– Саша, не треба, – простягла руки до чоловіка Наталя. Але ремінь зі свистом розсік повітря і опустився на спину їхнього сина, що здригнувся. Олександр хотів потрапити нижче, але Ромка ухилився, і посередині попереку спалахнула червона смуга.
– Проси вибачення! – ревів Олександр, утримуючи його за комір майки, що задерлася: – Проси вибачення! Повторюй: я більше не буду! Я більше не буду!!!
Але дев’ятирічний хлопчик, маленький і щупленький, мовчав, хоча з очей бризками летіли іскри болю та страху.
– Проси вибачення!! – Ремінь розсік повітря ще раз.
– Ні!! – вигукнув Ромка, рвонувся і, залишивши в руках батька шматок відірваної тканини, метнувся до порога. Там він мало не збив свого трирічного брата Іллю, що стояв з відкритим від переляку ротом, але він проскочив повз нього і вибіг з дому, голосно грюкнувши дверима.
– Рома!! – Мати хотіла кинутися за ним, але чоловік обсмикнув її різким окриком:
– Замовкни! Знатиме, як двійки отримувати! У кого він такий? Ну? Чого насупилась? Ти ж учителька! Що, не вистачає розуму навчити його писати без помилок? Дивися мені, Наташка, ще одна така витівка, і ти теж відхопиш, зрозуміла?! Зрозуміла, питаю?!
– Зрозуміла, – крізь сльози, що виступили, промовила Наталя.
– Ось і добре. Іди їду готуй, – Олександр кивнув у бік кухні: – Що застрягла? Кроком руш!
Наталя поспішила виконати наказ чоловіка, а він поплескав молодшого сина по голові, вийшов на подвір’я, накачав з вуличного стовпчика відро холодної води і, голосно скрикнувши, вилив його собі на голову. Потім покликав до себе молодшого сина:
– Ілюха, а ну йди сюди!
Хлопчик вийшов, не посмівши не послухатися, але злякано притиснувся спиною до дверей, думаючи, що батько його теж зараз плескатиме ременем, як Рому. Але в руках Олександра нічого не було, і він поманив до себе хлопчика:
– Ну, давай, що завмер?
Ілля несміливо підійшов, і батько зняв з нього сорочку і шорти, а потім приніс нове відро крижаної води і вилив його на малюка. Іллюша голосно заревів, і Наталя вискочила у двір, сплеснувши руками:
– Сашко, ну навіщо? Він ще маленький!
– Нічого, нехай гартується, а то вічно соплі по коліна висять, – Олександр почав енергійно розтирати себе твердим вафельним рушником. – Який він після цього солдат буде? У нього дід офіцером був і батько теж офіцер, а він що, слинцем виросте? Не дозволю! Ілюха, йди сюди я і тебе розітру!
Але хлопчик, ридаючи, притиснувся до матері, яка підхопила його на руки і понесла до хати.
— Ну, маленький, не плач. Зараз я тебе зігрію і чаєм напою з печенькою. Ти любиш печиво?
– Ага, – кивнув Іллюша, витираючи кулачками мокрі очі.
-Тьху, – Сплюнув Олександр, дивлячись їм услід.
Він взагалі був незадоволений сьогоднішнім днем, єдиним вихідним, який видався в нього вперше за довгий час. У частину, де він служив, надійшли новобранці, всі як один косорукі та полохливі, і йому треба було зробити з них справжніх солдатів.
– Де вас таких роблять? – Кричав на хлопців Олександр, додаючи до цих слів неабияку партію добірних лайок, і з нетерпінням чекав вихідного дня, щоб не бачити їх хоч якийсь час.
Але вдома спокою він теж не знайшов. Виявилося, що у щоденнику у старшого сина за останні три тижні красувалися вже дві двійки. А молодший замучив усіх своїми вічними застудами… І Олександр вирішив по-своєму навести в хаті порядок, а тому Рому відхлюпнув ременем, зриваючи на нещасному хлопчику свої невдачі, а Іллю облив холодною водою, думаючи, що загартування йому не зашкодить.
