Лідія Семенівна переїхала до сина 2 місяці тому, причому Артем сам наполяг на цьому переїзді.
Бачачи, що мама старіє і вже не справляється з господарством, запропонував:
– Мам, поїхали до нас? Невже ти сама не розумієш, що настав час? Ти не молодієш, здоров’я вже зовсім не те. Я хвилююся! Поїхали, будь ласка!
Лідія Семенівна спочатку відмовилася – скромна за характером пенсіонерка не хотіла обмежувати сина та його родину.
Була ще одна причина, через яку жінка відкладала цей переїзд – невістка, Людмила.
Дружина в Артема була з характером – різка, часом навіть груба, вона, не соромлячись, висловлювала людям в обличчя всю правду про них.
Лідія Семенівна невістку навіть побоювалася, від її голосного голосу постійно здригалася.
– Не треба, синку, – м’яко відмовлялася Лідія Семенівна, – я ще повоюю. Не хвилюйся, твій номер я сусідці дала – якщо що трапиться, вона тобі відразу повідомить.
Незадовго до переїзду трапилося нещастя, яке буквально змусило пенсіонерку погодитись із пропозицією сина.
Лідія Семенівна впала зі стільця – полізла полити квіти, що стояли на холодильнику, не втримала рівновагу і впала на підлогу, та так, що сама піднятися не змогла.
Добре, що сусідка була вдома, почула крик пенсіонерки та одразу ж прибігла на допомогу.
Артему про нещастя, яке сталося з матір’ю, повідомили, що чоловік відразу ж приїхав і безапеляційно заявив:
– Все, мамо, годі! Пограли у самостійність, тепер збираємось та переїжджаємо. Я тебе більше не залишу одну!
З Людмилою у Артема справа йшла до розлучення – за 15 років шлюбу чоловік від своєї другої половинки втомився.
Люда постійно чоловіка пилила, не було жодного разу такої ситуації, щоб вона з чоловіком погодилася.
Думки у чоловіка та дружини розходилися абсолютно у всьому, останнім часом і зовсім дійшло до скандалів – Людмила раптово почала ревнувати чоловіка до кожного стовпа.
Якщо Артем на 10 хвилин затримався з роботи, то зустрічала його дружина:
– Що, у коханки був, так? – Приймалася випитувати Людмила, – ні, ти скажи мені чесно, я зрозумію! Може, навіть і прийму. Де ти був?!
– Людо, – втомлено пояснював Артем, – я затримався на 10 хвилин! Ти справді вважаєш, що цього часу вистачить на зустріч із коханкою? Ти чому мене, як чоловіка, принижуєш?
– Мало, – недовірливо бурчала Людмила, – хто тебе знає! Можливо, з віком сили зникли!
Артем із дружиною лаявся і з приводу дітей. Син-підліток останнім часом остаточно відбився від рук і Артем, якому регулярно дзвонили вчителі зі скаргами, намагався хоч якось приструнити його, але Люся забороняла лаятись на дитину.
– Ану припини, – починала жінка, ледве почувши, як Артем підвищив голос на сина, – ти що хочеш, щоб діти тебе боялися? Хто так виховує? Розмовляти треба, пояснювати по-людськи!
– Так, – сердився Артем, – ну давай, спробуй. Ти, мабуть, ще не знаєш, що цей дурень накоїв? Ні? А я тобі зараз розповім! Його сьогодні за школою спіймали із сиг.аретою. І добре б, він сам курил – він їх продавав!
Людмила відразу знайшла й цього вчинку пояснення:
– Правильно! Тому що ти дитині кишенькових грошей не даєш, ось вона, бідна, і викручується, як може!
– А чому не даю? – здійнявся Артем, – а тому що він не заслуговує! Вчиться на трійки, уроки прогулює, вчителям хамить, однокласникам пакостить! Йому б по-доброму ременя дати, а не грошей кишенькових.
Коли Артем привіз додому матір із речами, Люда не зраділа.
Сухо привітавшись зі свекрухою, жінка відтягнула чоловіка до спальні і голосно, намагаючись, щоб Лідія Семенівна почула, почала йому висловлювати:
– Ти її навіщо сюди притяг? Ти тепер накажеш нам на головах один у одного сидіти? Де вона житиме?
– Старший переїде до молодшого та звільнить кімнату, там маму і поселимо. Людо, ти що з дрібниці проблему роздмухуєш?
– А чому моя дитина повинна позбавлятися комфорту через твою матір? Він – дорослий, йому потрібний особистий простір! З молодшим вони постійно битимуться, спокою нам тепер не буде. Відповідай, навіщо ти її притяг?
Лідія Семенівна мимоволі втиснулася в куток: ось знала, що не варто було йти на поводу у сина та приїжджати до нього додому!
Люда тепер виведе її своїми претензіями! Артем маму в образу давати не збирався, тому твердо сказав:
– Я перед тобою звітувати і не зобов’язаний, я маму привіз до своєї квартири. Ти, Людо, запал погасии, і поводься з нею шанобливо.
Інакше фінансова підтримка твоїх батьків скінчиться, зрозуміло? Якщо мама хоч раз мені поскаржиться, я не фінансую більше твоєї матері ні на ліки, ні на масаж не дам! Я пояснив?
Люда зло пирхнула і промовчала. Артем чудово знав, на що натиснути, щоб дружина хоча б ненадовго заспокоїлася – і Людмила, і її старші батьки були повністю фінансово залежні від чоловіка.
