– Я не в праві тебе засуджувати, але я вважаю, що ти неправий, – сказав Костя.
– Ключове в цій фразі, – Діма підняв палець вгору, – ти не маєш права мене засуджувати! А правий я чи ні, це вже моя справа!
– А чого ти одразу викручуєшся? – Костя посміхнувся. – Чи відчуваєш все-таки за собою провину?
– І не треба мене ловити на слові! Просто мене дістало, що кожен вирішив мене моралі повчити!
– Толку тебе вчити, – сказав Костя, – тобі під сорок. Тут що вже виросло, те виросло.
– Саме так! – Діма посміхнувся. – Під сорок! Я ще молодий та гарячий! І хочу жити.
– А тобі що, хтось не дає чи заважає? Живи собі на здоров’я! Розлучатися навіщо?
– Костя, ось ти в якому сенсі цікавишся? – Запитав Діма. – Що мені заважає зраджувати дружину? Чи навіщо я взагалі познайомився з Наталкою?
– Я в тому сенсі цікавлюся, чим тебе не влаштовує твоя сім’я? – Спробував внести ясність Костя. – Нормально живете. Вісімнадцять років у шлюбі, дітей двоє. Куди тебе понесло?
– На щастя мене, мій друже, понесло! Винятково на щастя!
– А в сім’ї ти вже не щасливий?
– Скажімо так, я втомився сидіти у затишному болоті і хочу в бурхливі потоки гірської річки.
– А простудитися не боїшся? – скептично спитав Костя.
– Так у цьому й річ! Скисаю я в сімейному болоті! Мені сорока немає, а вони хочуть мене вкрити пледом і посадити на крісло-гойдалку, ніби мені за шістдесят!
Та я ще стільки можу, а скільки ще хочу!
А тут тільки й чути, поїхали до магазину, генеральне прибирання, репетитора знайти треба, ремонт за два роки. Костю, це не життя!
– Ну припустимо. Але ж ти розумієш, що з тебе відповідальність за двох дітей ніхто не зніме. З Катею ти розлучишся, а з Вовкою та Анею – ні.
– То я від аліментів бігати не збираюся, – Діма знизав плечима, – що суд призначить, те й виплачу.
– А Катя?
– Ні, а що одразу Катя? Має свою роботу, вона там працює, зарплату отримує.
– Так вона у побуті на твою зарплату розраховує.
– Ну, хай тепер не розраховує. Так і взагалі! З моїм відходом у неї така економія вийде – захитаєшся!
Годувати мене не треба, прибирати за мною не треба, прати не треба! На пуховик мені теж не треба відкладати.
А ще я звільню телевізор від футболу, диван від себе самого та балкон від рибальських снастей! Вона ще засмучуватиметься, що я раніше не пішов!
Костя був дуже здивований, яку серйозну аналітичну роботу провів друг, щоб базу підвести під свій догляд. А так ніколи б не подумав, що він взагалі на таке здатний.
“Може йому допоміг хто?”
– Слухай, – у Кості дозріло каверзне запитання, – а якщо в тебе з цією Наталкою несерйозно? Ну, захоплення тимчасове. А ти з сім’ї пішов, розлучишся. Як би, чи варта вона цієї затії?
– Я таких дівчат ніколи не зустрічав! – Діма мрійливо закотив очі. – Мало того, що молода і красива, має моральні орієнтири і якась природна цнотливість!
– У двадцять два роки? – Засумнівався Костя. – О вісімнадцять, я б ще повірив.
– Ні що ти! Вона сказала, що поки я одружений, вона мене до себе не підпустить у жодному разі!
– Але залицяння приймає! – зауважив Костя.
– Знаєш, зі скрипом, але мені щоразу наполягати доводиться!
– Ой, Наташенько, я така рада, що ти обрала Діму! – усміхалась Олена Михайлівна.
– Мам, то ти бачила його тільки на фото.
– Чудово розглянула! Я ж найбільше боялася, що ти сплутаєшся з однолітком. Вони самі діти, а це чоловік! На нього і покластися можна й довіритись!