Наталі було нестерпно шкода своїх синів, але вона, тиха та забита, боялася сказати чоловікові хоч слово проти. Надто швидкий він був на розправу і не розбирав, хто перед ним, дружина чи діти.
Таке виховання Олександр вважав за нормальне. Він і сам виріс у сім’ї, де авторитет батька був безмежним та абсолютним і пишався тим, що не став хлюпиком чи слинцем. Незрозуміло було йому тільки, в кого пішли сини.
– Нічого, – пообіцяв він сам собі, продовжуючи розтирати шкіру, що вже горіла, рушником, – виховаю я вас справжніми мужиками. Усі дізнаються, хто такі Маркові. Ще пишатимуться своїм прізвищем, а інакше…
Олександр стиснув міцний кулак, спостерігаючи, як біліють кісточки пальців. Він ніколи не скаржився на силу і завжди вважав, що треба бити першим. А ще відмахувався від дружини, коли вона казала, що сини його боятимуться.
– Чула таку приказку: “Боїшся, значить, поважаєш”? От і нехай. Я не красна дівчина, щоб мене любити!
Наталя тільки зітхала. Вона знала, що змінити чоловіка вже не вийде і намагалася бути ласкавішою і м’якшою з синами, щоб вони не стали одного разу схожі на свого батька.
Але Рома не збирався бути схожим на нього. Він не просто не любив батька, він ненавидів його за той страх, який той йому навіював. Хлопчик із заздрістю дивився на батьків своїх друзів і мріяв, щоб у нього був такий же веселий та усміхнений тато, як у Віті чи як у Толіка. Хлопці часто розповідали йому, як вони разом зі своїми батьками їздили на рибалку чи ходили до цирку та зоопарку, а тато Петрика, далекобійник, на канікулах брав його з собою в поїздку, і вони кілька днів провели разом, і це було так здорово.
Рома так хотів би побувати на місці своїх друзів, але тільки з їхніми батьками, а не зі своїми, бо не міг навіть уявити його добрим і веселим. Навіть коли він приносив їм із братом новорічні подарунки, просто жбурляв пакети з цукерками на стіл і говорив похмуро:
– Ось вам від Діда Мороза! Не обжеріться тільки! Ну чого завмерли?!
А Рома плескав очима і боявся торкнутися цукерок, щоб не викликати нового нападу невдоволення батька. У Діда Мороза хлопчик довго вірив, але вважав його за чуже диво, не за своє. Він знав, що до нього сам цей чарівник ніколи не прийде, бо свято і радість – це про інші сім’ї та про інших дітей, не таких як він чи його маленький брат.
Вирвавшись із рук батька, Рома вибіг з дому і сховався в кущах за сараєм. Він бачив, як той вийшов і заходився обливатися холодною водою, потім обкотив з відра Ілюшу, а коли мати забрала молодшого сина в дім, батько, натерши шкіру рушником, відкинув його на полоницю і взявся за сокиру.
Тихо-тихо Рома позадкував назад, боячись, що батько помітить його в траві, коли піде до сараю за дровами. Пригнувшись, хлопчик вибрався на вулицю і побіг до річки, насторожено прислухаючись до ударів сокири, що доносилися з їхнього двору. Він уже вирішив, що ніколи не повернеться додому і житиме сам, спокійно та щасливо.
В окрузі було багато старих сіл із занедбаними будинками, господарі яких давним-давно поїхали до міста і не збиралися повертатись у цю глухомань. Але у своєму селищі залишатися було небезпечно, тут його могли побачити знайомі чи сусіди, а отже, йому треба піти подалі, щоб ніхто не міг його відшукати.
Так Рома й зробив. По стежці вздовж річки він довго йшов, куди очі дивляться і, зрештою, знесилений від утоми, повалився в траву. Босі ноги, збиті в кров, страшенно боліли, хотілося пити і їсти, і якщо вода була поряд, то про їжу не доводилося й мріяти. Рома заплющив очі і заснув важким сном. Скільки він так пролежав, він зрозуміти так і не зміг, але здригнувся і розплющив очі, коли хтось торкнувся його плеча.