Так склалося, що у сім’ї працював він. Люда кілька років після весілля ходила ще на службу, а потім, завагітнівши, пішла в декрет і звідти вирішила не повертатися.
З собою Лідія Сергіївна привезла свого старенького пса, він із пенсіонеркою жив уже 16 років і був для неї дуже дорогий.
Лідія Сергіївна перед від’їздом попросила сина:
– Будь ласка, Артемушка, можна я Тошку з собою заберу? Він без мене пропаде! Ми дуже прив’язані один до одного. Сусідка, звичайно, згодна його забрати, але він від туги по мені довго не протягне.
– Звісно, мам. Звісно, бери, – відповів Артем, – у мене і для Тошки знайдеться містечко.
Тварин Людмила ненавиділа, причому терпіти не могла абсолютно всіх. Ненависть не поширювалася на якийсь окремий вигляд – все живе жінку дратувало.
Її сини багато років просили дозволити їм завести домашнього вихованця, згодні були на будь-кого, але Людмила категорично проти цього висловлювалася:
– Від собак і котів шерсть буде по всій квартирі, хом’яки, морські свинки за своєю природою дуже потворні, та й пахнуть неприємно.
Птахи будуть горлати, кричати з раннього ранку, нас будити. Рибки… А що в них гарного? Погладити не можна, взяти в руки теж не можна. Мовчать, тільки рота відкривають.
Старий Тошка Люду доводив до сказу. Від одного виду пса жінку починало трясти.
Тошка спочатку освоювався на новому місці, блукав по квартирі, заглядав у всі кути.
Старший син Артема, балуваний Сашко зрадів його появі – хлопчик зголосився сам з ним ходити гуляти щодня.
Людмила тишком-нишком собаку ганяла, вона, знаючи, що її ніхто не бачить, могла штовхнути старого пса або навмисне наступити йому на лапу або на хвіст.
Почувши, як плаче її улюблений вихованець, Лідія Семенівна відразу підскакувала і бігла до нього, але Люся за цей час уже встигала відійти від Тошки подалі. Не спійманий – не злодій, виходить.
Лідія Семенівна, звичайно, здогадувалася про те, що невістка навмисно кривдить її коханого Тошу.
Навіть з нею Люся поводилася без Артема грубо – могла не запросити до столу або змусити прибирати після себе.
Синові Лідія Семенівна ніколи не скаржилася, не хотіла бути причиною розладу в сім’ї.
Про справжній стан справ Артем дізнався випадково.
Якось чоловікові зателефонував старший син і попросив:
– Тату, ти можеш додому приїхати?
– А що сталося? – спитав Артем.
– Тошка загубився! Бабуся плаче Ми бігали двором, але не знайшли. Тату, бабусі зовсім погано.
– Як – загубився? Ти, чи що, його прогаяв, коли гуляв?
– Ні, тату. Мама його кудись винесла… Я сам бачив!
Артем поїхав додому. Лідія Семенівна зустріла сина у сльозах:
– Артемушка, будь ласка, я тебе прошу, підемо Тошку шукати? Адже він пропаде на вулиці! А якщо під машину потрапить? Сашко із друзями бігав, шукав, але не знайшов.
– Мам, хвилинку почекай. Зараз я повернусь. Ти поки води попий, заспокойся. Тошку ми обов’язково знайдемо!
Людмила спокійно сиділа на кухні та пила чай.
Артем підійшов до столу, оперся на нього руками і, дивлячись в очі дружині, спитав:
– Твоїх рук справа?
– Про що ти? – незворушно запитала Людмила.
– Собака де? По очах бачу, що ти знаєш. Де вона? Говори негайно! Ти що, матір мою до серцевого нападу хочеш довести? Спеціально гидоти їй робиш?
– Знаю, – нахабно відповіла Людмила, – та не скажу! Мені ця псі.на набридла, та й мати твоя, якщо чесно теж. Я що, повинна всім служити? Шерсть забирати по всій квартирі, килими чистити?
Мати твоя за весь час, що у нас живе, ложку за собою жодного разу не ополоснула!
Ти в мені домробітницю побачив? Даремно, любий, я прислугою ставати не збираюся! Не буде лапи цієї пси.ни в моєму домі!
– По-доброму, Людо, кажи, куди діла собаку?
Щось у голосі Артема змусило Людмилу стрепенутися:
– Волонтери її забрали. Я оголошення в інтернеті побачила – просили гроші на утримання притулку.
Я за номером зателефонувала і сказала, що є собака, який залишився без господаря.
Попередила чесно: чи нехай забирають, чи я її викину. Приїхали, забрали.
– Номер давай. Швидко!
Людмила продиктувала Артему номер та продовжила пити чай.
– Загалом, так, – повідомив Артем дружині, набираючи номер притулку, – збирайся та їдь до батьків. Я хочу розлучення.
Люда почала тут же кричати, що Артему мати і її безрідний собака набагато дорожчі за дружину, але чоловік дружину вже не слухав. Він записував адресу організації, яка займається допомогою бездомної тварини.
Люда речі зібрала та поїхала до батьків, дітей із собою вона чомусь не взяла. Жінка була впевнена, що два-три дні – і Артем навколішки до неї приповзе, але чоловік натомість подав на розлучення.
Собаку повернули господині. Молодший син побажав залишитися з матір’ю, а старший Сашко сказав, що хоче жити з батьком.
Лідія Семенівна дуже довго звинувачувала себе у розлученні сина, але Артем зміг матері пояснити, що вона не винна.