– Так, мамо, – кивнула Наталка, – з ним спокійно. Мені здається, що для нього проблем взагалі не існує. Тільки чую від нього: «Зараз зробимо! Все вирішимо! І робить, і вирішує! Я просто вражена тим, що такі чоловіки бувають!
– Вік, моя дівчинко! А ще міркування! Ким він працює?
– Начальник групи в проектному бюро, – відповіла Наташа, – ну чи щось таке!
– Ось! Начальник! – Олена Михайлівна промочила хустинкою сльозинку у куточку ока. – Становище у суспільстві має!
– Мамо, ти б бачила, як він мене доглядає! Ручку подає, стілець підсуне. Квіти дарує, м’які іграшки! Так мило!
– Ой, не злякай його дочка! Нехай мужик і дорослий, а як до того ж доходить, чистими підлітками стають.
– Ні ні! Мамо, тут все серйозно! Він одружений, а я сказала, що поки він одружений, нічого не буде!
– Ось і вірно! А то відкусить шматочок ласий, та й піде далі!
– А він уже нам квартиру винайняв, – вирішила похвалитися Наталя. – Він туди днями від дружини піде, потім розлучиться, і я до нього потім переїду.
– Може, спочатку до загсу? – Запитала Олена Михайлівна. – Так воно надійніше буде.
– Може й буде, але ж не витерпить, – зі знанням справи, відповіла Наташа, – дівчат навколо курсує багато. І не таких морально стійких, як я. Тим більше, він уже розлучений буде!
– Ну, так, тут я щось не подумала, – Олена Михайлівна насупилась. – А ти приведи його на знайомство, як він з’їде від дружини!
Я йому про тебе стільки гарного розповім, що він сам тебе на руках у загс потягне, аби скоріше чоловіком тобі стати!
– Не тримай його, – кричав Вова, – нехай іде!
Катя плакала, не розуміючи, чому Діма вирішив їх покинути.
– Нормально ж жили, що трапилося? – казала вона.
– Нічого з ним не трапилося, – відповів Вова, – просто батькові захотілося вільного вітру! Що йому протягом надуло!
– Це я винна, – тихо говорила Катя, – не втримала, недолюбила.
– Мамо, не смій себе звинувачувати! – Наполягав Вова. – Від нього і раніше в сім’ї толку не було. Півроку мине, ми його відсутності і не помітимо!
Вова знав про Наташу, бачив батька з нею у місті, але матері нічого не говорив. Сподівався, що це захоплення, і батько схаменеться. А той речі збирає.
– Вова! – Крикнув Діма. – Як ти смієш такі речі про батька говорити?
Вова підійшов упритул до батька і сказав йому на вухо:
– Ти зі своєю новою хоча б до спільних знайомих не ходи! Совість здобудь!
– Ти? – Діма витріщив очі.
Вова відвернувся і підійшов до матері.
– Все, я тепер у хаті чоловік. Мені через три місяці вісімнадцять, я зможу кур’єром влаштуватися на вечірні зміни, і далі вчитимуся – не пропадемо.
А цей, раз йому свобода дорожча за сім’ю, нехай тупає! Плакати не будемо!
– Господи, Анечка в медичний хотіла, а там стільки платити треба, – промовила Катя.
– Я дам грошей, – знайшовся почервонілий після слів сина Діма, – скажете, скільки і коли.
– Обійдемося! – кинув Вова. – Вільне життя багато грошей потребує. Як би вона тебе без штанів не лишила!
І лише Вова з батьком зрозуміли глибину фрази.
Діма і хотів було виправдатися, але Вова почав виносити його валізи та пакунки на майданчик:
– В добрий шлях! – сказав Вова з сарказмом, і так оглушливо зачинив двері, що луна пішла гуляти під’їздом.
– Як добре, що ви до нас нарешті дісталися! – Олена Михайлівна розпливлася в посмішці.
– Я теж дуже радий познайомитися з майбутньою тещею, – відповів Діма.
– Ви мене збентежили!