– Гей, ти чого тут розлігся? – веснянкувата, рудоволоса дівчина років десяти-дванадцяти схилилася над ним. – Земля ще холодна, простудитись чи що хочеш?
– А тобі що? – з викликом спитав її Рома, намагаючись за грубістю сховати свій переляк.
Але дівчисько не звернуло на його тон жодної уваги і лише знизало плечима:
– Тебе, дурню, шкода! Адже захворієш!
Немов підтверджуючи її слова, Рома шморгнув носом і раптом відчув аромат їжі. Дівчинка миттєво зрозуміла його:
– Ти що, голодний? А в мене якраз пара бутербродів залишилася і цукерки, я завжди з собою беру, коли йду пасти кіз. Будеш?
Рома підвівся і справді побачив із десяток кіз, яких дівчинка гнала з пасовища.
– Ну так що, ти їстимеш? – спитала вона, сідаючи поряд і дістаючи свою провізію. – Мене, до речі, Оленою звуть. А тебе?
– Рома, – промовив він.
– Ну що ти сидиш, Ромо, – поплескала його по спині, – їж…
Але хлопчик схопився як ужалений.
– Ти чого? – здивувалася дівчинка і раптом побачила криваві смуги на його шкірі, які вона випадково зачепила. – Ой, батюшки, хто це тебе так?
З переляку Олена притиснула долоні до щок.
– Ніхто, – відповів він. – Слухай, йди, куди йшла. Що ти до мене причепилася?
– Нікуди я не піду, – уперто похитала вона головою, – і тебе нікуди не відпущу, доки ти не розкажеш мені, що з тобою сталося. Я ж хочу тобі допомогти, як ти це не зрозумієш?
Рома знову глянув на бутерброди і важко проковтнув слину, що зібралася.
– Гаразд, – сказав він. – Тільки пообіцяй, що ти не балакатимеш і нікому про мене не розповіси.
– Клянуся, – миттєво озвалася дівчинка. А потім дивилася, з якою жадібністю він їсть і з жахом слухала розповідь про батька, до якого Рома не збирався повертатися.
– Я знаю, чим тобі допомогти, – кивнула вона, коли він замовк. – Я живу геть у тому селі, тут зовсім недалеко. І в нас, наприкінці вулиці, є один будинок, зараз там ніхто не живе, а взагалі він належить моєму дядькові. Ну ось. Я принесу тобі ключі, і ти зможеш там жити. А я буду до тебе приходити, приносити їжу та ліки. У бабусі багато різних мазей і твоя спина дуже швидко загоїться. А ти за це допомагатимеш мені пасти кіз. Добре?
– А ти точно нікому не проговоришся про мене? – спитав Рома, остаточно вражений її добротою.
– Ну я ж сказала, що не проговорюся. А тепер вставай і пішли, поки зовсім не стемніло.
Дорогою Олена розповіла Ромі, що живе з бабусею та старшою сестрою, а їхня мама поїхала до міста на заробітки і просто висилає їм гроші.
– Як тільки сестра закінчить школу, одразу поїде до неї, а потім і я теж. Тільки знаєш, я дуже сумуватиму за селом і бабусю. А місто мені зовсім не подобається, там галасливо і ніхто одне одного не знає.
– А я хотів піти до міста, – зізнався Рома. – Там би мене ніхто не знайшов.
– Знайшли б, – похитала головою Олена. – І віддали до якогось дитячого притулку чи інтернату.
– Вже краще жити в інтернаті, – посміхнувся хлопчик, – ніж удома з моїм батьком.
Дім Оленчиного дядька виявився невеликим, але там було все: меблі, посуд, постільні речі і навіть одяг різних розмірів, що належав його синам. З дозволу Олени Рома перевдягся в чисту суху білизну і ліг у ліжко, сховавшись теплою ковдрою. Швидко зігрівшись, він миттєво провалився в сон і не почув, як Олена пішла, а потім повернулася до нього за кілька годин.
