують мене. Як тут кинути все?”
Так і брала Лариса дітей водити, вивчати, подобалося їй. Та й копієчка своя завжди була. Тільки коли вже свої онуки народилися, вона почала ними займатися, виховувати.