– Олено Михайлівно, – Діма простяг букет, – зі щирою моєю повагою!
– Можна без Михайлівни, – вона справді зніяковіла, бо була старша за Діму всього на вісім років. – І, мабуть, можна не на “Ви”.
Наталка кашлянула з-за спини матері.
– Залишимо «Ви», але Михайлівну приберемо, – знайшла компроміс Наташина мама.
– Як скажете! – кивнув Діма.
Діма розлучився три місяці тому, але бастіон Наташі ще не було взято. А різного ступеня прозорості натяки буквально сипалися з його вуст.
Тільки із загсом він не поспішав. Тому Наталка і вдалася до поради матері, щоб уже та підштовхнула одруження.
– Ну, якщо з люб’язностями розібралися, прошу до столу! – Олена Михайлівна вказала на кімнату.
Чоловік найбільше схильний до переконань на ситий шлунок. А вже досвідчена господиня розчула. Але був і маленький секрет. Переборщила зі спеціями, щоб чоловік не забував запивати.
– Тільки компотика з соками запасу не зробили! – Нарікала заготовленою фразою майбутня теща. – Але ми люди дорослі, а Наталя все одно не любителька.
Розмірна розмова, перемежована тостами, йшла своєю чергою, як раптом Діма зблід і почав сповзати під стіл.
– Мама! – Закричала Наталка. – Що з ним? Ти що до їжі додала?
– Нічого особливого, – Олена Михайлівна схопилася. — Адже сама теж їла.
– Мати, швидку викликай!
– Ага зараз! Не треба нам такого компромату!
– Мамо, у нас зараз тут не компромат буде, а слідча група!
– Таксі викликай, я все вигадала! Термінове викликай!
– Розумієте, пане водію, – лебезіла Олена Михайлівна, – у нашого друга пташина хвороба
– Не повезу, він салон забруднить, – буркнув водій.
– Ні, він уже все, що міг, забруднив. Його просто додому доставити треба.
А Діма не виписався з квартири, коли йшов на орендовану.
– Ось подивіться, – жінка розгорнула паспорт, – ось його адреса.
– Гаразд, але я його біля під’їзду висаджу, на поверх не підніматиму, я не культурист-альтруїст.
– Там домофон, – вклинилася Наталка, – наберіть і скажіть, що Діму привезли, хай забирають!
Коли Діму доставили, Вови вдома не було, тому Катя врятувала життя колишньому чоловікові.
– Я відповідально заявляю, – говорив лікар швидкої, – якби не ваші оперативні дії…
– А що з ним? – Запитала Катя.
– На тлі зловживання жирною та гострою їжею, плюс, – лікар зам’явся, – запах з машини нескоро вивітриться. Ви розумієте… Взагалі це інсульт. Але із відновленням проблем не буде, бо швидко потрапив до нас.
– А далі?
– Заберете додому, нормальне харчування, фізичні вправи. Прогнози найпозитивніші. Навіть наслідків не залишиться.
Вова не одразу зрозумів, чому мати привезла батька додому. Але через пару днів і серйозної розмови з батьком, який визнав, що не мав рації, цілком допомагав з реабілітацією.
– Діма! – Наталка бігла через площу. – Ти так раптово зник! Я вже звелася вся! Я так сумувала! Сумувала! Я тебе так люблю!
– Цікаво, – промовив він, – тож ви мене замість лікарні відправили до колишньої дружини? Чому не одразу в ліс? А якби її вдома не було? А якби вона не додумалася одразу швидку викликати? Ти розумієш, де я зараз був?
– Діма, ми з мамою так розхвилювалися, – Наталка місця собі не знаходила і плуталася в думках, – просто не могли зрозуміти, що треба робити!
– Ну, так, – хмикнув Діма, – ви зрозуміти не могли, що робити, а як накачати мене змогли.
Діма не хотів продовжувати розмову. Просто розвернувся і пішов у своїх справах. А на його безіменному пальці сяяло нове кільце.
Він як на ноги підвівся, відразу повів Катю в загс. Другий та останній раз у своєму житті.