– Гей, Ромо, прокидайся! Я принесла тобі мазь, дві котлети, суп та гарячий чай. Давай я намажу тобі спину і побіжу, доки не стемнілось. А ти поїш і знову лягай. Вранці я знову прийду до тебе.
Рома покірно зробив усе, що вона сказала. Він уже зрозумів, що з’явився справжній друг, якому можна довіряти. І зовсім не важливо, що вона дівчисько…
А в цей час Наталя божеволіла від занепокоєння. Незважаючи на пізніший час, Рома так і не повернувся додому, а тут ще в Іллі різко підскочила температура і їй довелося викликати для нього швидку допомогу. Несамовито Олександр метався по будинку і загрожував Ромі страшною розправою.
– Шельмець, хай тільки з’явиться додому! Шкуру з нього спущу!
– Сашко, Сашко, ну що ти таке кажеш?! – Крізь сльози намагалася вговорити чоловіка Наталія. – Будь ласка, заспокойся. Потрібно Рому знайти! Він же зовсім маленький, а довкола ліс та річка. Давай піднімемо людей, хай допоможуть нам.
– Нікого піднімати не треба, – гаркнув Олександр. – Я сам піду. І нехай молиться, щоб я не знайшов його.
Він ще не встиг піти, як приїхали лікарі та сказали, що Іллюшу треба везти до лікарні.
– Сашко… – підняла на чоловіка благаючий погляд жінка.
– Ой, та йди ти… – махнув він на неї рукою. – І без тебе нудно… Та їдь ти, я сказав!
Не соромлячись лікарів, Наталя розплакалася, але чоловіка не посміла послухатися і, зібравши Ілюшу, поїхала з ним до лікарні. А Олександр вирушив шукати старшого сина. Підняти людей йому таки довелося, але навіть загальні пошуки не привели до жодного результату. Нікому навіть на думку не могло спасти, що Рома зараз за п’ятнадцять кілометрів від їхнього селища і спокійно спить у м’якому ліжку під теплою ковдрою.
Рано-вранці до селища повернулася Наталя. Вона залишила Іллюшу в лікарні під наглядом лікарів, і приїхала додому, боячись, що Олександр, знайшовши старшого сина, сильно покарає його. Але коли зрозуміла, що Рому так і не знайшли, незважаючи на те, що все селище піднялося на ноги, ледь не зомліла від хвилювання.
Три дні нещасна жінка металася між будинком і лікарнею, три дні Олександр, і без того похмурий і злий, тепер зовсім не був схожий на себе. Найбільше він боявся, що із сином щось сталося і ось-ось його тіло знайдуть, щоб передати на експертизу. А там сліди від побоїв… Звичайно, насамперед усі подумають на нього. І йди потім доводь, що ти просто хотів виховати сина-двієчника.
Але з Ромою нічого не сталося і, якось по обіді, його привіз додому старий із сусіднього села:
– Дивлюся, – розповів він Олександру, – хлопчисько якесь подвір’я у мого сусіда вештається. А той, коли їхав, просив мене за будинком доглянути. Ну я й поглядав, чи мало що, раптом пожежа чи ще якесь лихо. Ось і побачив вашого сина. Чутку про те, що хлопчик зник, ми всі чули. Я тихенько увійшов у хату до Петра, а ваш синочок сидить там, книжку якусь читає. Я його малесенько попритиснув, він мені розповів, що живе тут.
З хати вибігла Наталя і кинулась до сина:
– Рома, Ромочка, Господи, живий!!
Вона повела його до будинку, і старий з Олександром провів їх поглядом:
– Ви, вуха йому надеріть, – порадив старий. – Якщо він із ранніх років взявся з дому бігати, що від нього далі чекати?
Олександр на словах подякував йому за допомогу, пообіцяв заїхати днями до нього додому та привезти якісь гостинці, а потім попрощався з новим знайомим та рішучим кроком попрямував до дружини та сина.
– Будь ласка, Сашко! – Наталя притиснула до себе сина.
Олександр міцно вилаявся і, відштовхнувши дружину, схопив сина за грудки і струснув його:
– Ще раз дозволиш собі щось подібне, голову тобі відірву! Зрозумів? Зрозумів, я тебе питаю?
– Зрозумів, – кивнув Рома і подивився батькові прямо в очі. Ні, він не перестав його боятися, чекав на удар і був готовий закричати від страху, але в глибині душі хлопчика вже тепліло полум’я сміливості і впевненості в собі. І страх тихенько відступав перед жаром, що розповсюджувався по венах цього поки що такого слабкого вогника.
Минуло кілька років. Вони не були легкими для Роми та підростаючого Іллі, адже солдафонські методи виховання Олександра нікуди не поділися навіть після того випадку з втечею хлопчика з дому. І Роман, як і раніше, вихоплював від батька потиличники та затріщини, а ще Олександр ніби забув, як звати його старшого сина. «Гей ти», «двієчник» чи «огризок» – стали звичними зверненнями до нього, але бувало, що він називав його й гіршим. Роман терпів усе і тільки чекав, коли він стане дорослим настільки, щоб піти з рідного дому назавжди.
Єдиною радістю хлопчика були зустрічі з Оленою, коли йому вдавалося вибратися до неї і зустрітися біля річки або на лузі за селом, де вона також пасла кіз своєї бабусі, допомагаючи їй вести нехитре господарство. Але одного разу Олена тоді вже закінчувала одинадцятий клас, її бабуся сильно захворіла і, пролежавши в лікарні кілька тижнів, померла, навіть не встигнувши попрощатися з рідними та близькими.
Мати Олени приїхала, щоб організувати похорон, потім продала господарство та будинок і забрала молодшу доньку із собою до міста. Олена залишила Ромі свою нову адресу і сказала, що завжди чекатиме на нього.
– Ти ж прийдеш? – Запитала вона його на прощання.
– Прийду, – пообіцяв він і почервонів, коли вона нахилилася до нього і поцілувала так, як дівчина цілує свого хлопця. Це був їхній перший поцілунок, і він ще довго горів на губах Романа, нагадуючи про ту, що поїхала, але назавжди залишилася з ним у його серці.
Більше Рому вдома нічого не тримало, і він з нетерпінням чекав на можливість виїхати звідти.
– Ти теж їдь, як підростеш, – казав він Іллюші. – Інакше не буде тобі тут життя.
– Як же я залишу батьків? – дивувався хлопчик. – Мама каже, що вони скоро зістаряться, і ми доглядатимемо їх. Літніх батьків кидати не можна. Вони ж виховували нас, ночами з нами не спали.
– Ага, – глузливо кивав Рома, – звичайно. Особливо тато. Ні, брате, ти як хочеш, а я тут нізащо не залишусь.
Він дотримав своє слово і пішов до армії відразу після того, як став повнолітнім.
Мати зрідка писала йому листи, розповідала, що живуть вони, як і раніше, тільки батько став офіцером запасу.
– Там у нього в частині якісь проблеми виявились і керівництво ухвалило таке рішення. Знаєш, Ромо, тато дуже переживає з цього приводу. Він не вважає себе винним і вважає, що його просто підставили. Навіть пити на цьому ґрунті почав. Ми з Ілюшею просто не знаємо, що з ним робити. Може, ти напишеш йому? Все-таки він твій батько і ти теж повинен за нього переживати.
Рома посміхнувся, зім’яв листа і кинув у урну. Ні, він не хотів переживати за свого батька і взагалі давно відвик називати його так. Звичайно, йому було шкода маму і брата, але кожна людина сама обирає свою долю і ніхто не має права судити її за це.
Повернувшись із армії, Рома таки приїхав додому.
– Синку, повернувся! – зустріла його поцілунками мати. Ілля теж підійшов, щоб обійняти брата. І тільки батько не ворухнувся і навіть не підвівся з дивана:
– Бач, витягнувся , – пробурчав він. – Ну, і чим збираєшся займатися? На шиї у нас із матір’ю сидіти?
– Ні, – спокійно відповів Роман. – І взагалі я приїхав ненадовго. Просто хочу сказати, що скоро одружуся. Весілля ми з Оленою вирішили не влаштовувати, але якщо ви приїдете, будемо раді бачити вас.
– Сину, як же так? – сплеснула руками мати. – Зібрався одружитися, а нас зі своєю нареченою навіть не познайомив.
– Мабуть, соромно йому показувати нам її, – посміхнувся Олександр. – Та й хіба нормальна дівка піде за нього?
– Мені соромно не за Олену, а за вас, – похитав головою Роман, дивлячись на батька. Потім обернувся до матері: – Вибач, мам. Тебе та Ілюшу це не стосується. І я справді радий бачити вас у себе в гостях.
– Ми приїдемо, – пообіцяла Наталя старшому синові.
– Тільки спробуй! – вдарив Олександр долонею по столу й Ілля так сильно здригнувся, що Рома помітив це.
Вибравши хвилину, він покликав брата до себе:
– Ілюха, поїдемо зі мною. Я допоможу тобі влаштуватися. Тобі треба вирватися звідси, інакше життя пройде повз тебе. Навіщо тобі це, брате?
– Ти що? – з жахом відсахнувся той. – Я не можу кинути тата та маму. А ти, якщо хочеш їдь. Але, повір, ти не правий. Так не можна чинити з батьками. Вони цього не заслужили.
– Ілля! — палко заговорив Роман, але той розвернувся і пішов у кімнату.
Наступного дня Рома поїхав і більше п’ятнадцяти років не приїжджав до рідного селища.
Він одружився з Оленою і був цілком щасливий, виховуючи разом з нею в любові та радості сина та дочку. Іноді до них у гості приїжджала Наталя, але батько та Ілля не відвідували сім’ю старшого сина та брата. Вони жили своїм життям і нічого не хотіли в ньому міняти.
– Іллюша працює сторожем і вантажником на овочебазі. А тато останнім часом дуже погано почувається, — розповідала Ромі мати.
– П’є? – з гіркотою в голосі питав її Роман.
– П’є, – зітхала вона. – Я вже не знаю, що з цим робити.
– Я дам тобі грошей, мамо, – казав їй Рома. – Потім ще надішлю. Ви, головне, з Ілюхою харчуйтеся добре. І буде здорово, якщо ти вмовиш його приїхати до нас. Ми б йому тут наречену знайшли й нормальну роботу.
– Та де там, – махала рукою мати. – Ні, Ромочко, нехай Ілля живе як знає. Не збивай його зі шляху. Та й я до них звикла. Ось, не бачу кілька днів, вже й душа не на місці. Рада була вас побачити, але краще я поїду. Ти вже вибач.
Роман усе розумів і не намагався її утримати, але з тугою спостерігав за тим, як швидко вона старіє.
А потім Наталі не стало. Вона підхопила десь застуду, що перейшла у пневмонію. Домашнє лікування їй не допомогло, і наляканий Ілля викликав для матері швидку допомогу. Діагноз пролунав як вирок і два тижні у реанімаційному відділенні на штучній вентиляції легень закінчилися для Наталії комою, з якої вона вже не змогла вийти.
– Мама померла! – ридав у слухавку Ілля, повідомляючи братові про страшне горе, яке прийшло до їхньої родини. – Ром, приїжджай, я не знаю, що мені робити!
– Незабаром буду, – пообіцяв той і розповів дружині про те, що сталося.
– Боже мій, – сплеснула руками Олена. – Ромо, я поїду з тобою!
Але як вона не наполягала, він брати із собою її не схотів.
– Я скоро повернуся, сонечко моє, – обійняв і поцілував дружину Рома. – Вибач, але це моє минуле, і я сам мушу розібратися з усім. Гаразд?
– Гаразд, – відповіла вона, витираючи сльози. – Ром… тільки пообіцяй, що повернешся так швидко, як зможеш.
– Обіцяю, – сумно посміхнувся він.
Роман був уражений, коли приїхав додому і побачив, на що перетворився їхній двір. Він весь заріс травою і старі, скошені, напівзгнили сараї з проваленими дахами нагадували уламки зубів, що розкрилися. Усюди валявся якийсь мотлох, а давно не фарбовані двері і віконниці на вікнах були брудними й облупленими.
Батько, давно неголений і оброслий, більше нагадував старого дідуся. Роман спробував порахувати скільки йому років: виходило щось близько сімдесяти, але хіба це вік для чоловіка? Але ще більше, ніж вигляд батька, його вразив вигляд молодшого брата.
– Ілля, на кого ти перетворився, брате? Адже тобі всього тридцять років! – зітхнув Роман. – Господи, та що з вами всіма?
– Ти що, не знаєш, мама померла, – заплакав Ілля, – чи ти забув?
– Ох, Ілля, – похитав Рома головою і більше нічого не сказав йому.
Похорон він узяв на себе і все зробив як належить. Ілля допомагав йому як міг. А от батько навіть пальцем не поворушив, щоб організувати похорон дружини та попрощатися з нею. Він просто пив. І навіть стоячи біля труни, ледь не впустивши її, коли похитнувся від випитої горілки, не в силах утриматися на ногах.
Потім, після поминок, коли Роман та Ілля проводили людей і вдвох почали наводити лад у домі, Рома запитав у нього:
– Невже ти хочеш перетворитися на таке ж чудовисько, як і наш батько? Чому не одружився? Чому не втік від них?
– Не знаю, – знизав плечима той. – Шкода мені їх. Та й не зможу жити по-іншому. Адже я нічого з себе не уявляю, нічого не вмію і ні на що не здатний, правильно каже батько. А ось ти молодець, всього в житті досяг сам. Знаєш, брате, я тобою пишаюся.
Роман закусив губу, а потім обійняв брата за плечі і притис його до себе:
– Я знаю, як допомогти тобі, Ілюхо. І обов’язково висмикну тебе звідси. Обіцяю.
Того ж вечора Рома зателефонував дружині і сказав, що якийсь час побуде тут.
– Сонечко моє, повір, так треба. Занадто багато справ, Іллі самому не впоратися. А батько, ти знаєш, не висихає.
– Рома, а може закодувати його, – запропонувала Олена. – Йому зовсім не можна пити. Постарайся переконати його в цьому.
Роман усміхнувся:
– Обов’язково, рідна моя. Обійми та поцілуй дітей. Я вас дуже сильно кохаю.
Щойно Олександр прийшов до тями, побачив перед собою старшого сина:
– А, ти ще тут? А я думав і твій слід простив. Чого тобі тут треба? І де Ілюха?
– Пішов на роботу, – спокійно відповів йому Роман. І відкрив пляшку горілки: – На, похмелись, можливо полегшає.
– Ну хоч якась від тебе користь, – усміхнувся Олександр, приймаючи горілку тремтячою рукою. – А що ще ти маєш?
– Цілу скриньку, – кивнув Роман і побачив, як заблищали очі батька. – Якщо треба, куплю ще.
– Треба, – погодився той. – Ну, Царство Небесне твоїй матері!
Рома пильно подивився на батька, ніби знав, що його скоро не стане.
Олександр помер уві сні. І лікарі поставили йому діагноз, який не залишав шансів на життя.
На похороні Ілля знову плакав, шкодуючи батька, але Роман не підтримав брата в цьому.
– Слухай, я знайшов покупців дому. Ти маєш виїхати звідси. Я віддам тобі всі гроші, які ми матимемо від продажу. Покладемо їх на твій рахунок. Вирушай на Далекий Схід, один мій друг набирає бригаду вахтовиків, я пораджу йому тебе. Ти не можеш залишатись тут, чуєш? Ілля, ти мій єдиний брат, і я не хочу втратити тебе.
Ілля зітхнув:
– Тато казав, що в мене нічого не вийде. – Його більше немає, – жорстко промовив Роман. – Тепер ти мусиш слухати мене. А я тобі обіцяю: ти обов’язково знайдеш своє щастя.